твої очі бачать надто багато.

закрий їх до ранку.

повір, і у темряві можна буяти,

і жити на повну до холодного світанку.

закрий, темрява – тепло.

сховайся під нічне небо

і зірки не вмикай,

хай не пробуджують уяву.

спробуй бути в повній тиші,

там, де нічого не прогадати.

вийде?

тільки з дефектами.

бо обов’язково примариться чиясь тепла рука;

пальці

довгі

холодні

по шкірі

по губах

льодом.

рве душу,

з корінням.

 

закрий очі.

випусти пару з вічно працюючої машини.

видихни.

і не вдихай.

тоді побачиш не тільки руки.

побачиш все.

але не доторкнешся.

 

закрий очі.

вдихни.

зрозумій, що марення приємне.

побач, що сон – це лавка зустрічі.

ніколи не знаєш, хто до тебе підсяде наступного разу.

ніколи не вгадаєш,

чиї руки будуть гріти,

лити в душу каву,

чорну, як ніч.

пекучу, як окірп.

 

закрий очі.

не треба прокидатися.

холодні пальці на твоїх повіках.

дісталися найболючішого місця –

глибинного дзеркала.

і топляться в ньому.

заливаючись сльозами.

 

закрий очі.

мені.

спи.

 

ступи крок

у безодню думок

розпусти коси

русі як золоте колосся

відчуй вітер

що буде ланцюгами по щоці бити

захоче колись пробудити

колись когось але не…

не вийде у нього нічого.

без крапки без коми

без жодних знаків уваги

без стопу і вигуків машин

без доріг і сонячного світла

 

настане ідилія

рівновага

вичерпалася я

серйозно

не зловлю більше того колосся

не вхоплю

вислизає з рук

просто-напросто тікає

одна але з кимось

минає

час

 

мені страшно

забути…сь

вилити все на папір

і завтра чистою прокинутись

недовершений твір

ніколи не отримає уваги

мороз на шкірі потребує самоповаги

забуті

вже

майже

моменти

компліменти

бігають між кістками

«давай, ну давай ще!

хочу нової драми!»

то моє серце

невтомне

ловить біль

солодку й отруйну купіль

а я навіть води зараз не хочу

тільки єдиної спокійної ночі

вибач, що я турбую, серце,

можна у тебе переночую?

я в душі мерзну

бо закриті на ключ дверці

я не хочу нікого пускати

але треба

бо життя іде

треба, серце, душу відчиняти

«краса душі – то наше все.»

годинник скоро проб’є одинадцять

завтра треба встати о восьмій

і лягти мабуть о дев’ятій двадцять

щоб хоч трішки в неділю поспати.

 

минає час.

минають дні.

мимо

мене

минають

бачиш, серце, ми – одні

але нас, сердешних, усюди впускають,

не думаючи про наслідки.

 

то як?

знову мимо чи дозволиш у ціль?

серце, чуєш?

ммм… в ціль.

спроба номер …надцять

все. вже о пів на дванадцяту.

я послухаю тебе, серце

дивись не підведи

не забудусь

(бо то моє все)

але далі буду іти.

 

 

Вжжжж.

Полетіли!…

Ляп. Ой, скло.

Оранжевий клаптик вдарився об машину.

Природа і… техніка.

Ще ляп. А потім вихор!

Бух, бац, клац, ляп!

Вихор осінніх надій, мрій, думок;

Тьмяно-червоний

Вогненно-холодний

Танцює польку;

Бере буревій у міцні чоловічі руки

Самовпевнену, але тендітну пані –

Осінь.

Обійняв її за талію, і…

Полетіли!

Вжжж! Фурр!

Стоп. Задихалась.

Тиша.

Чекай. Далі не може – пані «в літах».

Давай зі мною вальсувати?

Я не маю широкого плеча.

Обійму твоє.

Бух.

Впала в руки листолова.

Раз: потонула в тонні мокрого, вогкого,

сльозливого, льодяного, болючого і колючого

листя.

Ей, друже, легше! Я ж тендітна!

(на вигляд)

Два: сплітаюся руками, гілками, нитками,

венами ,

утворюю клубок спаплюженого серця.

Забудься!

І…

Три!

Полетіли!

Кульмінація: злилася з осіннім звіром,

депресійним коханцем пані Осені.

Ой, дістанеш же ти від неї!

Ні, мені це потрібно!

Лечу.

Не боюся впасти.

Мене тримає міцний, владний, могутній

смерч листя.

Я в його тенетах. Лечу.

Дегенерати.

Обступили. З усіх сторін.

І ми – безсилі.

І ми – вже не життя.

Лиш існування кволе.

Важке, свинцеве все буття,

Хоча просторе, наче українське поле.

 

Дегенерати.

Вже повсюди.

З минулих літ до нас летять.

Рутинні, сірі і безсилі люди

Про «ідеали» шпальтами горять.

Палають, ледарі нещасні,

Вогнем старої зимної імли.

І змалечку, ще з теплих ясел,

Придумують новому поколінню сни.

 

Без вибору ми вибирати маєм:

Журба чи горе? Пекло зле чи «ад»?

Своє і рідне, а чи те, за морем?

Від чого більше душі загорять?

Де шкіру рвати більше будуть?

І кров пускатимуть…

Не люди. А звірі.

 

У цьому все – сьогодні, вчора й навіть завтра.

В крові. Незгаданій і темній.

В героях, чиї душі каменем

лежать на дні глибоких мрій.

В століттях, що летять містами незабудованих людських надій.

В сльозах матерніх. І у сміху.

В очах братерніх і в руках міцних.

В тополях сонячної втіхи, що пухом закривають сни.

У горах кольорових сторінок, де на рефрені слово «Україна».

В сміттєвих горах, що ідуть як бонус до тих затертих, атомних руїн.

 

І лиш один струмент потрібний до усього цього –

мітла.

Проста, жовтенька й запашна.

Але як вимете! Аж зніметься за нею!

Й залишиться лиш світла, чиста сторона.

 

Гей, люди!

Витягайте мітли!

Я не сміюся. Я, хоч ще мала,

Та розумію: треба вийти,

Щоб вимести всю погань з нашого пекельного котла.

 

Метіть!

Хай курить поле сміхом!

Хай ворони віщують чорну бурю!

Хай посідають ластівки на стріхах

І зустрічатимуть нову, безмежно гарну волю!

Хай одяг порохом обсипле,

Але то буде порох нових змін.

Хай вітер вимете усе, що діди-прадіди не встигли,

Щоб дітям залишилось сонячне і мирно-панівне.

Метіть! Забудьте ту тривогу!

Метіть! Розчистіть нашу тернову дорогу!

Зашкарублі руки несуть серце.
Тобі несуть.
Незнайомцю, що вкрав душу.
Пустив у хід давно забуту кінострічку.

Сьогодні я кадр за кадром дивлюся німе кіно.
Рука. Ще одна рука.
Пальці.
Довгі.
Холодні + теплі =… немає слів
А ось тут погляд.
Щирий і ніжний.

Ставлю на паузу і йду по попкорн.
Мабуть, далі буде цікавіше.
Прийшла.
Сіла.
Увімкнула.
Ні, краще далі не дивитися.
Бо знову мої холодні руки понесуть комусь серце.
Ну ніяк не можу навчитися тримати все своє при собі!
А ще у мене завжди зимові руки.
Просто-таки льодовиті.
І… зашкарублі.
Шкребуть міцно серце.
Егоїзмом пронизують.
Крові накапало вже відерце,
А вони далі вени на нитки нанизують.

Власні руки – вбивають.
Як це так може бути?
Скажіть, в чому тут глибока сутність?
Зима з льодом?
Чи, може, то літо було зимою?
Чи, може, то лід вогнем став для мене?
І замість намиста я тепер прикрашаюсь власними венами?

Егоїзм тримаю в руках, як талісман.
Він шепоче про мене зимовим вітрам.
«Не грійте її. Це лід. Це лиш холод.
Бурульки спогадів вгамують її голод.
Не грійте.»

Чому?
Яке право має якийсь триклятий егоїзм керувати мною?
Мною, такою… Зимою.

Добре. Здалась.
Забирай.
Я давно забула про чай.
І кави теж не робитиму.
Лиш бурульки при серці носитиму.
Холод повіє – може, вкраде.
Я ж тому злодію віддала би все.
Бо він забрав серце.
Злодій – той незнайомий.
І крові при ньому відерце.
Не віддасть. Егоїзмом прикований.

Як дивно бути не такою.

Зробити щось, чого давно боялась.

Щось неочікуване.

Здивувати саму себе.

Обіцяти, що ніколи вже не поллється дощ, а на наступний день побачити важкі свинцеві хмари.

Обіцяти собі щастя. Потримати його в руках і пустити з неба дощ. Стояти, тримаючи парасольку. Дивитися на щастя інших і думати, чому ж моє не таке?

Чому?

Таке дивне і нетривке.

Щастя моє.

Текуче, як річка й тверде, як алмаз.

Дивне, як думки божевільного.

Туманне і розсіяне, як нічні мрії.

Ідеальне і водночас побите з усіх сторін.

Не вимагає більшого, але хоче кращого.

Вдовольняється усім.

Але…

Не таке.

Моє – і не моє.

Вміє так підійти близько, прошепотіти на вушко «все чудово», а потім… Бах!

Як гарматний постріл. Шум, гам, крики небес…

Все голосне, але мурашки по шкірі. Лазять, добираються до душі і прочісують все навколо.

Ідилія?

Апокаліпсис.

Ти думаєш, що бути божевільною – легко?

Ні. Легко сказати «вибач». Легко поцілувати. Легко плакати. Легко посміхатися. Легко дарувати щастя.

А от забирати – важко.

А знаєш, як це, забрати щастя у самої себе?

Моє – не моє.

«Крейзі» – думають перехожі. Робить те, що ненавидить.

«Дурна» –промовляє власне «я». Вчиться на своїх помилках.

«Ідіотка» – каже серце. Засуне десь далеко свої спогади, забуде. І раптом – бац. Давай, витягуй все на поверхню. Подивимось, що ти там маєш.

Давай. Руйнуй.

Але заново потім збудуй.

Так-так, а ти думала, що будеш жити на руїнах?

Твоє щастя примхливе.

Не хоче бабратись у грязюці.

Не хоче бути не твоїм.

Чуєш? Не хоче.

«Крейзі», забирай назад своє щастя.

Його використали, не дотримуючись правил експлуатації.

Забирай. Відгодовуй. Відбудовуй.

Відвойовуй, в кінці-кінців!

Твоє. Твоє.

Бери.

І йди.

Ніс підніми і йди. Гордо і тільки вперед.

Впусти мене. Впусти мене до себе.

Пальтечко біле кину на стілець

І розповім тобі усе… Ой, леле…

Я розповім тобі про наш кінець.

Про те, як та душа горіла.

Як сльози лилися не раз.

Як білий блиск, каміння сіре

І попіл згаслий стали поміж нас.

Згадаю все. Я згадувати вмію. Далі цікавіше…

З руки на руку пересипаю спогади. Так пахнуть вони чимось незвичайним. Паленим, давно забутим і нудотним. Згорілим. Я-бо тоді згоріла. Лишились мені тільки мої вірні друзі – спогади.

Ненавиджу свою пам’ять. Вона занадто добре зберігає те, що треба було давно забути. А я ж ніколи не забуду ті очі, ті слова, ті майже сльози на обличчі. То тепер для мене – старе і прожите. Старе і минуле. О, головне слово – минуле. Бо ж спогади зберігають тільки тодішнє. Їх можна погортати, як Далі цікавіше…