Все сталось так,як статися не могло.
Я опускалась й летіла на тепле дно.
Мене там чекали потяг і лікарі,
цигани й десантники – герої цієї землі.

Я відчувала любов, яка в них цвіла.
Від лету униз вже крутилась голова.
“Можливо, за що вхопитись?”
Але з темноти
зрідка лише виринали залізничні мости.

Я пролітала крізь них – на мене чекало дно.
Там було моє минуле, добро і зло,
там були ті, хто не чекає давно,
Були усмішки, сльози й грузинське вино.

Я проминала місця,які не люблю,
де не відчувала нічого крім болю й жалю.
Немає за чим жалкувати, але з темноти
так болячи в спину врізалися гострі мости,

і тьмяним світлом в очах відблискували міста,
щоб з горла пішла гіркота – я рахувала до ста.
Дно наближало до мене свої таємниці й дива.
Головне, що зі мною була моя голова.

Це,здається,єдине, що в мене завжди було.
Єдине, що зараз тягне мене на дно.
Мій якір, мій камінь прив’язаний до ноги.
Я легко впала на дно цієї ріки –

мене зустрічали потяг і лікарі,
Тепер і я можу стати героєм цієї землі.
Цигани писали лист і підбирали слова,
Десантник сміявся, а я рахувала до ста.

Головне, що зі мною була моя голова.