Бодя

Автор:     Категорія: Поезія

Кожен із нас вміє творити дива.
Ми їхали в поїзді. В нього була купа бабла.
Він його вголос пристраcно рахував.
Здавалось, йому на очі спадав осінній туман.

Він їхав з Польщі – пропрацював там півроку,
В його селі під Ватутіним таку не знайти роботу.
Хвалився мені ноутбуком й своєю зарплатою,
Сміявся, що чай у Польщі називають «хербатою».

Його зрадила жінка – напевно, не надто давно,
Уперто мене запевняв: «Зрадливі люди – гівно»,
а вірних на цьому світі важко знайти,
Скоріш за все, найвірніші – це пси і коти.

Його батьки розлучені – живуть у різних містах.
Просять постійно грошей і трохи тепла.
А як я поділюсь тим, чого у мене нема?
Коли я просив підтримки – отримував копняка.

Але жалітися гріх – «пеньондзів» достатньо мені –
Купив ноутбук, телефон, а решту віддам рідні.
Для цього фарбу вдихав шістнадцять годин на день.
Жартую тепер, що змінився колір моїх легень.

Для мене запах заводу – божественний аромат.
Якось на голову впав алюмінію шмат.
Спитаєш, хто врятував від смерті мене?
Та наше життя закоротке, для балачок про сумне.

Головне, насправді, завжди залишатись людьми,
Щоб не ставалось, і скільки б не з’їв туги.
Виховай свою думку й загострюй як слід-
Мов останню стрілу, щоб добути собі обід.

Коли я заснула і бачила дивні сни,
Бодя ковдру віддав мені і від холоду захистив.
І у снах, здавалося, що маю стільки тепла,
Ніби в змозі зігріти усіх, і умію творити дива.
А слова, що казав Богдан про свої дихальні шляхи
В сні спліталися у веселки і стікались в барвисті річки.

Ось тепер він, напевно, вдома
і затято рубає дрова.
Та ніхто у селі не чує, як
Він дихає кольорово.

Коріння дерев

Автор:     Категорія: Поезія

Я не знаю, хто нас об’єднує: друзі чи вороги.
Відрізнити одних від других часто не до снаги.
У нас спільних знайомих ніколи не було й нема.
Є лиш ми. А між нами пристрать вмирає німа.

Бо скільки б не говорили, і скільки б не йшли –
Це переливання з пустого в порожнє води.
Між словами ховається щось важливіше,за них.
Бо на кожен мій стомлений видих – ти робиш нервовий вдих,

А на кожен мій погляд – запитуєш: “Як живу?”
“Добре”, – кажу і очі відводжу в осінню траву.
Знаєш, вдома на нас чекають – пора вже йти.
Колись це все закінчИться. Знати лише б коли.

Тоді коли ти зміниш свій клятий маршрут,
а я орендую квартиру десь там, а не тут,
і код на під’їзді буде інакший тепер,
а комунальники вирубають занепалий сквер,

де ти тримався за мою ногу, ніби вона
і справді тебе рятувала від втоми і зла.
Я згадую, що керували нами тоді?
Мабуть, лише пристрасть і літні спекотні дні.

Думаю, ми, мов дерева тяглись догори,
корінням в пітьму вростаючи,зі збільшенням висоти.
Цей ріст зупинився вчасно,бо далі зима.
Дерева у сквері викорчують, дорога буде нова.

Кажуть, там пустять тролейбус, відреставрують стежки,
і молоді дерева прагнутимуть висоти,
корінням вростаючи глибоко у пітьму,
сплітаючись і пізнаЮчи пристрасть
солодку й німу.

Дно

Автор:     Категорія: Поезія

Все сталось так,як статися не могло.
Я опускалась й летіла на тепле дно.
Мене там чекали потяг і лікарі,
цигани й десантники – герої цієї землі.

Я відчувала любов, яка в них цвіла.
Від лету униз вже крутилась голова.
“Можливо, за що вхопитись?”
Але з темноти
зрідка лише виринали залізничні мости.

Я пролітала крізь них – на мене чекало дно.
Там було моє минуле, добро і зло,
там були ті, хто не чекає давно,
Були усмішки, сльози й грузинське вино.

Я проминала місця,які не люблю,
де не відчувала нічого крім болю й жалю.
Немає за чим жалкувати, але з темноти
так болячи в спину врізалися гострі мости,

і тьмяним світлом в очах відблискували міста,
щоб з горла пішла гіркота – я рахувала до ста.
Дно наближало до мене свої таємниці й дива.
Головне, що зі мною була моя голова.

Це,здається,єдине, що в мене завжди було.
Єдине, що зараз тягне мене на дно.
Мій якір, мій камінь прив’язаний до ноги.
Я легко впала на дно цієї ріки –

мене зустрічали потяг і лікарі,
Тепер і я можу стати героєм цієї землі.
Цигани писали лист і підбирали слова,
Десантник сміявся, а я рахувала до ста.

Головне, що зі мною була моя голова.

Джунглі

Автор:     Категорія: Поезія

В джунглі твоєї кімнати,
в джунглі твоїх обійм.
Хотів тебе покохати,
та в хащах гарчав дикий звір.

Дивився загрозливо в очі
і кігтями длубався в мізках.
Я впізнавав його почерк
в любовних твоїй записках.

Так серце стукоче голосно,
що скоро проб’ється крізь ребра!
Іди на цей стукіт, золотко!
Ходімо зі мною,халепо!

На вікнах ліани посохли –
звисають нитками мертвими!
Відкрию для тебе ті джунглі –
що з ламаними деРЕБРАМИ.

Гонець

Автор:     Категорія: Поезія

Вечір вкриває міста,
зоряні намиста
висять над домом твоїм.

День догорів до кінця.
Можеш послати гінця
в одну з прикордоних країн.

Хай обійде весь світ,
хай принесе білий цвіт
ще недозрілих тут змін.

Чекай на його прихід,
залиш йому свій обід,
звільни від високих цін.

В його пакунку скарби,
таємних мов словники,
написані під час війн.

У тебе важка рука,
одне за одним слова
сідають на твої пальці,
щіпають за язика.

Обід вже вистиг давно.
Гонець запиває вином
білий як сніг анальгін.

– Витягни з цих словників
духмяні суцвіття слів!

Вижени з голови
жагу до піхотних мін,-

спустошує він бокал,-
– Ти ідіот і вандал!

У відповідь німота.
У тебе нема язика.

Від сили тертя і тепла,
від страху нових лексем,
він вирішив,що відпасти –
це вирішення всіх проблем.

Сніги-ги-ги

Автор:     Категорія: Поезія

Сніги,
ги-ги,
замели нас по вуха.
Нема нужди
тепер когось з вас слухать.
Нехай печаль
спадає всім на плечі –
я буду чай
вживати небезпечно.
Гарячий,хай.
Я їду в інше місто.
Ти помахай
і подаруй намисто.
Буду його
я берегти довіку.
Твою любов
сховаю під повіку,
і кліпати
собі я забороню,
а провідник
покрутить біля скроні…

Матрац,перон,
хроплять діди в вагоні,
я їм шепочу
лайку на жаргоні
-Сдаём постель,
я туалет закрою, –
вона кричить,
бо хоче стати злою.
Хоч їй всього
24 роки,
і син Дмитро
вже робить перші кроки,
а чоловік
таксує десь під Львовом.
і до повік
заповнений “любовом”.

Сніги,
ги-ги,
замели нас по вуха.
хто це читав,
той носа не почухав.
Хто дочитав –
не зрозумів нічого,
бо шлях і путь
і в Африці дорога.

Хай паралелі
вас ведуть додому,
об рейки стукіт
не наб’є оскому.
Усім тілам
природньо заблукати,
тікати там,
де треба нападати,
мовчати,замість
плідної розмови,
вставляти не
потрібне нині слово.
Але іди, вертайся,
втікай знову,
шукай в снігах,
заметену дорогу,
бо сенс лише
у русі та любові,
бо правда лиш
у Люсі та у Вові,
бо є питання
бути чи не бути,
а є проблема –
Вовам Люсь не чути.

Женя

Автор:     Категорія: Поезія

Візьми трохи розуму в жменю,
запхни собі до кишень.
Нехай його звали Женя,
десь так,як дві тисячі Жень.

Сумлінно ходив на роботу,
співав “пугачовських” пісень.
І вже викликала нудоту
мівіна його кожен день.

Мерщій заведімо собаку!
Або хоча б їжака!
Назвемо його Макака,
най доля його нелегка.

“Ходімо разОм бухнемо”,-
казали йому пацани.
“Ні,хлопці,я просто Женя,
і в мене рвані штани”.

“Женя,ти такий милий”,-
йому щебетали жінки.
“У мене немає мила –
лише діряві штани”.

А ще діряві кишені,
шкарпетки,мов решето,
а що ти порадиш Жені,
коли він не любить шитво?

Якось крізь дірку у шапці
від Жені втекли всі думки.
А через не склеєні капці,
і пальці хотіли піти.

Журились на темних полицях
Гострі,блискучі голки,
неначе сіна копиці,
лежали самотні нитки.

А Женя уперта тварина
Штани не хотів латати.
Казав,що він вільна людина.
“Без дір – я не буду крилатим”.

Та якось приїхалал мама,
сестра і двоюрідна бабця,
насипали солі на рану –
зашили шкарпетки і капці.

Як довго наш Женя плакав,
ще досі наш Женя злиться.
Став дивним дегенератом,
і, кажуть, тепер не миється.

Зламали хлопцеві крила –
зашили штани і капці.
зробили з сина мудила
мама,сестра і бабця.

Брови

Автор:     Категорія: Поезія

У неї здіймались брови,
скажено горіли очі.
Текла щекатурка з лоба,
бо сталося не як хоче.

Здіймай свої грубі брови!
Ти їх старанно малюєш.
Підтягуй поюзані джинси,
поки дискомфорт не відчуєш.

-Яка була твоя ніч?
Чому бліда прокидаєшся?
-Мене забрали з узбіч.
-В багажнику часто катаєшся?

Запостиш в свій інстаграм
мільярди однакових фото.
Для тебе збудують храм
з айфонів,гівна і болота.

Ікони будуть броваті,
і матимуть губи пухкенькі.
Богине,мізки на ваті,
до сраки ти, до ріденької.

Дівчачі

Автор:     Категорія: Поезія

У дівчат обличчя мишачі,
а рухи відверто котячі.
Дівчата ласі на ніжнощі,
дівчата такі дівчачі.

У них на пальцях обручки,
сережки повисли у вухах.
Дівчата бувають сучки,
бувають кумедні товстухи.

Дівчата стають жінками,
стається: й жінки – дівчатами,
Всі кажуть їм: “Милые дамы!”
І тягнуть з них нерви канатами.

Припливи

Автор:     Категорія: Поезія

А ти знову нап’єшся і підеш у море,
адже п’яним воно завжди по коліна.
Ти казав,що поїдеш якось у гори,
і складеш свою мрію з трави і каміння.

Твоє сонце росте із гарячих пісків,
за вікнами потягів сходить помірно,
ти знайшов нових друзів, простив ворогів
і кожну поразку приймаєш покірно.

Ти очима її обличчя шукаєш
серед гамірних ринків й автобусних станцій.
У найзліших місцях все одно пам’ятаєш
про добро,що лежало у неї між пальців.

Розвіває вітер легку сорочку,
засипає піском твої сірі очі.
Кожен сон зустрічаєш,скрутившись клубочком,
кожен ранок здаєш свою постіль ночі.

Залишай своєї присутності знаки –
химерні малюнки,порожні конверти,
щоб вона могла легко їх розпізнати,
щоб ставала щира,проста і відверта.

Коли спогадів зграї приходять з припливом,
і жалять тебе,мов холодні медузи,
не чекай,передай через чайок крикливих,
що більше не маєш натхенниці й музи.

Передай, що прощатися варто рішуче.
Передай,що прощати потрібно щиро.
Якщо біль,то повинен бути пекучим,
а кохання – солодким,вільним,щасливим.

Ти нічого не вмів, і вона не вміла,
але вчили літати вас зорепади.
Вона просто добро між пальців носила,
а ти літні зірки їй приносив до хати.

Вже повітря тремтить і чекає осені,
сонце з моря виходить пізно й ліниво.
Вона ті зірки зберігає досі,
а ти далі чекаєш нового припливу.

Top