– У мене є до Вас кілька запитань.
– Г…ммм…
І після кілька секундної паузи вже більш зрозуміла відповідь:
– Мабуть, зараз уже все одно… Лише не гарантую, що відповіді Вас задовольнять.
– Тоді давайте не гаючи часу розпочнемо. Як Ви в цих умовах змогли себе достатньо адекватно почувати?
– Сам не знаю… Зрештою, у мене досить багатий досвід. За родом своєї діяльності я повинен спокійно реагувати у екстремальних ситуаціях. А за обставин, що склалися нема змісту зриватися.
– Це дуже твереза концепція. Втім, ясно, що абсолютно спокійним зараз не може бути жоден з нас. Добре. Підемо далі.. Наступне запитання. Невже ця розмова, сам факт спілкування не викликає ніяких потужних реакцій?
– Ясно, що викликає. Та мушу ще раз зазначити – змінити те, що відбулося вже неможливо.
– Тоді ще одне особисте.
– Так. Будь ласка.
– У Вас оригінальний зелений колір очей та шкіри – вона має оливковий відтінок. Це найпоширеніше забарвлення для вашої раси?
– Зовсім ні. Що стосується очей – зелений, правда, рідкісний, але не дуже. А от зі шкірою… Тут інакше. Оливкового тонування вона набула в зв’язку з певними генетичними змішаннями, перенесеною у минулому хворобою, яка мала певний токсичний вплив на мій організм та великою любов’ю до ультрафіолетових променів.
– То інші представники вашої раси забарвлені інакше?
– По великому рахунку – так. Але переважаючі кольори не дуже різко відрізняються. У мене до Вас є пропозиція.
– Категорична?
– Зовсім ні. Але все ж хотілося б її висловити.
– Спробуйте.
Господар приміщення стурбовано оглянув інтер’єр і зупинившись поглядом біля однієї з стін промовив:
– Чи не змогли б Ви присісти он туди, – вказав на облюбоване місце. – Мені трохи незручно вести бесіду. Можливо, так ми розмовлятимемо більш невимушено…
Гість зиркнув на запропоноване «сідало». Критично скривившись, все ж перемістився у вказаному напрямку і спробував примоститися. Трохи поюрзавши знайшов зручне для себе положення.
– Мабуть так дійсно краще. І мені й вам все одно, але дякую. Можемо продовжувати?
– Так…
– Ваша цивілізація досягла досить високого рівня розвитку. Як Ви думаєте, чому контакт між нами й вами відбувається саме так?
– Дайте трохи подумати…
– Не довго. Ви ж розумієте, що багато часу у нас нема.
– Так, так… Що ж… Причин того, що це відбувається так багато. Серед них я вважаю найважливішими дві. Однозначно те, що ваш рівень дещо вищий а етичні норми зовсім протилежні. А друга – негативні риси у нас самих.
– Які саме?
– В першу чергу халатне, навіть злочинно-недбале ставлення до своєї рідної планети. Також – пихатість і зарозумілість наших політиків-керівників та багатіїїв-хазяїв і хвороблива тяга до особистого збагачення (в тому числі й нездоровими способами) кожного члена суспільства, в більшості випадків – за рахунок інших та з нещадним використанням природних ресурсів. І якщо ми все-таки зустрілися, то мабуть інакше події й не могли розвиватися. Адже обидві раси мабуть є хижацькими.
– Інші в умовах Всесвіту, що прагне знищити все й не можуть вижити. Тож наші раси просто змушені бути такими. Гаразд. У ваших відповідях присутня логіка. Це мені подобається. Продовжимо?
Зі стелі приміщення посипалися дрібні часточки покриття. За секунду по тому відгомін далекого гуркоту сколихнув повітря в приміщенні, скинувши зі столу на підлогу кілька невеликих аркушів паперу. Співрозмовники не звернули на те особливої уваги – обидва знали що то лише початок «бурі».
– Хіба є альтернатива?
– Зрештою, можна було б взагалі не розмовляти. Але у нас це якось не прийнято. То, що продовжимо?- повторив запитання гість.
– Та давайте вже. Чого там…
– Скажіть, ви вичисляли можливість такого розвитку подій?
– Прогнози вчені та пророки давали різні… Цей варіант теж був присутній.
– Чому ж не готувалися?
– «Поки грім не вдарить – мужик не перехреститься». У Вас нема подібної приказки?
– Навіть слова ті самі. А як що до «готуй сани влітку»?
– Та от… Не підготували… От і маємо те, що маємо…
– Як думаєте – що буде далі?
– Є велика надія, що все таки Ви не знищите нас повністю і цивілізація згодом відродиться.
– Можете не надіятися. Знаєте, чому ми розмовляємо? Ні? Тож слухайте. Крім енергетичних ресурсів, які нам дасть горіння вашої зірки-сонця та всіх десяти планет разом зі супутниками і астероїдами, нам потрібно ще й дещо інше.
– То руйнація зайде аж так далеко?!! Ов-ва!!! Всі надії гинуть…
– Ото ж бо. Але цю «процедуру» ми зможемо проводити лише після того, як зберемо урожай «живої енергії».
– Тобто?
– До того, як зникне зірка разом з планетарною системою ми повинні зібрати всю інформацію з «живих» молекул та їх концентратів – організмів. Найбільш цінні хімічні сполуки взагалі у незміненому вигляді відберуться у спеціальні сховища-банки. Не надійтеся, що це буде спадкова інформація. Вдруге такої помилки ми не припустимося.
– А що, колись таки схибили?
– Так. І в силу певних причин сховище «вибухнуло» істотами з дуже невтішною для нас генетичною пам’ятю. Щоправда інцидент дуже швидко владнався – адже то були монстри, неймовірні суміші в корені різних рас, дуже нестабільні. І крім того, зовсім не оснащені технічно. Ліквідація аварії нагадувала дитячу забавку – це було просто і легко. Але повторювати ми не бажаємо. Тому – лише сполуки, вільні від генетичної інформації та самі процеси, що відбуваються за участю та завдяки оригінальним, у кожному світі іншим, з’єднанням. Тепер, сподіваюсь, зрозуміло, що вам – кінець?
– Тоді для чого ж ця наша бесіда?
– А от це й є головна причина експансії. Не енергія, не цікавий матеріал. Емоції, почуття, усвідомлення власної загибелі, безсилля запобігти краху – ось делікатеси, особливо цінний товар. Тож перед завантаженням матерії та наступним тотальним знищенням кожен з нас завжди спілкується з якомога більшою кількістю представників раси, що мусить припинити своє існування. Ми збираємо «пінку» біомагнітних хвиль, що йдуть від реципієнта, коли він довідується про Армагеддон, яким почастують його улюблений світ ненависні зайди. Саме цей товар найцінніший у Всесвіті.
– З ким же ви торгуєте? Невже можливе ваше співіснування з іншими без руйнування?
– Ми не наймогутніші у Космосі. І напевно, ніколи ними не станемо. Є інші, Їх багато, вони різні. А ми – всього лиш їхні «руки». Тепер усе. Розмову час закінчувати.- Прибулець піднявся з-під стіни, знову заповнивши собою майже чверть просторого кабінету. Йому видалося, що саме останні фрази «вичавили» з людини саме ті емоції, без володіння якими не міг розпочатися процес «пожирання» цього світу. Замовники завжди бажали лише повноцінного товару, ні в якому разі не зіпсованого. Та й не вміли «пожирачі світів» ламати їх без «добровільної згоди» аборигенів. Просто не володіли такою технікою.
А гладко вибритий чоловік, директор офісу відчужено дивився на спину чудовиська, що «протікало» крізь отвір відчинених настіж дверей. Він був шокований.
Будівлю ще раз струсонуло. Перекосило на мить і повернуло на місце дверну раму. Прибулець навіть не відчув того. Людині ж було все одно…
Майже вся туша інопланетного монстра перетекла в коридор, як на її поверхні з’явилися зміни. Не прикрита не те що скафандром, а навіть чимось схожим на одяг білувато-сіра маса вкрилася синюшними плямами, що трохи згодом почали як сіточкою мережитися тоненькими тріщинками. Гість щез з поля зору і хазяїн вже не побачив, як почали парувати найглибші з них. Колишній студент Кембриджа навіть не підозрював що щойно врятував весь світ заразивши прибульця ЗДОРОВИМ ПОФІГІЗМОМ – отрутою, смертельним вірусом, перемогти який не міг жоден суперраціональний організм Всесвіту…
Теги: апокаліптичне, фантастика
(0 оцінок, середня: 0,00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading...
Прикольно. Сподобалось.
ТАк – ідея супер. Хоч і раціоналізму мало – начхати. Ідея в іншому і мені подобається 🙂
Дякую, хлопці.