Я не знаю, хто нас об’єднує: друзі чи вороги.
Відрізнити одних від других часто не до снаги.
У нас спільних знайомих ніколи не було й нема.
Є лиш ми. А між нами пристрать вмирає німа.

Бо скільки б не говорили, і скільки б не йшли –
Це переливання з пустого в порожнє води.
Між словами ховається щось важливіше,за них.
Бо на кожен мій стомлений видих – ти робиш нервовий вдих,

А на кожен мій погляд – запитуєш: “Як живу?”
“Добре”, – кажу і очі відводжу в осінню траву.
Знаєш, вдома на нас чекають – пора вже йти.
Колись це все закінчИться. Знати лише б коли.

Тоді коли ти зміниш свій клятий маршрут,
а я орендую квартиру десь там, а не тут,
і код на під’їзді буде інакший тепер,
а комунальники вирубають занепалий сквер,

де ти тримався за мою ногу, ніби вона
і справді тебе рятувала від втоми і зла.
Я згадую, що керували нами тоді?
Мабуть, лише пристрасть і літні спекотні дні.

Думаю, ми, мов дерева тяглись догори,
корінням в пітьму вростаючи,зі збільшенням висоти.
Цей ріст зупинився вчасно,бо далі зима.
Дерева у сквері викорчують, дорога буде нова.

Кажуть, там пустять тролейбус, відреставрують стежки,
і молоді дерева прагнутимуть висоти,
корінням вростаючи глибоко у пітьму,
сплітаючись і пізнаЮчи пристрасть
солодку й німу.

(0 оцінок, середня: 0,00 з 5)
Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.

Loading...