Сніги,
ги-ги,
замели нас по вуха.
Нема нужди
тепер когось з вас слухать.
Нехай печаль
спадає всім на плечі –
я буду чай
вживати небезпечно.
Гарячий,хай.
Я їду в інше місто.
Ти помахай
і подаруй намисто.
Буду його
я берегти довіку.
Твою любов
сховаю під повіку,
і кліпати
собі я забороню,
а провідник
покрутить біля скроні…

Матрац,перон,
хроплять діди в вагоні,
я їм шепочу
лайку на жаргоні
-Сдаём постель,
я туалет закрою, –
вона кричить,
бо хоче стати злою.
Хоч їй всього
24 роки,
і син Дмитро
вже робить перші кроки,
а чоловік
таксує десь під Львовом.
і до повік
заповнений “любовом”.

Сніги,
ги-ги,
замели нас по вуха.
хто це читав,
той носа не почухав.
Хто дочитав –
не зрозумів нічого,
бо шлях і путь
і в Африці дорога.

Хай паралелі
вас ведуть додому,
об рейки стукіт
не наб’є оскому.
Усім тілам
природньо заблукати,
тікати там,
де треба нападати,
мовчати,замість
плідної розмови,
вставляти не
потрібне нині слово.
Але іди, вертайся,
втікай знову,
шукай в снігах,
заметену дорогу,
бо сенс лише
у русі та любові,
бо правда лиш
у Люсі та у Вові,
бо є питання
бути чи не бути,
а є проблема –
Вовам Люсь не чути.

(0 оцінок, середня: 0,00 з 5)
Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.

Loading...