Зелена миля

Стівен Кінг

(переклад на українську Яни Лілл)

Дорогий Постійний

Читач!
Життя – привередлива річ.
Повість, що починається в
цій маленькій книжці,
вийшла саме в такому
виді завдяки
випадковому зауваженню
торговця нерухомістю,
з яким я навіть не був
знайомий. Це сталося
рік тому, на Лонг-
Айленді. Незадовго перед
тим там орендував будинок мій
старий друг і діловий
партнер Ральф Висинанза
(він займається в основному
продажем прав на видання
книг іноземним
видавництвам). Торговець
нерухомістю помітив,
що будинок “немов зійшов із
сторінок Чарльза
Діккенса”.
І ця фраза все ще
крутилася в голові Ральфа,
коли він приймав першого
у своєму домі гостя –
видавця з
Великобританії Мелкома
Едвардза. Він повторив її
Едвардзу, і вони стали
базікати про Діккенса.
Едвардз згадав, що
Діккенс багато своїх
творів публікував
по частинах, віддаючи в
журнали або видаючи у
виді невеличких
тоненьких книжечок –
брошур (мені завжди вони
подобалися відчуттям
дружньої теплоти).
Мені подобається26 бер 2013 о 12:09|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
А
деякі з цих
романів, – додав
Едвардз, – насправді
дописувалися і
редагувалися в
процесі публікації.
Письменник Чарльз Діккенс
був не з тих, хто боїться
визначених термінів”.
Такі ” багатосерійні”
романи Діккенса були
надзвичайно популярні.
Популярність одного з
них навіть обернулася
трагедією у Балтіморі.
Велика група
прихильників Діккенса
зібралася на пірсі,
чекаючи прибуття
англійського корабля, на
борту якого знаходився
наклад журналу із
закінченням роману “Крамниця
старовини”. Легенда
свідчить, що в тисняві
декілька шанувальників
впали у воду і потонули.
Я не думаю, що Мелком
чи Ральф бажали, щоб
хтось потонув, але ним було
цікаво, як сприймуть
такий вид публікації –
по частинах – в наші дні. Ніхто з них і не
підозрював, що це вже
сталося (адже, як
говориться, “все таємне рано чи пізно стає явним”), і по крайній
мірі двічі.
Мені подобається26 бер 2013 о 12:15|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Перший
варіант роману Тома
Вольфа “Bonfire of the
Vanities”(“Вогнище
Марнославства”) виходив по
частинам в журналі
“Роллінг Стоун”, а Майкл
Макдауел (” Амулет”,
“Позолочені голки”,
“Стихії” (“Elementals”),
сценарій ” Бітлджус”)
опублікував роман
“Чорна вода” (“Black
water”) у вигляді серії
брошур. Цей роман
жахів, розповідав про сім’ю з
Півдня, що мала таке
сімейне прокляття
перетворюватися на
алігаторів, не самий
кращий роман
Макдауела, але все одно
він приніс успіх
видавництву “Ейвон
Самшит”.
І далі двоє чоловіків
пустилися в міркування
про те, що могло б
статися, якби
популярний письменник
спробував в наші дні
випустити роман у вигляді
серії брошур –
маленьких книжечок,
які коштували б у
Великобританії фунт
чи два, а в Америці
долара три (а там
більшість книг в
м’яких обкладинках
продається за 6.99 або
7.99). “Може, хтось
на зразок Стівена Кінга і
захотів би провести
такий експеримент”, –
сказав Мелком, і розмова
перейшла на інші теми.
Ральф майже забув про
цію ідею, але вона знову
повернулася до нього восени.
Мені подобається26 бер 2013 о 12:40|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
1995 року, після повернення з
Міжнародного книжкового
ярмарку в Франкфурті
було великою подією для
агента на зразок Ральфа. Він
виклав мені цю ідею
разом з купою інших
ідей, більшість з
яких я тут же відкинув.
Ідея “багатосерійної
книжки” не
була відхилена відразу у
відмінність, скажімо, від
інтерв’ю японському
виданню “Плейбоя” або
сплаченого повністю
турне по Балтійських
республікам. Вона запалила
іскру в моїй уяві.
Я не вважаю себе
сучасним Діккенсом –
навіть якщо така людина
існує, то це
швидше Джон Ірвінг або
Салман Рушді, – але мені
завжди подобалися
історії, розказані по
частинам. Уперше з такою
формою публікацій я
зустрівся в газеті
“Сетерді івнінг пост”, і
мене вона притягнула тим,
що ставила читача на
одну дошку з письменником –
у нього був цілий тиждень
для того, щоб вгадати
наступний поворот
сюжету. А ще мені
здається, що такі книги
читають більш
уважніше саме
через те, що вони
друкуються по частинах.
Мені подобається26 бер 2013 о 12:54|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Не можна їх з’їдати відразу, навіть якщо дуже
хочеться (якщо книга
хороша, зазвичай так і
буває).
Я прекрасно пам’ятаю, як вдома
ми часто читали такі
книги вголос: один вечір
мій брат Девід, на
наступний – я, потім
мама, потім знову мій брат. Але від
читання ми не отримували
стільки ж задоволення,
скільки від перегляду
телепрограм (“Сира
шкіра”, “Золоте дно”,
“Маршрут 66”) – ми
дивилися їх разом, і
це було, як свято.
Опісля багато років я дізнався,
що за часів Діккенса
його романи залишали
сім’ям таке ж
задоволення, тільки їх
домашні страждання за
прикладом долі Піп і
Олівера або Девіда
Коперфільда
тривали роками
замість пари місяців
(навіть щонайдовші
“серіали” в газеті ” Пост”,
як правило,
вкладалися в вісім
частин).
Єдине, що мене
притягнуло в цій ідеї,
думаю, повністю зрозуміло
лише авторам детективів
і трилерів: в книзі,
що виходить по частинах,
письменник має над
читачем особливу владу,
яка не завжди їм
подобається: простіше кажучи.
Постійний Читач, ти
не можеш забігти
вперед і подивитися, як
все обернеться.
Мені подобається26 бер 2013 о 13:00|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Пам’ятаю, як
одного разу, коли мені було
років дванадцять, зайшовши в
вітальню і побачивши, як
моя мати, сидячи у своєму
улюбленому кріслі-гойдалці,
заглядає в кінець
детектива Агати Крісті,
а її палець закладений десь
біля п’ятдесятої
сторінки. Я був обурений
і висловив їй все (мені
було, як ви пам’ятаєте,
дванадцять, а це
вік, коли хлопчикам
уперше починає смутно
здаватися, ніби вони
знають усі на світі),
заявивши, що заглядати в
кінець детектива це так само, як з’їсти білу
начинку тістечок Орео, а
потім тістечка
викинути. Вона
засміялася своїм
дивовижним гортанним
сміхом і відповіла, що
швидше за все я правий, але
іноді вона не може
побороти спокусу.
Спокуса – це поняття
було мені знайоме – навіть в
дванадцять у мене їх
було багатенько. І ось тут
нарешті придумано
хитромудрі ліки від
подібної спокуси. До
тих пір, поки в магазинах
не з’явиться остання
частина, ніхто не дізнається,
чим закінчиться “Зелена
Миля”…
Може, навіть і я
не дізнаюся.
Мені подобається26 бер 2013 о 13:23|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Сам того не знаючи, Ральф
Висинанза згадав мені
про ідею публікувати
роман по частинах в самий,
можна сказати,
відповідний
психологічний момент.
Я якраз прокручував в
голові тему роману, до
якої, як мені завжди
здавалося, я рано чи пізно повинен був
прийти: електричний
стілець. “Олд
Спаркі” (“Старий Розряд”)
хвилював мене давно, з
найпершого побаченого
фільму Джека Кагни і
першою прочитаної
книжки про Поверх Смерті
(“Двадцять тисяч років в
Синг-Сингу” Уордена
Люїса Е. Лоуса). Ця тема
розпалювала темну сторону
моєї уяви.
Цікаво, думав я,
як пройти ось ці
останні двадцять
метрів до електричного
стільця, знаючи, що там тобі
належить померти? Як
себе при цьому почуває
той, хто прив’язує
засудженого або
включає рубильник? Що
така робота віднімає у
людини? І ще жахливіше,
що вона може додати?
Мені подобається26 бер 2013 о 13:57|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
За останні 20-30 років я
пробував відпрацьовувати
ці основні теми у
багатьох варіантах. Я
написав одну вдалу
повість, дія
якої відбувається у
в’язниці (“Ріта Хейворт в
Шоушенській в’язниці”) і
начебто прийшов до
висновку, що це саме
те, що треба, коли
виникла нова ідея. Мені
в ній багато що подобалося, але
найбільше те, що в
книзі звучатиме
виключно
гідний голос автора,
стриманий, чесний,
може, навіть трішки
наївний, – голос
оповідача, якщо такий
взагалі коли-небудь
існував. Я почав
роботу, але немов на
дотик, раз у раз
зупиняючись. Велика
частина другої книги була
написана під час дощу в
парку Фенуей. Коли
подзвонив Ральф, я вже
обписав блокнот
нерозбірливими рядками
“Зеленої Милі” і зрозумів,
що вимальовується
роман, а я повинен
проводити час за
прибиранням стола і редагувати вже написану
книгу (“Відчай” ти її
скоро побачиш,
Постійний Читаче).
Мені подобається26 бер 2013 о 14:06|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
У
такому випадку є два
варіанти: сховати новий
роман (і, можливо,
більше до нього не
повертатися) або відкласти
усе інше вбік – і
вперед!
Ральф запропонував третій
варіант: книга, яку
можна писати так само, як
її читатимуть – по
частинам. Мені сподобалася
така напружена
ситуація: не встиг
закінчити роботу і здати вчасно – і ось вже
мільйони читачів
жадають твоєї крові. Ніхто не знає цього
краще за мене, хіба що моя
секретар Джуліан Юглі:
ми отримуємо десятки
гнівних листів в тиждень з
вимогами наступної книги з
циклу “Темна
Вежа” (терпіння,
шанувальники Роланда, ще
рік-другий, очікування
закінчаться, обіцяю). У
одному листі була
фотографія м’якого
ведмедика в ланцюгах і записка,
складена з букв,
вирізаних з газетних
заголовків і журнальних
обкладинок: “Видавайте
наступну книгу
“Темна Вежа” зараз же,
або це ведмежа
помре!”, – свідчила вона. Я
повісив записку на стіні
кабінету як нагадування
про відповідальність і про
те, що існують
люди – і це
чудово, – яким
дійсно є діло
до образів, створених
чиєюсь уявою.
Ось так я вирішив
публікувати “Зелену
Милю” у вигляді серії
маленьких книжечок в
стилі дев’ятнадцятого
століття і, сподіваюся, ви
напишите мені і
розкажите: а)
чи сподобалася вам книга
і б) чи сподобалася вам
рідко використовувана, але
досить цікава
форма публікації. Вона,
звичайно ж, спонукає
автора до написання книги,
хоча сьогодні
(дощовитим вечором
жовтня 1995 р.) роман ще
далекий від завершення навіть
у чернетках, і фінал його
залишається ще неясним. Але
у цьому-то і увесь “смак”,
хоча зараз
я їду в густому тумані, і,
що називається, тисну щосили на педаль газу.
Мені подобається26 бер 2013 о 14:27|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
І ось що я хочу ще
сказати: якщо при читанні
ви отримаєте хоч
половину того
задоволення, з яким
я писав книгу, ми обоє
будемо щасливі.
Насолоджуйтеся… Читайте вголос
разом зі своїм товаришем, на всяк випадок, скоротивши
час до появи
наступної частини в
кіоску або найближчому
книжковому магазині.
А поки що бережіть один одного
і піклуйтеся один про одного.

Стівен Кінг
Мені подобається26 бер 2013 о 15:18|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
ЧАСТИНА 1

ДВІ МЕРТВІ
ДІВЧИНКИ

Глава 1

Це сталося в 1932-му,
коли в’язниця штату ще
знаходилася в Холодній
Горі. І електричний
стілець був, звичайно, там же.
Ув’язнені говорили дотепно по
приводу стільця так, як
зазвичай говорять дотепно люди,
говорячи про те, що їх
лякає, але того, чого не можна
уникнути. Вони називали
його Олд Спаркі (Старий
Розряд) або Біг Джусі
(“Соковитий шматок”). Вони
пускали жарти
щодо рахунків за
електроенергію, щодо
того, як Уорден Мурс
цієї осені буде
готувати обід до Дня
Подяки, так як його дружина Мелінда
занадто хвора, щоб
готувати.
В тих, кому
дійсно
належало сісти на цей
стілець, гумор випаровувався
дуже швидко. За час
перебування в Холодній
Горі під моїм керівництвом відбулось сімдесят вісім страт (цю цифру я
ніколи не переплутаю, я буду
пам’ятати її і на смертному
ложі) і думаю, що
більшості людей
ставало ясно, що з
ними відбувається, саме
в той момент, коли їх
ноги прилаштовані до
потужних дубових ніжок
Олд Спаркі.
Мені подобається26 бер 2013 о 15:31|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Приходило
розуміння (було видно,
як усвідомлення
піднімається з глибини
свідомості, схоже на
холодний переляк), що їх
власні ноги
закінчили свій шлях.
Кров ще текла по
венам, м’язи були ще
сильні, але все було
кінчено, їм вже не пройти
жодного кілометра по полях, не
танцювати з дівчатами на
сільських святах.
Усвідомлення
смерті, що наближається
приходить до клієнтів Олд
Спаркі від кінчиків стопи. Є
ще чорний шовковий
мішок, його надівають їм
на голови після
безглуздих і
нечленороздільних
останніх слів.
Вважається, що цей
мішок для них, але я
завжди думав, що насправді він для нас,
щоб ми не бачили
жахливого приливу страху
у їх очах, коли вони
розуміють, що зараз
помруть із зігнутими
колінами.
В Холодній Горі не було
етапу смертників, тільки
блок ” Г”, що стоїть
окремо від інших,
розміром приблизно в
чотири рази менше, ніж
інші, цегляний, а
не дерев’яний, з плоским
металевим дахом,
який світився під літнім
сонцем, як божевільний.
Мені подобається26 бер 2013 о 15:46|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Всередині – шість
камер, по три з кожної
сторони широкого
центрального коридору, і
кожна камера майже
вдвічі більша камер в
чотирьох інших блоках.
Причому усі поодинокі.
Відмінні умови для
в’язниці (особливо в
тридцяті роки), але
мешканці цих камер
багато б віддали, щоб
потрапити у будь-яку іншу.
Чесне слово, вони б
дорого заплатили.
За весь час моєї служби
в якості наглядача
усі шість камер не
заповнювалися жодного разу – і
слава богу. Максимум –
чотири, там були білі і
чорні (у Холодній Горі
серед ходячих мерців
не існувало
сегрегації по расовій
ознаці), і все одно це нагадувало пекло.
Одного разу в камері
з’явилася жінка –
Беверлі Макколл. Вона
була чорна, як пікова дама
і прекрасна, як гріх, на
який у вас ніколи не
вистачить духу вчинити.
Вона шість років мирилася з
тим, що чоловік бив її, але не
могла стерпіти і дня його
любовних пригод.
Дізнавшись, що чоловік їй
зраджує, вона на
наступний вечір
підстерегла бідолаху
Лестера Макколла,
якого приятелі (а
можливо, і ця дуже
недовга коханка)
називали Різьбяр, вгорі,
на сходах, що ведуть в
квартиру з його
перукарні. Вона
дочекалася, поки він
розщібне свій халат, а
потім нахилиться, щоб
невірними руками
розв’язати шнурки. І
скористалася однією з
бритв Різьбяря. За два дні
перед тим, як сісти на
Олд Спаркі, вона покликала
мене і сказала, що
бачила уві сні свого
африканського духовного
батька. Він велів їй
відмовитися від її рабського
прізвища і померти під
вільним прізвищем
Матуомі. Її прохання було
таке: зачитати їй
смертний вирок під
прізвищем Беверлі
Матуомі.
Мені подобається26 бер 2013 о 16:20|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Чомусь її
духовний батько не дав їй
імені, в усякому разі
вона його не називала. Я
відповів, що, звичайно,
тут немає проблем. Роки
роботи у в’язниці навчили
мене не відмовляти
засудженим в проханнях,
за виключенням, звичайно,
того чого дійсно
не можна. У випадку з Беверлі
Матуомі це вже не мало
значення. На наступний
день, близько трьох
годин дня, подзвонив
губернатор і замінив їй
смертний вирок
пожиттєвим ув’язненням
у виправній
установі для жінок
“Трав’яниста Долина”:
де не потанцюєш вихилясом –
була у нас така
приказка. Я був радий,
запевняю вас, коли побачив,
як круглі сідниці Бев
гойднулися вліво, а не
вправо, коли вона підійшла
до столу чергового.
Опісля років тридцять
п’ять, не менше, я побачив
її ім’я в газеті на
сторіночці некрологів під
фотографією худорлявою
чорношкірої пані з
хмарою сивого волосся, в
окулярах із стразами в
куточках оправи. Це була
Беверлі. Останні
десять років життя вона
провела на волі говорилося в некролозі, і
вона, можна сказати,
врятувала бібліотеку
невеликого містечка Рейнз
Фолз.
Мені подобається26 бер 2013 о 16:32|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Вона також викладала в
недільній школі і її
любили в цій тихій
гавані. Некролог був
заглавлений:
“Бібліотекар померла від
сердечної
недостатності”, а нижче
дрібними буквами, немов
запізніле пояснення:
“Провела більше 20 років у
в’язниці за вбивство”. І
тільки очі, широко
розкриті і сяючі
за окулярами з камінчиками по
куточках, залишалися
колишні. Очі жінки,
яка навіть в сімдесят
з чимось, якщо змусить
біда, не роздумуючи
дістане лезо із
скляночки з
дезинфікуючим
засобом. Вбивць завжди
впізнаєш, навіть якщо вони
кінчають життя літніми
бібліотекарями в
маленьких сонних
містечках. Про це,
звичайно, дізнаєшся,
провівши з вбивцями
стільки років, скільки я. Всього один раз я
замислився про характер
своєї роботи. Саме
тому я і пишу ці
рядки.
Підлога в широкому коридорі
по центрі блоку ” Г” була
застелена лінолеумом
кольору лайма, і
те, що в інших в’язницях
називали Останнім
Шляхом, в Холодній Горі
дали ім’я Зелена Миля.
Її довжина була на мою думку
шістдесят великих
кроків з півдня на північ, від низу до верху.
Внизу знаходилася
гамівна кімната.
Вгорі “Т” подібний
коридор. Поворот наліво
означав життя – якщо
можна так назвати те,
що відбувається на залитому
сонцем дворику для
прогулянок. А багато так і
називали, багато так і
жили роками без видимих
поганих наслідків.
Мені подобається26 бер 2013 о 16:48|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Злодії, палії і
гвалтівники зі своїми
розмовами, прогулянками і
дрібними справами.
Поворот направо – зовсім
інша справа. Спочатку ви
потрапляєте в мій кабінет
(де килим теж зелений, я
його все збирався
замінити, але так і не
зібрався) і проходите
перед моїм столом, за
яким ліворуч
американський прапор, а
справа прапор штату. У
далекій стіні двоє дверей:
одні ведуть в маленький
туалет, яким
користуюся я і інші
охоронці блоку
“Г” (інколи навіть Уорден
Мурс), інші – в
невелике приміщення
типу комори. Тут і
закінчується шлях,
що називається Зеленою
Милею.
Двері маленькі, я
вимушений пригинатися, а
Джону Коффі припало
навіть сісти і так
пролізати. Ви потрапляєте
на невеликий майданчик,
потім спускаєтесь по трьох бетонних сходинках на
дощату підлогу. Маленька
кімната без опалювання з
металевим дахом,
така сама, як і
сусідня в цьому ж блоці.
Взимку в ній холодно, і
пара йде з рота, а влітку
можна задихнутися від
спеки. Під час страти
Елмера Менфреда – чи то
у липні, чи то в серпні
тридцятого року –
температура, по-моєму,
була близько сорока по
Цельсію.
Ліворуч в коморі знову ж таки було життя.
Інструменти (всі
закриті гратами,
перехрещеними ланцюгами,
немов це карабіни, а не
лопати і кирки), ганчірки,
мішки з насінням для
весняного посіву в
тюремному садку, коробки
з туалетним папером,
піддони завантажені
бланками для тюремної
друкарні… Навіть мішок
вапна для розмітки
бейсбольного ромба і
сітки на футбольному
полі.
Мені подобається26 бер 2013 о 17:05|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Ув’язнені грали
на так званому
пасовищі, і тому в
Холодній Горі з нетерпінням чекали осінніх
вечорів. Справа знову ж таки смерть. Олд Спаркі,
власною персоною,
стоїть на дерев’яній
платформі в південно-
східному куті, потужні
дубові ніжки, широкі
дубові підлокітники,
що ввібрали в себе
холодний піт великої кількості
людей в останні
хвилини їх життя, і
металевий шолом,
що зазвичай недбало висить
на спинці стільця, схожий
на киптар малюка-робота
з коміксів про Бака
Роджерса. З нього виходить
дріт і йде через
отвір з ущільненням
в шлакоблочной стіні за
спинкою. Збоку –
оцинковане відро. Якщо
заглянути в нього, то
побачиш круг з губки
точно за розміром
металевого шолома.
Перед стратою його
змочують в розсолі,
щоб краще проводив
заряд постійного струму,
що йде по дроті, через
губку прямо в мозок
засудженого.
Мені подобається26 бер 2013 о 17:14|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 2

1932 рік був роком Джона
Коффі. Подробиці
публікувалися в газетах,
і кому цікаво, в кого
більше енергії, ніж у
немічного старця,
що доживає свої дні у
будинку для престарілих в
Джорджії, може і
зараз пошукати їх. Тоді
стояла спекотна осінь, я
точно пам’ятаю, дуже
спекотна. Жовтень – майже
як серпень, тоді ще
Мелінда, дружина начальника
в’язниці, потрапила з
приступом в лікарню в
Індіанолі. В ту осінь у
мене була найжахливіша в
житті інфекція сечових шляхів,
не настільки жахлива,
щоб лягти в лікарню, але
досить жахлива для
мене, бо, справляючи малу
нужду, я всякий раз
шкодував, що не помер. Це
була осінь Делакруа,
маленького, наполовину
француза, що облисів, з мишкою, яка з’явилась
влітку і проробляла
класний трюк з
котушкою. Але понад усе
це була осінь, коли у
блоці “Г” з’явився Джон
Коффі, засуджений до
смерті за згвалтування
і вбивство дівчаток-
близнюків Деттерік.
Мені подобається26 бер 2013 о 17:35|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
У кожній зміні охорону
блоку несли чотири або
п’ять чоловік, але
більшість були
тимчасовими. Діна
Стентона, Харрі
Тервилліджера і Брутуса
Ховелла (його називали “І
ти, Брут”, але тільки в
жарт, він і мухи не міг
скривдити незважаючи на свої
габарити) вже немає, як ні
Персі Ветмора, який
по справжньому був
жорстокий, та ще й дурень.
Персі не годився для
служби у блоці “Г”, але його
дружина була родичкою
губернатора, і тому він
залишався в блоці.
Саме Персі Ветмор ввів
Коффі в блок з
традиційним криком:
“Мрець йде! Сюди йде
мрець”! Незважаючи на жовтень
пекло, як в пеклі. Двері в
прогулочний дворик
відкрилися, впустивши море
яскравого світла і саму
велику людину з
усіх, яких я бачив, за
виключенням хіба що
баскетболістів по
телевізору тут, в
“кімнаті відпочинку” цього
притулку для маразматиків,
серед яких я доживаю
свій вік.
Мені подобається26 бер 2013 о 17:50|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
У нього на руках і
впоперек широченних грудей
були ланцюги, на кісточках –
окови, між якими
теж хитався ланцюг,
який дзвенів, немов
монети, коли він
проходив по зеленому
коридору між камерами.
З одного боку стояв Персі
Ветмор, з іншого – Харрі
Тервіліджер, і обоє
виглядали дітьми,
що вигулюють
спійманого ведмедя. Навіть
Брутус Ховел здавався
хлопчиком поряд з
Коффі, а Брут був
двометрового росту, та і
не худенький – це був
футбольний
півзахисник, він грав
за лігу ЛСЮ, поки його не
списали і він не повернувся
у рідні місця.
Джон Коффі був
чорношкірий, як і
більшість тих, хто
ненадовго затримувався у
блоці “Г” перед тим, як
на колінах померти на
Олд Спаркі. Він зовсім не
був гнучким, як баскетболісти, хоча і був
широкий в плечах і в грудях,
і увесь немов перепоясаний м’язами.
Йому знайшли саму
велику робу на складі,
і все одно манжети брюк
доходили лише до
половини сильних, в
шрамах литок. Сорочка була
розщібнута до половини
грудей, а рукави закінчувались
трохи нижче ліктя. Кептар,
який він тримав у
величезній руці, виявився
таким же, ледь-ледь прикривав
лису, кольору червоного
дерева голову, він
нагадував кептар
мавпочки шарманщика,
тільки та була синя, а не
червона.
Мені подобається26 бер 2013 о 18:07|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Здавалося, що він
може розірвати ланцюги так
же легко, як зривають
стрічечки з
різдвяного подарунка,
але, подивившись в його обличчя,
я зрозумів, що він нічого
такого не зробить. Обличчя
його не виглядало нудним, хоча саме так
здавалося Персі, незабаром
він став називати його
“ідіотом”, – оскільки він не знав як можна принизити такого велетня. Коффі увесь час дивився навкруги так, немов не міг зрозуміти, де
знаходиться, а може бути, навіть хто він такий. Моєю першою думкою було те, що він схожий на чорного
Самсона… Тільки після
того, як Даліла поголила
його налисо своєю
зрадницькою рукою і
забрала усю силу.
“Мрець йде”! – сурмив
Персі, тягнучи цього
людину-ведмедя за ланцюги
на зап’ястях, немов він і справді думав, ніби
зможе зрушити його,
якщо раптом Коффі вирішить, що не піде далі.
Харрі нічого не сказав, але
виглядав збентеженим. – Досить! – Я був в
камері, призначеній
для Коффі, сидів на його
ліжку. Я, звичайно, знав,
що він прийде, і з’явився
сюди прийняти його і
потурбуватися про нього, але я
не представляв істинних
розмірів цієї людини,
поки не побачив. Персі
поглянув на мене, немов
кажучи, що усі знають,
який я нерозумний (окрім,
зрозуміло, цього
велетня
який тільки вміє
гвалтувати і вбивати
маленьких дівчаток), але
промовчав.
Всі троє зупинилися в
дверях камери. Я кивнув Харрі у
відповідь на питання: “Ви
впевнені, бос, що хочете
залишитися з ним наодинці”?
Мені подобається26 бер 2013 о 19:21|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я рідко чув, щоб
Гарі хвилювався – він був
поряд зі мною в час
бунту шість або сім
років назад і завжди
залишався стійкий, навіть
коли пішли чутки, що у
бунтівників є зброя, – але
тепер його голос видавав
хвилювання.
– Ну що, хлопче, будеш
добре поводитись? З
тобою не виникне
проблем? – запитав я,
сидячи на ліжку і стараючись не видати голосом, як мені
погано “сечова”
інфекція, про яку я
вже згадував, тоді ще
не набрала повну силу,
але день видався не безхмарним, повірте.
Коффі повільно погойдав головою – наліво, потім
направо. Він дивився на мене, не зводячи очей. В Гарі в руках була тека
з паперами Коффі.
– Віддай йому папери, –
сказав я Гарі. – Вклади
прямо у руку.
Гарі послухав.
Великий телепень узяв їх, як лунатик.
– А тепер, хлопче, дай їх мені, – наказав я, і
Коффі підкорився,
задзвенівши і загримівши
ланцюгами. Йому потрібно було
нагнутися щоб ввійти в
камеру. Я оглянув його з голови
до ніг, щоб
упевнитися, що це
факт, а не оптичний
обман. Дійсно:
два метри три
сантиметри. Вага була
вказана сто двадцять сім
кілограмів, але я думаю,
що це приблизно,
насправді не менше
ста п’ятдесяти. У графі
“шрами і особливі прикмети”
значилося одне слово,
надруковане дрібним шрифтом
машинки “магнусон” –
старим другом
реєстраційних
карток: “множина”.
Я підняв очі. Коффі
злегка відсунувся в
сторону, і я міг бачити
Гарі, що стоїть з тієї
сторони коридору перед
камерою Делакруа – він
був єдиним
в’язнем блоку ” Г”, коли
з’явився Коффі.
Мені подобається26 бер 2013 о 19:41|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Делакруа – Дел,
маленький лисий
чоловік із заклопотаним
обличчям бухгалтера,
який знає, що його
смерть скоро настане.
На плечі у нього сиділа
ручна мишка. В отворі дверей камери, яка тільки
що стала притулком
Джона Коффі,
розташувався Персі
Ветмор. Він дістав свою гумову палицю з
саморобного чохла, в
якому носив її, і постукував нею по долоні з
видом людини, в
якої є іграшка і
він нею скористається. І раптом я відчув, що
мені хочеться, щоб він
забрався звідси. Може,
це через спеку не по
сезону, може, через
“сечову” інфекцію,
що поширюється в
мене в паху так, що
дотик фланелевої білизни ставав
нестерпним, а може,
через усвідомлення того, що
із штату прислали на
страту чорношкірого
напівідіота, а Персі явно
хотів над ним спочатку
трохи попрацювати.
Ймовірно, все разом. У
всякому випадку на
хвилиночку я забув про нього.
– Персі сьогодні переїжджає
лазарет – сказав я.
– Біл Додж за це
відповідає.
– Я знаю, – кивнув я. –
Піди допоможи йому.
– Це не моя робота, –
відгризнувся Персі. – Ось
ця туша – моя робота.
Мені подобається26 бер 2013 о 20:04|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
“Тушами” Персі жартома
називав великих людей.
Він не любив надто великих. Персі не був
худорлявим, як Гарі
Тервиліджер, але він був
маленького росту. Отакий
півень-забіяка, з тих,
що завжди лізуть у бійку,
особливо коли перевага на
їх стороні. І дуже
гордився своїм
волоссям. Просто не
віднімав рук від нього.
– Тоді твоє діло
зроблено, – сказав я. –
Вирушай в лазарет.
Він надув нижню
губу. Біл Додж і його
хлопці тягали коробки і стопки простирадл, навіть ліжка; увесь лазарет
переїжджав в нове
приміщення в західній
частини в’язниці. Спекотна
робота. Персі Ветмор явно
хотів ухилитися від неї.
– У них досить
людей, – заявив він.
– Тоді йди звідси, це
наказ, виконуй, –
вимовив я, підвищуючи
голос. Я побачив, як Гарі
мені підморгує, але не
прореагував. Якщо
губернатор накаже
начальникові в’язниці
звільнити мене за
порушення субординації,
то кого Гел Мурс
поставить замість мене?
Персі? Це несерйозно. –
Мені абсолютно все одно,
чим ти, Персі, займешся,
щоб ненадовго
зникнути з моїх очей.
На секунду мені
здалося, що він не
піде, і тоді
дійсно будуть
неприємності, особливо з
цим Коффі, який
стояв тут увесь час,
як найбільший у світі
годинник, що зупинився. Але
потім Персі сунув свою
палицю назад в
саморобний чохол –
безглузда піжонська
штука – і повільно
пішов по коридору. Я не
пам’ятаю, хто з охоронців
сидів на посту чергового
того дня, напевно, хтось з тимчасових, але Персі
не сподобалося, як ця
людина дивиться і
пройшовши повз, він
прогарчав: “Перестань
шкіритися, бо я зітру
цей оскал з твоєї
мерзенної пики”.
Мені подобається27 бер 2013 о 1:06|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Потім задзвеніли ключі, на
мить промайнуло
сонячне світло з
дворища і Персі Ветмор
пішов, добре що хоча на якийсь час.
Мишка Делакруа бігала
туди-сюди по плечах
маленького француза,
рухаючи крихітними
вусиками.
– Спокійно, Містер
Джинглз, – сказав
Делакруа, і мишка
завмерла на його плечі,
немов зрозуміла. – Просто
посиди тихо і спокійно. –
Делакруа говорив з
м’яким акцентом
французів з Луїзіани, і
слово “тихо” надало
незнайоме екзотичне
звучання.
– Лягай краще, Дел, –
кинув я різко. – Відпочинь.
Він підкорявся. Делакруа
згвалтував дівчину і
убив її, а потім кинув
тіло за будинком, облив нафтою і
підпалив, сподіваючись таким чином сховати сліди
злочину. Вогонь
перекинувся на дім,
охопив його, і загинуло
ще шість чоловік, серед
них двоє дітей.
За ним рахувався тільки
цей злочин, і
тепер він був просто
лагідною людинкою з
стривоженим поглядом,
залисинами на лобі і
довгим волоссям,
що пасмами лягало на комір
сорочки. Дуже скоро він сяде на Олд
Спаркі і настане його
кінець… Але те щось, що
підштовхнуло його на жахливий
вчинок, вже зникло, і
тепер він лежав на ліжку,
дозволивши своєму
маленькому другу бігати
по його руках, раз через раз
попискуючи. І це було
найгірше: Олд Спаркі
ніколи не спалював того, що таїлося усередині. Зло
звільнялося,
накидалося на когось
іншого, і ми знову
вимушені вбивати лише ті лісові оболонки, в
яких вже і життя немає. Я знову звернувся до велетня:
– Якщо я дозволю Гарі
зняти з тебе ланцюги, ти будеш добре поводитись? Він кивнув. Так само,
як і раніше, погойдав
головою: наліво, направо.
Його дивні очі
дивилися на мене. Вони
були спокійні, але цей
спокій якось не
вселяв довіри. Я
покликав жестом Гарі,
він увійшов і відстебнув
ланцюги. Він вже не боявся,
навіть коли сів у
стовпоподібних ніг
Коффі, щоб відімкнути
замки на кісточках, і мені
стало легше. Гарі
нервував через Персі, а
я довіряв його інтуїції. Я довіряв інтуїції усіх
моїх сьогоднішніх хлопців з
блоку “Г”, окрім Персі.
Мені подобається27 бер 2013 о 1:38|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
В мене була підготовлена промова для
новоприбулих, але я
сумнівався, чи варта її
читати для Коффі,
що здавався таким
ненормальним, не
тільки за розміри.
Коли Гарі знову відійшов
(Коффі впродовж усієї
церемонії залишався
нерухомий, як статуя) я
подивився на свого
нового підопічного,
постукуючи по теці,
запитав:
– Хлопче, а ти вмієш
говорити?
– Так, сер, бос, я можу
говорити, – відгукнувся він. Його голос був глибоким, досить гучним і нагадав мені
звук мотора нового
трактора. Він вимовляв
слова без південного акценту, але будові речень я потім
впіймав щось південне.
Немов він приїхав з півдня,
хоча не був його
уродженцем. Він не походив
на безграмотного, але і грамотним його не можна
було назвати. У манері
розмовляти, як і багато в чому
іншому, Коффі залишався
загадкою.
Мені подобається27 бер 2013 о 1:50|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Більш за все,
мене турбували його очі
– вираз спокійної
відсутності, немов він сам
був десь далеко-
далеко.
– Твоє ім’я Джон Коффі?
– Так, сер, бос, як
напій, тільки пишеться
по-іншому.
– Ти вмієш писати, так?
Читати і писати?
– Тільки своє ім’я, бос, –
сказав він тихо. Я
зітхнув, потім вимовив
скорочений варіант
заготовленої промови. Я вже
зрозумів, що з ним проблем
не виникне. Я був
правий і помилявся
одночасно.
– Мене звуть Поль Еджкум,
– вимовив я. – Я – головний
наглядач блоку “Г”. Якщо тобі щось буде потрібно,
називай мене по імені. Якщо
мене не буде поряд, попроси
ось цього хлопця – його
звуть Гарі
Тервіліджер. Чи
містера Стентона, або
містера Ховела. Ти
зрозумів?
Коффі кивнув.
– Тільки не думай, що
можна отримати все, що забажаєш. Тут ми вирішуємо,
що потрібне, а що
ні. Тут не готель. Зрозуміло?
Він знову кивнув.
– Тут тихо, хлопче, не так як в інших блоках. Тут тільки ти і
Делакруа. Ти не будеш
працювати, в основному
сидітимеш. Досить
часу все гарненько
обдумати. Навіть занадто
багато часу, але я не
говоритиму це. Інколи ми включаєм радіо, якщо все
в порядку. Любиш
слухати радіо?
Він кивнув, але якось
невпевнено, немов не
знаючи, що це таке.
Мені подобається27 бер 2013 о 13:47|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Пізніше
я дізнався, що в деякій
мірі так воно і є. Коффі дізнавався речі,
з якими стикався
раніше, але потім їх
забував. Він знав
персонажів з
“Вихідні наших
дівчат” (“Our Gal
Sunday”), але не міг
згадати, що з ними
сталося в кінці.
– Будеш добре поводитись – пробудишся вчасно, ніколи не підеш один в далекий
коридор, тоді не одягнеш
цю полотняну сорочку із застібкою на спині. В
тебе будуть двогодинні
прогулянки в дворику з
чотирьох до шести, окрім
суботи, коли всі
інші наші
мешканці грають в
футбол. Відвідування по
неділях після обіду,
якщо, звичайно, є хто-небуть, хто захоче тебе
відвідати. Є хтось?
Він похитав головою.
– Нікого, бос.
– Ну, можливо, твій
адвокат.
– Я думаю, що більше його
не побачу, – сказав він. Мені його надали на
час. Я не думаю, що він
знайде сюди дорогу.
Я пильно подивився
на нього, намагаючись зрозуміти, чи жартує він, але Коффі говорив серйозно. Та я і
не чекав іншого. Прохання не для таких,
як Джон Коффі, у
всякому випадку в такий час.
Їм давали день в суді, а потім світ забував про них,
поки в газеті не
з’являлися рядки, що
такий-то чолов’яга прийняв за північ трохи
електричного струму. Але людей,
в яких були дружина,
діти або друзі,
які чекали
недільного дня, простіше контролювати, якщо
взагалі їх потрібно було контролювати. У даному
випадку проблеми немає, і це чудово. Адже він, біс візьми, який величезний.
Я трохи покрутився на
ліжку, а потім вирішив,
що, можливо, якщо
встати, стане краще в
нижній частині живота, і я піднявся. Він шанобливо відійшов від мене і склав
руки на грудях.
– Легко тобі тут буде,
хлопче, а чи буде важко – все
залежитиме від тебе. Я тут для того, щоб сказати – ти можеш полегшити
життя усім нам, тому
що все одно, кінець один.
Ми будем поводитися з тобою так, як ти
заслуговуєш. Питання
є?
– Ви залишаєте світло
після відбою? – запитав він
відразу, немов тільки чекав нагоди.
Мені подобається27 бер 2013 о 14:17|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я здивовано поглянув на нього. Я
чув багато дивних
питань від щойноприбувших в блоці “Г” –
одного разу мене запитали
навіть про розмір грудей моєї дружини, – але подібних
питань ніколи не ставили. Коффі посміхався трохи
збентежено, немов
розуміючи, що ми визнаємо
це безглуздям, але не міг стриматися.
– Мені іноді трохи
страшно в темряві, –
пояснив він, – особливо в
незнайомому місці.
Я поглянув на нього – на усю його величезну фігуру –
і відчув дивну жалість. Так, вони могли викликати співчуття,
адже ми їх не бачили з
гіршої сторони, коли
жахи вискакували з
них, немов демони з кузні.
– Так, тут досить
видно всю ніч, – сказав
я. – Половина лампочок в Милі горить з дев’яти
вечора до п’ятої ранку. Потім до мене дійшло, що Коффі не має ні
щонайменшого поняття про те,
що я говорю, він не
відрізнить Зелену Милю від
очерету в річці Місісіпі,
і тому показав: – Там,
у коридорі.
Він зітхнув з полегшенням. Я не впевнений, чи уявляв він, що таке коридор, але він міг бачити
двохсотватові
лампочки в сітчастих
плафонах.
І тоді я зробив те, чого
ніколи не дозволяв собі
з в’язнями. Я протягнув
йому руку. Навіть зараз не
знаю, чому я це
зробив. Може, тому що
він запитав про лампочки. Гарі Тервіліджер просто остовпів, чесне слово. Коффі взяв мою руку з
дивовижною ніжністю,
і вона зникла в його
долоні. І на цьому все
було закінчено. Ще один метелик в моїй пастці. Ми закінчили.
Мені подобається27 бер 2013 о 14:46|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я вийшов з камери. Гарі
засунув двері і закрив
обидва замки. Декілька секунд Коффі стояв нерухомо,
немов не знаючи, що
робити далі, потім сів
на ліжко, поклав величезні руки між
коліньми і опустив голову, як людина, яка
сумує або молиться. Він щось сказав своїм
дивним, з південним
акцентом голосом. Я
почув це дуже ясно,
і хоча не багато знав про те, що він вчинив – так як багато чого знати і не потрібно було, щоб годувати і
доглядати за ним, поки не прийде термін заплатити за
все, – мене досі
пробирає тремтіння.
– Я нічого не міг
вдіяти, бос, –
вимовив він. – Я намагався
повернути все назад, але було занадто пізно.
Мені подобається27 бер 2013 о 14:54|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 3

– В тебе будуть
неприємності через
Персі, – сказав Гарі,
коли ми поверталися по коридорі в мій кабінет.
Дін Стентон, можна сказати третій в моїй команді, хоча в нас не було підлеглих (Персі виправив би це
положення за мить),
сидів за моїм столом і
заповнював папери – до цієї роботи в мене рідко доходили руки. Він краєм ока поглянув на нас, коли ми увійшли, просто протер
скельця окулярів
великими пальцями і
знову занурився в папери.
– В мене були
неприємності з цим
базікалом з найпершого дня, відповів я, обережно
відтягуючи брюки від паху
і підморгуючи. – Ти
чув, що він кричав, поки вів цього велетня вниз?
– Ні, – відповів Гарі, – я
сидів тут, а звідси погано чути.
– Я був в туалеті і ясно
чув, – відгукнувся Дін. Він витягнув аркуш паперу, подивився на світло (я
побачив відбиток від
кавового горнятка на
віддрукованому тексті), потім кинув його в кошик. – “Мрець йде”.
Напевно, запозичив це в своїх улюблених журналах.
Напевно, так і було.
Персі Ветмор – завзятий любитель журналів “Аргосі”, “Стег” і “Чоловічі пригоди”. Майже в кожному номері
друкувалась тюремна
розповідь, і Персі читав її з жадібністю, ніби
вчений, який веде дослідження. Він мабуть не знав, як поводитись і намагався знайти відповідь в цих журналах. Персі
з’явився після страти
Ентоні Рея, вбивці з
сокирою, проте не брав участь у страті, хоча і спостерігав за дією з апаратної кімнати. – Він
знає, до кого звернутися,
– сказав Гарі, – в нього
є зв’язки. Тобі доведеться відповідати за те, що відправив його з
блоку, і за те, що хотів
змусити робити
якусь реальну роботу.
– Не думаю. – Я і справді
не думав… Але сподівався.
Мені подобається27 бер 2013 о 15:21|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Біллі Додж не з тих, хто буде терпіти, коли
людина нічого не робить, а тільки дивиться. – Мене
якраз зацікавив цей
велетень. Будуть у
нас з ним неприємності чи ні?
Гарі махнув у відповідь
головою.
– Він був лагідний, як
ягня, на суді в
Трапінгус Каунті, – відповів голос Діна. Він зняв свої окуляри без оправи і став витирати рукавами кофтини. –
Звичайно, вони повісили на нього ланцюгів більше, ніж Скрудж бачив на примарі Марлі, але він міг би їх
розірвати до чортової
матері, якби захотів.
Це гра слів, сину.
– Я зрозумів, – вигукнув я, хоча не зрозумів нічого. Я просто не любив, коли Дін
Стентон бере наді мною верх.
– Адже він великий, так? –
поцікавився Дін.
– Так, – підтвердив я, –
надто великий.
– Прийдеться, мабуть,
збільшити силу струму
Олд Спаркі, щоб
підсмажити йому сідницю.
– За Олд Спаркі не
турбуйся, – відповів я з
байдужістю. – Він і
великих робить
маленькими.
Дін потер пальцем
кінчик носа, де окуляри
залишили яскраву
червону відмітку і кивнув
– Так, – погодився він. – В
цьому є доля правди,
це так.
Я запитав:
– А хто-небудь з вас
знає, де він був раніше,
до появи в цьому, як
його, Тефтоні? Так називається те місто?
– Так, – відповів Дін. –
Тефтон, в графстві
Трапінгус. Де він був
раніше і що робив,
нікому не відомо.
Просто бродив поряд. Якщо цікаво, можна пошукати щось серед
газет в тюремній
бібліотеці. Вона швидше
всього не переїде до
наступного тижня. – Дін
усміхнувся. – Відразу
послухаєш, як твій
товариш там вгорі ниє
і стогне.
– В усякому разі можна
спробувати, – сказав я і під вечір
відправився туди.
Мені подобається27 бер 2013 о 15:50|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Тюремна бібліотека
знаходилася в далекій
частині будівлі, яку
збиралися
перелаштувати в
автомайстерню –
існував такий план.
Я думав, що це лише
привід виманити в
уряду гроші в кишеню, але була епоха Депресії, і я тримав свою думку при
собі, так само як і те, що думав про Персі, хоча іноді так важко
стриматися. Слова
частенько приносять
людині значно більше
неприємностей, чим його статевий орган.
Автомайстерня так і не з’явилася, а наступною весною в’язниця переїхала
на шістдесят миль в
сторону Брайтона. Ще
більше таємних угод, я
гадаю. Ще більше
грошиків в кишеню. А на мою думку – так нічого хорошого.
Адміністрація
перебралася в нову
будівлю в східній
стороні двору, і лазарет теж перевели (кому належала ідіотська ідея влаштувати лазарет на другому поверсі – так і залишилося таємницею),
бібліотеку лише
частково обладнали,
хоча і раніше там мало
чого було, і вона стояла порожня. Стара будівля –
задушлива, оббита дошками коробка – знаходилась між блоками А і Б. До стінок блоків
примикали туалети,
тому у будівлі весь
час витав ледве
вловимий запах сечі,
що став, мабуть,
єдиною розумною
причиною для переїзду.
Сама бібліотека була не більше мого кабінету, тільки Г-подібної форми.
Я пошукав вентилятор, але не знайшов. У кімнаті стояла спека градусів під сорок, і я відчув, коли сідав, пекуче биття пульсу в паху. Схоже на зубний біль. Я знаю, що порівняння
абсурдне, особливо за місцезнаходженням, але по відчуттям дуже схоже.
Набагато гірше стає
підчас і після спілкування з пісуаром, що я й зробив перед тим, як прийти сюди.
Мені подобається27 бер 2013 о 16:43|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Окрім мене, тут був
ще один чоловік –
худий старий
в’язень, з
надійних, на прізвище
Гібонз. Він дрімав в
куточку з романом про Дикий Захід на колінах. Спека не дошкуляла
йому, як і не дошкуляло бурчання, стукіт, і лайливі слова які долітали з
лазарету (де, мабуть, було градусів на десять спекотніше і я
сподіваюся, Персі Ветмору
дуже подобалося). Я теж не став відволікати його,
пройшов в коротку частину букви Г, де лежали газети. Я боявся, що вони
зникли разом з
вентиляторами, всупереч думці Діна. Але вони залишилися, і справа про
близнюків Детерік
знайшлася дуже легко про це писали в перших колонках з моменту скоєння злочину в червні, до самого
судового процесу в
кінці серпня-вересня.
Незабаром я забув про
спеку, про стукіт зверху, і про булькотливе хропіння
Гібонза. Думати про те,
що двоє маленьких
десятирічних дівчаток з білявими голівками і
ангельськими посмішками опинилися в руках цього
чорного велетня Коффі, було неприємно, але не
думати про це було неможливо.
Враховуючи його розміри,
легко уявити, як він
пожирав їх, немов
дракон з казки. Те, що
він зробив, виглядало ще жахливіше, і йому пощастило, що його не лінчували прямо там, на березі річки. Якщо, звичайно, можна назвати
щастям очікування
прогулянки по Зеленій Милі до Олд Спаркі.
Мені подобається27 бер 2013