Яна Лучко
Окрім мене, тут був
ще один чоловік –
худий старий
в’язень, з
надійних, на прізвище
Гібонз. Він дрімав в
куточку з романом про Дикий Захід на колінах. Спека не дошкуляла
йому, як і не дошкуляло бурчання, стукіт, і лайливі слова які долітали з
лазарету (де, мабуть, було градусів на десять спекотніше і я
сподіваюся, Персі Ветмору
дуже подобалося). Я теж не став відволікати його,
пройшов в коротку частину букви Г, де лежали газети. Я боявся, що вони
зникли разом з
вентиляторами, всупереч думці Діна. Але вони залишилися, і справа про
близнюків Детерік
знайшлася дуже легко про це писали в перших колонках з моменту скоєння злочину в червні, до самого
судового процесу в
кінці серпня-вересня.
Незабаром я забув про
спеку, про стукіт зверху, і про булькотливе хропіння
Гібонза. Думати про те,
що двоє маленьких
десятирічних дівчаток з білявими голівками і
ангельськими посмішками опинилися в руках цього
чорного велетня Коффі, було неприємно, але не
думати про це було неможливо.
Враховуючи його розміри,
легко уявити, як він
пожирав їх, немов
дракон з казки. Те, що
він зробив, виглядало ще жахливіше, і йому пощастило, що його не лінчували прямо там, на березі річки. Якщо, звичайно, можна назвати
щастям очікування
прогулянки по Зеленій Милі до Олд Спаркі.
Мені подобається27 бер 2013 о 17:12|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 4

Ферма “Кінг
котон” (“Королівська
бавовна”) виникла на півдні років за сімдесят до описуваних подій і вже ніколи не
стане королівською, але в ті тридцяті роки у неї була пора процвітання. У південній частині нашого штату вже зникли бавовняні плантації, але
залишилося сорок або
п’ятдесят процвітаючих бавовняних ферм.
Власником однієї з них
був Клаус Детерік. За
міркам п’ятдесятих
років, він вважався б
швидше бідним, але в
тридцяті про нього говорили як про того, хто досягає успіху,
тому що у кінці місяця
він, як правило,
розплачувався готівкою за рахунки з магазину і міг спокійно дивитися в очі керівнику банку, випадково зустрівши його на вулиці. Його
будинок на фермі був
затишним і чистим. Окрім бавовни в
нього були ще кури і декілька корів. В них з дружиною було троє дітей: Говард – років дванадцяти, і дівчатка-близнюки Кора і Кейт.
В цей рік, теплої
червневої ночі дівчаткам дозволили ночувати на
критому ґанку, що пролягав по периметру будинку. Вони дуже раділи. Мати поцілувала їх і побажала
приємних снів, коли не
було ще дев’яти і
тільки почало сутеніти.
Ось тоді вона і бачила їх обох востаннє
живими, а не в трунах, де гример постарався приховати найстрашніші тілесні
ушкодження. Сільські жителі в той
час лягали спати дуже
рано – “як тільки кури підуть спати” – так
говорила моя матінка і
спали міцно. Мабуть, в
ту ніч, коли зникли
близнята, Клаус, Марджорі і Хові
Детерік спали теж
дуже міцно. Клаус,
звичайно, прокинувся б від гавкоту Баузера – величезного старого пса, наполовину коллі, якби той
загавкав, але Баузер не гавкав. Ні у ту ніч, ні в іншу – ніколи.
Клаус піднявся на
світанку, щоб подоїти
корів. Веранда була
обернена в протилежну сторону
від сараю, і Клаусу навіть не
прийшло в голову
подивитися, як там
дівчатка. Те, що Баузер не
прийшов до нього, теж не викликало тривоги. Пес відносився до корів і курей дуже
зневажливо і
зазвичай відсиджувався у
будці за сараєм, коли всі працювали, так що
доводилося його кликати. І
кликати дуже наполегливо.
Мені подобається27 бер 2013 о 17:45|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Марджорі спустилася
вниз хвилин через
п’ятнадцять після того, як її чоловік взув чоботи в коморі і
відправився в сарай. Вона почала варити каву, потім смажити
бекон. Спокусливий
запах змусив Хові
спуститися зі своєї
кімнатки під самим
дахом, але дівчатка не
прийшли. Вона послала Хові за ними, поки розбивала
яйця на сковорідку. Відразу після сніданку Клаус зазвичай відправляв дівчаток
за свіжими яйцями. Але в той ранок у будинку
Детериків так і не
поснідали. Хові
повернувся з ґанку із
переляканим обличчям, його очі,
що були ледь набряклими після
сну, тепер були
широко відкриті.
– Вони зникли, – оголосив
він. Марджорі відправилася на ґанок швидше
роздратована, чим
стривожена. Пізніше вона розказала, що подумала, якщо взагалі щось
подумала, що дівчатка
спозаранку відправилися погуляти і нарвати
квіток з першими променями
сонця. Або ще якісь дівчачі забаганки. Але було достатньо одного погляду, щоб зрозуміти чому Хові побілів.
Вона почала голосно-голосно
кричати й кликати Клауса, і
той чимдуж кинувся до неї, розливши на чоботи піввідра молока. Те, що
він побачив в ґанку,
могло підкосити будь-кого, навіть найміцнішого з
батьків. Ковдри, в
які куталися
дівчатка, коли ночі
ставали холодніші,
були зім’яті і збиті в
кут. Зірвані з верхньої
петлі двері колисались з боку в бік. На
стінах ґанку, на
сходинках під зірваними
дверима – скрізь були
потоки крові.
Марджорі благала чоловіка не
йти на пошуки дівчаток на одинці і не брати з собою сина, якщо він
вважає, що повинен
йти, але даремно. Він взяв рушницю, яку тримав на верхній полиці в
коморі якнадалі від
дитячих рук, дав Хові
рушницю двадцять
другого калібру, яку
приберігали до дня його народження в липні. І вони
пішли, не звертаючи щонайменшої уваги на ридання та крики
жінки, яка хотіла
знати, що вони будуть
робити, якщо зустрінуть
гурт гуляк або натовп
поганих негрів, що втекли
з графської ферми в
Ладукі. Але я думаю,
чоловіки вчинили правильно. Кров вже
була густою, але ще
залишалася липкою і
швидше ясночервоного, а не
багряного кольору, як буває після того, як засохне.
Мені подобається28 бер 2013 в 0:30|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Дівчаток викрали не дуже
давно. Клаус розумів ще є шанс, знайти їх живими, і хотів ним скористатися.
Ні батько, ні син не були слідопитами або
мисливцями, вони не
належали до тих,
хто вистежує в сезон
єнота або оленя не для забави, а тому що так потрібно. А подвір’я навколо будинку було сходжене, і сліди
перетиналися під
незбагненними кутами. Вони
обійшли сарай і майже
відразу зрозуміли, чому Баузер, який не був мастаком кусатися, але мастаком
погавкати, не підняв
тривогу. Він лежав,
висунувшись з збитої із залишків дошок буди (над напівкруглим входом
прибита дощечка з
акуратним написом
“Баузер” – я бачив
фотографію в одній з
газет) голова його була майже повністю
вивернула назад. “Потрібна
надзвичайна сила, щоб
зробити це з такою
великою твариною, –
сказав пізніше обвинувач Джона Коффі присяжним
і кинув довгий знаючий
погляд на незграбну
людину, що сиділа на
лаві підсудних,
опустивши очі, в новому
казенному комбінезоні, який був схожий одяг привида. Поряд з
собакою Клаус і Хові
знайшли шматочок смаженої ковбаси. За версією, і досить правдоподібною,
не сумніваюся, Коффі
спочатку виманив собаку ковбасою, а потім, коли
Баузер вже доїдав
останній шматочок,
витягнув руки і зламав
йому шию одним сильним рухом. За сараєм
знаходилося північне
пасовище Детеріка, де
того дня корови не
паслися. Трава була
покрита росою і на ній
виразно виділялася
доріжка слідів,
що йде по діагоналі до
північного заходу.
Навіть в близькому до істерики стані,
Клаус Детерік засумнівався, чи йти
слідом. Він не відчував
страху перед тими, хто викрав його дочок, він боявся, що, переслідуючи
викрадача по його
слідах, може піти в
зворотньому напрямку і втратити час, коли
цінна кожна секунда.
Хові розвіяв його
сумніви, знявши з куща, відразу за територією двору, клаптик жовтої
матерії. Клаусу показали
цей клаптик, коли він
сидів за столом
свідків, і він,
заплакавши, сказав, що впізнав в ньому
шматок нічної сорочки дочки Кейт.
Мені подобається28 бер 2013 в 0:58|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Кроків через
двадцять вони зняли з
гілки ялівцю
шматочок блідо-зеленої тканини, такого ж, як нічна сорочка Кори, в якій вона цілувала маму і тата перед сном.
Батько і син Детеріки
пустилися майже галопом з рушницями наперевіс, як солдати в атаці під час сильної блокади. Що мене
здивувало із всього
що сталося того дня,
так це те, що хлопчик,
який відчайдушно біг за батьком (адже він міг зовсім відстати і
загубитися), не впав і не пустив кулю в спину Клауса Детеріка.
Ферма була підключена до телефонної станції, і
це ще раз говорить про те, що Детеріки, хоча і скромно, але були цілком забезпечені в ті жахливі часи. Марджорі через комутатор обдзвонила
усіх сусідів, що мали
телефони, і розповіла про нещастя, що обрушилось
на них, як грім серед
ясного неба, знаючи, що від кожного дзвінка підуть чутки, як круги по воді від кинутих плоских камінчиків. Потім вона зняла
трубку востаннє і
вимовила слова, що були майже паролем в часи перших телефонних
систем, принаймні в
сільських областях Півдня :
“Алло, станція, ви мене
чуєте”? Станція
чула, але в перші
хвилини не могла
вимовити ні слова:
поважна жінка на
комутаторі згорала від
цікавості. Нарешті вона
змогла вимовити:
– Так, місіс
Детерік, я чую! Боже милостивий, я благаю Бога зараз про те, щоб ваші маленькі дочки були живі і здорові…
– Спасибі, – сказала
Марджорі. – Тільки,
будь ласка, нехай Бог
почекає, поки ви мене
з’єднайте з офісом
головного шерифа в
Тефтоні, гаразд? Головний шериф графства Трапінгус був немолодим, з червоним носом п’яничкою, з величезним,
як корито, животом і
таким волоссям, що
голова нагадувала щітку для миття пляшок. Я добре його знав, він багато
раз приходив в Холодну Гору, щоб подивитися, як “його хлопчики” (так
він називав їх) вирушають в інший світ.
Мені подобається28 бер 2013 о 9:11|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Свідки виконання
смертного вироку
зазвичай сидять на
розкладних стільцях, ви й самі, напевно, пару разів сиділи на таких під час
похоронів, церковного
служіння або в фермерських клубах (ми теж брали їх в клубі №44 “Таємничий вузол”), і кожного разу, коли шериф Гомер Крібус сідав на стілець, я чекав звуку сухого тріску, що означав
падіння. Я боявся цього дня і в той же час сподівався на нього. Але цього
так і не сталося.
Незабаром – десь через рік після викрадення дівчаток
Детеріка – в нього
стався сердечний
приступ прямо в офісі,
ймовірно коли він
розважався з сімнадцятилітньою негритянкою по імені
Дафна Шертлеф. Про
це ходило багато чуток. Хоча він гуляв направо і наліво,
маючи дружину і шістьох синів, під час виборів Гомер Крібус був непереможний. Такі були часи. Передвиборчі гасла
свідчили: “Або будь баптистом,
або забирайся!”, але людям подобаються лицеміри, це правда, вони впізнають в них
самих себе, адже так
приємно, коли із
спущеними штанами і в повній бойовій готовності застануть когось, а не
тебе. Шериф був не лише лицемір, але й
некомпетентним, з тих, хто любить
фотографуватися, з
врятованою кішечкою якоїсь леді на руках, хоча герой зовсім
не він, а помічник Роб
Макджі, який дійсно,
ризикуючи зламати собі шию, заліз на дерево і зняв звідти улюблену кішечку.
Макджі слухав невиразну
розповідь Марджорі
Детерік хвилини дві,
потім перебив її декількома питаннями,
швидкими і короткими, як точні короткі удари
досвідченого боксера в обличчя, такими короткими і
сильними, що кров
виступає раніше, ніж
встигаєш відчути
біль. Отримавши відповіді, він сказав: “Я подзвоню Бобу
Марчанту. У нього є
собаки. А ви, місіс
Детерік, сидіть вдома. І коли ваші чоловік і син повернуться, нехай теж залишаються вдома.
Мені подобається28 бер 2013 о 9:51|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
А її чоловік і син тим
часом йшли по слідах
викрадача вже три милі до північного заходу, але коли
після відкритого поля
почався хвойний ліс, вони їх втратили. Вони були фермерами, а не мисливцями, як я говорив, і до цього
моменту вже знали, що переслідують звіра. По дорозі вони знайшли жовту
нічну сорочку Кейт
і ще шматок від нічної
сорочки Кори. Обидві речі були просякнуті кров’ю, і тепер вже Клаус і Хові не квапилися так, як спочатку. Якась
холодна визначеність
прохолодила їхні тліючі надії, немов холодна вода, яка
опускається до дна.
Вони зайшли в ліс,
пошукали сліди і не
знайшли, зайшли в іншому місці і також
безрезультатно, потім в третьому. Цього разу вони
виявили сліди крові
на хвої густої пухнастої сосни. Вони повернули туди, де, здавалося, йшла
невелика стежинка. Потім знову почали пошуки слідів.
Справа наближалась до дев’ятої
години ранку, і позаду
стали чутні голоси
людей і гавкіт собак. За цей час, за який Роб Макджі зібрав невеликий загін,
шериф Крібус випив тільки чашку солодкої
кави з бренді. За чверть години вони наздогнали Клауса і Хові Детеріків, відчайдушно
блукаючих на узліссі. Незабаром загін
рушив далі, попереду бігли собаки
Боба. Макджі дозволив
Клаусу і Хові йти з
ними – вони б не повернулися назад, навіть якби він
наказав ім. Незважаючи на
те, що вони боялися
результату, Макджі
мабуть, це розумів,
він змусив їх розрядити зброю. “Інші зробіть
те ж саме, – пояснив
Макджі, – так безпечніше”.
Але він не сказав ні їм, ні кому-небудь ще, що
тільки Детеріків
попросили здати патрони помічникові шерифа.
Мені подобається28 бер 2013 о 10:14|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Збиті з пантелику вони
бажали лише одного –
щоб це жахіття
закінчилось і вони зробили
те, що він просив. Коли
Роб Макджі змусив
Детеріків розрядити
рушниці і віддати йому
патрони, він, можливо,
зберіг Джону Коффі ті
жалюгідні залишки життя.
Безперервний гавкіт
собак тягнув їх дві
милі по чагарниках дрібних сосен все в тому ж
напрямку, близько до північного заходу. Потім вони
вишли на берег річки
Трапінгус, яка в цьому
місці широка і
повільна й тече на
південний схід серед низьких
лісистих пагорбів, де
сім’ї Крей, Робінет і
Дюплісі все ще роблять мандоліни і часто випльовують свої гнилі зуби під час весняних робіт. Це була сонна провінція, де чоловіки здатні
впіймати змію
в неділю вранці, а в
ввечері вдаватися до плотських втіх із своїми дочками. Я знав ці сім’ї. Багато з них
час від часу давали харч Олд Спаркі. На тому березі річки
члени загону побачили,
як червневе сонце
відбивається від сталевих
рейок Великої південної магістралі.
Праворуч, приблизно за милю нижче течії,
виднілася арка мосту і
дорога йшла вбік вугільного басейну Вест Грін.
Тут вони знайшли широку сходжену галявину, оточену низькими кущами. Там було стільки крові, що багато чоловіків побігли в ліс і
вернули назад свої
сніданки. На цій же
кривавій галявині вони
виявили залишки
нічної сорочки Кори, Хові, до того часу бадьорий, притиснувся до батька і трохи не втратив свідомість. Саме на цьому
місці в собак Боба
Марчанта виник перший і єдиний за день бунт. Їх було шість:
два бладгаунда, дві
блакитні гончі і пара
схожих на тер’єрів
собак, яких прикордонні мешканці півдня називають “хитрими гончими”.
“Хитрі” хотіли піти на
північний захід, вгору за течією вздовж
Трапінгуса, інші – в
протилежну сторону,
на південний схід.
Мені подобається28 бер 2013 о 10:52|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Вони
заплуталися в повідках, і хоча в газетах нічого про
це не говорилося, я
можу собі уявити,
які жахливі команди
вигукував їм Боб, коли
руками – найбільш
“спритною” своєю
частиною – розплутував їх. У
свій час я був знайомий з декількома любителями гончих і знаю, що ці собаки, як школярі, схожі один на
другого.
Боб зібрав їх на коротких повідках в ряд, потім потряс перед їх мордами
розірваною сорочкою
Кори Детерік, немов
нагадуючи, для чого вони гуляють в лісі при
температурі близько сорока перед полуднем, коли в очах починають скакати бісики.
“Хитрі”, понюхавши ще
раз, вирішили як всі
з гавкотом рвонутися вниз по течії. Не минуло й десяти
хвилин, як люди зупинилися, розуміючи,
що чують не лише
гавкіт собак. Вони чули
швидше виття, а не гавкіт, причому такого звуку собака не здатна видавати навіть перед обличчям смерті. Звук не був схожий ні на що
чуте ними раніше, але
усі раптом зрозуміли, що це людина. Так вони самі
сказали, і я їм вірю. Я
думаю, що теж відразу б зрозумів. Я чув, як люди кричать саме так по дорозі на електричний стілець.
Мені подобається28 бер 2013 об 11:25|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Не багато,
більшість замикається, мовчить, або
жартує, як на шкільному
пікніку, але деякі кричать. Звичайно це ті, хто вірить
в існування пекла і
знає, що на них чекає в кінці Зеленої Милі.
Боб знову узяв собак за повідки. Вони вартували немало, і він ніяк не хотів втратити їх через якогось божевільного,
що виє і бурмоче
десь поруч. Інші
зарядили рушниці і
клацнули затворами.
Це виття охолодило їх і змусило спітніти, та так, що краплі поту, які стікали по спині,
здавалися крижаними. Коли людину так трясе
їй потрібен лідер, щоб
йти вперед, і помічник
Макджі повів їх. Він
вийшов вперед і бадьоро попрямував (хоча я не думаю, що в цей момент
він відчував бадьорість) до
зарості вільхи біля
лісу праворуч, інші
нервово дріботіли, відставши кроків на п’ять. Він зупинився всього один раз для того, щоб
дати вказівку найбільшому
серед них – Сему
Холісу, щоб той йшов
поряд з Клаусом
Детеріком.
З того боку заростей
вільхи відкривалася
галявина, що знаходилась праворуч лісу. Ліворуч знаходився довгий
пологий яр до берега
річки. Раптом всі дружньо зупинилися, остовпівши. Я думаю, вони все б віддали, щоб назавжди стерти з
пам’яті, ніколи не
бачити того, що
відкрилося перед ними, але ніхто з них не зможе забути цього ніколи, немов жахливий сон. Жахливий сон серед білого дня, який заховався за приємним, звичним і нормальним
життям – з церковним
причастям, прогулянками, чесною
роботою, обіймами коханих в ліжку.
Мені подобається28 бер 2013 о 12:02|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
В кожного мужчини є цінності в житті, запевняю
вас, вони є в житті
кожного з нас. Того дня ці хлопці побачили
зворотню сторону життя, вони побачили, що інколи ховається за його посмішкою.
На березі річки в лляній
скривавленій сорочці
сиділа найбільша
людина з усіх, коли-небуть бачених ними –
Джон Коффі. Він був босий і його ноги з клишоногими ступнями здавалися
величезними. Голова
пов’язана вицвілою
червоною хусткою так, як зазвичай роблять сільські жінки
пов’язавши голову йдучи в церкву. Комарі оточили його чорною хмарою. На руках лежали оголені
дівчатка. Їх біляве
волосся, ще не так
давно хвилясте і світле, як
пух кульбаби, тепер
злиплося і побагровіло від крові.
Людина, що тримала їх, сиділа і вила на небо, як “скажена собака”, по
його коричневих щоках бігли сльози, обличчя спотворила жахлива гримаса горя. Дихав він
нерівно, груди піднімалися, поки не
натягалася застібка на
сорочці, потім разом з
повітрям виривалося це жахливе виття.
Мені подобається28 бер 2013 о 12:25|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
У газетах
часто пишуть: “Вбивця не проявив розкаяння”, але тут був не той випадок.
Серце Джона Коффі було розтерзано тим, що він натворив… Але сам він житиме. А дівчатка ні. Їх розтерзано свідомо
Ніхто не знає, скільки
вони так простояли, дивлячись на виючу людину, яка дивилась на інший берег, за сіру
гладку стрічку річки, де до мосту мчався потяг.
Здавалося, вони завмерли на годину або вічність, а
потяг застиг на місці,
здавалося, що крик зосередився лише в одному місці, як
дитячий вибух гніву, і
сонце заховалось за хмару, а не потемніло в очах.
Але перед ними все було насправді. Чорношкірий
гойдався вперед і
назад, Кора і Кейт
гойдалися разом з ним, немов ляльки на руках велетня. Скривавлені
м’язи його величезних
голих рук стискалися і
розтискалися, стискалися і розтискалися. Клаус Детерік перервав
цю німу сцену. Він
кинувся з криком на
монстра, який
розтерзав і вбив його
дочок. Сем Холіс знав
що робити і намагався
втримати його, але не зміг.
Він був на п’ятнадцять
сантиметрів вищим за Клауса і важчим кілограм на
тридцять, але Клаус
відкинув його руки. Він
пролетів через галявину і в польоті вдарив ногою
голову Коффі. Його закривавлений чобіт
влучив в ліву скроню Коффі, але
той немов не помітив
удару. Він так само
сидів, голосячи і розгойдуючись, направивши погляд за
річку; був схожий на лісового
проповідника-п’ятидесятника, вірного послідовника Хреста, що дивиться на Землю
Обітованну… Ось тільки
якби б не тіла… Щоб
відтягти божевільного від горя фермера від Джона Коффі, знадобилося четверо чоловік, і поки вони
забирали його, він встиг нанести Коффі, не знаю скільки, але достатню кількість сильних ударів.
Мені подобається28 бер 2013 о 13:00|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Але Коффі було
байдуже: він як і раніше дивився за річку і голосив. Що стосується
Детеріка, то як тільки
його відтягли, вся сила
пішла з нього, немов по величезному негру йшов якийсь дивний
гальмівний струм (я
весь час знаходжу якісь електричні
метафори, ви вже
пробачте), і коли
контакт Детеріка з
цим джерелом живлення був нарешті розімкнений, він
обм’якнув, як людина після удару струмом. Він впав на коліна прямо на березі
річки, закрив обличчя руками і заголосив. Хові приєднався до нього, і вони обнялися, пригорнувшись один до одного. Двоє чоловіків
залишились поряд з ними, інші утворили
коло з рушничних
стволів навкруги
чорношкірого. Він, здавалося,
не помічав нікого. Макджі вийшов вперед, постояв,
невпевнено, переминаючись з
ноги на ногу, потім сів
навпочіпки.
– Містер, – сказав він
тихим голосом, і Коффі
відразу затих. Макджі
подивився йому в очі,
червоні від сліз. Сльози
все ще текли по щоках
негра, неначе хтось
залишив всередині відкритий
кран. Очі плакали, але
погляд залишався
відчуженим… Далеким і
спокійним. Я подумав, що це самі дивні очі,
які я бачив в житті,
і Макджі відчув те
ж саме. “Його очі
нагадували очі звіра,
який ніколи раніше
не бачив людей”, – сказав він репортерові по імені Хамерсміт перед початком суду. – Містер, ви мене
чуєте? – запитав
Макджі.
Коффі ледь помітно кивнув. Він все ще
тримав на своїх руках
мертвих дівчаток, їх
підборіддя впали на
груди, так що їх стать було важко розгледіти,- одна
з небагатьох милостей
Божих, дарованих їм в
той день.
– У вас є ім’я? –
звернувся до нього Макджі.
– Джон Коффі, – сказав
негр грубим голосом,
який надривався від сліз. –
Коффі – як напій,
тільки пишеться інакше.
Макджі кивнув, потім
великим пальцем вказав на нагрудну кишеню сорочки.
Йому здалося, що там
може бути пістолет,
хоча зовсім не
обов’язково людині
таких розмірів, як
Коффі, мати пістолет,
щоб заподіяти
серйозну шкоду, якщо він вирішить втекти.
Мені подобається28 бер 2013 о 13:31|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Що там в тебе, Джон
Коффі? Можливо, граната?
Пістолет?
– Ні, сер, – відповів Коффі своїм
грубим голосом, і його
дивні заплакані очі
які страждали зовні, але були далекими і байдужими всередині, немов справжній Джон Коффі був десь у іншому місці
і дивився на інший пейзаж, де вбиті дівчатка не мертві, – ці очі невідриваючись дивилися в
очі помічника Макджі.
– Тут просто мій
сніданок.
– Сніданок, говориш, так? –
повторив Макджі, і
Коффі, кивнувши,
підтвердив: “Так, сер”, а сльози все текли з його очей, затримуючись на
кінчику носа.
– А де такі, як ти,
беруть сніданок, Джон
Коффі? – Макджі
намагався триматися
спокійно, хоча
відчував від дівчаток
запах і бачив мух,
що сідають на вологі
місця в тілах. В найгіршому стані було їх волосся – він
сказав про це пізніше… Але це не потрапило в газети,
таку звістку визнали
занадто важкою для
сімейного читання. Я дізнався про неї від автора статті,
містера Хамерсміта. Я
знайшов його, коли Джон Коффі став для мене як би нав’язливою ідеєю.
Макджі розповів
Хамерсміту, що біляве волосся дівчаток
вже не було світлими.
Воно стало каштановим.
Кров стікала з волосся по щокам, і не
потрібно бути лікарем, щоб зрозуміти, що їх крихкі черепи роздавлені силою могутніх рук.
Можливо, дівчатка
плакали. Можливо, він
хотів, щоб вони
заспокоїлись. Якщо дівчаткам
пощастило, це сталося
перед згвалтуванням.
Побачивши таке дуже
важко думати, навіть
такій рішучій у
своїх вчинках
людині, як помічник
Макджі. Роздуми
можуть привести до помилок або навіть до ще більшого кровопролиття. Макджі
глибоко зітхнув і
спробував узяти себе в
руки.
Мені подобається28 бер 2013 о 14:29|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Я точно не пам’ятаю, сер, гадом буду, якщо обманюю, –
відповів Коффі тремтячим від сліз
голосом, – це правда
сніданок, там бутерброди і, помоєму, маринований
огірочок.
– Я зараз сам подивлюся, адже
тобі все одно, –
сказав Макджі. -Тепер,
Джон Коффі, не рухайся. Не пручайся хлопче, в нас досить зброї, направленої на тебе, щоб зникла твоя
верхня частина голови, якщо хоч пальцем
ворухнеш. Коффі дивився за річку і не рухався, поки Макджі акуратно
заліз в нагрудну кишеню його сорочки і витягнув
щось загорнуте в
газету і перев’язане
мотузочком. Макджі
розірвав мотузку і
розгорнув газету, хоча
був впевнений, що там, як і сказав Коффі, знаходиться сніданок. Там виявився
бутерброд з беконом і
помідорами та рулет з
джемом. Ще був огірочок, загорнутий в окремий папірець, який Джон
Коффі ніколи б не
розгорнув. Там не вистарчало ковбаси. Ковбаса з
сніданку Джона Коффі
дісталася Баузеру.
Макджі, не відриваючи
погляду від Джона Коффі, передав сніданок через
плече своїм людям. Сидячи навпочіпки так близько, він не міг відволіктися ні на
секунду. Сніданок був
знову загорнутий, перев’язаний і врешті-решт виявився в Боба Марчента, який
поклав його в рюкзак, де лежав корм для собак (і я
не здивуюся, якщо ще й риболовецька наживка). Цього не пред’явили на суді в
якості доказу –
правосуддя в цій частині
світу швидке, але не
настільки, щоб зберігся бутерброд з беконом і помідорами, хоча фотографії його
залишились.
– Що тут сталося,
Джон Коффі? – вимовив
Макджи низьким серйозним
голосом. – Ти не хочеш
про це мені розповісти?
І Коффи розповів Макджі
і усім іншим майже так само, як і
мені; це були
останні слова, які
обвинувачений сказав
присяжним під час суду, – Я не зміг
нічого вдіяти, –
вимовив Джон Коффи,
тримаючи на руках оголені тільця вбитих,
понівечених дівчаток.
Сльози знову потекли по його щокам. – Я намагався
повернути все назад, але було вже пізно.
– Хлопець, ти заарештований за
підозрою у вбивстві, –
заявив Макджі і плюнув Джону Коффі в обличчя. Присяжні віддалилися на
сорок п’ять хвилин. Цього часу вистачило щоб поснідати. Цікаво
тільки, чи поліз їм хоча б шматочок в горло?
Мені подобається28 бер 2013 о 17:25|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 5

Ви, звичайно ж розумієте, що я не міг усього цього дізнатися за один спекотний
жовтневий вечір,
проведений в майже
вимерлій тюремній
бібліотеці, з єдиного комплекту
газет, засунутого в
кошик з-під апельсинів, але того, що дізнався, вистачило, щоб не
заснути в ту ніч.
Коли моя дружина
прокинулася в другій годині ночі і побачила, що я сиджу на кухні, п’ю пахту
і палю самокрутки, вона запитала, в чому справа, і я
збрехав їй ще один, з
небагатьох разів, за наше довге подружнє життя. Я
відповів, що в мене
була ще одна сутичка з Персі Ветмором.
Насправді так і було, але сон не йшов не через це. Все,
відносно Персі, я
зазвичай залишав в
кабінеті.
– Та забудь ти цього
гнилого черв’яка,
повертайся в ліжко, –
сказала вона. – В мене є дещо таке, що допоможе тобі розслабитись, скільки забажаєш.
– Це чудово, але я,
мабуть відмовлюся. В мене щось трішки не гаразд з сечовою
системою і я боюся
передати це тобі.
Вона підняла брову.
– Ага, сечова система, – сказала глузуючи вона. – По-моєму,
ти просто взяв не ту
лялечку з публічного дому минулого разу, коли був в Батон
Руж.
Я ніколи не був в Батон
Руж і ніколи не
зв’язувався з вуличними
дівчатами, і ми обоє це
знали. – Просто стара
інфекція, – пояснив я. –
Моя матінка говорила,
що хлопчики
підхоплюють її, коли
пісяють проти північного вітру.
– Так, твоя матінка не
виходила з будинку весь день, якщо раптом розсипала сіль. Так, а як щодо лікаря Седлера?
– Ні, леді, – сказав я,
піднявши руку. – Він хоче, щоб я приймав сірку, і до кінця тижня мене вирве в усіх кутках кабінету. З часом це пройде, але зараз, я думаю, наші ігри доведеться відкласти.
Вона поцілувала мене в лоб прямо над лівою бровою, цей дотик завжди викликав в мене мурашки по шкірі. І Дженіс добре було це відомо.
Мені подобається28 бер 2013 о 18:55|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Бідний мій малюк. Ніби мало цього
жахливого Персі Ветмора. Лягай швидше спати.
Я так і зробив, але перед тим вийшов на ґанок попісяти (заздалегідь перевіривши напрям вітру мокрим
великим пальцем; те,
чому вчать батьки в
дитинстві, залишається надовго, як би це безглуздо
не було). Мочитися на
вулиці – одне із
задоволень сільського
життя, про яке ніколи
не говорять поети. Але це нічне задоволення я не отримав. Витікаюча
рідина пекла, немов
пальне. Але я подумав, що ввечері було гірше, і вже точно – два-три дні тому
набагато гірше. Так що
з’явилася надія, що
все йшло до виздоровлення.
Ніколи в мене не було
надії більш марної.
Ніхто не міг сказати мені, що мікроб, який заліз всередину мене, де тепло і волого, може узяти пару
днів відпочинку, перш ніж знову набереться сили. Я б дуже здивувався. А ще
більше здивувався, якби дізнався, що через якихось п’ятнадцять-двадцять років винайдуть ліки, які за рекордний час позбавляють від такої
інфекції. А якщо при
цьому і станеться
розлад шлунку
чи кишечника, тебе
ніколи не вирве так,
як від сірчаних пігулок
доктора Седлера. Але
тоді, в 1932-му, можна
було тільки чекати і
намагатися не звертати увагу на те, як ніби хтось налив всередину
сечової системи пальне і запалив сірник. Я попісяв, зайшов в
спальню і врешті-решт
заснув. Мені снилися
дівчатка з сором’язливими
посмішками і закривавленим волоссям.
Мені подобається28 бер 2013 о 19:17|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 6

На наступний ранок я
знайшов на своєму столі рожевий клаптик паперу з проханням при першій нагоді зайти в кабінет начальника в’язниці. Я знав, в зв’язку з чим, тому я вирішив відкласти
візит до начальства на потім. Мабуть,
як візит до лікаря зі своїми сечовими
проблемами. Я завжди
думав, що справам типу “зробив і забув” надають надто багато значення.
В усякому разі я не
поспішав в кабінет Вордена
Мурса. Замість цього я
зняв свій вовняною
піджак, повісив його на
спинку стільця включив вентилятор який знаходився в кутку – день
видався знову спекотним.
Потім сів і прочитав нічний звіт Брута Ховела. Хвилюватись не було причини – Делакруа трохи плакав після
повернення – він майже
завжди плакав вночі
більше жаліючи себе, чим тих, кого спалив живцем, я майже
впевнений, – а потім діставав
Містера Джингла – мишеня яке жило в коробці з-під сигар. Це заспокоювало Дела і до ранку він спав як
немовля. Містер
Джингл майже всю ніч
проводив на животі
Делакруа, обвивши хвіст навколо задніх лапок і не моргаючи очима-намистинками. Немов Господь вирішив, що Делакруа
потрібний ангел-охоронець, але розпорядився що тільки мишеня підійде для такого пацюка, як наш
“французький” товариш з Луїзіани. Звичайно, всього
цього не було в рапорті Брута, але я провів досить багато нічних спостережень, щоб вміти
читати між рядків.
Мені подобається28 бер 2013 о 20:19|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Про Коффі згадувалося лише одного разу: “Не спав, лежав
тихо, іноді плакав. Я
пробував розпочати
розмову, але після
декількох буркотливих
реплік у відповідь залишив його у спокої. Може, Полю чи Гарі пощастить більше”.
“Розпочати розмову” –
головне в нашій роботі. Тоді я цього не знав, але, озираючись
назад з висоти дивного літнього віку (я думаю, цей вік
буде дивним для тих,
кому доведеться до нього дожити), я все зрозумів, як і те, що не розумів спочатку, – це
завдання занадто складне і таке ж важлива, як повітря для підтримки
життя. Для тимчасових
було зовсім не важливо “розпочинати розмову”, але для
мене, Гарі, Брута і Діна
це було життєво важливо і саме з цієї причини Персі Ветмор був жахіттям. Ув’язнені
ненавиділи його, охоронці ненавиділи
його… Всі ненавиділи його, думаю, самого Персі, а не його політичні зв’язки, а
можливо (але тільки
можливо) його матір. Він нагадував порцію
миш’яку, який підклали в весільний пиріг і мені
здається, я знав з самого початку про майбутню катастрофу. Сам Персі був немов
запланований
нещасний випадок.
Мені подобається28 бер 2013 о 20:37|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Що стосується інших, то ми підняли б на сміх
того, хто сказав би, що
ми приносили більше
користі не як охоронці
ув’язнених, а як їх
психіатри, половина мене і зараз ще сміється над подібною думкою, але ми знали як розпочинати розмову. Без цієї
розмови люди, яким
належало побачити Олд Спаркі, мали жахливу звичку божеволіти. Я відмітив внизу рапорта
Брута – поговорити з
Джоном Коффі,
спробувати по крайній
мірі, потім перейшов до повідомленнь Кертіса Андерсона, головного помічника начальника
в’язниці. В них говорилося, що він, Андерсон, незабаром
чекає наказу ДС Едварда Делакруа
(Андерсон помилився: ім’я його насправді було Едуард
Делакруа). ДС означає
день страти, і згідно з
повідомленням, Кертісу сказали майже точно, що
маленький француз
пройде свій шлях
незадовго до Геловіну – він припускав що 27 жовтня, а припущення Кертіса були завжди обгрунтовані.
Але ще до цього нам
слід чекати нового
постояльця по імені
Вільям Вортон. “Він з
тих, яких ти називаєш
“проблемними дітьми”, – писав Кертіс своїм майже каліграфічним
почерком із зворотним
нахилом. – Дикий та
навіжений і цим
гордиться. Останній рік
бродив по всьому штату і нарешті добродився. Вбив
при пограбуванні відразу трьох, серед них вагітну жінку,
четвертого вбив, коли
втікав. Патрульного
штату. Йому бракувало тільки черниці і сліпого”.
Мені подобається28 бер 2013 о 21:02|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я посміхнувся цим словам. “Вортону дев’ятнадцять років, на лівому передпліччі
татуювання: “Малюк
Біллі”. Вам прийдеться
дати йому по носі разів
два, це я гарантую, але будьте обережніші. Цій людині втрачати нічого. – Він двічі підкреслив
останнє речення, закінчивши – А ще
він швидше за все ледар. Пише скарги, і окрім усього іншого, він неповнолітній”.
Божевільна дитина,
що пише скарги,
здатна до байдикування. Просто чудово. На хвилину
день як мені здалося,
став ще спекотніший, і я вирішив не відкладати більше візиту до Гела
Мурса. За час моєї роботи
охоронцем в Холодній
Горі змінилося три
начальника в’язниці. Гел Мурс був останнім і найкращим з начальників. Чесний, прямий, не позбавлений на відміну від Кертіса Андерсона навіть елементарної
кмітливість, він користувався особливою політичною гнучкістю, яка допомагала зберегти
свій пост в ті похмурі
роки. І в той же час
залишався непідкупним і не піддавався життєвим спокусам.
Підвищення йому не
світило, але, схоже, його влаштовувала і теперішня посада. На той час йому було п’ятдесят вісім
чи п’ятдесят дев’ять років, його обличчя з глибокими зморшками нагадувало морду бульдога. Бобу
Марчанту воно б
сподобалося. Хоча волосся його посивіло, а руки злегка тремтіли, він був
ще дуже сильний. За рік до цього в прогулочному дворику на нього накинувся ув’язнений з руків’ям, виструганим з перекладини дерев’яних гратів. Мур
перехопив зап’ястя негідника і скрутив його так, що
кістки затріщали, немов сухі гілки в багатті. Нападаючий, забувши про свої образи, впав на
коліна прямо на землю і почав кликати маму. “Я тобі не мама, – сказав Мур своїм інтелігентним “південним” голосом, – але на її місці, я підняв би спідницю і напісяв на тебе з лона, яке тебе породило”.
Мені подобається29 бер 2013 о 1:46|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Коли я зайшов в його
кабінет, він почав
підніматися, і я помахав йому рукою, щоб не робив цього. Я сів за стіл навпроти і розпочав розмову про його дружину. Але
зовсім не так, як
прийнято в вас. Я запитав “Ну як там твоя красуня”? Неначе
Мелінді всього років
сімнадцять, а не п’ятдесят два або три.
Моя цікавість була щирою, таку
жінку я б і сам міг полюбити та одружитися на ній, якби наші життєві шляхи перетнулися, але ще мені хотілося хоч трохи відволікти його від основних
справ. Він глибоко зітхнув.
– Не дуже, Поль. Можна
сказати зовсім погано
– Знову головні болі?
– Цього тижня всього
раз, але було дуже зле
позавчора, вона пролежала горілиць майже весь день. А тепер ще ця
слабкість в правій руці. Він підняв свою, всю в
ластовинні праву руку.
Ми обоє бачили, як вона тремтить над аркушем, потім опустив її знову. Я
впевнений, що він все віддав би за те, щоб не
говорити цього, а я – все за те, щоб не чути. Головні болі в Мелінди
почалися навесні, і все
літо лікар запевняв її, що це “мігрень через нервове перенапруження”, викликане стресом через неочікуваний вихід Хела на
пенсію. Але насправді
ніхто з них не “чекав”
виходу на пенсію, а моя власна дружина сказала, що мігрень – хвороба не літніх, а молодих, і тим, хто мучиться мігренню
в такому віці як в
Мелінди, стає
не гірше, а краще. А ця
слабкість в руці? По-
моєму, це зовсім не
схоже на нервовий стрес, це схоже на проклятий інсульт.
– Лікар Хавестром
хоче, щоб вона лягла в
лікарню в Індіанолі,
сказав Мур. – Щоб зробити аналізи. Рентген голови і Бог знає, що ще. Вона цього боїться до смерті. – Він
помовчав, а потім
додав – Правду кажучи, я й сам цього боюся.
Мені подобається29 бер 2013 о 2:21|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Так, але ось побачиш, вона впорається, – заспокоїв я. –
Краще не відкладати.
Якщо раптом вони щось побачать на рентгені, то
може виявитися, що це виліковно.
– Так, – погодився він, і
тут всього один раз за ці хвилини розмови,
наскільки я пам’ятаю, наші погляди зустрілися. І
ми обоє зрозуміли один одного без слів. Так, швидше за все інсульт. А
можливо, рак – пухлина мозку, і якщо це так, то
шанси на те, що лікарі в Індіанолі зможуть щось зробити, практично дорівнюють нулю. Адже це був
тридцять другий рік, не забувайте, коли
ліками навіть від такої
більш-менш простої
“сечової” інфекції були
або сірчані пігулки, або
страждання й очікування.
– Спасибі за співчуття,
Поль. А тепер давай
поговоримо про Персі
Ветмора. Я застогнав і
закрив очі.
– Сьогодні вранці мені
подзвонили із столиці
штату, – прямо сказав
начальник в’язниці. –
Дзвінок був дуже
грізний, можеш собі
уявити. Поль ,губернатор так сильно заклопотаний
дружиною, що його тут майже немає, ти мене розумієш? А в його дружини
є брат, в якого одна
єдина дитина. І
ця дитина – Персі
Ветмор. Персі учора
дзвонив таткові, а татко Персі подзвонив тіточці. Ланцюгова реакція
– Розумію, – зітхнув я. –
Персі нашепотів. Копія язикатого хлопця, який розказав вчительці, що бачив,
як Джек і Джиллі
цілувалися в гардеробній.
– Так, – погодився Мур, – приблизно так.
– Ти знаєш, що
сталося між Персі і
Делакруа, коли його
тільки привезли? –
запитав я. – Про Персі з його чортовою гумовою палицею?
– Так, але…
– І ти знаєш, як він
проводить нею іноді гратах, просто
так, для сміху? Він
підлий та тупий, і я не
знаю, скільки ще зможу його витерпіти. Це правда. Ми знали один одного п’ять
років. А це багато для
людей, успішно
працюючих разом,
особливо якщо частина їх роботи – торгівля життям і смертю.
Мені подобається29 бер 2013 о 2:47|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я просто хочу
сказати що він зрозумів, що я мав на увазі. Ні, я не піду, в усякому разі
тепер, коли навкруги
тюремних стін ходить
Депресія, як небезпечний злочинець, якого
не можна посадити за грати. Люди
трохи кращі за мене були викинутими на вулицю. Мені поталанило, і я
знав це – діти підросли
і тягар, двохсотфунтовий шматок мармуру звалився з
моїх плечей позаминулого року. Але людині треба ще харчуватися, та й
дружину годувати. Крім того, ми звикли надсилати дочці і зятеві двадцять доларів, як тільки могли (а іноді коли не було потреби не надсилали). Зять був
безробітний вчитель, і
якщо вже це не говорить про відчай того часу, то
значить це слово не
має ніякого сенсу. Так що ні, не можна покидати стабільно оплачувану
роботу, таку, як моя.
Ось так холоднокровно взяти і піти. Але в мене вже більше не було
холоднокровності в ту осінь. Температура на вулиці була висока не по сезону, а ще інфекція підкравшись, підняла її ще
вище. Коли людина в
такому стані, то її
кулак може вдарити
іноді проти волі. А так хотілося це випробувати на Персі.
– Стримайся, – тихо
вимовив Мур. – Я тебе
покликав, щоб дещо
розповісти. Я знаю з
достовірних джерел –
від людини, що дзвонила мені сьогодні вранці, – що
Персі подав заяву на
роботу у Бріяр, і його
заява буде прийнята.
– Бріяр, – повторив я.
Бріяр Рідж – одна з двох лікарень штату. – Чим це цуценя займається?
Гастролює по держзакладах?
Мені подобається29 бер 2013 о 3:30|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Там адміністративна
робота. Краще
оплачується і потрібно
мати справу з паперами, а не з лікарняною постіллю
в спекотний день.
– Знаєш, Пол, ти міг би
вже позбавитися від нього, якби не впустив в апаратну разом з Ван
Хеєм, коли Вождя стратили.
Спочатку те, що він говорив, мені здалося
дуже цікавим, і я не
міг зрозуміти, до чого він хилить. А може, не хотів розуміти.
– Куди я ще міг його
приставити? – запитав я. Господи, та він поняття не
має, для чого взагалі на блоці!
– Я не закінчив. Я не міг
закінчити. Ланцюг
можливих помилок
здавався мені нескінченним.
Мені подобається29 бер 2013 о 3:32|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Проте ти добре
зробиш, якщо візьмеш його в команду для Делакруа. Якщо звичайно, хочеш
позбавитись від нього.
Я дивився на Мура, відкривши рот. Врешті-решт мені вдалося його закрити,
і до мене повернувся дар речі.
– Що ти говориш? Він
що, хоче перевірити, як там, де пахне
смаженими мізками?
Мур зробив жест плечима. Його погляд, такий м’який, коли він говорив про дружину,
раптом закам’янів.
– Мізки Делакруа так чи інакше підсмажаться, буде в
команді Ветмор чи ні,
– вимовив він. – Вірно?
– Так, але він може все
зіпсувати. Правду кажучи Гел,
він практично приречений на те, щоб зіпсувати всю справу. Тим більше коли на це дивитимуться тридцять з гаком свідків, журналісти і інші люди з усіх кінців Луїзіани.
– Ви з Брутусом Ховелом потурбуєтесь, щоб він не зіпсував, – сказав Мур. –
А якщо все-таки
зіпсує, то це піде
в його досьє і залишиться там надовго, навіть коли
його зв’язки зникнуть. Розумієш? Я зрозумів. Мені було моторошно і страшно, але я
зрозумів. – Він, мабуть, захоче
залишитися на страту Коффі, але, якщо пощастись, йому буде
достатньо лише Делакруа. Попіклуйся, щоб його взяли в команду. Я збирався знову тримати Персі в
апаратній, а потім в
тунелі з автоматом,
коли тіло Делакруа повезуть до санітарної машини, припаркованої навпроти в’язниці, але я відкинув цей план з голови, не замислюючись. Я
кивнув. Я відчував, що
влізаю в авантюру, але мені було наплювати. Ради
того, щоб позбавитися від Персі, я щипнув би
диявола за ніс. Персі
зможе брати участь в
страті, надіти шолом, а
потім дивитися крізь
грати і дати команду
Ван Хею включити на
другу. Він побачить, як
маленький француз
покатається на блискавці, яку він, Персі Ветмор, випустить з пляшки.
Нехай отримає своє
мерзенне задоволення, якщо
таким для нього
являється санкціоноване владою вбивство. Нехай
потім вирушає у
Бріяр Рідж, де в нього
буде свій кабінет і
вентилятор для
охолодження.
Мені подобається29 бер 2013 о 9:49|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
А якщо його
родича по тітоньці на
наступних виборах не
переоберуть тоді цьому хлопцю доведеться дізнатися,
що таке робота в
жорстокому старому спекотливому
світі, де не всі погані
хлопці замкнуті за грати і де іноді б’ють по голові.
– Гаразд, – сказав я,
піднімаючись. – Я поставлю його для Делакруа. А поки що
потерплю.
– Добре, – Він теж
піднявся. – А до речі, як
твої справи? – Мур
делікатно вказав в
напрямку мого паху.
– Здається, краще.
– Це чудово. – Він
провів мене до дверей.
– А що там з Коффі? З
ним не виникне проблем?
– Я не думаю. Він буде
чемним, як овечка. Він дуже дивний, з дивними очима, – але тихий. Ми за ним стежимо. Так що не
турбуйся.
– Ти, звичайно, знаєш, що він зробив.
– Звичайно.
Він провів мене через
приймальню, де літня
міс Ханна, як завжди,
друкувала на друкарській машинці, мабуть, з кам’яного століття. Я був радий,
що йду, відчуваючи, що легко відбувся. І було приємно усвідомлювати, що я
ще можу пережити Персі врешті-решт. – Передавай
Мелінді цілий кошик
моєї любові, – сказав я, і не купуй жодного кошика занепокоєння. Може, виявиться, що все це лише мігрень.
– Та вже, напевно, –
відповів він, і його губи
посміхнулися хворобливою гримасою. Поєднання
моторошне. Що стосується мене, то я повернувся в блок
“Г” і так розпочався новий день.
Треба було прочитати і
написати документацію, вимити підлогу, роздати їжу,
скласти графік
чергувань на наступний тиждень і ще тисячу всяких дрібниць. Але
найважчим було
очікування, адже
воно було таким довгим, що з
ним покінчити не можна ніколи. Очікування, коли
Делакруа піде по
Зеленій Милі, очікування прибуття Вільяма
Вортона з перекривленим ротом і татуюванням “Малюк Біллі” і більш
за все – очікування, коли Персі Ветмор зникне з мого життя.
Мені подобається29 бер 2013 о 10:31|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 7

Мишеня Делакруа виявилося одним з таїнств Божих.
До цього літа я ніколи
не бачив мишей у блоці
“Г”, навіть після спекотної
грозової жовтневої
ночі, коли Делакруа покинув нашу компанію, причому покинув таким огидним чином,
що мені й самому
згадувати не хочеться.
Делакруа стверджував, що
це він дресирував мишеня, що ввійшло до нашого життя з
ім’ям Віллі-Пароплав, але я впевнений, що насправді все було зовсім навпаки. Так вважає Дін Стентон та Брут. Вони обоє чергували в ніч,
коли вперше з’явилось
мишеня, і як сказав Брут, воно було вже майже ручним і вдвічі розумнішим чим цей французик, котрий вважав, що мишеня належить йому.
Ми з Діном розбирали в
моєму кабінеті
торішні записи і
готувалися писати
супровідні листи свідкам п’яти страт. Нас, власне, цікавило
одне, чи задоволені вони обслуговуванням? Я
розумію, це звучить
дико, але це важлива
інформація. Як платники податків, вони були нашими клієнтами, хоча й дуже
специфічними. Люди, які стали серед ночі свідками того, як помирає людина, повинні знати, що існує
дуже вагома причина для цього, особлива
необхідність, потреба, і, якщо страта являється справедливим покаранням, тоді це бажання себе виправдало. Вони
ж пережили жахіття. Мета страти – показати, що все закінчилось. Можливо
це й допомагає. Інколи.
– Агов! – покликав Брут крізь двері, де він сидів за столом на початку коридору.
– Агов, швидше сюди!
Дін і я обмінялися поглядами з однаковим виразом тривоги, думаючи, чи не сталося чого з індійцем з Оклахоми (його ім’я було Арлен Бітербак, але ми
його називали Вождь, а Гарі Тервіліджер прозвав Вождь Сирний Козел, тому що йому здавалося, ніби Вождь так пахне) чи з хлопцем по прізвиську
Президент. Але потім Брут засміявся, і ми
кинулися дивитися, що
сталося.
Мені подобається29 бер 2013 о 12:35|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Сміх у блоці
“Г” такий же недоречний, як сміх в церкві. Старий Тут-Тут, з надійних ув’язнених, який в ті дні займався продажем продуктів, був недалеко зі своїм візком, повним товару, а Брут ґрунтовно закупився на
всю довгу ніч – три
сендвіча, дві пляшки
шипучки і пара рогаликів. А також пів тарілки картопляного салату, який Тут, поза сумнівом, вкрав в тюремній кухні,
куди у нього був, по всій видимості,
необмежений доступ.
Перед Брутом лежав
відкритий журнал
чергувань, і дивно, що він його нічим
поки що незабруднив. Правда, він ще тільки почав.
– Що? – запитав Дін. –
Що там таке?
– Схоже, цього року
юриспруденція штату
розщедрилася на
додаткову охорону, –
сказав Брут, все ще
сміючись, – подивіться
туди! Він вказав на мишеня. Я засміявся і Дін разом зі мною. Просто не можна було
втриматися, тому що
це мишеня поводилося як охоронець,
контролюючий камери
кожні п’ятнадцять хвилин: крихітний пухнастий охоронець, перевіряючий,
чи не намагається хтось втекти або покінчити з собою. Спочатку воно
продріботіло трохи
вздовж по Зеленій Милі, потім повертіло головою з одного боку в інший, немов би перевіряючи камери. Потім знову продріботіло вперед.
Незважаючи на
крики і сміх було
чутно, як хропуть наші
постояльці. І це виглядало ще кумеднішим.
Звичайне коричнева
мишеня, тільки якось
дивно перевіряюче
камери. Воно навіть увійшло в одну або дві з них, легко пролізаючи між
нижніми прутами грат, та так, що багато мешканців нашої
в’язниці, сьогоднішніх і
минулих, могло б тільки позаздрити. Правда, їм завжди
більше хотілося
вилізти.
Мені подобається29 бер 2013 о 13:09|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Мишеня не зайшло в жодну із зайнятих камер, тільки
в порожні. І нарешті
підійшло майже зовсім
близько до нас. Я думав, воно поверне назад, але воно не повернуло. Схоже, воно нас зовсім не боялося.
– Це ненормально, звичайні миші не підходять так
близько до людини, злегка нервово помітив Дін. –
Може, воно скажене?
– Господи, Боже мій, –
сказав Брут з повним
ротом, прожовуючи
бутерброд з солониною. – Те ж мені, фахівець по мишам. Ти
бачиш в мишеняти піну з рота, фахівець?
– Я в нього рота і не
бачу! – огризнувся Дін, і
ми знову всі засміялися. Я теж не помітив в мишеняти
рота, але бачив темні
крихітні намистинки очей, і вони мені зовсім не здавалися божевільними або
скаженими. Вони були
розумними і цікавими.
Коли я відправляв на
смерть людей, – людей, що мали
ймовірно безсмертну душу, – вони
виглядали тупішими,
чим це мишеня. Воно продріботіло вгору по
Зеленій Милі до місця,
яке знаходилася менше метра від нашого столу,
який не представляв
собою нічого особливого – звичайний стіл, за якими сидять вчителі районної школи. І ось тут мишеня зупинилося і
з поважним поглядом обвило хвостиком лапки, немов літня леді, що розправляє спідницю.
Я відразу перестав
сміятися, відчувши
холоднечу, що пройняла мене до
кісток. Я не знаю, чому
я це відчув, – адже ніхто не любить
виглядати смішним, але я збираюся розповісти й про це.
На секунду я уявив
себе не охоронцем, а ось цим мишеням – всього лише
ще одним засудженим
злочинцем на Зеленій
Милі, який засуджений до страти, але все ще в стані сміливо дивитися вгору на стіл,
що височіє на
кілометри (немов трон
Господа в Судний день, який, поза сумнівом, належить побачити одного разу нам усім), і на
гігантів, що сидять за ним у синьому одязі з низькими, важкими голосами.
Мені подобається29 бер 2013 о 13:36|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Ці велетні стріляли в
таких з пістолетів,
виганяли віником або
ставили пастки, ламали їм хребет, поки вони обережно підкрадалися до
шматка сиру на мідній
пластинці.
Віника біля столу не
було, але в відрі стояла швабра, що обертається,
кінець якої все ще
знаходився в сітці для віджиму. Була моя черга мити
зелений лінолеум та всі шість камер, і перед тим, як сісти за папери з Діном, я це зробив. Я
побачив, що Дін хоче
взяти швабру і
замахнутися. Я торкнувся його зап’ястя якраз в той
момент, коли його пальці дотяглися до гладкої дерев’яної ручки.
“Залиш, нехай буде”, –
сказав я. Він знизив плечима і забрав
руку. Я зрозумів, що він не більше, чим я, приховував бажання прибити нахабне мишеня.
Брут відламав шматочок від бутерброда з солониною і протягнув його через стіл вперед, обережно стискаючи
двома пальцями. Мишеня подивилося вгору з живою цікавістю, немов вже
знало, що це таке.
Напевно знало, я бачив, як зарухалися його вусики і сіпнувся носик.
Мені подобається29 бер 2013 о 13:59|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Брут, не варто! –
вигукнув Дін, потім
поглянув на мене. – Не
дозволяй йому, Пол! Якщо він почне годувати цю тваринку, тоді нам доведеться накривати стіл для усіх чотириногих звірів.
– Я просто хочу
подивитися, що вона
буде робити, – сказав
Брут. – Виключно в
інтересах науки. – Він
подивився на мене. Я залишався начальником, навіть в таких ситуаціях як ця.
Подумавши і знизивши плечима, я вдав
наче мені було все одно. Звичайно ж, мишеня все
з’їло. Врешті-решт, на
дворі стояла Депресія.
Але те, як воно їло,
привело нас в захват. Воно підійшло до шматочка сендвіча, обнюхало його, а
потім сіло перед ним,
немов собака, схопило і розділило хліб навпіл,
щоб дістатися до м’яса. Воно зробило це так майстерно, немов
людина, що приступає до хорошого обіду в своєму улюбленому ресторані. Я ніколи не бачив, щоб
тварина так їла, навіть
добре дресирована
собака. І весь час, поки
мишеня їло, воно не зводило з нас очей.
– Це або розумне мишеня або голодне, як вовк, – пролунав новий голос.
Це був Бітербак. Він
прокинувся і тепер стояв поруч гратів камери в одних
обвислих трусах. У
правій руці між
вказівним і середнім
пальцями він тримав
самокрутку, його сиве волосся, заплетене в дві коси опускалось на плечі, які були колись мускулисті.
– Ти знаєш індіанську
мудрість про мишей, Вождь? – запитав Брут, дивлячись, як
мишеня їсть. Ми були просто вражені, наскільки акуратно воно тримало шматочок солонини в
передніх лапках, іноді
повертаючи його і дивлячись з захопленням і схваленням.
– Ні, – сказав
Бітербак. – Знав я одного сміливця, в нього була пара рукавичок, він запевняв, що вони з мишачої шкіри, але
я не вірив. – Потім він
засміявся, немов усе це було жартом, і відійшов від гратів.
Мені подобається29 бер 2013 о 15:44|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я почув, як заскрипіло ліжко, коли він лягав.
Цей звук став сигналом для мишеняти, що пора
йти. Воно закінчило з
тим, що тримало в лапках, пропищало над тим, що
залишилося (в основному
хліб, просочений
гірчицею), потім знову
подивилося на нас, ніби хотіло запам’ятати наші обличчя, якщо раптом зустрінемося знову. Потім обернулося
і задріботіло туди,
звідки прийшло, але вже не заглядаючи в камери. Його поспішність нагадувала мені Білого Кролика з “Аліси в країні чудес” і
я посміхнувся. Воно не
затрималося біля дверей в гамівну кімнату, а зникла під її дверима. Стіни цієї кімнати були оббиті м’яким наповнювачем, спеціально для тих, в кого злегка розм’якшилися
мізки. Ми тримали там
інвентар для прибирання, коли не використовували його
за прямим призначенням, та
декілька книг (в
основному вестерни
Кларенса Мілфорда, і ще одну, яку видавали
тільки по особливих випадках, це була ілюстрована казка,
де Попай, Блуто і навіть Вімпі – Пожирач
Котлет по черзі
завойовували Олів Ойл). Там ще знаходилося
всяке приладдя, в
тому числі кольорові
воскові олівці,
яким Делакруа пізніше
знайшов хороше
застосування. А ще в
гамівній кімнаті
лежала сорочка, яку
ніхто не бажав одягати – біла, зшита з
подвійного шару тканини з гудзиками, застібками і пряжками на спині. Ми всі
знали, як на “три-чотири” запакувати
“проблемну” людину.
Вони не так часто
бешкетували, наші
втрачені хлопці, але,
якщо бешкетували, ми
не чекати коли все налагодиться саме по
собі. Брут дістав з ящика стола велику книгу в шкіряній палітурці з написом “Відвідувачі” золотими літерами на обкладинці. Зазвичай ця книга місяцями лежала в ящику.
Коли до ув’язненого
приходили відвідувачі –
окрім адвоката або
міністра – його приводили в спеціально відведену кімнату за їдальнею. Ми називали її “Аркада”. Чому саме так, не знаю.
Мені подобається29 бер 2013 о 16:24|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Заради Бога, дай відповідь, що
ти зібрався робити? –
запитав Дін Стентон,
дивлячись поверх окулярів, поки Брут відкривав книгу і
перегортав сторінки, де відзначалися відвідувачі,
що приходили до людей, яких вже немає в живих.
– Згідно з правилом 19, – почав Брут, знайшовши останню сторінку. Він
взяв олівець, лизнув його кінець – шкідлива звичка, якої він ніяк не міг позбутися, – і приготувався писати.
Правило 19 свідчило:
“Кожен відвідувач
блоку “Г” повинен
пред’явити пропуск
адміністрації і в обов’язковому порядку має бути занесений в
спеціальний журнал”.
– Він з глузду з’їхав, –
помітив Дін.
– Мишеня нам не показало пропуск, але я його пропущу
цього разу, продовжував Брут. Він ще раз лизнув
кінчик олівця, потім в колонці “Час відвідування”
проставив 9:49
Мені подобається29 бер 2013 о 16:34|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Звичайно, чому би ні,
хороші начальники роблять виключення для мишей, –
сказав я.
– Ще б пак, – погодився
Брут. – Немає кишень. – Він озирнувся, щоб
подивитися на настінний годинник позаду столу, потім
в графі “Час закінчення відвідування”
написав 10:01. Довга
лінієчка між двома
числами називалася “Ім’я відвідувача”. Секунду напружено подумавши, мабуть згадуючи, як правильно пишеться,
Брутус Говел старанно вивів: “Віллі-Пароплав”,
якого більшість людей знає як Мікі-Мауса. Це тому, що в першому звуковому мультфільмі він
закочував очі, вертів
стегнами і смикав за
мотузочок свистка на
капітанському містку
пароплава.
– Ось так, – сказав Брут, закриваючи книгу і кладучи
назад в ящик. – Справа
зроблена. Я засміявся, проте Дін,
який завжди залишався серйозним, навіть якщо розумів жарт, спохмурнів
і почав старанно
протирати скельця окулярів. –
В тебе будуть
неприємності, якщо хто-небудь побачить. – Потім, повагавшись, додав, – Здогадайся хто це може бути. Він
знову помовчав, засумнівався, короткозоро подивився навкруги, немов чекаючи побачити, що в
стін виросли вуха, і
закінчив: – Хто-небудь
типу цього сідницеголового Персі Ветмора.
– Ще чого, – сказав Брут.
– Персі Ветмор сяде за
цей стіл тільки в день
мого виходу на пенсію.
– Ти підеш раніше. Тебе виженуть за жарти в книзі відвідувачів, якщо
Персі шепне потрібне
слово в потрібне вухо. А він зможе. І ти це знаєш. Брут сердито поглянув на
нього, але нічого не сказав. Я подумав, що пізніше він
зітре те, що написав. А
якщо не зітре, то це
зроблю я.
Мені подобається29 бер 2013 о 17:01|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
На наступний вечір,
коли ми вже відвели в
блок “В” спочатку
Бітербака, а потім
Президента (вони там
приймали душ після
того, як місцевих
ув’язнених закривали
на ніч), Брут запитав
мене, чи не пошукати нам Віллі-Пароплава в
гамівній кімнаті.
– Так, думаю, потрібно, – кивнув я. Ми добре
посміялися над ним
тоді, але я знаю, що,
якщо ми з Брутом знайдемо мишеня в гамівній кімнаті, особливо якщо воно
почало вигризати собі щось на зразок гнізда в одній з м’яких стін, ми його вб’ємо. Краще вбити розвідника, неважливо яким би кумедним він не був, чим потім жити з переселенцями. І немає потреби говорити про те, що
ніхто з нас не соромився вбивати мишей. У кінці
кінців, саме за
вбивство щурів нам і
платять зарплату.
Але ми не знайшли Віллі-Пароплава, що пізніше став
відомим як Містер
Джингл, в ту ніч ні в
м’яких стінах, ні за
зібраним мотлохом,
викинутим в коридор. А мотлоху було багато, набагато
більше, ніж я чекав,
тому що ми давненько
не користувалися
гамівною кімнатою.
Скоро ми знову почнемо її частіше відкривати з
появою Вільяма
Вортона, але, звичайно, ми
тоді цього ще не знали. На щастя.
Мені подобається29 бер 2013 о 17:17|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Куди він подівся? –
нарешті запитав Брут,
витираючи піт з шиї
великою блакитною
хусткою. – Ні дірки, ні
тріщини. Нічого, але… –
Він вказав на дірку в підлозі.
Нижче дверей, крізь
які проходило
мишеня, була тонка
сталева сітка, через
яку і муха б не
пролетіла. – Як він
потрапляє всередину? Як виходить?
– Не знаю, – знизив я
плечима.
– Але ж він проліз сюди, так? Я хочу сказати, що
ми троє це бачили. – Так, прямо під дверима. Йому потрібно було
протиснутися, але він
проліз.
– Боже, – вимовив Брут, і це слово прозвучало
дивно вустами такої
величезної людини, як він – Добре, що ув’язнені не можуть робитися такими маленькими, правда?
– Звичайно, авжеж, – сказав я, пробігаючи очима по тканині
на стінах в останній
раз в пошуках дірочки,
тріщини, чого завгодно. Нічого.
– Гаразд, пішли. Віллі-Пароплав з’явився
знову через три дні, коли чергував Гарі
Тервіліджер. Персі теж
чергував, і прогнав мишу назад тією самою шваброю,
якою хотів скористатись Дін.
Гризун легко втік від
Персі і переможно заліз в щілина під дверима
гамівної кімнати. З
гучним криком Персі
відкрив двері і вивалив
знову увесь мотлох. Гарі розповідав, що це
було водночас і
смішно, і страшно. Персі
кричав, що впіймає це
прокляте мишеня і
відірве йому голову, але, як можна було передбачити, не впіймав.
Спітнілий і скуйовджений, з сорочкою, що вибилась взаді, він повернувся до столу чергового через півгодини, відкидаючи
волосся з лоба і кажучи
Гарі (який мовчки читав під час усього цього гамору), що прикріпить звукоізоляційну смужку під двері, – це вирішить проблему з гризунами, заявив
він.
– Це ти чудово
придумав, Персі, – сказав Гарі, перевертаючи сторінку вестерна. Він
подумав, що Персі
забуде про те, що хотів закрити щілину під дверима, і був правий.
Мені подобається29 бер 2013 о 17:42|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 8

Набагато пізніше, взимку, вже
після усіх цих
подій, одного разу вночі прийшов Брут, ми були тоді двоє в блоці “Г” камери тимчасово
були порожні, і всі
охоронці були відпущені на певний період. Персі перейшов
в Бріяр Рідж.
– Підійди сюди, – сказав Брут голосом, повним сміху і я здивовано поглянув на нього. Я тільки що прийшов з вулиці, де
йшов дощ з снігом, і
струшував сніг з плаща перш ніж повісити його.
– Щось сталося? –
запитав я.
– Ні, але я дізнався, де
мешкав Містер Джингл.
Коли він вперше
з’явився, тобто ще до
того, як Делакруа узяв
його до себе. Хочеш
поглянути? Звичайно ж, я хотів. Я пішов за ним по Зеленій
Милі в гамівну
кімнату. Все, що ми
зберігали там, було
витягнуто в коридор. Брут, схоже, скористався тимчасовим затишшям, щоб навести порядок.
Двері були відкриті, я
побачив всередині камери наше відро зі шваброю. На підлозі такого самого відтінку, що й Зелена Миля, висихали калюжки води. Посеред кімнати
стояла драбина, та, що
зазвичай зберігалася в
коморі, де засуджені робили останню зупинку на своєму шляху. На самому
верху драбини була
поличка, яка слугувала для того, щоб робітник міг покласти свої
інструменти, а маляр
поставити відерце з
фарбою. На поличці лежав ліхтарик. Брут протягнув його мені.
– Піднімайся сюди. Ти
нижче мене, тому
доведеться піднятися майже на самий верх, але я потримаю тебе за ноги.
– Я боюся лоскотів, –
сказав я, піднімаючись.
Особливо під колінами. – Я матиму це на увазі.
– Гаразд, – сказав я, – але зламане стегно, по-моєму, занадто висока ціна за те, щоб знайти гніздо одного-
єдиного мишеняти.
– Чого?
– Не звертай уваги.
Мені подобається29 бер 2013 о 18:02|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Моя голова вже була на рівні зхованої в сітку лампи посередині стелі, і я відчував,
як сходи злегка
погойдуються під моєю вагою. Зовні
доносилося виття зимового вітру. – Тримай міцніше.
– Я тримаю, не турбуйся. Він міцно схопив мене за
литки і я піднявся
ще на одну сходинку.
Тепер моя голова майже торкалася стелі, я
побачив павутину,
виткану декількома
працелюбними павуками в
кутках, де сходилися
балки даху. Я посвітив
навкруги ліхтариком, але не побачив нічого такого, заради чого коштувало ризикувати і забиратися
так високо.
– Ні, не туди, – сказав
Брут, – ти занадто
далеко дивишся, Пол.
Подивися наліво, туди,
де сходяться дві балки.
Бачиш? Одна трішки
світліша. – Бачу.
– Посвіти на неї
ліхтариком.
Я посвітив і майже відразу побачив те, що він мені хотів показати. Дві балки були скріплені шістьма шпунтами, один
з них випав, залишивши чорний круглий отвір розміром з п’ятак. Я подивився на нього, потім
збентежено поглянув
згори через плече на Брута.
– Мишеня було невелике, але не настільки. Ні, не
схоже.
– Але він проходив саме тут, – сказав Брут. – Це
просто, як два додати два.
– Не уявляю, як це
можливо.
– А ти підсунься ближче, не бійся, я тримаю тебе, і понюхай.
Я зробив, як він просив,
впершись лівою рукою в одну з балок, – так я
почував себе впевненіше. Вітер
зовні піднявся знову, і
повітря свистіло через
отвір прямо мені в
обличчя. Я відчував
пронизливий подих зимової ночі на межі з
Півднем… І щось ще.
Запах м’яти.
“Бережіть Містера
Джингла” – почув я
голос Делакруа,
що звучав не дуже впевнено.
Мені подобається29 бер 2013 о 18:56|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я почув ці
слова і відчув тепло Містера Джингла,
коли француз передав
мені його, звичайного
мишеняти, поза сумнівом розумнішого, ніж інші його побратими, але все одно всього лише мишеняти, а не якогось там хробака.
“Дивіться, щоб ця
свиня не чіпала мого
мишеняти”, – сказав він, і я пообіцяв, як завжди обіцяю їм в кінці, коли прогулянка по Зеленій Милі
перестає бути чимось
нереальним або
гіпотетичним і
стає неминучістю.
Обіцяєте відправити лист братові, якого я не бачив двадцять років? – Обіцяю. Обіцяєте вимовити п’ятнадцять
раз “Аве, Марія” за упокій душі? – Обіцяю.
Обіцяєте дозволити померти під
духовним ім’ям і щоб
це ім’я було написане на могилі? – Обіцяю. Саме з цим вони могли йти спокійно, і спокійно
сідати на стілець в кінці Зеленої Милі, залишаючись в здоровому глузді.
Звичайно ж, я не міг
виконати всі обіцянки,
але я стримав ту, яку
дав Делакруа. Що ж
торкається самого
француза, з ним
розплатилися щедро
“Ця свиня” заподіяла йому багато болю і страждань.
Так, я звичайно знаю, що він вчинив, але ніхто не заслужив того, що сталося з Делакруа, коли він потрапив в суворі
обійми Олд Спаркі.
Мені подобається29 бер 2013 о 19:13|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Запах м’яти. І ще чогось. Чогось в
глибині отвору. Правою рукою я витягнув авторучку з нагрудної
кишені, все ще тримаючись лівою за балку і вже не
звертаючи уваги на те,
що Брут необережно
лоскоче мене під
колінами. Однією рукою я відкрутив ковпачок авторучки і кінчиком пера виколупав щось
назовні. Це щось
виявилося тонкою
дерев’яною трісочкою,
пофарбованою в
яркий, жовтий колір, і я
знову почув голос
Делакруа, та так
виразно, немов його
примара знаходилася в одній кімнаті з нами, – причому саме в тій, де Вільям Вортон провів так багато часу.
– Агов, хлопці! – На цей
раз було чути задоволений голос людини, яка забула хоч і ненадовго, де вона і що її чекає. – Ходіть дивитися, що вміє Містер Джингл!
– Боже, – прошепотів я. В мене перехопило подих. – Ти що, знайшов ще
одну? – запитав Брут. – Знайшов три або чотири. Я спустився і посвітив на свою розкриту долоню. На ній лежало
декілька трісочок,
немов цяцьки для
ельфів. Дві жовті,
такі, які я знайшов спочатку, одна зелена і одна червона. Пофарбовані вони
були не фарбами, а
восковими олівцями.
– Боже мій, – вимовив я
низьким, близьким до зриву голосом. – Адже це шматочки тієї котушки! Але
чому? Чому вони тут?
– В дитинстві я не був таким великим, як зараз, –
сказав Брут. – Я дуже виріс десь коли мені було п’ятнадцять-сімнадцять років. А до цього був малюком. І коли вперше пішов в школу, мені здавалося, що я такий маленький,
як… Маленький, можна
сказати, як мишеня. Я дуже всього боявся. І
знаєш, що я робив?
Я похитав головою. На
вулиці вітер завив знову. Павутина в кутах між
балками гойдалася, як розірване мереживо. Ніколи я не знаходився в більш населеному примарами
місці. Саме тут,
коли ми стояли і
дивилися на трісочки
котушки, я
раптом почав усвідомлювати те, що відчув в серці після того, як Джон Коффі пройшов по Зеленій Милі – я вже не
зможу тут працювати.
Плювати, Депресія або
що там ще, я більше не
можу дивитися, як люди йдуть через мій кабінет назустріч смерті. Навіть
якщо з’явиться ще
одна – це буде вже
занадто.
– Я попросив в мами її
хусточку, – продовжив
Брут. – І коли мені
хотілося плакати, я витягав її з кишені, вдихав запах маминих парфумів і мені було легше.
– Ти вважаєш, що це
мишеня гризло шматочки котушки, щоб згадати Делакруа? Це
мишеня?
Він підняв очі. Мені раптом здалося, що в них тремтять сльози, але, мабуть, я помилявся.
Мені подобається29 бер 2013 о 19:53|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Не знаю, Пол. Але я знайшов їх тут і відчув
запах м’яти, так само, як і ти, – адже ти теж
відчув. І я більше не можу. Я не хочу тут
працювати. Мені здається, що якщо я побачу ще хоч одну людину на цьому стільці, то помру. В
понеділок я хочу
попросити, щоб мене
перевели в колонію для малолітніх. Якщо вдасться перейти до появи наступного в’язня, буде прекрасно. Якщо мене не звільнять по доброму, я повернуся знову на ферму.
– Думаю, що піду разом з тобою.
Він пильно подивився
на мене, немов переконуючись,
що я не жартую, потім
кивнув, наче все
вирішено. Вітер знову подув, на цей
раз так сильно, що
заскрипіли балки, і ми з
тривогою подивилися
навкруги на оббиті тканиною стіни. Мені раптом
здалося, що я чую
Вільяма Вортона – не
Малюка Біллі, ні, для
нас він з першого дня був Буйним Білом, коли
кричав і реготав, та
говорив нам, що ми будемо шалено раді від нього спекатись і ніколи його не забудемо. У цьому він
виявився правий. Те, про що ми з Брутом домовилися в ту ніч в гамівній кімнаті, так і сталося.
Немов ми дали урочисту клятву над крихітними трісочками фарбованого дерева. Ніхто з нас більше не брав участь в
стратах. Джон Коффі був останнім.
Мені подобається29 бер 2013 о 20:30|Редагувати|Видалити|Відповісти