ЧАСТИНА 2
МИШЕНЯ НА МИЛІ

Глава 1

Будинок престарілих, де я ставлю останні крапки над “i” називається “Джорджія Пайнз”. Він
знаходиться приблизно в ста кілометрах від Атланти і на відстані двохсот світлових років від життя
більшісті людей –
людей, яким менше
вісімдесяти і які
просто живуть. Вам,
хто читає ці рядки,
треба подумати, чи не чекає на вас подібне місце в майбутньому? Саме по собі місце не страшне, є кабельне телебачення, годують смачно (хоча людина може в літньому віці
прожовує дуже мало), але в якомусь сенсі це така ж неволя для метеликів, як і блок “Г” в Холодній Горі.
Тут навіть є хлопець,
що трохи нагадує мені Персі Ветмора,
що отримав роботу на
Зеленій Милі тільки
тому, що губернатор штату був його
родичем. У тутешнього хлопця, по-моєму,
важливих родичів
не було, проте він поводиться так само, як Персі. Його
звуть Долан. Він увесь час причісує волося, як Персі, і в задній кишені
він завжди носить якусь книжечку. В Персі були журнали типу “Аргосі” та “Чоловічі пригоди”, а в Бреда – невеликі тоненькі книжечки під назвою “Анекдоти”. Він увесь час ставить питання такого плану, як “Чому француз перейшов дорогу”?, “Скільки поляків треба, щоб вкрутити лампочку”? чи “Скільки чоловік несуть труну на похоронах в Гарлемі”?. Як і Персі, Бред відрізняється тупістю, і в його
розумінні смішно тільки
те, що пахне злорадністю. Те, що Бред сказав позавчора, здалося мені дотепним, але я не занадто цим захоплювався, адже, як свідчить прислів’я, навіть годинник, який зупинився, два рази в день показує
точний час. Він сказав
мені “Полі, тобі пощастило, що в
тебе немає хвороби
Альцгеймера”. Мені не
подобалося, що Бред
називає мене “Полі”, але він все одно продовжував називати мене так і мені набридло просити не робити цього. Є декілька приказок, які цілком підходять стосовно Бреда Долана “Горбатого могила не випрямить” – це одна, а друга: “Скільки вовка не годуй, він все одно на ліс дивиться”. Своєю недалекоглядністю він
теж був схожий на Персі.
Коли Бред говорив щодо Альцгеймера, він мив шваброю підлогу солярію, де
я переглядав вже
написані сторінки. Їх
назбиралося багато, і я
думаю, буде ще
більше, поки я напишу все до кінця.
Мені подобається30 бер 2013 о 10:09|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Ти знаєш, що це за
хвороба Альцгеймера?
– Ні, – сказав я. – Але ти мені розкажеш, так Бред?
– Це СНІД у літніх
людей, – пояснив він і
вибухнув сміхом хе-
хехе-хе, зовсім як над
своїми ідіотськими
анекдотами. Я не сміявся – те, що він
сказав, мене злегка
зачепило. В мене не було хвороби Альцгеймера, хоча тут, в прекрасному
містечку Джорджія Пайнз, є багато таких, які хворіють нею.
Сам я не хворів звичайним старечим склерозом. А для інших було проблемою згадати таке як “коли”, “чим”, “що”.
Переглядаючи вже написане, я подумав,
що пам’ятаю все, що
сталося в далекому
тридцять другому, а ось хронологія подій
дещо переплуталася в
моїй голові. Але все одно, якщо захотіти, то, сподіваюся, зможу і це відновити. Більшою або меншою мірою.
Джон Коффі з’явився в
блоці “Г” і на Зеленій
Милі в жовтні того року, засуджений за вбивство дев’ятирічних дівчаток-близнюків Детерік. Це найкраще затрималось в моїй пам’яті, і якщо відштовхуватися від цього, все
буде нормально. Вільям Вортон – Нестримний Біл, прибув після Коффі,
Делакруа – раніше. А ще раніше – мишеня, яке Брутус Ховел, назвав Віллі-Пароплав, а Делакруа перехрестив в Містера Джингла.
Як не називай його, але мишеня з’явилося першим, навіть раніше Дела, адже ще було літо, коли він прибув, і в нас тоді було два ув’язнених на
Зеленій Милі, Вождь –
Арлен Бітербак і
Президент – Артур
Фландерс. І це мишеня. Це прокляте
мишеня. Делакруа його любив, а ось Персі зовсім навпаки.
Персі ненавидів мишеня з
самого початку.
Мені подобається30 бер 2013 о 10:35|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 2

Мишеня з’явилося знову днів через три після того, як
Персі прогнав її вперше. Дін Стентон та Біл Додж говорили про
політику, а в ті роки це
означало, що вони обговорювали Рузвельта і Гувера Герберта, а зовсім
не Дж. Едгара. Вони їли
печиво з коробки, купле Діном в старого Тута годину тому. Персі стояв в дверях кабінету, слухав
і відпрацьовував короткі випади своєї улюбленої палиці. Він витягував її з саморобного чохла, жонглював нею (вірніше намагався, найчастіше він
пускав її, але вона не
падала, тому що
висіла на петлі в нього на лікті), потім знову ховав в чохол. В ту ніч я не чергував, але отримав повний звіт на
наступний вечір від
Діна. Мишеня пройшло по Зеленій Милі, як і
раніше, маленькими кроками, зупиняючись і немов перевіряючи порожні камери.
Потім попрямувало
вперед, нітрохи не
бентежачись, немов знало, що попереду довгий шлях,
і було готове його пройти. Цього разу не спав
Президент, він стояв в
дверях камери. Цей хлопець був своїм, примудрявся виглядати охайно навіть в тюремній одежі. За його зовнішнім виглядом ми знали, що Олд
Спаркі не для нього, і
виявилися праві – не
пройшло й тиждня після того, як Персі прогнав мишеня вдруге, як Президентові замінили
смертний вирок на
довічне ув’язнення, і він приєднався до усіх
інших.
– Агов! – покликав він. – Подивіться, тут мишеня! Хлопці, що в
вас тут за заклад?
Він сміявся, але Дін
сказав, що Президент
був злегка обурений, як ніби смертного
вироку недостатньо,
щоб вивести його із
себе. Він був головою
регіонального суспільства під назвою “Асоціація торговців нерухомістю Середнього Півдня”, і
йому вистачило розуму випхати свого
престарілого батька маразматика з вікна
третього поверху, а потім отримати подвійну страховку. Ось тут він був неправий, хоча й не
дуже. – Заткнися, бурмило, –
сказав Персі, але якось
машинально. Його погляд був прикований до мишеняти. Він
вже засунув палицю в
чохол і діставав один з
журналів, але тепер
кинув його на стіл
чергового і вихопивши
палицю, став
постукувати нею по
кісточках пальців лівої
руки.
– Чортів син, – промовив Біл Додж. – Я ніколи не бачив тут мишей.
– Воно таке гарненьке, – відповів Дін, – і зовсім не боїться.
– Звідки ти знаєш?
– Воно приходило раніше. Персі теж його бачив. А Брут назвав Віллі-Пароплавом.
Персі засміявся, але
промовчав. Він все швидше вистукував палицею по руці.
– Подивися, – сказав Дін.
– Воно вже підходило
майже до самого столу. Давай подивимось, а раптом
знову з’явиться.
Мені подобається30 бер 2013 об 11:26|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Воно підійшло, здалека обійшовши Президента, ніби йому не подобався запах душогуба. Воно
перевірила дві порожні
камери, навіть залізло під ліжко щоб понюхати, потім
повернулося на Зелену
Милю. А Персі все стояв, нічого не кажучи, бажаючи
провчити це мишеня,
змусити пошкодувати, що повернулося.
– Добре хлопці, що
це мишеня нам не
потрібно саджати на Олд Спаркі, – сказав Біл з несподіваною цікавістю. –
Вам випало б добряче
попотіти, пристібаючи
лапки і надіваючи шолом. Персі знову промовчав, але
дуже повільно затиснув палицю між пальцями, немов сигару. Мишеня зупинилося там, де раніше, менш ніж
в метрі від столу чергових, дивлячись на Діна, як в’язень за гратами. Воно поглянуло на Біла,
потім знову зосередило свою увагу на Дінові. Персі
воно наче зовсім не
помічало.
– Яке сміливе маленьке
бісеня, я повинен йому це дати, – промовив Біл. Він почав кликати звірятко. – Агов, агогов! Віллі-Пароплав!
Мишеня трішки злякалося, але навіть не виявило найменшого бажання втекти.
– Тепер дивися, – сказав Дін, згадуючи як Брут пригостив його шматочком бутерброда з солониною. – Я не знаю, повторить воно
це ще раз, чи ні. Він відламав шматочок печива і вкинув його прямо перед мишеням.
Воно тільки подивилося своїми пронизливими чорними оченятами на помаранчевий шматочок, його
вусики заворушилися,
коли воно принюхувалося. Потім взяло крекер
лапками, сіло і почало гризти.
– Щоб я крізь землю провалився на
цьому місці! – вигукнув
Біл. – Їсть так акуратно, як приходський священник в суботній вечір. – А мені більше
нагадує негра,
який їсть кавун, –
сказав Персі, але ніхто з охоронців не звернув на його слова увагу. Вождь і Президент теж
пропустили його зауваження повз вуха. Мишеня доїло печиво, але продовжувало сидіти, немов балансуючи на пружинці свого хвоста і дивлячись знизу в вверх на велетнів в синьому.
– Дай я спробую. – Біл
відламав ще шматочок
печива, нахилився через стіл і акуратно кинув його. Мишеня принюхалося, але не доторкнулася до нього.
– Так, – сказав Біл, Схоже, наїлося.
– Ні-ні, – відповів Дін, -Воно знає, що ти тимчасовий, от і все.
– Тимчасовий? Ну не кажіть! Я тут майже
стільки ж, скільки Гарі Тервіліджер. Може,
навіть більше!
– Не злися, друже,
не злися, – Дін посміхнувся. – Просто подивися і дізнаєшся, правий я чи ні.
Мені подобається30 бер 2013 о 13:06|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Він кинув ще один шматочок печива. Мишеня впевнено підняло саме цей шматочок і знову почало їсти, не звертаючи ніякої уваги на шматок, яким пригостив Біл. Але не
встигло воно відгризти й половину шматочка, як Персі жбурнув в нього палицею,
запустивши її, як гарпун. Мишеня було дрібною ціллю і як не дивно, удар вийшов дуже влучним, він мабуть зніс би
Віллі голову, якби
мишеня не зреагувало
так блискавично. Воно пригнулося – точнісінько як людина і залишило шматочок печива. Важка
дерев’яна палиця пролетіла так близько,
що зачепила хутро (так стверджує Дін, і я
передаю його слова, хоча й не дуже-то вірю), потім
вдарилася в зелений
лінолеум і відскочила від гратів порожньої камери. Мишеня не стало чекати, поки спроба буде виправлена. Неначе
згадавши про свої важливі справи, воно повернулося і помчало по коридору до
гамівної кімнати. Персі заволав від
невдоволення – адже був так близько до перемоги і знову погнався за
мишеням. Біл Додж схопив його за руку, так йому підказав
інстинкт, але Персі
вирвався. За словами Діна, саме це врятувало життя Віллі-Пароплаву, адже той був так близько. Персі хотів не просто вбити мишеня, він хотів розчавити його, тому біг підстрибуючи, з широко розставленими ногами, як
олень, голосно стукаючи підошвами чорних робочих чобіт. Мишеня ледве встигло втекти від двох
останніх стрибків Персі, зробивши зигзаг по коридору.
Потім залізло під двері,
махнуло на прощання
довгим рожевим
хвостиком і прощай,
незнайомець, – втекла.
– Трясця його маму! – вилаявся Персі і вдарив долонею по дверях. Потім став
перебирати ключі, щоб
ввійти до гамівної
кімнати і продовжити
погоню. Дін пройшов по коридору вслід за ним, намагаючись йти повільно, щоб взяти себе в руки і заспокоїтися.
Мені подобається30 бер 2013 о 14:23|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
З однієї сторони, як він потім розповідав, йому
хотілося поглузувати з
Персі, а з іншої -схопити його, повернути до себе обличчям, притиснути до дверей гамівної
кімнати і побити до
смерті. Але він цього не зробив, адже наша робота в блоці
“Г” полягала в тому,
щоб звести безлад до
мінімуму, а безлад та Персі були нерозлучні. Робота разом з ним нагадувала роботу сапера, що намагається знешкодити бомбу, саме тоді коли хтось стоїть в нього за спиною й весь час б’є в
барабани. Одним словом, жахливо.
Дін сказав, що цей
жах він бачив в очах
Арлена Бітербака. І
навіть в очах Президента, хоча ця людина зазвичай залишалася спокійною,
як скала. Але справа не лише в цьому. Просто Дін вже почав
звикати до мишеняти. Не те щоб вважав його другом, ні, але він вже став частиною
життя в блоці. Тому
Персі був неправий в тому, що зробив, і в тому, що намагався зробити. І те, що Персі ніколи б не зрозумів, чому він неправий, прекрасно свідчило про його повну непридатність виконувати таку роботу.
Коли Дін дійшов до кінця коридору, він вже заспокоївся і вирішив як краще владнати цю справу.
Єдине, чого Персі боявся, так це потрапляти в безглузді
ситуації, і нам всім це було відомо.
– Що, детективе, знову
втратили слід? – сказав він, жартуючи з Персі.
Персі зміряв його зневажливим поглядом, забравши волосся з лоба.
– Вибирай слова, очкарик. Не бачиш, я
злий. Як би не стало
гірше.
– Значить, знову
перестановка, так? – Дін залишався серйозним, але
очі його сміялися.
– Гаразд, коли все
витягнеш, помий,
будь ласка, підлогу. Персі поглянув на двері, потім на ключі. Подумав про ще одні
довгі і безрезультатні
пошуки в кімнаті з м’якими стінами, про те, як усі стоятимуть
поруч і глузувати. І Вождь і Президент. Всі.
Мені подобається30 бер 2013 о 14:58|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Я особисто нічого смішного не бачу, – буркнув він. –
Нам тільки мишей в блоці бракувало, так достатньо всякої нечисті.
– Як скажеш, Персі, –
Дін підняв руки. Саме в
цей момент, як він
запевняв мене на
наступний день, Дін
подумав, що Персі хоче на нього накинутися.
Біл Додж, підійшовши,
розрядив ситуацію.
– По-моєму, це ти загубив? – Він показав Персі його палицю. – На
сантиметр нижче, і ти
зламав би бідній тваринці хребет.
У відповідь на це Персі
гордо випрямив плечі.
– Так, непоганий кидок, – сказав він, дбайливо ховаючи свою палицю в чохол. – Я був нападником в шкільній бейсбольній команді. Кидав прекрасно м’ячі.
– Правда? –
поцікавився Біл,
і його шанобливого тону (хоча він підморгнув Діну,
коли Персі відвернувся)
було достатньо, щоб
остаточно залагодити конфлікт. – Так,- хвалився Персі – В Кноксвілі я відмінно
кидав. Ці міські не
розуміли, що я найкращий. Зробили дві пробіжки. Могла б вийти відмінна гра, якби приймаючий не стояв стовпом.
Дін міг все так і
залишити, але він був
старшим за Персі на роботі, і в його обов’язки входило
навчати молодих, а в той час, ще до Коффі і Делакруа, він вважав, що Персі можна чомусь навчити. Тому він узяв
молодика за
руку.
– Тобі потрібно думати про те, що робиш, – сказав Дін. Пізніше він пояснив, що хотів поговорити серйозно, не осуджуючи. В найкращому
випадку, не занадто
осуджуючи. Але Персі це не сприймав. Він абсолютно не бажав вчитися. Хоча з
часом доведеться.
Мені подобається31 бер 2013 о 1:36|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Слухай, очкарик, я
знаю, що роблю! Бачиш, що намагаюся впіймати мишеня. Поміняй окуляри якщо не бачиш!
– Ти перелякав до смерті Біла, мене і їх. – Дін вказав в бік
Бітербака і Фландерса.
– Ну і що? – сказав
Персі, виправдовуючись. Адже тут не пісочниця наскільки нам всім відомо. Але ви з ними весь час бавитесь як з малими дітьми.
– А мені особисто не
подобається, коли мене лякають, – пробурчав Біл, я теж тут працюю не забувай Ветмор. І я не з слабаків. Персі
подивився на нього
недовірливо, примруживши очі.
– І ми не лякаємо
ув’язнених без
необхідності, адже вони й так переживають стрес,
– сказав Дін. Він все ще
намагався говорити
спокійно. – А люди в
стресовому стані
можуть зламатися, зробити собі боляче. Зробити боляче іншим. Іноді в нас теж бувають неприємності.
Персі скривив губи. Поняття “неприємності” мало над ним особливу
владу. Робити комусь
неприємності – це
нормально. Але ось
потрапляти в них – ні в якому разі.
Мені подобається31 бер 2013 о 2:25|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Наша робота
розмовляти, а не
кричати, – наполягав Дін.
– Якщо людина кричить на ув’язнених, це означає, що вона не здатна тримати себе в руках. Персі знав, хто автор цієї лекції і що це я. Персі Ветмор завжди недолюблював мене, а справа була влітку, ви пам’ятаєте, задовго до початку всіх подій.
– Краще, якщо ти почнеш відноситися до цього місця, як до
реанімаційної палати, –
продовжував Дін, – де повинна панувати тиша.
– Я вважаю, що вона дитячий горщик з сечею, в якому потрібно топити щурів, – заявив Персі, – ось і все. А тепер, відпусти.
Він вирвав руку, пройшов між Діном і Білом та попрямував коридором, опустивши голову. Він проходив
надто близько камери Президента, дуже близько. Так що цей Фландерс міг залюбки схопити його, а можливо й відлупцювати. Але він, звичайно, був не з
таких, а ось Вождь,
залюбки скористався б нагодою відлупцювати Персі,
лише для того, щоб
провчити. Про це сказав мені Дін, коли на наступний день
розповідав усю цю
історію, і я пам’ятаю його слова досі, тому
що вони виявилися
пророчими.
– Ветмор не розуміє, що в нього немає над ними ніякої влади, – продовжував Дін.
– Що б він не робив,
гірше їм вже не буде,
на страту вони йдуть лише раз. Поки він сам цього не зрозуміє, він небезпечний як для оточення, так і для самого себе.
Персі зайшов до мого
кабінету і закрив за
собою двері.
– Все я та я, – промовив
Біл Додж, – як надутий індик.
– Просто тобі не відомо й половини, – відповів йому Дін.
– Ну, давай подивимося з
кращої сторони. – Біл
завжди пропонував
подивитися з кращої
сторони і так набридав що хотілося дати йому щигля в ніс, коли він говорив це.
– Твоє розумне мишеня все одно втекло.
– Так, але ми більше його не побачимо, – сказав Дін, – Уявляю, як перелякав його цей
проклятий Персі Ветмор.
Мені подобається31 бер 2013 об 11:14|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 3

Це було логічно, але
невірно. Мишеня повернулося на наступний вечір.
Віллі-Пароплав з’явився
близько сьомої вечора. Я
чергував і бачив, як він
прийшов, зі мною були Дін і Гарі Тервіліджер.
Гарі сидів за столом.
Взагалі-то моє чергування було вдень, але я залишався, щоб провести час з Вождем, чия година вже наближалася.
Бітербак зовні
тримався стійко, як
належить людям його
племені, але я бачив – в ньому піднімається страх перед прийдешнім кінцем, як
отрута по венах.
Тому ми розмовляли. З ними можна поговорити і вдень,
але вдень погано: крики, розмови (не кажучи вже про
періодичні бійки),
що доносяться з
прогулочного дворика,
розмірений стукіт
друкарських верстатів в друкарні, нечасті крики охоронців з
наказом підняти або прибрати що-небудь, а то й просто: “Підійди сюди Харві, щоб там тебе!…”. Після четвертої стає трохи краще, а після шостої
все замовкає. Від шостої до
восьмої найкращий
час. В цей період в їхніх мізках знову з’являються глибокі думки, немов
вечірні тіні (це видно
по очах), і тоді краще
замовкнути. Вони ще
слухають, що їм говорять, але сенс ваших розмов вже
не доходить. Після восьмої вони готуються і уявляють, як будуть сидіти з мішком на голові, та чим пахне повітря всередині цього чорного мішка, який
їм натягнуть на спітніле обличчя. Проте я застав Вождя в чудовому настрої. Він
розповів мені про свою
першу дружину, про те, як вони разом побудували хатинку з галузок в Монтані. Це
були найщасливіші дні в його житті, сказав
він. Вода була такою
чистою і холодною, що
при кожному ковтку ломило зуби.
– Послухайте, містере
Еджкум, – сказав Вождь. – Як ви
думаєте, якщо людина щиро розкається в скоєному, чи зможе вона опинитися в тому часі, яке було для неї
найщасливішим, та
жити там вічно? Можливо, це і є рай?
– Саме в це я вірю, –
відповів я, та це була
брехня, про яку зовсім не шкодую. Я дізнавався про добро
і зло від своєї улюбленої матусі і вірив в те, що говорить Святе Письмо про душогубців – для
них закрите Царство
Небесне. Я думаю, вони потрапляють відразу в пекло, де
горять в муках доти,
доки Бог нарешті не дозволить Архангелові Гавриїлу просурмити кінець. Потім
вони зникнуть і мабуть
будуть цьому раді. Але я ніколи навіть натяком не обмовився про це Бітербаку, та й нікому з них. Думаю, в душі вони це знали. “Де твій брат?” говорив Господь Каїну, і я сумніваюся, що ці слова зупинили когось з них, цих заблукавших дітей. Готовий сперечатися, що вони відчувають, як кров Авеля мучитиме їх на кожному кроці.
Мені подобається1 квi 2013 о 10:11|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Вождь посміхався, коли я пішов, мабуть
згадуючи свій будиночок в
Монтані та дружину, що лежить з голими грудьми біля вогнища. Я не сумнівався, що і він буде скоро в вогні.
Я пішов вгору по
коридору, і Дін розповів мені про свою
вчорашню сутичку з Персі. Думаю, він спеціально чекав на мене, щоб розповісти, і я слухав його уважно. Я завжди уважно слухав, якщо справа стосувалася Персі,
тому що був згоден з
Діном, що Персі з тих людей, які приносять неприємності оточуючим та самому собі. Коли Дін закінчував
розповідь, з’явився старий Тут із своїм червоним візком з їжею, на якому від руки були написані біблейські вислови (“Господь буде
судити народ свій”, “Я
стягну і вашу кров, в
якій життя ваше”, а
також інші подібні підбадьорюючі висловлювання),
і продав нам бутерброди й ситро.
Дін шукав монети в кишені, кажучи, що більше не побачить Віллі-Пароплава, що цей проклятий Персі Ветмор налякав його до смерті, коли раптом Тут запитав: “А що це там таке, хлопці”?
Ми подивилися і побачили мишеня власною персоною, яке дріботіло по
центру Зеленої Милі. Воно пройшло трохи,
зупинилося, подивилося навкруги чорними намистинками очей і відправилося далі.
– Агов, мишенятко! – сказав Вождь, і мишеня, затримавшись, подивилося на нього, ворухнувши вусиками.
Чесне слово, схоже,
це нікчемне створіння
розуміло, що це кличуть його. – Ти що, духовний хранитель? – Бітербак кинув мишеняті шматочок
сиру, що залишився від
вечері. Він впав прямо
перед мордочкою Віллі-Пароплава, але той, навіть не поглянувши на нього,
продовжував свій шлях по Зеленій Милі, заглядаючи в порожні камери. – Пане Еджкум! – покликав
Президент. – Як ти гадаєш, цей витівник знає, що Ветмора немає? Здається,
знає, присягаюся Богом! Я теж так думав. Але мені
не хотілося говорити про це вголос.
Мені подобається1 квi 2013 о 10:45|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
В коридор вийшов Гарі,
як завжди підтягуючи
брюки після декількох
хвилин відпочинку в туалеті, зупинився, відкривши
рот. Тут теж задивився на мишеня,
посмішка негарно скривила нижню частину його обличчя з
беззубим ротом.
Мишеня зупинилося на
своєму звичайному вже місці, обвивши хвостиком лапки, і
почало дивитись на нас. І знову я згадав
картинку, де судді
схвалювали вирок беззахисним ув’язненим. Втім,
чи бачив хтось коли-небуть такого маленького і такого безстрашного в’язня, як цей? Звичайно, він не був таким в’язнем як інші, він міг приходити і йти
коли заманеться. Але ця думка не покидала мене, і знову я уявив, що ми усі будемо такими маленькими перед Божим
Судом, коли життя
закінчиться, але мало хто з нас зможе дивитися так сміливо.
– Присягаюся вам, – сказав старий Тут, – він бачить, немов
Заморожений Біллі (Billy – Be – Frigged).
– Ти ще нічого не бачив, Тут, – посміхнувся Гарі.
– Дивися.
Він заліз в кишеню і витягнув шматочок сушеного коричневого
яблука, загорнутого в папір. Відламавши
шматочок, кинув на підлогу. Я подумав, що сухий і твердий шматочок відскочить, відлетить в сторону, але мишеня витягнуло лапку і недбало,
як людина, що ганяє
мух, збив шматочок на підлогу. Ми всі голосно засміялися в
захопленні, такий вибух міг би злякати мишеня, але воно навіть не ворухнулося. Взявши шматочок
сушеного яблука лапками, воно лизнуло його декілька разів, потім кинуло і знову
подивилося на нас, немов говорячи: “Що ж, непогано, а є ще щось”?
Тут відкрив свій візок, дістав бутерброд, розгорнув і відірвав шматочок м’яса.
– Навіть не намагайся, – зупинив його Дін.
– Що ти хочеш цим сказати? – запитав Тут. – Невже жива миша пропустить м’ясо, якщо його
можна взяти? Ти з глузду з’їхав!
Але я знав, що Дін правий, і бачив по обличчю Гарі, що
він теж це знає. Чергували тимчасові і постійні наглядачі. Схоже, мишеня розуміло різницю.
Неймовірно, але факт.
Старий Тут кинув
шматочок м’яса вниз, і,
звичайно ж, мишеня не
доторкнулося до нього, тільки понюхало і відсунулось.
– Щоб я пропав, -скривджено вимовив старий Тут.
Я протягнув руку:
– Дай мені.
– Що? Цей же бутерброд?
– Так, цей самий. Я відшкодую вартість.
Тут протягнув його мені.
Мені подобається1 квi 2013 об 11:36|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я взяв шматок хліба, відірвав ще шматочок м’яса і кинув його
через стіл. Мишеня тут
же підійшло, взяло м’ясо лапками і стало їсти. М’ясо зникло в одну мить.
– Щоб я здох! – закричав Тут. – Диявол! Дай я!
Він вихопив назад
бутерброд, відірвав
набагато більший шматок м’яса – не шматочок, а шмат, кинув його так близько від мишеняти, що Віллі-Пароплав трохи не надів його замість капелюха.
Він знову відійшов,
принюхався (впевнений, що жодній миші не вдавалося дістати такий ласий шматочок в час Депресії – в всякому випадку, в нашому
штаті), а потім подивився вгору на нас.
– Ну, давай, їси! – сказав Тут ще більше
скривджено. – Що з тобою? Дін взяв бутерброд і кинув шматочок м’яса – тепер це вже стало схожим на дивну
службову процедуру.
Мишеня взяло його відразу і проковтнуло. Потім обернулося і пішло по коридору вбік
гамівної кімнати, затримуючись по дорозі, щоб заглянути в декілька порожніх камер і перевірити, що там в третій. Знову мені в
голову прийшло, що він
шукає когось, і на цей раз я прогнав цю думку не так скоро.
– Я не буду про це
розповідати, – вимовив
Гарі. І було не зрозуміло, жартує він чи ні. – По-перше це нікому не цікаво, а по-друге,
ніхто й не повірить що воно їсть тільки з ваших рук – відповів ображено Тут. Він недовірливо похитав
головою, потім нахилився, підняв те,
що кинув мишеняті, кинув в свій беззубий рот і почався тривалий
процес пережовування.
– А чому?
– У мене краще запитання, – сказав Гарі. – Звідки воно дізналося, що Персі немає?
– Цей просто збіг, – відповів я, – випадковість, те що мишеня з’явилося сьогодні. Хоча з часом
було все важче
вірити, що це випадковість, тому що
мишеня приходило
тільки тоді, коли Персі не було в блоці, він перебував в іншій зміні
чи в іншому кінці в’язниці. Ми – Гарі, Дін,
Брут і я – вирішили, що воно впізнає Персі за голосом чи за запахом. Ми, не змовляючись,
старанно уникали розмов про мишеня, тому що розмови могли зіпсувати щось цікаве. І прекрасне з усією його дивністю та особливістю. В кінці
кінців, Віллі сам нас
вибрав, а яким чином мені не зрозуміло досі.
Мабуть, Гарі був ближчим до правди, коли казав, що не варто розповідати іншим, не тому що вони не повірять, а тому, що їм все одно.
Мені подобається1 квi 2013 о 14:05|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 4

Прийшов час страти
Арлена Бітербака, який насправді був не вождь, а перший старійшина свого племені в резервації Ваїшта, а також член ради ірокезів. Він вбив
людину в алкогольному сп’янінні,
причому п’яними були обоє. Вождь розтрощив голову товариша по чарці цементним блоком. Приводом для сварки
стала пара черевиків. Так що сімнадцятого
липня, в те дощове літо, рада наглядачів на чолі зі мною затвердила, що його життя дійшло до закінчення.
Години прийому відвідувачів у Холодній Горі були жорсткі, як лозини гратів, але для
мешканців блоку “Г”
робили виключення.
Шістнадцятого числа Бітербак був перепроваджений в
довгу кімнату поряд з
їдальнею – “Аркаду”. Вона була перегороджена посередині сіткою, перевитою колючим
дротом. Сюди до Вождя прийдуть його друга дружина і ті з його дітей, хто ще хотів поговорити з
ним. Прийшов час
прощатися. Бітербака привели Біл Додж і двоє тимчасових В усіх інших була
робота – за годину потрібно було провести хоч би дві
репетиції. Чи три, якщо
вдасться. Персі не сильно протестував, коли його на
час страти Бітербака поставили в апаратну
разом з Джеком Ван
Хеєм, він ще не розумів, хороше чи погане місце йому дісталося. Але
він знав, що в нього буде квадратне сітчасте віконце, через яке видно, правда, лише спинку стільця, але все одно це досить близько і
можна було побачити, як летять іскри. Прямо поряд з цим віконцем на стіні висів чорний телефон без важеля та диска. Телефон міг тільки дзвонити, і
дзвонити лише з одного місця – кабінету губернатора. Я бачив багато фільмів про в’язниці, в яких
телефон губернатора
оживав якраз в той
момент, коли все було
готово для включення
рубильника і страти
в’язня, але наш
телефон не дзвонив жодного разу за всі роки моєй роботи в блоці “Г” – ні разу. Це в кіно порятунок вартує дешево. Як і невинність. Платиш 25
центів і відповідно отримуєш. Справжнє життя набагато дорожче і відповіді на нього інші.
Мені подобається1 квi 2013 о 14:56|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
В нашому тунелі стояв
кравецький манекен,
щоб везти його в
рефрижаторі. Для всього іншого в нас був
старий Тут. З роками
Тут став традиційною заміною засудженого, такою ж ритуальною, як гусак на різдв’яному столі, і
неважливо, любите ви
гусятину чи ні.
Більшість охоронців
його любили, їм здавався кумедний його акцент – теж французький, але
канадський, а не
луїзіанский, причому
пом’якшений за довгі
роки життя на Півдні. Навіть Брут радів витівкам старого Тута. А я ні. Мені здавалося, що він свого роду старий і потертий
варіант Персі Ветмора,
людини занадто бридливої, щоб самому смажити м’ясо, але в той же час того, хто обожнює аромат смаженого.
На репетицію зібралися всі ті, хто буде брати участь в страті. Брутус Ховел був тим
“що випускає”, як ми
його називали, це
означало, що він надіває шолом, стежить за телефонною лінією губернатора, кличе лікаря з його місця біля
стіни, якщо знадобиться, та в потрібний момент віддає наказ “включай на другу”. Якщо все
проходить добре, подяки не приносять нікому. А ось якщо не зовсім добре, Брута лаятимуть свідки, а мене начальник в’язниці. Ніхто з нас на це не скаржився – марно. Просто земля обертається,
і все. Можна обертатися разом з нею, а можна зупинитися в знак
протесту, і тоді тебе
змете.
Мені подобається1 квi 2013 о 15:38|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Дін, Гарі Тервіліджер
і я пришли в камеру
Вождя на першу репетицію хвилини через три після того, як Біл з хлопцями вивели Бітербака з камери і перепровадили в “Аркаду”. Двері камери були відкриті, на ліжку Вождя сидів старий Тут, його світле волосся було розтріпане.
– Тут плями сперми по
всьому простирадлу, – помітив Тут. – Він, мабуть старався звільнитися від неї, щоб ви її не зварили.
І він зареготав.
– Заткнися, Тут, – сказав Дін. – Давай грати серйозно.
– Гаразд. – Тут миттю
зробив вираз обличчя передгрозової похмурості. Але очі його підморгували.
Старий Тут завжди
пожвавлювався, коли грав мерців. Я вийшов
вперед.
– Арлен Биттербак, як
представник суду
штату такого-то, я маю повноваження на те-то і те-то, страта повинна відбутися в тоді, й саме тоді, вийдіть вперед, будь ласка. Тут піднявся з ліжка.
– Я виходжу вперед, я
виходжу вперед, я виходжу вперед, – забубонів він.
– Обернися, – наказав
Дін і коли коли Тут обернувся, передивився його
грязну маківку. Маківку Вождя поголять завтра ввечері, і тоді Дін перевірить, чи не потрібно щось підправити. Щетина може зменшити провідність і буде важче. А все, що ми
робили сьогодні, для того щоб полегшити процедуру.
– Все нормально, пішли,
Арлен, – сказав я Туту, і ми вийшли.
– Я йду по коридору, я йду по коридору, я йду по коридору, я йду по
коридору, – заговорив
Тут. Я йшов зліва від нього, Дін – праворуч, Гарі відразу за ним. На початку коридору ми повернули направо, якнадалі від життя в
прогулочному дворику, назустріч смерті – в приміщення складу. Ми ввійшли до мого кабінету, і Тут впав на коліна, хоча
його не просили про це. Він добре знав сценарій, надзвичайно добре, мабуть краще,
чим будь-хто з нас. Адже він знаходився тут довше за всіх, невідомо наскільки довше.
Мені подобається1 квi 2013 о 16:38|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Я молюся, я молюся, я молюся, – Тут склав свої кострубаті руки.
Вони були схожі на знамениту гравюру, ви
напевно, знаєте, про що я говорю: “Бог – мій
пастир” і так далі. І тому подібне – А
хто читатиме молитву з Бітербаком? –
запитав Гарі. – Адже
нам не потрібно, щоб якийсь там знавець ірокезів тряс тут своїм
членом? – Насправді.
– Все ще молюся, все
молюся, молюся Господові Ісусові, – перебив мене Тут.
– Заткнися, старий дивак, – буркнув Дін.
– Я молюся!
– Молися про себе.
– Ви чого затримуєтеся? – крикнув із складу Брут. Його теж звільнили для наших цілей. Ми знову були в зоні вбивства, і здавалося, що навіть тут пахне смертю.
– Почекай, не гарячкуй! – прокричав Гарі у відповідь.
– Не будь такий нетерплячий.
– Молюся, – промовив
Тут, посміхаючись своєю неприємною беззубою усмішкою. – Молюся за терпіння, за краплину терпіння, щоб його. – Насправді,
Бітербак стверджує,
що він християнин, –
сказав я їм, – і він дуже
радіє, що до нього прийде баптист, який був в Тільмана Кларка. Його прізвище Шустер. Мені він теж подобається. Він
розумний, допомагає їм заспокоїтися. Вставай, Тут. На сьогодні достатньо
молитись – Йду. Знову йду, знову йду, так, сер, йду по Зеленій Милі. Тут був маленький, та все одно пригнувся, щоб
пройти в двері в далекій стіні кабінету. Всім іншим припало
нагинатися ще сильніше. Для справжнього в’язня
це був хворий момент,
і подивившись на
платформу, де стояв Олд Спаркі, а поруч Брут з рушницею, я
задоволено кивнув.
Все нормально. Тут спустився по сходинках і зупинився. Хороші стільці, близько сорока, вже
стояли на місцях.
Бітербак пройде по платформі на безпечній для сидячих глядачів
відстані, плюс ще шість охоронців забезпечать безпеку.
За це відповідає Біл
Додж. В нас ніколи не
було випадків коли
засуджений кидався на свідків незважаючи на такий достатньо примітивний антураж, і я думав, що так повинно бути.
Мені подобається2 квi 2013 о 1:03|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Ну що хлопці, готові? – запитав Тут, коли ми
повернулися своїм початковим складом по сходинках з мого
кабінету. Я кивнув, і ми пройшли на платформу. Я часто думав, що ми схожі на прапороносців,
що забули десь свій
стяг. – А що мені робити? – запитав Персі через сітчасте віконце між складом і апаратною.
– Дивися і вчися, –
крикнув я у відповідь.
– І тримай руки подалі
від своєї сосиски, –
пробурмотів Гарі. Тут почув це і зареготав.
Ми провели його на платформу.
– Я сідаю, – промовив він, – сідаю, сідаю на коліна Олд Спаркі.
Я сів на праве коліно його правої ноги. Дін сів на ліве коліно лівої ноги Тута. У цей момент ми були найбільш вразливі для фізичного нападу, якщо раптом засуджений почне
бешкетувати, а це засуджені досить часто робили. Ми обоє повернули зігнуте
коліно злегка всередину, щоб захистити область
паху. Опустили підборіддя, щоб
захистити горло. І, звичайно ж, ми старалися все робити швидко, щоб закріпити литки та нейтралізувати
небезпеку як можна швидше. На ногах Вождя будуть шльопанці, коли він
піде на останню прогулянку, але “все може трапитися” що слугує слабкою надією людині з розірваним горлом. Чи тому, хто лежить на підлозі з яєчками, які роздулися
до розміру пивного кухля, на очах в тих, хто сидить на новеньких стільцях – сорока з чимось глядачів, серед яких є журналісти.
Ми пристебнули литки Тута. Застібка зі сторони Діна трохи
більша, тому що в ній
розчин. Коли Бітербак завтра сяде на стілець, його ліва нога буде поголена.
В індіанців, як правило,
небагато волосся на тілі, але ми не можемо довіритися випадку.
Поки ми закріплювали
литки Тута, Брут
пристебнув його праву руку. Гарі швидко вийшов вперед і пристебнув ліву. Коли з цим було закінчено,
Гарі кивнув Бруту і той
скомандував Ван Хею :
“Включай першу!”.
Мені подобається2 квi 2013 о 10:35|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я почув, як Персі запитав Джека Ван Хея, що це означає (просто не вірилося, що він знає так мало, що він нічому не навчився, поки був в
блоці “Г”), і Ван Хей тихо пояснив. Сьогодні
“включай першу” не означало нічого, але
коли він почує це
завтра, Ван Хей поверне руків’я тюремного генератора блоку “Г”. Свідки почують низький рівний гул, і по
всій в’язниці світло стане яскравіше. В інших блоках в’язні при вигляді занадто яскравого світла
вирішать, що все закінчилося, хоча на справді все тільки
починалося. Брут обійшов стілець, так що Тут міг його
бачити.
– Арлен Бітербак, ви
засуджені до смерті на електричному стільці, вирок ухвалений судом присяжних і
затверджений суддею штату. Боже, бережи жителів цього штату. В вас є що сказати перед тим, як вирок буде приведений до виконання?
– Так, – вимовив Тут. Очі його заблистіли і на
беззубому, щасливому
роті з’явилась посмішка.
– Я хочу обід із смаженим курчам, з картоплею і соусом, я хочу насрати вам в капелюх, і хочу, щоб Мей Вест сіла на моє лице, тому що я
крутий хлопака.
Брут намагався зберегти серйозний вираз обличчя, але це було неможливо. Він
нахилив голову і
розсміявся. Дін зсунувся на бік платформи, ніби його підстрелили, заховав голову між колінами і притиснувши руку до
лоба, немов боячись, що розтрусить мізки. Гарі притулився до стіни і видавав своє “ха-ха-ха” так, як ніби шматок застряг в його в горлі.
Навіть Джек Ван Хей, що не відрізнявся почуттям гумору, сміявся. Мені теж
було смішно, мені теж
хотілося сміятися, але я стримував себе. Завтра вночі все буде
по справжньому, і там, де зараз сидить Тут,
помре людина.
– Заткнися, Брут, – сказав я. – І ви теж, Дін та Гарі.
А ти, Тут, дивися, ще
один подібний вибрик і він стане для тебе останнім. Я накажу Ван
Хею включити на другу по-справжньому.
Тут посміхнувся мені,
немов хотів сказати “Це було так смішно,
бос Eджкум, правда, дуже смішно”.
Мені подобається2 квi 2013 об 11:37|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Його сміх змінився виразом подиву, коли він побачив, що я не розділяю загальних веселощів.
– Що з тобою? – запитав він.
– Це не смішно, –
відрізав я. – Ось що зі
мною, і якщо в тебе не
вистачає розуму зрозуміти, то просто тримай своє патякало закритим. Хоча було і справді смішно, та це мабуть мене й розсердило. Я подивився навкруги і
побачив, що Брут все ще посміхається.
– Собачий хвіст! Я скоріш за все, стаю надто старим для такої роботи.
– Та ні, – відізвався Брут. -Ти в повному розквіті, Пол. Але я цього не відчував, як
не відчував Брут, і безглузда робота не йшла, ми обоє це розуміли. Тим не
менш напад сміху пройшов. І це на краще, тому що менше всього мені хотілося, щоб завтра ввечері хтось згадав ідіотську
гру Тута і став знову сміятися. Ви скажете, таке неможливо – охоронець вмирає із сміху, супроводжуючи
засудженого на
електричний стілець, але, коли люди в стресовому стані, можливо все що завгодно. А про таке
люди будуть згадувати років двадцять.
– Ти замовкнеш, Тут? –
прикрикнув я.
– Так. – Він, немов дитя, надув свої зморщені губи.
Я кивнув Бруту, щоб той продовжував репетицію. Він зняв маску із спеціального гачка за спинкою стільця і натягнув
її на голову Тут-Тута,
закріпивши під підборіддям, так що на
маківці зробилася велика діра. Потім Брут нахилився, вийняв круглу мокру губку з відра, притиснув до неї палець, а потім лизнув пучок пальця. Зробивши це, опустив губку назад в відро. Завтра буде не так. Завтра він покладе
губку в шолом, що висить на спинці. Не сьогодні, сьогодні зовсім немає потреби
мочити стару голову
Тута. Шолом був сталевий, із зав’язками і нагадував каску піхотинця. Брут надів його на голову старого Тута, натягнувши низ навколо діри в чорній тканині маски.
– Надіваю шолом, надіваю шолом, надіваю шолом, – говорив Тут, і його голос звучав здавлено і приглушено. Зав’язки не давали відкрити рот, і я думаю, що Брут натягнув їх трохи сильніше, чим вимагалося чим вимагалося для
репетиції. Він відступив назад, оглянув порожні стільці і сказав
– Арлен Бітербак, зараз
через ваше тіло
пройде електричний
струм, поки ви не помрете у відповідності із законом штату. Нехай Господь буде милостивий до вашої
душі.
Брут обернувся до сітчастого віконця
– Включай на другу!
Старий Тут, намагаючись повторити свій геніальний комічний трюк, став вертітися і
сіпатися на стільці, чого зазвичай клієнти Олд Спаркі майже ніколи не робили.
– Я смажуся, – кричав він. – Смажуся! Горю-ю! Як смажений індик!
Я побачив, що Гарі і Дін дивляться зовсім в іншу сторону. Вони відвернулися від Спаркі і дивилися через
порожній склад на двері, які вели в мій кабінет.
– Будь я проклятий, –
промовив Гарі, – один
зі свідків з’явився на
день раніше! На порозі, акуратно обнявши хвостиком лапки і дивлячись круглими блискучими очима-намистинками, сиділо мишеня.
Мені подобається2 квi 2013 о 16:05|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 5

Страта пройшла добре, і якщо взагалі можна
сказати “хороша
страта” (в чому я дуже
сумніваюся), то страта
Арлена Бітербака – старійшини ради ірокезів Ваїшта, була
саме такою. Він погано
заплів волосся в коси –
сильно тремтіли і не
слухалися руки, його
старшій дочці,
тридцятитрирічній жінці, дозволили заплести їх йому рівно і красиво. Вона хотіла
вплести пір’я в кінчики
коси – хвостове пір’я
сокола, його птаха, але я не дозволив. Вони могли спалахнути. Я, звичайно, не сказав їй цього, просто пояснив, що не дозволено. Вона не заперечувала, тільки схилила голову і
притиснула руки до скронь в знак розчарування і несхвалення. Жінка
поводилася з гідністю і цим практично гарантувала, що її
батько поводитиметься так само. Коли прийшов
час, Вождь вийшов з
камери без протестів і
затримок.
Іноді нам доводиться
віддирати їхні пальці від лозин гратів – я навіть зламав якось один або два і ніколи не забуду їх приглушений тріск, але Вождь слава богу, був
не з таких. Він пройшов прямо по Зеленій Милі в мій кабінет і там
опустився на коліна,
щоб помолитися разом
з братом Шустером,
який спеціально приїхав з баптистської
церкви “Райське Світло” на своєму драндулеті. Шустер
прочитав Вождеві декілька псалмів, і Вождь заплакав, коли Шустер дійшов до місця, де говориться про те, щоб лежати біля спокійної води.
Але це була зовсім не
істерика. Я подумав, що він уявив ту
спокійну воду такою
чистою і холодною, такою, яка ламає зуби при кожному ковтку.
А взагалі, мені подобається, коли вони трохи плачуть.
Якщо ні, це вже тривожить.
Мені подобається2 квi 2013 о 18:46|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Багато хто не може піднятися з колін без
сторонньої допомоги, але Вождь і тут показав себе гідно. Він, правду кажучи, ледь захитався спочатку, немов в нього закрутилася голова, і
Дін протягнув руку, щоб підтримати його, але Бітербак втримав рівновагу сам, і ми
пішли. Майже всі стільці були зайняті, люди тихо переговорювалися між собою, як завжди в
очікуванні початку весілля чи похоронів. І ось тут, єдиний раз
Бітербак затремтів. Я не знаю, чи саме хтось з присутніх так
подіяв на нього, чи всі вони разом, але я почув, як з його горла вирвався тихий
стогін і рука, яку я тримав почала слабнути. Куточком ока я бачив, як Гарі
Тервіліджер зупинився і відрізав Бітербаку шлях до відступу, якщо тому раптом заманеться втекти.
Я міцніше стиснув його лікоть та постукав пальцем по плечі. “Спокійно, Вождь, – прошепотів я куточком
рота, не розкриваючи губ. – Все, що більшість
запам’ятає про тебе, – це те, як ти пішов, тому покажи їм, як як помирає Ваїшта”. Він поглянув на мене скоса і кивнув. Потім взяв одну з
кіс, заплетених його
дочкою, і поцілував. Я
подивився на Брута,
який урочисто стояв за електричним стільцем при всій пишності своєї
кращої синьої уніформи з начищеними до блиску гудзиками та киптарем який рівно тримався на його голові. Я кивнув йому, і він відповів мені, зробивши крок вперед, щоб допомогти Бітербаку зійти
на поміст, якщо знадобиться така допомога. Вона не знадобилася. Пройшло менше хвилини з того моменту, як Бітербак сів на стілець, до моменту, коли Брут
тихо через плече
скомандував “Включай на другу”. Світло знову
злегка потьмяніло, але
тільки трохи, ви б і
не помітили, якби не знали цього. Це означало, що Ван Хей
повернув вимикач,
якого якийсь розумник назвав феном для волосся Мейбл. З-під шолома донісся приглушений звук, і
Бітербак подався вперед, натягнувши застібки ремня на грудях. Біля стіни
стояв тюремний лікар дивлячись байдуже, закусивши губи так, що рот перетворився на білу лінію. Він не смикався, не рухався, так як старий Тут на репетиції, тільки це був такий сильний рух вперед, який чоловік відчуває в стегнах під час потужного спазму при оргазмі. Блакитна сорочка Вождя натягнулася на грудях, і між застібками стали
виднітися смужки шкіри. А потім пішов запах. Сам по собі не поганий, але неприємний через
асоціації. Я ніколи не
міг спуститися в підвал, коли мене привезли в будинок
внучки, тому що саме там в маленького правнука була встановлена Лайонела, яку він із задоволенням показав би своєму прадідусеві. Я не проти шестерней, але, впевнений, ви вже
здогадалися, чому я не полюбляю трансформаторів. Те, як вони гудять. А також запаху, коли вони нагріваються.
Навіть через стільки років цей запах нагадує мені про Холодну Гору.
Мені подобається2 квi 2013 о 19:46|Редагувати|Видалити|Відповісти
Ван Хей дав йому тридцять секунд і відключив струм.
Лікар вийшов вперед і
послухав стетоскопом.
Свідки сиділи мовчки.
Потім випрямився і
подивився крізь окуляри. “Сумно”, – сказав він і зробив різкий рух пальцями. Він почув декілька ледь чутних ударів серця в грудях Бітербака, швидше за все таких же безглуздих, як останні судоми безголового курчати, але все таки краще все перевірити. Нікому не потрібно, щоб він раптом сів на каталці, коли його будуть везти через
тунель, і став кричати,
що горить. Ван Хей включив на третю, і Вождь знову подався вперед, злегка погойдуючись з сторони в сторону на хвилях електричного струму. На цей раз лікар послухавши його, кивнув. Все закінчилось. Ми в черговий раз успішно
впоралися з руйнуванням того, що не можемо створити. Дехто з глядачів знову почав тихо розмовляти, але
більшість людей
сиділи, опустивши голову і дивлячись в підлогу, немов
закам’янівши. А можливо їм було просто соромно.
Мені подобається2 квi 2013 о 20:11|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Гарі та Дін принесли
носилки. З одного боку
їх повинен був нести
Персі, але він не знав
цього, і ніхто йому не
сказав. Вождя, все ще в чорному шовковому мішку на голові, поклали на носилки, і ми з Брутом дуже швидко, майже
блискавично, понесли його в тунель. З дірки в
верхній частині мішка йшов дим – багато диму з жахливим смородом.
– О Боже! – закричав Персі, – Що за сморід?
– Зникни з дороги і не
плутайся під ногами, –
крикнув йому Брут,
йдучи до стінки, де
висів вогнегасник. Він
був старовинний, з
насосом, але не такий вже поганий. Ліва коса Бітербака тліла, як купа вологого листя.
– Не звертай уваги, –
сказав я Бруту. Мені не
хотілося зчищати масу
хімічної піни з обличчя
покійника перед тим, як покласти його на
рефрижератор. Я поплескав долонею по голові Вождя (Персі весь цей час
дивився, витріщивши
очі) поки дим не
перестав йти. Потім ми
спустили тіло по
сходах в дванадцять
сходин, що вели в
тунель. Тут було
холодно і вогко, як
в темниці, де весь
час стікала вода.
Мені подобається2 квi 2013 о 20:50|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
У тьмяному світлі лампочок з грубими бляшаними плафонами, зробленими в тюремній майстерні, виднілася цегляна труба, що проходила
метрах в десяти під
шосе. Стеля була
нерівною і вологою.
Кожного разу, потрапляючи в
тунель, я відчував
себе персонажем оповідань Едгара По.
Там нас чекала каталка. Ми поклали тіло Бітербака на неї, я в останній раз перевірив, чи не горить його волосся.
Коса добре обгоріла
з одного боку, і я з
жалем побачив, що
красива стрічечка
перетворилася на
обвуглену грудочку.
Персі ляснув покійника по щоці. Звук ляпаса
змусив усіх нас
здригнутися. Персі
подивився на нас з гордою посмішкою на губах і сяючими очима. Потім знову поглянув на Бітербака.
– Прощай, Вождь, – сказав він. – Сподіваюся, в пеклі тобі буде дуже весело. – А ну, не чіпай. – Голос Брута гучно і урочисто
звучав в порожнечі тунеля.
– Він за своє відплатив. Тепер в нього не залишилось боргів.
Так що не чіпай його.
– Та добре, добре – відповів Персі, відійшовши назад, коли Брут присунувся до
нього і його тінь за спиною виросла, як тінь тієї мавпи з оповідання про вулицю Морг. Але замість того, щоб схопити Персі, Брут взявся за ручки каталки і став
повільно штовхати Арлена Бітербака в тунель, де його чекала остання машина, припаркована на узбіччі дороги. Жорсткі гумові колеса каталки скрипіли, її тінь гойдалася і звивалася на нерівній цегляній стіні. Дін і
Гарі взяли простирадло в ногах, прикривши обличчя Вождя, яке набувало воскового кольору, безневинне і водночас винне.
Мені подобається2 квi 2013 о 22:02|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 6

Коли мені було
вісімнадцять, мій дядько Поль, в честь якого мене назвали, помер від інфаркту. Я поїхав з батьками в Чикаго на його похорони і зайшов
відвідати родичів
по батьковій лінії, багатьох з яких взагалі не знав. Ми пробули там майже місяць. Взагалі поїздка була непоганою і такою, що хвилює, але, з іншого боку, жахливою. Я був тоді
закоханий без пам’яті в молоду жінку, яка потім, через два тижні після мого дев’ятнадцятиліття, стала моєю дружиною. Одного разу вночі, коли сум за нею палив серце і розум (не кажучи вже про
мої геніталії) так,
що я божеволів, я сів
писати їй лист, довгий, майже нескінченний. Я виливав свою душу не оглядаючись, не
перечитуючи, тому що
боявся, що легкодухість мене зупинить. І я не
зупинився, а коли мій
внутрішній голос наполегливо став повторювати, що це
нерозумно відправляти такого листа, де моє розкрите серце лежить, як на
долоні, я не послухав його з дитячою безтурботністю, не замислюючись про
наслідки. Мене потім
завжди цікавило, чи зберегла Дженіс цей
лист, але ніколи не вистачало сміливості запитати про це. Знаю точно, що не знайшов його, коли розбирав речі дружини після похоронів, хоча саме
по собі це вже нічого не означало. Я не запитав її швидше за все зі страху дізнатися, що полум’яні рядки означали для неї
значно менше, чим для
мене. Лист був на чотири сторінки, я в житті не писав нічого довше, а тепер ось ця історія. Скільки вже розказано, а кінця все ще не видно. Якби я знав, що буде так довго, то, напевно, і не починав. Я й уявити собі не міг, скільки дверей відкриється в процесі написання, немов стара батьківська авторучка не просто
ручка, а дивна чарівна паличка.
Кращий приклад того, про що я говорю, – Віллі Пароплав, Містер Джингл, Мишеня на Милі. Поки я не почав писати, я не усвідомлював, наскільки важливе це мишеня (так,
саме воно). Я ніколи не думав, що це прийде мені в голову в
здоровому глузді, поки не почав писати і
згадувати.
Мені подобається2 квi 2013 о 22:17|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я хочу сказати, що не
уявляв, яке далеке минуле мені доведеться згадати, щоб розповісти вам про Джона Коффі, або
наскільки доведеться залишити його в камері, цю величезну
людину, ноги якої не
поміщалися на ліжку, а звисали до самої підлоги. Але я не хочу, щоб ви про нього забули. Я хочу, щоб ви побачили, як він лежить, дивлячись в стелю камери, плачучи мовчазними сльозами або закривши обличчя
руками. Я хочу, щоб ви
почули його зітхання,
схоже на ридання. Ці звуки не були такими, які ми чуємо інколи в блоці “Г” – різкі крики з
нотками розкаяння; в них було відсутнє страждання, а вираз його очей,
здавалося, був далеко від того виразу болю, з
яким ми звикли
стикатися. Іноді – я
розумію, як безглуздо це звучить, звичайно, розумію, але немає сенсу писати так
довго, якщо не можеш
розповісти все, що
накопичилося в душі, –
іноді мені здавалося, що він (Джон Коффі)
відчував скорботу
всього світу, надто
велику щоб якось її
полегшити. Зрідка я
сідав і розмовляв з
ним, як розмовляв з усіма (розмови були
нашою найбільшою і
самою важливою роботою, як я вже говорив), та
намагався підбадьорити його. Не
думаю, що мені це
вдавалося, адже в душі я радів тому, що він страждає, це зрозуміло. Я відчував, що він заслужив того, щоб страждати. Мені навіть іноді хотілося подзвонити губернаторові (чи щоб
Персі сказав йому, адже це його дядько, а не мій) і попросити відкласти страту. Ми не повинні спалювати його зараз, сказав би я. Йому ще дуже боляче, все ще живцем палить і коле його зсередини, як гостра рана. Дайте йому ще дев’яносто днів. Ваша честь. Нехай він зробить для себе те, що ми не в силах.
Я хочу, щоб ви не
забували про Джона Коффі, поки я не закінчу вже
розпочату розповідь. Про Джона Коффі, який лежить на ліжку, про того Джона Коффі, який боїться темряви і напевно не без причини, тому що в темряві його, можливо, чекають не лише тіні двох дівчаток з білявим волоссям –
вже не маленькі дівчатка, а мстиві фурії. Про
того Джона Коффі, з очей якого весь час біжать сльози, як кров з рани, яка не затягнеться ніколи.
Мені подобається3 квi 2013 в 0:40|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 7

І ось Вождь згорів, а
Президент пішов, але недалеко, всього-на-всього в блок “У”, який слугував будинком для більше ніж ста п’ятдесяти мешканців Холодної Гори. Життя Президента продовжилося на дванадцять років. В 1944-му він потонув в тюремній пральні. Але не в пральній в’язниці
“Холодна Гора”, вона була закрита в 1933-му. Хоча мені здається, в’язням все одно: стіни скрізь одинакові, а Олд Спаркі такий же смертельний в невеликій кам’яній камері, як і в приміщенні складу в Холодній Горі. А Президента хтось занурив обличчям в чан з хімічним розчинником і потримав там. Коли охоронці витягнули його, на обличчі не залишилось живого місця. Його впізнали по
відбитках пальців. В загальному, краще йому було б померти на Олд Спаркі, хоча тоді він не прожив би ще дванадцять років. Я сумніваюся, що він
замислювався над цим, хіба що в останню хвилину свого життя, коли його легені намагалися
вдихати кислотний розчин для хімчистки.
Хто це зробив, так і не
дізналися. На той час я
вже не працював в системі виправних закладів, але Гарі
Тервіліджер написав про це в листі. “З ним
розправилися швидше за все тому, що він білий, – писав він, – але все одно він отримав своє. Я просто вважаю, що в нього було достатньо багато часу після відміни страти, але врешті-решт страта відбулася”.
Після переведення Президента в блоці “Г” настало затишшя. Гарі та Діна тимчасово перевели в інше місце, і на Зеленій Милі якийсь
час залишалися тільки
Брут, Персі і я. Тобто, скоріш за все залишились Брут та я, тому що Персі був сам по собі. Просто вражає, як цей молодик примудрявся весь час
нічого не робити. І досить часто (але тільки в відсутності Персі) інші хлопці приходили для того, щоб “потеревенити” як говорив Гарі. В такі дні з’являлося мишеня. Ми годували його, і він сидів під час трапези поважний, як Соломон,
дивлячись на нас блискучими намистинками очей.
Ці декілька тижнів
були легкими і спокійними, навіть
незважаючи на більшу, чим зазвичай, ворожість Персі. Але всьому хорошому
приходить кінець, і в
дощовий липневий
понеділок (я вже говорив, що літо було вологим і дощовим?) я сидів на ліжку в відкритій камері в
очікуванні Едуарда Делакруа.
Мені подобається3 квi 2013 о 12:50|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Він прийшов з несподіваним шумом. Двері, що вели в двір для прогулок,
відкрилися, впустивши
пучечки світла. Забрязкотіли ланцюги, заговорив переляканий голос, який бурмотів на суміші англійського і південно-американського з
французьким (цей діалект в’язні Холодної
Гори називали “міжмовний”), та крики Брута. “Шановний! Досить! Ради Бога! Персі, тебе це теж стосується!”. Я в очікуванні задрімав на постелі Делакруа, але тут схопився, і серце моє забилося сильніше.
Такого шуму до появи
Персі у блоці “Г” практично не було ніколи. Він приніс його з
собою, як неприємний
аромат. – Давай йди, чортовий
французький педик! –
кричав Персі, зовсім не
звертаючи увагу на
Брута. Однією рукою він тягнув людину зростом не більше кеглі. В іншій руці Персі тримав палицю. Обличчя його було
червоним, зуби напружено вискалені. Хоча вираз обличчя зовсім не був нещасним. Делакруа
намагався йти в його темпі, але ланцюги на ногах заважали, і як швидко він не старався
рухати ногами, Персі все одно штовхав його.
Я вискочив з камери як
раз вчасно та встиг впіймати його, поки він не впав.
Персі замахнувся на нього палицею, але я впіймав його руку. Підбіг задиханий Брут,
такий же розгублений і
здивований, як я.
– Не дозволяйте йому
більше мене бити, місьє, – лепетав Делакруа. – Сіль ву плє, сіль ву плє!
– Дайте його мені! Дайте! – кричав Персі,
кидаючись вперед. Він почав бити палицею по
плечах Делакруа. Він з криком підняв руки, та Персі продовжував наносити удари по рукавам його синьої
тюремної сорочки. Цього вечора я побачив в цього хлопця синці по всьому тілі. Неприємно було бачити їх. Так він був вбивцею, але ми не дозволяли поводитись так з прибувшими в блок “Г”. Принаймні, до приходу Персі.
– Досить! – крикнув я. – Зупинися! Що ти собі дозволяєш?
Я намагався стати між
Персі і Делакруа, але це не дуже допомагало. Палиця Персі продовжувала миготіти то з однієї
сторони від мене, то з
іншої. Рано чи пізно
вона зачепила б мене, тоді прямо тут в коридорі почалася б бійка, незважаючи на те, хто в нього родичі. І якби я не зміг за себе
постояти, мені охоче
допоміг Брут. В деякій
мірі шкода, що ми цього не зробили. Мабуть, тоді не сталося б того, що сталося пізніше.
Мені подобається3 квi 2013 о 14:01|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Бісів педик! Я навчу
тебе, як розпускати руки, вошивий гомосек!
Бах! Бах! Бах! Кров потекла з вуха Делакруа, і він закричав. Я перестав його відгороджувати, схопив за одне плече і потягнув в камеру, де він впав, скорчившись, на ліжко. Персі обійшов довкола мене
і дав йому стусана в сідницю – для швидкості, можна
сказати. Потім Брут схопив його (я маю на увазі Персі) за плечі і
витягнув в коридор.
Я засунув двері камери, потім обернувся до Персі. Почуття подиву та
потрясіння боролися в
мені із справжньою лютістю. На той час Персі вже працював тут декілька місяців – достатньо, щоб ми усі зрозуміли, що він нам не подобається, але
тоді я вперше усвідомив, наскільки він неадекватний.
Він стояв і дивився на мене з страхом – я ніколи не сумнівався, що в душі він боягуз, – але все одно впевнений, що зв’язки захистять його. В цьому він був правий. Я розумів, що знайдуться люди, які не зрозуміють, як це
можливо, навіть після
всього, що я розповів, але цим людям слова
“Велика депресія” знайомі тільки по підручнику історії. Якщо б ви жили в цей час, для вас ці слова
означали значно більше. Якби ви мали
постійну роботу, то
зробили б що завгодно, аби зберегти її. Припудрене обличчя Персі все ще палало, а волосся, завжди зачесане назад і блискуче від бріоліну,
неохайно звисало пасмами на лобі.
– Що це таке, чорт
побери? – вигукнув я. –
В моєму блоці ніколи,
чуєш? Ніколи не
били в’язнів!
– Цей виродок намагався доторкнутися до мого
пеніса, коли я витягував його з фургона, – заявив Персі. – Він ще заплатить за це! Я йому ще покажу!
Мені подобається3 квi 2013 о 14:51|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я дивився на нього, не в змозі знайти слів подиву. Я не міг собі
навіть уявити самого божевільного гомосексуала на Божому світі, який зробив би те, що Персі
тільки що сказав.
Підготовка до заселення в заґратовану квартиру на Зеленій Милі, як
правило, не заохочує навіть найаморальніших в’язнів до сексуального настрою. Я озирнувся на Делакруа, який все ще перелякано ховав своє обличчя руками. Потім обернувся до Персі.
– Йди звідси, – сказав я. Я поговорю з тобою
пізніше.
– Це буде в твоєму
рапорті? – в’їдливо запитав він. – Якщо так, то ти знаєш, я напишу свій рапорт.
Я не збирався писати рапорт, я тільки хотів,
щоб він забрався з моїх очей. Це я йому й сказав.
– Питання закрите, –
закінчив я. І побачив, що Брут дивиться
несхвально, але не
надав цьому значення. – Давай йди звідси. Йди в адміністративний блок і скажи, що тобі потрібно прочитати листи та допомогти з пакуванням.
– Добре. – до нього
повернувся здоровий глузд (чи, можливо безглузда гордість, яка слугувала
йому глуздом). Він
забрав волосся з лоба
руками – м’якими, білими і маленькими, як в дівчинки-підлітка, а потім підійшов до камери.
Делакруа побачив його і ще більше зіщулився на своєму ліжку, бормочучи на змішаному англо-французькому.
– Я ще з тобою
розберуся! – прошипів Персі, потім здригнувся, тому що відчув на плечі важку руку Брута.
– Ні, ти вже розібрався, – сказав Брут. – А тепер йди, подихай свіжим повітрям.
– Ти мене не залякаєш!
Зовсім! – очі Персі зупинилися на мені – Ніхто з вас! Але, схоже, ми його налякали. Це було ясно, як білий день, замітно по його очах, і від цього він здавався ще небезпечнішим. Такий хлопець, як Персі, ніколи не знав сам, що зробить в наступну хвилину або навіть секунду. Але він повернувся до
нас спиною і пішов по
коридорі гордовитою
ходою. Їй-богу, він хотів показати всім, як треба поводитись, якщо худий, нещасний француз намагатиметься чіпати його пеніс, і тепер
йшов з поля битви
переможцем.
Мені подобається3 квi 2013 о 15:59|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я вимовив заготовлену
промову про те, як ми включаємо радіо (“Фантастичний бал” і
“Недільний день наших
дівчат”) про те, що ми
будем відноситись до нього нормально, якщо він теж поводитиметься
нормально. Ця маленька промова була не самою
успішною. Він весь час
плакав, зіщулившись на своєму ліжку, стараючись відсунутися як можна
далі від мене і при
цьому не впасти. Він
зіщулювався при кожному моєму русі і швидше за все чув одне слово з шести. А може й менше. В всякому разі я не думаю, що ця промова взагалі мала сенс. Через п’ятнадцять хвилин я знову стояв біля столу, де сидів приголомшений Брутус Ховел і слинив кінчик
олівця з книги відвідувачів.
– Заради всього святого, перестань, поки не отруївся, – смикнув я його.
– Боже Всемогутній, –
вигукнув він, положивши олівець. – Ніколи не було такого шуму коли приводили в’язня до блоку! Ніколи!
– Мій батько завжди говорив, що біда не приходить одна і Бог любить трійцю.
– Сподіваюся, твій батько сильно помилявся щодо цього, – сказав
Брут, але як шкода, що це не так.
Коли привели Джона
Коффі, були крики, а коли прийшов Буйний Біл – справжня буря. Смішно, але схоже біда
дійсно з’явилася не сама – три відразу. Розповідь про те, як ми познайомилися з Буйним Білом, те, як він з’явившись на Милі, намагався вчинити вбивство, ще буде. І досить скоро.
– Що це за історія про спробу Делакруа
помацати пеніс Персі? -поцікавився я. Брут засміявся
– Він був з ланцюгом на ногах, а малюк Персі тягнув його занадто сильно, ось і
все. Делакруа спіткнувся і почав падати, коли виходив з фургона. Він протягнув руки вперед, як роблять всі, коли падають, і доторкнувся. – А Персі розуміє це, як ти думаєш? – запитав я. –
Можливо, він придумав це як відмовку, можливо йому просто хотілося трохи побити Делакруа? Показати, хто тут найбільший
начальник? Брут повільно кивнув.
– Так, напевно, так і
було.
– Потрібно за ним стежити. Тільки цього мені бракувало. Боже, як я ненавиджу все. І ненавиджу його.
– Я теж. І знаєш що
ще, Поль? Я його не
розумію. В нього є зв’язки, і це нормально, але чому він використовує
їх для того, щоб отримати роботу на цій гидкій Зеленій Милі? Чому не в виправній системі штату? Чому б не стати служителем в
сенаті штату або тим,
хто призначає зустрічі губернатору? Адже скоріш за все його люди підшукали б йому щось краще, якби він попросив.Тоді чому саме тут? Я похитав головою. Я не
знав. Я тоді не знав так
багато. Напевно, я був занадто наївний.
Мені подобається3 квi 2013 о 17:20|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 8

Після цього все пішло,
як завжди. По крайній
мірі на деякий час. В
суді графства готувався суд над Джоном Коффі, і шериф графства Трапінгус Гомер Крібус запропонував ідею, що суд Лінча може трохи прискорити правосуддя. Нам
було все одно, в блоці
“Г” рідко звертали
увагу на новини. Життя на Зеленій Милі по-своєму нагадувало життя в звукоізольованій кімнаті. Час від часу
доходили приглушені
звуки, але не більше. Вони не будуть квапитися з Джоном
Коффі, вони хочуть
переконатися, що це був саме він. Одного разу Персі намагався познущатися з Делакруа, а вдруге я відтягнув його в
сторону і попросив зайти до мене в кабінет. Це була не перша моя розмова з Персі про його поведінку і не остання. В нього серце жорстокого хлопчика, який ходить в зоопарк не для того, щоб дивитися на тварин, а для того щоб кидати в них каміння.
– Залиш його в спокої
зараз же, зрозуміло? –
сказав я. – Доки не дам
спеціального наказу,
тримайся від нього
подалі. Персі забрав волосся з лоба, потім пригладив його своїми витонченими руками. Хлопцю просто подобалося поправляти своє волосся.
– Я нічого йому не робив. Тільки запитав, як він себе почуває після того, як спалив діточок, ось і все. – Персі подивився на мене круглими безневинними очима.
– Перестань, тому що я
напишу рапорт.
– Пиши, що хочеш, –
засміявся він. – А я потім напишу свій рапорт. І подивимося, чий виявиться
кращим. Я нахилився вперед, склавши руки на столі і почав говорити тоном,
який мені здавався
дружньо-конфіденційним.
– Брутус Ховел тебе не
дуже любить, – сказав я. А коли Брут когось не любить, то відомо, що він пише свій
власний рапорт. Він не
дуже-то ладнає з
авторучкою і ніяк не
перестане лизати свій
олівець, тому він
напише рапорт кулаками. І ти розумієш, про що я
говорю. Самовдоволена посмішка Персі злегка
потьмяніла – Що ти намагаєшся цим сказати?
– Я не намагаюся нічого сказати. Я вже сказав. І якщо ти розкажеш хоч кому-небудь зі своїх друзів про цю розмову, я скажу, що ти все вигадав. Я дивився на нього відкрито і
прямо. – Крім того, я
намагаюся бути твоїм
другом, Персі. Говорять, що мудрого слова досить. І навіщо тобі усе це через якогось Делакруа? Він цього не вартує.
Мені подобається3 квi 2013 о 18:27|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
На якийсь час подіяло.
Настало примирення. Я навіть міг декілька разів відправити Персі з Діном або Гарі супроводжувати Делакруа в душову. Вночі грало радіо,
Делакруа став помалу
відходити, звикати до
щоденного розпорядку
блоку ” Г”, і все було
спокійно. Потім одного разу вночі я
почув, що він сміється.
Гарі Тервіліджер, який сидів за столом теж засміявся. Я піднявся і пішов до камери Делакруа, щоб
подивитися, що його так розвеселило.
– Дивися, капітан, –
сказав він, побачивши мене. – А в мене появилося мишеня!
Це був Віллі-Пароплав.
Він сидів в камері Делакруа. Більше того, він сидів на його плечі та безстрашно дивився крізь лозини гратів своїми очима-намистинками. Його хвостик акуратно обвився довкола лапок, і мишеня виглядало абсолютно спокійним. Що ж до
самого Делакруа – друзі, це була зовсім не та людина, яка сиділа, скрутившись, в кутку ліжка всього тиждень тому. Зараз він був схожий на мою дочку різдвяним ранком, коли вона бігла вниз і бачила подарунки.
– Подивися! – повторив
Делакруа. Мишеня сиділо на його правому плечі. Делакруа витягнув ліву
руку. Мишеня вилізло на голову Делакруа, чіпляючись за
волосся (досить
густе на потилиці). Потім воно спустилося з іншої сторони, і Делакруа засміявся, коли хвостик залоскотав йому шию.
Мишеня пробігло по руці до самого зап’ястя потім повернулося і задріботіло назад на ліве плече Делакруа і сіло обвивши хвостиком довкола лапок.
– Щоб я пропав, – охнув Гарі.
– Це я навчив його так
робити, – гордо вимовив Делакруа. Я подумав “Чорта з два ти його навчив”, але промовчав.
– Його звуть Містер
Джингл.
– Ні-ні, – добродушно
сказав Гарі. – Це
Віллі-Пароплав, як в
мультику. Начальник
Ховел так його назвав.
– Це Містер Джингл, –
наполягав Делакруа. В будь-якому випадку він міг би сказати на чорне біле, якщо вам було потрібно, але
в питанні про ім’я мишеняти залишався
непохитний. – Він прошепотів мені це на вухо. Капітан, а
можна мені для нього
коробку? Дайте мені,
будь ласка, коробку для мишеняти, щоб він спав в ній біля мене! – В його голосі з’явилися запобігливі нотки, які я тисячі раз чув раніше. – Я поставлю її під ліжко, і він нікому не буде заваджати, нікому.
– Твій англійський
стає в сто разів
кращим, коли тобі щось потрібно, – помітив я, щоб
потягнути час.
– Ой-йой-йой, – пробурмотів Гарі, штовхаючи мене ліктем. – Ось йдуть
неприємності.
Але Персі, по-моєму, не був схожий на неприємність в той вечір. Він не пригладжував руками
волосся, не бавився палицею, і навіть верхній гудзик його дорогой сорочки був розщібнутий. Я вперше
бачив його таким. Досить втішно, як маленька деталь здатна все змінити. Проте найбільше, мене вразив вираз його обличчя. На ньому
панував спокій.
Мені подобається3 квi 2013 о 19:55|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Не безтурботність – я не думаю, що Персі Ветмору хоч в найменшій мірі відома безтурботність, – він мав вигляд людини,
яка раптом зрозуміла, що може почекати того, чого хоче. А це дуже відрізняло його від колишнього
молодого чоловіка, якому довелося погрожувати кулаками
Брутуса Ховела всього
лише декілька днів тому. Делакруа не побачив цієї зміни і скорчився біля стіни камери, притиснувши
коліна до живота. Його очі зробилися круглими
настільки, що займали
половину обличчя. Мишеня вилізло на його лисину та завмерло. Я не знаю, чи пам’ятало мишеня,
що йому теж не варто
довіряти Персі, але,
схоже, пам’ятало. А можливо, відчувало
від француза аромат страху і реагувало на
нього.
Мені подобається3 квi 2013 о 20:27|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Так-так, – заговорив Персі. – Невже ти знайшов собі друга, Еді? Делакруа спробував відповісти – мабуть зміни в поведінці Персі далися в знаки, або для того щоб він відчепився від нього і не чіпав мишеняти. Але нічого такого не було. Його нижня губа трохи затремтіла і все. Проте Містер Джингл який сидів на голові Делакруа не тремтів. Він сидів абсолютно спокійно, заховавши задні лапки в волосся Делакруа, а передні поклав на його лисий череп і дивився на Персі, немов зміряв його поглядом. Так люди зазвичай оглядають з ніг до голови своїх давніх ворогів. Персі подивився на мене. – Це що, те саме мишеня, яке я ганяв? Те що живе в гамівній кімнаті? Я кивнув. Я подумав, що Персі не бачив Містера Джингла з тієї самої погоні. На даний момент він ніби
не подавав ознак
того, що хоче знову
поганяти його.
– Так, те саме. Тільки Делакруа стверджує, що його звуть Містер
Джингл, а не Віллі- Пароплав. Каже, він сам шепнув йому на вухо.
– Так це або ні, –
вимовив Персі, – ніхто
не дізнається, правда? Я готовий був чекати, що Персі витягне свою
палицю і почне постукувати нею по
лозинах гратів, щоб
показати Делакруа, хто тут начальник, але він тільки стояв, поклавши руки
в боки, і дивився.
Через якусь незв’ясовану причину, я сказав
– Делакруа тільки що запитував про
коробку, Персі. Я думаю, він хоче, щоб мишеня спало в ній. Щоб тримати його біля себе. Мій голос звучав скептично, я швидше відчув, чим побачив, що Гарі дивиться на мене здивовано. – Що ти про
це думаєш?
– Я думаю, що воно напаскудить йому в ніс коли-небуть вночі і втече, – спокійно
зреагував Персі, – але
вважаю, що це для
француза новий наглядач. Я нещодавно
бачив в візку Тута чудову коробку з-під сигар. Не знаю, викинув він її чи ні. Але, мабуть, за дві гривні віддасть. Чи за гривень. Я крадькома поглянув на
Гарі і побачив, що він стоїть з відкритим ротом.
Зміни були не зовсім ті, що сталися із
Скруджем Різдвяного
ранку, після того, як привиди попрацювали
над ним, але вже дуже близькі до цього. Персі присунувся ближче до Делакруа, просунувши обличчя між лозинами.
Мені подобається3 квi 2013 о 21:49|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Делакруа відсунувся ще дальше. Їй Богу, він би заліз в стіну, якщо
б міг.
– Агов, ледаре! В
тебе є двадцять
центів або хоч би десять, щоб заплатити
за коробку від сигар? –
запитав він.
– У мене чотири центи. Я віддам їх за коробку, якщо вона хороша
– Знаєш що, – сказав
Персі, – якщо цей
беззубий старий
розпусник віддасть тобі коробку від сигар ” Корона” за чотири центи, я вкраду трохи вати з амбулаторії, щоб зробити підстилку.
Влаштуємо такий собі мишачий “Хілтон”, поки ти тут. Він перевів погляд на мене.
– Я повинен написати
рапорт про роботу в
апаратній при страті
Бітербака, – продовжив
він. – Поль, в тебе
є в кабінеті ручки?
– Звичайно. І бланки теж. В лівому верхньому ящику.
– Прекрасно, – сказав він і пішов важливою ходьбою. Ми з Гарі переглянулися.
– Він що, захворів?-здивувався Гарі. – Можливо пішов до лікаря і йому сказали, що жити залишилося три місяці?
Я відповів, що не маю ні найменшого поняття. І це було правдою, тоді, і трохи пізніше, але з часом я про все дізнався.
Через декілька років у
мене відбувся
цікава розмова за
вечерею з Гелом Мурсом. До того часу ми вже могли говорити вільно, він був вже на пенсії, а я
працював в виправній
колонії для хлопчиків.
За цією вечерею ми багато пили, і наші
язики розв’язалися. Гел
розповів мені, що Персі
скаржився на мене та життя на Милі в цілому. Це сталося якраз після приїзду Делакруа в блок, коли ми з Брутом не дали Персі побити новенького до смерті.
Найбільше Персі зачепило те, що я велів
йому піти геть. Він
вважав, що з людиною, яка доводиться родичем самому губернаторові, не можна розмовляти подібним тоном. Мурс повідомив, що
стримував Персі, як міг, але коли стало зрозуміло, що Персі збирається використати свої зв’язки, щоб добитися мого покарання і переведення як мінімум в іншу частину
в’язниці. Мурс викликав Персі до себе в кабінет і сказав, що якщо він перестане каламутити воду, тоді він зробить так, щоб Персі розпоряджався при страті Делакруа. Тобто щоб він стояв за
електричним стільцем.
Командувати буду, як
завжди, я, але глядачі
цього не дізнаються, їм буде здаватися, що головний розпорядник – містер Персі Ветмор. Він погодився залишити погрози про моє переведення в
інше місце, і атмосфера у блоці “Г”
покращала. Він навіть не заперечував проти того, щоб Делакруа тримав при собі старого ворога
Персі. Потішно, як
міняються деякі люди
під впливом якогось стимулу. У випадку з Персі, все що начальникові Мурсу довелося запропонувати – це шанс відняти життя в маленького, лисого француза.
Мені подобається4 квi 2013 о 1:39|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 9

Туту здалося, що
чотирьох центів занадто мало за хорошу коробку
від сигар ” Корона”, і в
цьому він, мабуть, був правий – коробки з-під сигар високо цінувалися в в’язниці. В них можна було зберігати тисячу різних
дрібниць, від них йшов
приємний аромат, а ще в них було щось,
що нагадувало нашим
мешканцям про волю.
Напевно тому, що цигарки дозволені в
в’язниці, а сигар немає. Дін Стентон, який повернувся до блоку, додав цент, я теж кинув один. Коли Тут все ще вагався, в справу втрутився Брут, сказавши, що соромно бути таким скупим, і пообіцявши, що він, Брутус Ховел, особисто вручить цю коробку в руки Тута на наступний день після страти Делакруа.
– Шість центів, можливо й недостатньо, якщо говорити про продаж
коробки, тут можна сперечатися дуже довго, – відповів Брут, – але, погодься, це хороша ціна за оренду. Він пройде по Милі через місяць, ну максимум через шість тижнів. І потім коробка виявиться під твоїм візком ще раніше, ніж ти дізнаєшся, що його вже немає.
– Так, він ще знайде собі добросердечного суддю, щоб замінити вирок, сидітиме та співатиме “Я забуду вас товариші”, – сказав Тут, хоча возив свій бісовий візок з біблейськими висловами з незапам’ятних часів, і
в нього було багато джерел інформації. Думаю, набагато більше, чим в нас. Він знав, що для Делакруа не знайдеться добрих суддів. Йому залишалося сподіватися тільки на губернатора, а він, як правило, не жалів людей, які підсмажили живцем півдюжини його виборців. – Навіть якщо він не отримає помилування, ця мишеня буде паскудити в коробку до жовтня, а можливо до Дня Подяки, –
сперечався Тут, але Брут бачив, що він вже
здається. – А хто потім
купить коробку з-під
сигар, яка слугувала
мишачим туалетом?
– О горе!, – зітхнув
Брут. – Таких безглуздих слів я від тебе ніколи не чув. Далі вже заперечувати було неможливо. По-перше, Делакруа буде підтримувати чистоту в коробці, так що з неї
можна буде їсти
церковний обід – він так любить своє мишеня, що вилиже коробку до блиску,
якщо справа в цьому.
– Гаразд, з цим ясно, –
погодився Тут, зморщивши ніс.
– А по-друге, -продовжував Брут, – мишачий послід не проблема. Врешті-решт, це всього лише тверді грудочки, витрясеш – і все. Старий Тут зрозумів, що далі краще не сперечатися. Він знаходився тут давно
і добре знав, коли можна дозволити підставити обличчя вітру, а коли краще зігнутися перед штормом. В даному
випадку штормового попередження не було, але нам, охоронцям подобалося мишеня, і нам було приємно те, що він житиме з
Делакруа.
Так що він отримав свою коробку, а Персі
дотримав слово. Через дві доби на дні коробки була постелена м’яка вата з амбулаторії. Персі приніс вату сам, і я бачив
страх в очах Делакруа,
коли він просунув руку крізь грати, щоб взяти її. Він боявся, що Персі схопить його за руку і зламає пальці. Я теж трішки боявся цього, але нічого такого не сталося. Тоді я ледь не почав добре відноситися до Персі, але навіть тоді неможливо було не замітити вираз холодного самовдоволення в його очах. В Делакруа є вихованець, в Персі теж. Делакруа буде
піклуватися про нього і
любити його, як можна
довше, а Персі – терпляче чекати (в
цьому випадку так довго, як тільки
зможе), а потім спалить його живцем.
– Мишачий ” Хілтон”
готовий до відкриття, – сказав Гарі. – Тепер питання, чи буде ця тваринка в ньому перебувати?
Відповідь на запитання знайшлася, як тільки
Делакруа впіймав Містера Джингла однією рукою і обережно впустив його в коробку. Мишеня тут таки заховалося в білу вату, неначе під пухову ковдру, і тепер відчувало себе тут, як вдома, поки…
Але кінець історії про Містера Джингла я розповім вам згодом.
Мені подобається4 квi 2013 об 11:52|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Занепокоєння старого
Тута щодо того, що
коробка з-під сигар буде повна мишачого посліду, виявилися абсолютно безпідставні. Я ніколи не помічав там ні
грудочки, і Делакруа
говорив, що теж ніколи
не бачив. Взагалі ніде в
камері, якщо вже на те
пішло. Набагато пізніше, приблизно в той час, коли Брут показав мені діру в балці і ми знайшли кольорові трісочки, я
прибрав стілець зі східного кута гамівної
кімнати і там виявив
невелику купку мишачого посліду. Він
завжди приходив в одне і те ж місце для своїх справ, причому як подалі від нас. І ще
одне, я ніколи не бачив, щоб він залишав
калюжки, а зазвичай миші не можуть закрити свій краник більше ніж на пару
хвилин, особливо під час споживання їжі. Так що, запевняю вас,
ця істота була однією
з таємниць Божих.
Приблизно через тиждень після того, як Містер Джингл оселився в коробці з-під сигар, Делакруа покликав мене та Брута до своєї камери показати щось вельми цікаве. Він так часто кликав нас, що почало набридати. Інколи Містер Джингл перевертався на спинку, робив різні рухи лапками в повітрі. Це було саме прекрасне видовище на світі. Але цього разу
дійсно було на що подивитися.
Після суду про Делакруа майже всі
забули, але в нього була незаміжня тітка, по-моєму, вона раз в
тиждень писала йому
листи. Тітка прислала
йому величезний пакет
м’ятних льодяників,
приблизно таких, які тепер продаються під маркою “Канада Мінт”. Вони були схожі на великі рожеві пігулки.
Делакруа не дозволили забрати весь пакет відразу,
та й зрозуміло, в нім було більше двох кілограмів, він жував би їх до тих пір, поки не потрапив в лазарет з розладом шлунку. Так, як майже всі
в’язні в нас на Милі, він
страждав відсутністю
почуття міри. Тому ми
давали йому по шість цукерок, тоді коли він просив. Коли ми підійшли, Містер Джингл сидів поряд з Делакруа на ліжку, тримав в лапках одну з рожевих цукерок і задоволено її гриз. Делакруа був
гордий – він був схожий на піаніста, який спостерігає,
як його п’ятирічний син
грає свою першу мелодію. Але зрозумійте мене правильно, це дійсно
виглядало дуже смішно. Льодяник був як половина самого Містера Джингла, його біле черевце вже блищало від цукру.
– Забери в нього, Еді, –
сказав Брут зі сміхом та тривогою одночасно, – Боже всемогутній, адже він
лусне. Я вже відчуваю
запах м’яти прямо звідси. Скільки цукерок ти йому вже дав?
– Ну цей вже буде другий, – Делакруа з тривогою подивився на животик Містера
Джингла. – Ти що, справді думаєш, що він… Може луснути?
– Може, – відповів Брут.
Авторитету Брута було достатньо. Делакруа нагнувся за надгризеним льодяником. Я думав, що мишеня його вкусить, але Містер
Джингл відмовився від
льодяника, вірніше, від його залишків, зовсім лагідно. Я поглянув на Брута, а Брут
недовірливо похитав головою, немов кажучи “Не може бути”. Потім Містер Джингл заліз в свою коробку та влігся на бік з таким стомленим виглядом, що ми
всі втрьох розреготалися.
Мені подобається5 квi 2013 о 17:27|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Після цього ми частенько бачили мишеня, яке сиділо поруч Делакруа з цукеркою, яку воно гризло акуратно, як літня леді на вечірці, і від обох линув аромат, який я потім відчув у тій дірці в балці – гіркувато-солодкий аромат м’ятних
льодяників. І ось що я ще хочу розповісти про
Містера Джингла, раніше чим перейду до розповіді про появу Вільяма Вортона, коли на блок “Г” справді налетів циклон. Через тиждень після випадку з м’ятними льодяниками, тобто після того, як ми вмовили Делакруа не перегодувати свого вихованця до смерті, француз покликав мене до своєї камери. Я знаходився один, Брут пішов за чимось в інтендантську, згідно правил, я не міг в такому разі підходити до в’язнів. Але оскільки я зумів би однією рукою штовхнути Делакруа, як ядро, метрів на двадцять, то вирішив порушити правила і дізнатися, що йому треба.
– Дивися, начальнику Еджкум, – сказав він. – Зараз ти побачиш, що Містер Джингл вміє! – Він витягнув з-під коробки маленьку дерев’яну котушку.
– Звідки вона в тебе? –
запитав я хоча, здається, знав. Була всього одна людина, яка могла цю котушку принести.
– В Тута. Дивися.
Я замітив, як Містер Джингл стояв в своїй коробці, спершись передніми лапками на її край, та уважно дивився чорними оченятами на котушку, яку Делакруа тримав між великим і вказівним пальцями правої руки. Я відчув, як по спині повіяло холодом. Я ніколи не бачив, щоб миші відносилися до чогось з такою зосередженістю та
розумінням. Я не вірю в
надприродне походження Містера Джингла і прошу вибачити, якщо змусив
вас так думати, але я
ніколи не сумнівався,
що він був в своєму роді геніальним.
Делакруа нахилився, кинув порожню котушку на підлогу камери. Вона покотилася легко, як два колеса. Мишеня швидко вискочило з коробки і помчало за нею по підлозі, немов собака за палицею. Від здивування я зойкнув, а Делакруа посміхнувся. Котушка вдарилася в стіну і відскочила. Містер Джингл обійшов її та почав штовхати назад до ліжка, перебігаючи від одного кінця котушки до іншого, якщо йому здавалося, що вона збивається з напрямку. Він штовхав котушку до тих пір, доки вона не вдарилася в ногу Делакруа. Потім на
секунду подивився вгору, неначе переконуючись, що в
Делакруа більше немає для нього нового завдання (наприклад, декількох завдань по арифметиці або латині). Задоволений, Містер Джингл знову повернувся в свою коробку.
– Це ти його навчив?
– Так, сер, Еджкум, –
відповів Делакруа, заховавши посмішку. – Він приносить її кожного разу.
Розумний, негідник, правда? – А котушка? Як ти дізнався, що треба принести
для нього, Еді?
– Він прошепотів мені на вушко, що хоче котушку, – сказав спокійно Делакруа.
– Точно так, як прошепотів своє ім’я.
Мені подобається6 квi 2013 о 18:03|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Делакруа показував цей фокус всім хлопцям, всім, окрім Персі. Для Делакруа було байдуже, що Персі приніс коробку з-під сигар, а також вату для підстилки. В цьому
Делакруа був подібний на деяких собак – вдариш їх одного разу, і вони більше ніколи не повірять тобі, як
би добре ти потім до них не відносився.
Я й зараз чую, як
Делакруа кричить: “Ей,
хлопці! Йдіть
подивіться, що вміє
Містер Джингл”! І вони
приходили гуртом – всі в синій формі: Брут,
Гарі, Дін і навіть Біл
Додж. Вони всі були дуже задоволені, так само, як я. Через три-чотири дні
після того, як Містер
Джингл почав робити
фокус з котушкою, Гарри Тервіліджер, риючись в всякому мотлоху, який ми зберігали в гамівній кімнаті, знайшов воскові олівці і приніс їх Делакруа з якоюсь
дивною посмішкою.
– Мені здається, варто
пофарбувати котушку в різні кольори, – сказав він.
-Тоді твій маленький
друг буде як справжня циркова миша.
– Циркова миша! –
вигукнув Делакруа, і виглядав при цьому безтурботно щасливим. Я
думаю, що таким щасливим він був, мабуть, вперше за своє жалюгідне життя.
– Справді! Циркове мишеня! Коли я вийду
звідси, воно зробить мене багатим, як в цирку! Ось побачите.
Персі Ветмор, поза сумнівом, нагадав би Делакруа, що, коли той вийде з Холодної Гори, то поїде в машині швидкої допомоги, яка
не буде квапитися, включати сирену або
блималку, але Гарі про це мовчав. Він просто
сказав, що Делакруа може
пофарбувати котушку
в які завгодно кольори, але це
треба зробити швидко,
тому що після обіду
йому доведеться забрати олівці назад.
Дел зробив її різнобарвною. Коли він
закінчив, один кінець
котушки став жовтим,
інший – зеленим, а
барабан посередині
червоним, як пожежна
машина. Ми звикли до
того, як Делакруа
викрикував на ламаній
французькій: “Maintenant, m’sieurs et mesdames! Le
cirque presentement le mous’ amusant et
amazeant”! (Увага,
пані і панове! Цирк презентує вам веселе та бадьоре мишеня!).
Це, звичайно, не зовсім
так, але приблизно таким був його французький. Потім
його голос замовкав – я думаю, він уявляв в
цей час постукування барабанними паличками, а потім кидав котушку. Містер Джингл стрімко біг за котушкою пересуваючи її хвостиком, носом, або передніми лапками. За перше та друге можна було платити гроші та
показувати в цирку. Делакруа, його мишеня і ця різнобарвна котушка
стали для нас головною розвагою, до тих пір поки під нашу опіку
Мені подобається7 квi 2013 о 14:08|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 10

Хронологія дат весь час переплутується в моїй голові.
Напевно, доведеться попросити мою внучку
Данієль подивитися на
деякі з них в підшивках старих газет, але хіба варто? Адже події тих самих
важливих днів, коли наприклад, ми
пришли в камеру
Делакруа і побачили
мишеня, яке сиділо в нього на плечі, або тих, коли в блок привели Віллі Вортона, який ледь не вбив Діна Стентона, все одно
не потраплять в газети. Можливо потрібно просто продовжувати, писати як пишеться, врешті-решт, я думаю, дати не такі важливі, якщо
пам’ятаєш події в тому
порядку, в якому вони
відбувалися. Коли з кабінету Кертіса Андерсона пришли документи з датою страти Делакруа, я із здивуванням побачив, що час зустрічі нашого друга француза з Олд Спаркі перенесено на іншу дату, нечуване диво по тим міркам, коли не треба було переміщати половину раю і всю землю
для того, щоб стратити людину. Йшлося про два дні, по-моєму, замість 27 жовтня призначили на 25-те. Я не впевнений, що саме ці дні, але схоже на те, я навіть подумав, що Тут отримає назад свою коробку з-під сигар раніше, ніж припускав. Вортона привезли пізніше, чим ми очікували. З однієї сторони, суд тривав довше, чим припускали достовірні джерела Андерсона (коли мова йде про Буйного Біла,
нічого достовірного не буває, і ми в цьому скоро переконалися, включаючи перевірені часом надійні методи
контролю за поведінкою в’язнів). Потім, після того, як його визнали винним (все відбувалося в основному за сценарієм), його
помістили до лікарні в Індіанолі для обстеження. В нього сталося декілька нападів під час судового процесу, два досить серйозних, коли він падав на підлогу і лежав, сіпаючись, трясучись і стукаючи ногами по підлозі. Призначений судом адвокат заявив, що Вортон страждає
епілептичними нападами і вчинив свої злочини в стані божевілля. Обвинувач заперечив, він стверджував, що ці напади інсценовані з
відчайдушним страхом врятувати своє власне життя.
Побачивши так звані епілептичні напади своїми очима, присяжні вирішили, що Вортон симулює. Суддя погодився з ними, але
призначив ряд аналізів після оголошення, перед виконанням вироку. Бог знає чому, можливо, просто з цікавості. І вже абсолютно незрозуміло, як це Вортон не втік з лікарні (по іронії долі дружина Мурса – Мелінда знаходилася в тій же лікарні в якій був він). Коло нього, напевно, перебували охоронці, а можливо, він все ще сподівався, що його визнають психічнохворим через епілепсію, якщо таку виявлять.
Але її не виявилося. Лікарі не знайшли ніяких відхилень в його психічному стані, і
Малюка Біллі – Вортона нарешті відправили в Холодну Гору. Це
сталося не шістнадцятого, і не вісімнадцятого жовтня, мені здається, що Вортон прибув приблизно через два тижні після Коффі і за тиждень або за десять днів перед тим, як по Зеленій Милі
пройшов Делакруа.
Мені подобається7 квi 2013 о 14:48|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
День, коли наш новий
божевільний з’явився в
блоці, дуже запам’ятався мені. Я прокинувся в
четвертій годині ранку від гострого болю в
паху і відчуття, що
мій пеніс став гарячим,
важким і роздувся. Навіть ще не вставши з
ліжка, я зрозумів, що
“сечова” інфекція не
пройшла, як я сподівався.
Просто було тимчасове затишшя, і ось воно закінчилося. Я вийшов на вулицю полегшитися – це було років за три до того, як ми обладнали перший ватерклозет, – і ледве дійшовши до дровітні, зрозумів, що більше не витерплю. Я
встиг зняти піжамні
штани якраз, коли
полилася сеча, переживши найстрашніший в своєму житті біль. В 1956-му в мене виходив камінь з нирок, говорять, це щось жахливе, але порівняно з тим болем мій камінь був як напад гастриту.
Ноги мої підкосилися, я гучно впав на коліна,
розірвавши навпіл
піжамні штани, коли розставляв ноги, щоб не втратити рівновагу і не плюхнутися обличчям в власну калюжу. Я б все одно впав, якби не схопився лівою рукою за поліно в дровітні. Все це могло відбуватися в Австралії або навіть на
іншій планеті. Мені було все одно. Єдине, що я відчував – це різкий біль, який пройняв мене наскрізь. Горіло внизу живота, а мій пеніс – орган, про який я зазвичай забував, окрім тих випадків, коли я насолоджувався статевою близкістю, – здавалося, ось-ось розплавиться. Я думав, що побачу кров, яка стікатиме, але виявилось, що це абсолютно звичайний струмінь сечі. Тримаючись однією рукою за дровітню, я притиснув іншу до рота, щоб не закричати. Я не хотів
лякати дружину і будити її криком. Здавалося, струмінь
сечі нескінченний, але
нарешті він вичерпався. До цього часу біль пішов так глибоко всередину живота та
яєчок, що різав, як гострі зуби. Я довго не
міг піднятися, мабуть, з хвилину. Але ось біль пройшов, і я встав на
ноги. Подивившись на калюжку сечі, що вже вбралася в землю, я подумав, невже Бог міг створити світ, в якому така нікчема кількість рідини здатна виходити з таким нестерпним болем.
Я міг би відпроситися
через хворобу та піти на прийом до лікаря Седлера. Проте, мені не хотілося вживати
смердючі сірчані пігулки, від яких нудить, але це набагато краще, чим стояти на колінах біля дровітні, намагаючись не кричати, коли твій пеніс в цей час повідомляє, що в середину налили нафту і підпалили.
Потім, ковтаючи аспірин на кухні і прислухаючись до
тихого хропіння Джен в сусідній кімнаті, я
згадав, що сьогодні
повинні привезти в блок Вільяма Вортона, що не буде Брута – в нього чергування в іншій частині в’язниці, він допомагає перевозити в нову будівлю залишки бібліотеки і устаткування лазарету. Незважаючи на біль я відчував, що не можна залишити Вортона на Діна
та Гарі. Вони хороші
хлопці, але в рапорті Кертіса Андерсона говорилося, що Вільям Вортон зовсім не подарунок. “Цій людині втрачати нічого”, – написав він підкреслюючи.
Мені подобається7 квi 2013 о 18:10|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Біль трішки затих, і я зміг міркувати. Мені здавалося, що краще поїхати в в’язницю вранці. Я зможу приїхати туди до шостої, в цей час зазвичай приїжджає начальник Мурс. Він може перемістити Брутуса заздалегідь в блок “Г” для
прийому Вортона, а я тоді зроблю свій запізнілий візит до лікаря. Так що шлях мій лежав до Холодної Гори. Два рази на тридцятикілометровому шляху до в’язниці мене зупиняла раптова потреба вийти по малій потребі. Обидва рази я зміг розв’язати проблему (в багато чому завдяки тому,
що рух на сільських
дорогах в такий час практично
відсутній). Жоден з цих двох покликів не був
таким хворобливим, як той, що трапився в дворі мого будинку, але обидва рази
мені довелося триматися за ручку дверей мого маленького “форда”-купе,
щоб не впасти, і я
відчував, як піт тече по обличчі. Я був хворий, дуже сильно. Та все ж я добрався, в’їхав в південні ворота,
припаркував машину в звичному місці і пішов прямо до прямо до начальника. Була вже шоста година. Кабінет міс Ханни виявився порожній: раніше сьомої вона не з’являлася, але в кабінеті Мурса світилося світло, я бачив його крізь
матове скло. Заздалегідь постукавши, я відкрив
двері. Мурс підняв очі,
не чекаючи побачити нікого в таку ранню годину, та я багато що б віддав, щоб не зустріти його в такому стані, з таким беззахистним виразом обличчя. Його сиве волосся, зазвичай акуратно причесане,
було скуйовджене і
стирчало в різні сторони. Коли я ввійшов, він сидів, обхопивши руками
голову. Очі були червоні, опухлі, з
мішками. Найжахливіше –
він тремтів, немов ввійшов в будинок після прогулянки
страшенної холодної ночі.
– Хел, вибач, я зайду
пізніше, – почав я.
– Ні, – сказав він. –
Будь ласка, Пол. Зайди.
Мені так треба зараз з ким-небудь поговорити, як ніколи в житті. Зайди і закрий двері. Я зробив, як він просив,
забувши про свій біль вперше відколи
прокинувся зранку.
– У неї пухлина мозку -повідомив Мурс. – Лікарі зробили рентгенівські
знимки. І цими знимками вони дуже
задоволені. Один з них сказав, що це, напевно, кращі з усіх, що є. Збираються опублікувати їх в якомусь медичному журналі в Новій Англії. Вони сказали, що пухлина розміром з лимон і йде вглиб, а там не можна оперувати. Вони припускають, що вона
помре до Різдва. Я їй нічого не сказав. Не уявляю, як це зробити. Я не знаю, як мені жити далі. Потім він заплакав, схлипуючи, і його ридання викликали в мені жалість і свого роду страх: коли людина, яка вміє володіти собою так, як Хел Мурс, раптом втрачає здоровий глузд, на це страшно дивитися. Я постояв, а потім підійшов до нього і поклав руку на
плечі. Він обняв мене
обома руками, як потопаючий, і почав ридати в мене на животі. Пізніше, знову взявши себе в руки, він вибачився. Мурс намагався дивитися мені в очі, як людина,
яка відчуває, що їй соромно, і, можливо, так соромно, що вона не в змозі це пережити. Людина здатна навіть зненавидіти іншу людину, якщо вона побачила його в такому стані. Я думаю,
що Мурсу було не настільки погано, але мені навіть в голову не прийшло говорити про справу, через яку я власне прийшов. Тому, виходячи з кабінету, я відправився в блок “Г”, а не назад до машини. Аспірин вже почав діяти, і біль внизу живота зменшився до тихої пульсації.
Мені подобається7 квi 2013 о 20:33|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я подумав, що якось
переживу цей день, влаштую Вортона, зайду до Хела Мурса після обіду і отримаю лікарняний на завтра. Я вважав, що гірше вже пройшло, без щонайменшої думки про те, що найгірше в цей день ще не почалося.
Мені подобається7 квi 2013 о 21:19|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 11

“Ми подумали, що він все ще під дією морфію після обстеження”, – сказав
Дін пізно ввечері. Його
голос звучав тихо та уривчасто, немов гавкіт, а на шиї все
яскравіше проступав темно-багровий синець. Я бачив, що йому боляче говорити,
і хотів вже запропонувати кинути цю справу, але іноді буває болючіше мовчати. Я зрозумів, що зараз якраз той
момент, і промовчав. “Ми всі думали, що він
під дією морфію, правда”? Гарі Тервіліджер кивнув. Навіть Персі, який сидів насамоті, теж кивнув. Брут поглянув на мене і наші очі на мить зустрілися. Ми думали однаково про те, як це все сталося. Ось живе людина, все робить по Заповідях Божих, але ось одна помилка і – лясь! – на неї обрушується небо. Вони вважали, що йому вкололи велику дозу морфію, цілком обгрунтоване припущення, але ніхто
не запитав: а чи так це? Здається, я ще дещо помітив в очах Брута, Гарі і Дін запам’ятають цей урок. Особливо Дін адже він міг бути вже мертвим. Персі не зрозуміє. Персі швидше за все не зможе. Все, що залишається Персі, – це сидіти в куточку і
дутися, тому що він
знову опинився в лайні.
За Буйним Білом Вортоном в Індіанолу відправилися семеро:
Гарі, Дін, Персі, два
охоронця взаді (я забув
їх імена, хоча впевнений, що колись знав), і ще два попереду. Вони поїхали на тому, що ми називали фургоном: ” форд”- вантажівка з фургоном із сталевими стінками і куленепробивним склом. Він був схожий на щось між молоковозом та танком. Гарі Тервіліджер був старшим в експедиції.
Він передав папери шерифові графства (не Гомеру Крібусу, а іншому такому ж селюкові, як і
той), який в свою чергу вручив їм містера Вільяма Вортона, просто extraordinaire (видатного) порушника спокою, як
виразився б Делакруа. Уніформу ув’язненого Холодної Гори передали заздалегідь, але ні шериф, ні його хлопці не потурбувалися одягнути її на Вортона, залишивши цю роботу моїм хлопцям. Вортон був одягнений в бавовняну
лікарняну піжаму і
дешеві шльопанці, коли вони вперше зустріли його на другому поверсі лікарні. Це був худий хлопчина з вузьким прищавим обличчям і
копицею довгого, скуйовдженого, світлого волосся. Із спущених піжамних штанів виднілися його вузькі і також прищаві сідниці. Цю його
частину тіла Гарі та інші побачили швидше всього іншого, тому що, коли прийшли, Вортон стояв біля вікна і дивився на стоянку машин. Він не повернувся, а так і стояв, тримаючи
однією рукою штори, мовчазний, як лялька,
поки Гарі лаяв шерифа
за те, що полінився напнути на Вортона тюремну робу, а шериф графства запевнював – як і
все графське начальство, – про те що входить в його
обов’язки, а що ні. Коли Гарі це набридло
(а я думаю, що дуже
скоро) він наказав Вортону обернутися. Він підкорився. Хлопець був схожий, за словами Діна, який говорив хрипким, гавкаючим, здавленим голосом, на одного з тисячі сільських жителів, що пройшли через Холодну Гору за роки нашої роботи. Інколи вони такі боягузи, особливо якщо стоять спиною до вас, але найчастіше в них немає нічого, окрім злості і тупості, а згодом ще більшої злості і ще більшої тупості. Деякі вбачають благородство в людях
типу Віллі Вортона, але я не відношуся до таких. Щур теж буде
битися, якщо його загнати в кут. В особі цієї людини, здавалося, не більше
індивідуальності, чим в
його прищатій дупі, так сказав нам Дін. Його підборіддя звисало, погляд відсутнім, плечі опущені, руки тремтіли. Було схоже, що йому вкололи морфій. На ці слова Персі знову сумно кивнув.
Мені подобається7 квi 2013 о 21:54|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Надівай! – наказав Гарі, вказавши на тюремну робу, що лежала на ліжку. Вона була з коричневої бавовняної тканини, складена так, ненече тільки що з пральні. Білі
бавовняні труси стирчали з одного рукава, а пара білих шкарпеток – з іншого.
Вортон начебто виявив готовність підкорятися, але без сторонньої допомоги не дуже виходило. Він надів труси, але коли взявся за брюки, то весь час потрапляв двома ногами в одну штанину. В кінці кінців Дін допоміг йому засунути ноги туди, куди потрібно, натягнув брюки, застебнув блискавку і пояс. Вортон стояв і навіть не намагався допомагати, дивлячись, що Дін робить все за нього. Він просто дивився
крізь кімнату, опустивши руки, і нікому в голову не прийшло, що хлопець
обманює. Не для того, щоб спробувати втекти (принаймні
я не вірю в це), а тільки для того, щоб
доставити максимум
неприємностей в відповідний момент. Документи були підписані. Вільям Вортон, який був власністю графства після арешту, перейшов в власність штату. Його провели по чорних сходах через кухню в оточенні охоронців в синій формі. Він йшов, опустивши голову, і його руки з довгими пальцями тремтіли. Перший раз, коли впала його кепка, Дін надів її на нього. Вдруге він просто заховав кепку до себе в задню кишеню. Вортон мав ще один шанс влаштувати неприємність в задній частині фургона, коли його прикували, але
він ним не скористався. Якщо він і хотів (я навіть зараз не впевнений чи хотів він, а якщо хотів, то наскільки сильно), то, напевно, думав, що там занадто мало місця і занадто багато людей, щоб викликати
відповідний шум. Тому далі він їхав в ланцюгах: один між кісточок, а інший, як виявилось, дуже довгий, – між кистями. Дорога в Холодну Гору зайняла годину. Весь цей час Вортон сидів зліва на лавці, опустивши голову, а руки хиталися між колінами. Час від часу він стогнав, так говорив Гарі, а Персі, що ледве відійшов від переляку,
сказав, що в цього хробака стікала слина з відвислої нижньої губи, як в собаки в спекотній літній день так, що під ногами зробилася калюжка.
Вони в’їхали через південні ворота до в’язниці, мабуть, проїзджали повз мою машину. Охоронець на
південному пості відкрив великі двері між зупинкою і прогулочним двориком, і фургон проїхав всередину.
Мені подобається8 квi 2013 об 11:21|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
В дворі майже нікого не було, лише ходило декілька людей, але більшість працювали в садку. Був час збирання урожаю. Вони
під’їхали прямо до блоку “Г” і зупинилися.
Водій відкрив двері і сказав, що йому треба
відігнати фургон в гараж, щоб поміняти масло, і що з ними було приємно попрацювати. Додаткова охорона поїхала разом з фургоном. З закутим засудженим залишилися Дін, Гарі та
Персі. Цього було б
достатньо, якби їх увагу не приспав худий, сільський хлопець з опущеною головою, який стояв в пилюці, з ланцюгами на руках і ногах. Вони провели його кроків
дванадцять до дверей, які вели в блок “Г”, в те ж саме приміщення, яким ми користувалися, коли вели в’язнів по Зеленій Милі. Гарі – ліворуч, Дін – праворуч, а Персі йшов ззаду з палицею в руці. Мені ніхто не сказав, але я впевнений, що вона була не в чохлі, Персі дуже любив свою палицю. А я в цей час сидів в камері призначеній для
Вортона і чекав, поки він з’явиться і займе її – першу камеру праворуч, якщо йти вниз по кориді вбік гамівної кімнати. В моїх руках були документи, і я ні про що не думав, крім того, щоб скоріше вимовити свою маленьку промову та скоріше звідси втекти. Біль в паху знову посилився, і мені хотілося лише одного –
відправитися до себе в
кабінет і чекати, доки
він мине.
Дін вийшов вперед, щоб відкрити двері. Він вибрав потрібний ключ із зв’язки на поясі і вставив в замок. Як тільки Дін повернув
ключем і потягнув двері за ручку, Вортон раптом ожив. Він видав різкий нечленороздільний крик, схожий на крик
протесту, – від цього крику Гарі оторопів на якийсь час, а Персі відключився до кінця
подій. Я почув крик
через напіввідкриті двері, але спочатку не подумав, що він може бути людським, я подумав, що в подвір’я якимось чином потрапила собака і її
побили. Що мабуть,
якийсь розлючений в’язень вдарив її лопатою. Вортон піднявши руки закинув ланцюг, що висів поміж рук на шию Дінові та почав душити. Дін лише зойкнув і подався вперед, до холодного
електричного світла,
нашого крихітного світу. Вортон з радістю пішов за ним, навіть штовхнув, весь
час вигукуючи нечленороздільні крики
і навіть регочучи. Він тримав лікті на рівні вух Діна, затягуючи ланцюг як можна тугіше і рухаючи ним на кшталт пили, вперед-назад, вперед-назад. Гарі кинувся на
Вортона зі спини, схопивши однією рукою довге сальне волосся хлопця, а
іншою завдаючи з усієї
сили удари по обличчю. В нього теж була палиця та пістолет, але він так розгубився, що не дістав ні те, ні інше. В нас траплялися неприємності з ув’язненими й раніше,
але ніхто з них не нападав так несподівано, як Вортон. Його хитрість
застала нас зненацька, Я ніколи не бачив такого ні раніше, ні згодом.
Мені подобається8 квi 2013 о 15:06|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
А ще він виявився
сильним. Вся його вдавана байдужість зникла.
Гарі розказав потім, що
він стрибнув немов на клубок стислих сталевих пружин, які раптом чомусь ожили. Вортон, вже всередині коридору поряд із столом чергового, обернувся вліво і відштовхнув Гарі. Він вдарився в стіл і розтягнувся на підлозі.
– Агов, хлопці! – засміявся
Вортон. – В вас сьогодні
свято чи що? Все ще вигукуючи і сміючись, він знову почав душити
Діна своїм ланцюгом. А чому б і ні? Вортон знав те ж, що й усі ми – підсмажити його можна лише один раз.
– Бий його, Персі, бий його! – закричав Гарі, звівшись на ноги. Але
Персі тільки стояв з палицею в руці, витріщивши очі, як
сова за північ. Ви скажіть, ось шанс, якого він так чекав, золота можливість використати свою погану силу за призначенням, але він був занадто наляканий та розгублений і нічого не міг зробити. Перед ним виявився не переляканий француз і не чорний велетень, який взагалі був трішки не в собі, перед ним повстав справжній диявол. Я вискочив з камери Вортона, кинувши папери і вихопивши пістолет, забувши про свою інфекцію вдруге за день. Я не ставив під сумнів розповідь інших про те, що в Вортона було байдуже обличчя і
відсутні очі, але той, кого я побачив, був не
Вортон. Я побачив обличчя звіра – не розумного звіра, а хитрого, злого і веселого. Так, він робив те, для чого існував. Місце і обставини значення не мали. А ще я побачив червоне обличчя Діна, яке роздулося. Він помирав на моїх очах. Вортон замітив пістолет і повернув Діна перед собою так, що при стрільбі я обов’язково зачепив би обох. Взаді плеча Діна одне виблискуюче синє око закликало мене вистрілити.
Мені подобається8 квi 2013 о 18:56|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
ЧАСТИНА 3
РУКИ ДЖОНА
КОФФІ

Глава 1

Переглядаючи все, що я написав, я помітив, що назвав Джорджію Пайнз, де зараз живу, будинком для престарілих. Тим, хто
працює в цьому місці,
така назва не сподобається. Згідно за буклетами і конспектами, що лежать в вестибюлі та розсилаються потенційним клієнтам,
це “відмінний пенсійний комплекс для літніх людей”. Тут є Центр розваг – так
сказано в буклеті. Людям, яким доводиться жити тут (в буклеті нас не називають в’язнями,
а я іноді називаю), говорять про нього просто – телевізійна кімната. Тутешні мешканці вважають мене замкнутим, тому що я майже ніколи не ходжу дивитися телевізор, хоча це не через людей, а через
передачі, які мені не
подобаються. Мильні опери, Рікі Лейк, Карні Вілсон, Роланда – світ рушиться навколо вух, а всім цікаві розмови тільки про те, з ким сплять ці жінки в мініспідницях і чоловіки в розстебнутих сорочках. Звичайно, як сказано у
Біблії, “не судіть, та не
судимі будете”, тому я не входжу до загальної пісочниці. Просто, якщо б мені хотілося провести час серед бруду, я проїхав би пару миль до автостоянки “Хепі Вілз”, де перед сутінками по п’ятницях і суботах завжди їздять поліцейські машини з сиренами і блималками. Мій особливий, самий
близький друг Елен
Коннелі зі мною згідна. Елен вісімдесят років, вона висока, худорлява і все ще струнка, дуже інтелігентна та витончена. Вона дуже
повільно ходить через
якісь проблеми з ногами, я знаю, що її
страшенно мучить ревматизм кісток руки, але в неї прекрасна довга шия –
майже лебедина, та довге красиве волосся,
яке спадає на плечі, якщо вона його розпускає. Найбільше мені подобається, що вона не вважає мене дивним або відлюдькуватим. Ми проводимо багато часу разом. Я та Елен. Якби не мій немолодий вік, я б вважав її своєю
коханою. Але все одно, найближчий
друг – зовсім непогано, а з другої сторони навіть краще. Велика кількість проблем, які зазвичай виникають між закоханими, вже просто перегоріли в нас. І хоча я знаю, що ніхто з тих, хто молодший, мені не повірить, для мене краще гаряче вугілля чим яскраве вогнище. Це дивно, але це правда.
Мені подобається8 квi 2013 о 19:41|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Так що вдень я телевізор не дивлюся. Іноді гуляю, іноді читаю, але частіше за все в останній місяць я
писав ці спогади, сидячи серед рослин в
солярії. Мені здається,
тут більше кисню, а це добре діє на пам’ять. І куди там якомусь Джеральдо Рівері! Але коли в мене безсоння, я іноді сходжу вниз по
сходах і включаю телевізор. В Джорджії
Пайнз немає каналу НВО або іншого, де йдуть тільки фільми, – мабуть, вони занадто дорогі для нашого Центру розваг, але основні кабельні канали є, а це означає, що можна дивитися канал американської класики.
Це той (якщо раптом в вас немає кабельного
телебачення), на якому більшість фільмів чорно-білі і в них жінки не роздягаються.
Для такого старого шкарбана, як я, те, що потрібно. Я провів багато приємних ночей, засинаючи прямо на
потертому зеленому дивані перед телевізором, а на
екрані Френсіс-Мул, говорив, що знову
витягнув сковорідку
Дональда О’Конора з
вогнища, або Джон Вейн відремонтував
“додж”, або Джимі
Кегні називав когось
брудним щуром, а потім натискав на курок. Деякі з цих
фільмів я дивився зі
своєю дружиною Дженіс (не тільки моєю коханою, але й моїм найкращим другом), і вони мене заспокоювали. Одяг
героїв, те, як вони ходять та говорять, навіть музика з цих фільмів, – все мене
заспокоювало. Мабуть, вони нагадували мені той час, коли я міцно
стояв на ногах і був господарем своєї долі, а не роз’їденим хробаками поліном, яке розсипається в будинку для престарілих, де багато мешканців носять пелюшки і гумові
штанці.
Мені подобається8 квi 2013 о 20:38|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Але сьогодні вранці я не побачив нічого особливого. Зовсім нічого. Елен іноді дивилася цей канал разом зі мною, зазвичай перед світанком, в так званий час жайворонків, що починається в четвертій годині ранку. Вона багато не розповідає, але я знаю, що її страшенно мучить ревматизм, і ліки майже вже не допомагають. Коли вона прийшла сьогодні
зранку, човгаючи, як
привид, в своєму білому махровому халаті, я сидів на
дивані, що стояв на тому, що колись було ніжками, і стискаючи коліна з усіх сил, намагався не тремтіти, але лихоманка пройшла крізь мене, як сильний вітер. Мені було холодно скрізь, окрім паху, який палав неначе примара тієї “сечової” інфекції, яка так псувала мені життя восени 1932-го. В осінь Джона Коффі, Персі Ветмора і Містера
Джингла -дресированого мишеняти. Це також була осінь Вільяма Вортона.
– Пол, – вигукнула Елен
і поспішила до мене, поспішила настільки, наскільки дозволяли їй заржавілі цвяхи в суглобах. – Пол, що з тобою?
– Все буде нормально, – заспокоїв я, але слова звучали не дуже
переконливо – вони
звучали нечітко, тому що дуже голосно цокотіли зуби. -Дай мені декілька хвилин, і я буду як огірочок. Вона сіла поруч зі мною та обняла за плечі.
– Я знаю, – кивнула вона. Але що сталося? Ради Бога, Пол, в тебе таке обличчя, неначе ти побачив привида.
– Я дійсно його побачив. Я не зрозумів, що
вимовив це вголос, поки не замітив, що очі в неї стали завбільшки в яйце.
– Не зовсім, – сказав я і
погладив її по руці.
– Воно було з того
часу, коли ти служив
охоронцем у в’язниці?
запитала вона. – З того
часу, про який ти писав в солярії? Я кивнув.
– Я працював на так званому Поверсі Смерті.
– Я знаю…
– Тільки ми називали його Зелена Миля. Тому що лінолеум на підлозі був зелений. Восени 32-го року до нас відіслали одного хлопця, дикуна по
імені Вільям Вортон. Він
любив називати себе Малюк Біллі, навіть
витатуював це на
плечі. Простий хлопчисько, але дуже небезпечний. Я досі пам’ятаю, що Кертіс Андерсон – він був тоді
помічником начальника в’язниці – писав про нього: “Дикий і навіжений, і цим гордиться. Вортону дев’ятнадцять років, але йому немає що втрачати”. І підкреслив останнє речення.
Мені подобається9 квi 2013 о 10:19|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Рука, що обіймала мої
плечі, тепер розтирала
мені спину. Я почав
заспокоюватися. В цю
хвилину я відчув закоханість до Елен
Коннелі, і якби сказав їй про це, то розцілував би все її
обличчя. Може, треба було сказати. В будь-якому віці жахливо бути самотнім і наляканим, але, по-моєму, найбільше в старості. Проте в думках було інше – мене мучив тягар старої, все ще не
завершеної справи.
– Так, ти права, – сказав я. Я якраз згадував, як Вортон з’явився в блоці і
ледь не вбив тоді Діна
Стентона – одного з хлопців, з якими я тоді
працював.
– Як це могло
статися? – запитала Елен.
– Підступність і
необережність, – сумно відповів я. – Вортон втілював підступність, охоронці ж, що привели його, проявили необережність. Головна помилка – ланцюг на руках
Вортона, він виявився
надто довгим. Коли Дін відкривав двері в блок “Г”, Вортон знаходився позаду нього. Охоронці стояли по боках, але Андерсон був правий –
Буйному Білу просто нічого було втрачати. Він накинув ланцюг на шию Діну і почав його душити. Елен здригнулася.
– Я весь час думав про
це і не міг заснути, тому прийшов сюди. Я
включив канал американської класики, сподіваючись, що, можливо, ти прийдеш і в нас буде
маленьке побачення.
Вона засміялася і поцілувала мене в лоб над бровою. Коли так робила Дженіс, в мене по всьому тілу бігали мурашки, і коли Елен поцілувала мене сьогодні рано вранці,
мурашки теж побігли.
Напевно, є щось постійне в житті. На екрані йшов чорно-білий фільм про гангстерів сорокових років під назвою “Поцілунок смерті”. Я відчув, що мене знову починає трясти, і спробував зупинити лихоманку. – В головній ролі Річард
Вайлдмарк, – відповів я. – Здається, це була його перша велика роль. Я ніколи не дивився цей фільм з Дженіс, ми зазвичай не ходили на фільми про поліцейських та злодіїв, але я пам’ятаю, що читав десь, ніби Вайлдмарк був прекрасний в ролі негідника. Так, він
прекрасний. Дуже блідий, не ходить, а
плавно кружляє. Весь
час називає інших “лайном”. Говорить про
наклепників те, як
сильно він ненавидить їх. Незважаючи на
всі зусилля, мене знову било, і я нічого не міг вдіяти.
– Біляве волосся, -прошепотів я. – Довге
світле волосся. Я додивився до того моменту, де Вайлдмарк зіштовхує літню жінку в колясці зі
сходів, а потім
вимкнув.
– Він нагадав тобі
Вортона?
– Він був Вортоном, –
сказав я. – По житті.
Мені подобається9 квi 2013 об 11:27|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Пол, – почала Елен і
зупинилася. Вона дивилася на згаслий екран телевізора (коробка підключення кабелю все ще була включена, червоні цифри показували 10 – номер каналу американської
класики), потім знову
повернулася до мене.
– Що? – запитав я. – Що, Елен? – І подумав: “Вона зараз скаже, що я повинен припинити про це писати. Що я повинен порвати те, що вже написано, і покінчити з цим”. Але вона сказала: “Тільки не кидай писати із-за
цього”. Я поглянув на неї.
– Прикрий рот, Пол, ворона залетить, – Вибач. Просто я… Просто… Ти думав, що я скажу тобі протилежне, так?
– Так. Вона взяла мої руки у свої (так ніжно-ніжно, довгими прекрасними пальцями з вузлуватими жахливими суглобами) і нахилилася вперед,
безперервно дивлячись в мої блакитні очі своїми карими, ліве з яких
було трішки забруднене катарактою. – Напевно, я занадто
стара і крихка, щоб жити, – сказала вона, – але я ще не занадто стара, щоб думати. Що таке декілька безсонних ночей в нашому віці? Чи привид по телевізорі, ну то й що? Хіба ти ніколи не бачив привидів?
Я згадав про начальника Мурса, про Гарі Тервіліджера і Брутуса Ховела, подумав про матусю і про Джен, мою дружину, яка померла в Алабамі. Я знаю, що таке привиди, точно знаю.
– Ні, – повторив я. –
Бачив, і не раз. Але, Елен, це був просто шок. Тому що це був він. Вона знову поцілувала мене, потім встала, похитуючись і притискаючи долоні до стегон, немов боячись, що суглоби прорвуться крізь шкіру назовні, якщо вона зробить
необережний крок. – Я, мабуть, не буду
дивитися телевізор, -вирішила вона. – В мене залишилась пігулка, я її берегла на чорний день. Чи ніч. Я зараз прийму її і піду знову спати. Можливо, ти зробиш те ж саме.
– Так, напевно, теж
піду, – сказав я. І на секунду раптом подумав запропонувати їй піти
разом. Але потім побачив прихований біль в її очах і вирішив не робити цього. Тому що вона може погодитися, і погодитися тільки через мене. Недобре.
Ми пішли з телевізійної кімнати (я не звеличую її цією назвою, навіть не іронізую) тримаючись за руки, я підлаштовувався під її
кроки, а вона йшла повільно й обережно. В будинку було тихо, лише хтось стогнав через сон.
– Як думаєш, ти зможеш заснути? –
запитала вона.
– Мабуть так, – відповів
я, але звичайно ж, не
міг, я лежав на ліжку
до світанку, думаючи про “Поцілунок смерті”. Я бачив, як Річард
Вайлдмарк, страшно регочучи, прив’язував літню леді до коляски, а потім зіштовхував вниз по сходах. “Ось так ми поводимся з наклепниками”, – сказав він їй, і його
обличчя перетворилося на обличчя Вільяма Вортона, таке, яким воно було того дня,
коли прийшов в блок “Г” на Зелену Милю. Вортон реготав, як Вайлдмарк, Вортон
кричав: “В нас сьогодні
свято чи що”? Я
навіть не снідав після всього цього, я просто прийшов сюди в солярій і почав писати.
Привиди? Звичайно. Мені все відомо про привидів.
Мені подобається9 квi 2013 о 12:02|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 2

– Агов, хлопці! –
засміявся
Вортон. – В вас
сьогодні
свято чи що? Все ще
вигукуючи і сміючись,
він знову почав
душити
Діна своїм ланцюгом.
А чому б і ні? Вортон
знав те ж, що й усі ми
– підсмажити його
можна лише один раз.
– Бий його, Персі, бий
його! – закричав Гарі,
звівшись на ноги. Але
Персі тільки стояв з
палицею в руці,
витріщивши очі, як
сова за північ. Ви
скажіть, ось шанс,
якого він так чекав,
золота можливість
використати свою
погану силу за
призначенням, але він
був занадто
наляканий та
розгублений і нічого
не міг зробити. Перед
ним виявився не
переляканий француз
і не чорний велетень,
який взагалі був
трішки не в собі,
перед ним повстав
справжній диявол. Я
вискочив з камери
Вортона, кинувши
папери і вихопивши
пістолет, забувши про
свою інфекцію вдруге
за день. Я не ставив
під сумнів розповідь
інших про те, що в
Вортона було
байдуже обличчя і
відсутні очі, але той,
кого я побачив, був
не
Вортон. Я побачив
обличчя звіра – не
розумного звіра, а
хитрого, злого і
веселого. Так, він
робив те, для чого
існував. Місце і
обставини значення
не мали. А ще я
побачив червоне
обличчя Діна, яке
роздулося. Він
помирав на моїх очах.
Вортон замітив
пістолет і повернув
Діна перед собою
так, що при стрільбі я
обов’язково зачепив
би обох. Взаді плеча
Діна одне блискуче синє око
закликало мене
вистрілити. Друге око Вортона ховалося за волоссям Діна. Згодом я побачив Персі, який завмер в нерішучості з піднятою палицею. І ось тоді в дверях виникло диво в
плоті – Брутус Ховел. Він закінчив перетягувати устаткування лазарету і прийшов дізнатися, чи не хоче хто кави. Брут почав
діяти без щонайменших зволікань. Відсунув Персі в сторону, притиснув до стіни
одним різким поштовхом, витягнув свою палицю з петлі і з
всієї сили наніс серію ударів в потилицю Вортона правою рукою. Почувся глухий звук, як хрускіт сухих галузок, ніби в черепі Вортона зовсім не було мізків, – і нарешті ланцюг навколо шиї
Діна ослаб. Вортон впав, неначе мішок з борошном, а Дін відповз вбік, кашляючи та тримаючись рукою за горло, з витріщеними очима.
Я став на коліна біля
нього, але він різко захитав головою, – Все нормально, – видихнув він. – Стежте…
За ним! – Він показав головою на Вортона. – Закрийте! Камера!
Я подумав, що після
такого важкого удару Брута, Вортону знадобиться не камера, а труна. Але! – нам не пощастило. Вортон був збитий, але далеко не покійник. Він лежав, розтягнувшись,
відкинувши одну руку, так, що пальці торкалися лінолеуму на Зеленій Милі, закривши очі. Дихав він
повільно, але рівно. На
обличчі навіть з’явилася маска мирної посмішки, немов він заснув під
звуки своєї улюбленої
колискової. Тоненький
потічок крові стікав по волоссі, забарвлюючи
комір його нової тюремної сорочки. Ось і все.
Мені подобається9 квi 2013 о 13:06|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Персі, – сказав я. –
Допоможи мені!
Персі не поворухнувся,
просто стояв біля стіни, дивлячись широко відкритими
переляканими очима.
Не думаю що він міркував, де знаходиться.
– Персі, біс би тебе
забрав, а ну тримай його!
Тоді він заметушився, а Гарі допоміг йому. Втрьох ми перетягнули бездиханне тіло Вортона в камеру,
поки Брут допомагав Діну піднятися і тримав його ніжно, по-материнськи, а Дін в цей час нахилявся вперед і заковтував в легені повітря.
Наше нове “проблемне дитя” не прокидалося
майже три години, а коли прокинувся, то виявилося, що сильний удар Брута не залишив ніяких слідів. Вортон рухався, як і раніше – швидко. Тільки що він лежав на ліжку, немов мертвий, а в наступну секунду вже стояв біля гратів – мовчки, як кіт, – і дивився на мене, поки я сидів за столом чергового і писав рапорт про подію. Коли врешті-решт я відчув погляд і підняв очі, він засміявся, демонструючи ряд почорнілих і вже рідких гнилих зубів. Я здригнувся, побачивши його. Я старався цього не показувати, але по-моєму, він зрозумів.
– Агов, селюк, – кинув він. – Наступного разу твоя черга. І я не схиблю.
– Привіт, Вортон, – сказав я як можна спокійніше. – При таких
обставинах, гадаю,
можна пропустити
привітальну промову,
правда? Його посмішка стала ще ширшою. Він чекав іншої відповіді,
та і я відповів би інакше при інших
обставинах. Але доки
Вортон був без свідомості, дещо сталося. Думаю, це найважливіше, заради чого я написав вже стільки сторінок. А тепер подивимося, чи повірите ви.
Мені подобається9 квi 2013 о 15:13|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 3

Після події з Вортоном Персі поводився тихо і лише одного разу накричав на Делакруа.
Напевно, він поводився так через потрясіння, а
зовсім не з почуття
такту; здається, Персі
Ветмор знав про це
почуття не більше, чим я про племена Чорної
Африки, але все одно, це було приємно. Якби він спробував обуритися з приводу того, що Брут
штовхнув його до стіни, або через те, що ніхто не повідомив йому про таких, як Вортон, які іноді прибувають в блок “Г”,
тоді б йому точно не пощастило. Тоді б все пройшло на Зеленій Милі зовсім по-іншому. Смішно, якщо задуматися. Хоча ми були впевнені, що Дін зможе дихати, а не впаде мертвим тут таки, Гарі та Брут все-таки відвели його в лазарет. Делакруа, який мовчки спостерігав за тим, що відбувалося (а він
провів в в’язниці багато років і знав, коли треба тримати рот закритим, а коли відносно безпечно його знову відкрити), почав голосно
кричати, коли
Гарі та Брут виводили
Діна. Делакруа цікавило, що сталося. Можна подумати, порушували його
конституційні права.
– Слухай, ти, заткнися! – огризнувся Персі так
розлючено, що на шиї
набубнявіли жили. Я доторкнувся до його плеча і відчув, що він
тремтить під сорочкою. Частково це пояснювалося звичайним страхом (хочу собі нагадати, що одна з проблем з Персі полягала в тому, що йому було всього двадцять один рік, трохи більше, ніж Вортону), але тремтів він все-таки в основному від злості. Він ненавидів Делакруа. Не знаю, за що та чому, але це так.
– Піди дізнайся, чи на місці начальник Мурс, –
сказав я Персі. – Якщо так, передай йому повний звіт про те, що сталося. Скажи, що мій
письмовий рапорт він
отримає завтра вранці, якщо я встигну його написати.
Персі надувся від гордості. На секунду мені здалося, що він
візьме під козирок.
– Так, сер, зроблю.
– Розпочни з того, що
все в блоці “Г” нормально.
Мені подобається9 квi 2013 о 15:28|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Це не детектив, і начальникові не дуже сподобається, якщо
ти вдаватимешся в
подробиці і нагнітати
напругу.
– Я не буду.
– Гаразд. Йди.
Він дійшов вже до дверей, але повернув назад. Треба було завжди мати на увазі
його почуття протиріччя. Я шалено хотів, щоб він пішов геть, біль в паху
ставав нестерпним, а він, схоже, не дуже хотів йти.
– З тобою все гаразд,
Пол? – запитав він, – Тебе лихоманить? Застудився? В тебе весь лоб спотів.
– Можливо, я й захворів на щось, але в основному, все в порядку, – сказав я. – Йди, Персі, до начальника. Він кивнув і пішов – слава Богові за маленькі милості. Як тільки двері закрилися, я миттю гайнув в свій кабінет. Залишати стіл чергового без нагляду – це порушення правил, але мені
було не до того. Мені було погано, майже так само, як зранку. Я встиг добігти до
туалету і впоратися з
штаньми до того, як
полилася сеча, але я ледве встиг. Однією рукою я закрив рот, щоб стримати крик, а іншою, не дивлячись, вхопився за край вмивальника. Це не
вдома, де можна впасти на коліна і зробити калюжу, якби я впав на коліна тут, сеча залила б всю підлогу. Мені вдалося не впасти і не закричати, але я був
дуже близький до того, й до іншого. Здавалося, сеча наповнена найдрібнішими кусками скла. Запах,
що виходив з унітазу,
був затхлий та неприємний, я побачив
щось біле, мабуть гній, який розтікався по поверхні води. Я зняв з гачка рушник і витер обличчя. Піт заливав мене, лихоманка виходила разом з ним.
Поглянувши в дзеркало, я побачив палаюче від жару обличчя. Цікаво, яка
температура, градусів
тридцять вісім? Чи
тридцять дев’ять? Напевно, краще не знати. Я повісив рушник на місце, спустив воду і повільно пройшов через кабінет до дверей, які вели до
блоку. Я боявся, що Біл Додж або хто-небудь ще зайде й побачить, що троє ув’язнених без
нагляду, але в блоці
було порожньо. Вортон все ще лежав без свідомості на своєму ліжку. Делакруа мовчав, а Джон Коффі, взагалі ніколи не шумів. Ніколи. І це лякало.
Мені подобається9 квi 2013 о 15:51|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я пройшов вниз по Милі та заглянув в камеру Коффі, вже починаючи підозрювати, що він наклав на себе руки одним з двох прийнятих на Поверсі Смерті способів : повісився на власних штанах або перегриз собі вени. Виявилося, нічого подібного. Коффі
просто сидів на ліжку,
поклавши руки на коліна, – найбільша людина з усіх, що я бачив в житті, і дивився на мене своїми вологими очима.
– Капітан, – покликав він.
– В чому справа, хлопче?
– Мені треба вас побачити.
– А хіба ти зараз мене
не бачиш, Джон Коффі?
Він нічого не відповів, продовжуючи вивчати своїм дивним вологим
поглядом. Я зітхнув.
– Зараз, хлопче.
Я подивився на Делакруа, який стояв біля гратів своєї камери. Містер Джингл, його улюбленець – мишеня (Делакруа всім говорив, що це він
навчив Містера Джингла робити трюки, але ми, ті
хто працював на Зеленій Милі, все одно
залишалися єдині в
думці, що Містер
Джингл навчився сам),
без зупинки стрибав з
однієї витягнутої руки
Дела на іншу, як акробат, що здійснює стрибки під куполом цирку. Очі виблискували, вуха були притиснуті до
маленької коричневої
голови. Я не сумнівався, що мишеня реагує на нервові імпульси Делакруа. Поки я дивився, мишеня втекло по штанині Делакруа на підлогу і побігло до стіни, де лежала яскраво розфарбована
котушка. Він прикотив її до ноги Делакруа і
в очікуванні дивився вгору, але француз не звертав в цей момент увагу на свого друга. – Що там, бос? – запитав Дел. – Хто постраждав?
– Все нормально, -відповів я. – Наш новий
хлопчик показав кігті, але зараз він смирний, як овечка. Все добре, що добре закінчується.
– Ще не закінчилося, –
сказав Делакруа, дивлячись в ту сторону коридору, де
лежав Вортон. – L’homme
mauvais, c’est vrai (Погану людину видно відразу)
– Ну не засмучуйся
так, Дел, – заспокоїв я його. – Адже ніхто не
примушує тебе грати з
ним на вулиці ігри.
За спиною почувся скрип ліжка – піднявся
Коффі.
– Бос Еджкум! – покликав він знову. Цього разу наполегливіше. – Мені треба поговорити з вами. Я повернувся до нього, думаючи, що все нормально, розмовляти – наша робота. Я весь час намагався не тремтіти, тому що лихоманка перейшла в
трепет, іноді так буває. Горіло тільки одне місце, пах, немов його розрізали, насипали гарячого вугілля і зашили знову.
Мені подобається9 квi 2013 о 16:33|Редагувати|Видалити|Відповісти