Я зайшов до камери
Коффі. Він відійшов,
пропускаючи мене. Потім знову підійшов до ліжка – воно доходило йому до литки, (ось яким він був високим) і сів. Сів і
поплескав рукою по
матрацу поряд з ним,
потім обійняв мене за
плечі, немов ми сиділи
в кіно і я був його
дівчиною.
– Що тобі потрібно, Джон Коффі? – запитав я, все ще дивлячись в його очі сумні і серйозні.
– Просто допомогти. – Він зітхнув, як людина
що береться за
роботу, яку не дуже хочеться робити, а
потім поклав свою
долоню в області лобкової кістки.
– Що ти робиш?!- закричав я. – Забери
свою мерзенну руку… І тут мене немов вдарило струмом, сильно, але не боляче. Я сіпнувся на ліжку і зігнувся, згадавши, як старий Тут кричав, що він смажиться і що він –
смажений індик. Я не
відчував ні вогню, ні
електроструму, але на
секунду світ втратив
колір, немов його вичавили і він запітнів. Я бачив кожну пору на обличчі Джона Коффі, я бачив маленьку
подряпину в ньогона підборідді. Я відчував, що мої пальці стискають
повітря, а ступні барабанять по підлозі.
Потім все пройшло. І моя “сечова” інфекція теж. І жар, і пульсація в паху зникли разом з
лихоманкою. Я ще
відчував піт, поки випаровувався з шкіри, я відчував його запах, але ось пройшов і він.
– Що там таке? –
пронизливо кричав
Делакруа. Його голос
долітав здалека, але,
коли Джон Коффі нахилився вперед, відвівши погляд від моїх очей, голос француза раптом став ясніший. Немов з моїх вух витягнули вату. – Що він робить? Я не відповів. Коффі нагнувся вперед, обличчя його перекосилося, шия роздулася. Очі майже
вилізли з орбіт. Він нагадував людину, в якої застрягла кісточка в горлі.
– Джон! – Я поплескав його по спині, більше нічого не зміг придумати. – Джон,
що з тобою?
Він здригнувся під моєю рукою і видав неприємний утробний звук, немов його зараз вирве. Він відкрив рот так, як іноді роблять коні: зуби вискалені в
зневажливій усмішці.
Потім, розтискаючи зуби, він видихнув хмарку дрібних чорних комах, схожих на мух або комарів. Вони закружляли високо над його головою, побіліли, а потім зникли.
Несподівано важкість зникла з нижньої частини мого живота, неначе немов всі м’язи там
перетворилися на воду. Я притулився спиною до кам’яної стіни камери Коффі. Пам’ятаю, що повторював знову і знову ім’я Спасителя : Христос, Христос, Христос, а ще пам’ятаю, як подумав про те, що через лихоманку в мене марення. А потім я почув, що Делакруа кличе на допомогу, він кричав всьому світу, що Джон Коффі мене вбиває, волав на всю міць своїх легенів.
Коффі справді нахилився наді мною, але лише для того, щоб переконатися, що зі мною все добре.
– Дел, заткнися, -промовив я, піднімаючись. Я чекав, що біль знову проштрикне мої нутрощі, але нічого не сталося. Я почував себе краще. Направду. На секунду в мене світ закрутився перед очима, але запаморочення пройшло ще до того, як я протягнув руку і
схопився за лозини
гратів на дверях в камеру Коффі.
– Зі мною все гаразд.
– Вийдіть звідти швидше! – сказав Делакруа таким тоном, яким нервові літні жінки веліли дитині “злізти з цієї яблуні”.
– Вам не можна знаходитися там коли в блоці нікого немає!
Я подивився на Джона Коффі, який сидів на ліжку, поклавши свої величезні руки на коліна. Джон
Коффі поглянув на мене. Для цього йому треба було лише трішки підняти підборіддя.
– Що ти зробив, хлопче? – запитав я тихо. – Що ти зі мною зробив?
Мені подобається9 квi 2013 о 20:11|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Допоміг. Адже я допоміг вам, правда?
– Так, напевно, але як? Як ти мені допоміг?
Він покрутив головою
направо, наліво, назад.
Коффі не знав, як він
допоміг (як вилікував), а його простацьке обличчя говорило про те, що йому байдуже, як це вийшло, так само як мені було байдуже, яка швидкість руху, коли я прийшов першим з двохмильного забігу в
честь Дня Незалежності. Я хотів запитати, звідки він дізнався, що я хворий, але не спитав, тому що отримав би точно таку ж незрозумілу відповідь. Десь я чув фразу, яку весь час згадую, щось про “загадку, оповиту таємницею”. Саме такою таємницею був Джон Коффі, і спати вночі він міг тільки тому, мабуть, що йому було все одно. Персі називав його ” ідіотом”, жорстоко, але
не так далеко від істини. Наш велетень знав своє ім’я, знав, що воно пишеться інакше, ніж напій, і це все, що
йому хотілося знати.
Мені подобається10 квi 2013 о 17:19|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
І, немов підкресливши це мені ще раз, він навмисно знову похитав головою, потім ліг на ліжко, поклавши складені
долоні під ліву щоку, як подушку, і відвернувся до стіни.
Ступні його звисали з
ліжка, але його це ніскільки не хвилювало. Сорочка на спині піднялася догори, і я побачив шрами, які смужками виднілись на шкірі. Я вийшов з камери, закрив замки, потім подивившись на Делакруа, який, вчепившись руками в лозини гратів, дивився на мене із занепокоєнням. А може, навіть зі страхом. Містер Джингл сидів в нього
на плечі, і його світлі
вусики ворушилися.
– Що цей чорний чолов’яга зробив з тобою? – прошепотів Делакруа. – В нього що, амулет? Він приклав до тебе
амулет? Дивний французький акцент
римував ” амулет” і
“туалет”.
– Я не розумію, про що це ти, Дел.
– Розумієш, біс би тебе
побрав! Подивися на себе! Весь змінився! Навіть твоя ходьба змінилася, начальнику!
Напевно, і справді моя
ходьба стала іншою. Я
не відчував болю в паху,
відчуваючи замість нього заспокоєння, близьке до захвату, – той, хто хоч раз страждав від сильного
болю, а потім видужав, розуміє, про що мова.
– Все гаразд, Дел, –
наполягав я. – Джону
Коффі просто приснився жахливий сон, ось і все.
– Він чаклун з амулетом! – зопалу вимовив Делакруа. На верхній губі в нього виступили крапельки поту. Дел не так багато бачив, але йому
вистарчило, щоб перелякатися до смерті.
– Він приносить нещастя.
– Чому ти так думаєш?
Делакруа взяв мишеня на долоню. Він прикрив його іншою долонею і підніс до свого обличчя. Потім вийняв з кишені шматок рожевого м’ятного льодяника.
Протягнув його мишеняті, але воно спочатку не звернуло на льодяник увагу, а
витягнуло шию, принюхуючись до подиху людини, немов вдихало аромат кольорів. Його очі-намистинки були напівприкриті і на мордочці написано вираження захвату.
Делакруа поцілував його в носик, і мишеня
дозволило себе поцілувати. Потім мишеня взяло запропонований шматочок льодяника і почало гризти. Делакруа дивився
на нього декілька секунд, потім перевів погляд на мене. І я відразу зрозумів.
– Тобі мишеня сказало? Так?
– Oui.
– Так само, як прошепотіло своє ім’я?
– Так, воно прошепотіло його мені на вухо.
– Лягай, Дел, – запропонував я. – Відпочинь. Усі ці секрети тебе втомили. Він сказав ще щось ображеною інтонацією, мабуть через те, що я йому не вірю. Його голос знову долітав неначе здалека. А коли я повернувся до столу
чергового, мені здавалося, що я не йду, а пливу або взагалі це камери
пливуть повз мене з обох сторін, пересуваючись на потайних колесах. Я хотів було сісти, як зазвичай, але на півдороги мої коліна підкосилися, і я впав на блакитну подушку, яку рік назад Гарі приніс з
дому, щоб було м’яко сидіти. Якби стілець
стояв трохи далі, я впав би прямо на
підлогу, не встигнувши порахувати до трьох.
Ось так і сидів, не відчуваючи ніякого болю в паху, де ще десять хвилин тому палала лісова пожежа. “Я допоміг вам, правда”? – сказав Джон Коффі, і це було правдою, моє тіло це підтверджувало. Але заспокоєння в моїй душі не настало. Цьому він зовсім не допоміг. Мій погляд впав на купу паперів під бляшаною попільничкою на розі
столу. На верхньому писало “Звіт по блоку”, а десь посередині була графа, озаглавлена “Звіт про незвичайні
події”. Я заповню її ввечері, коли почну складати рапорт про
яскраве і гучне прибуття Вільяма Вортона. Але чи потрібно розповідати, що сталося зі мною в
камері Джона Коффі? Я
уявив, як беру олівець, той, кінець якого завжди слинив Брут, і виводжу одне слово
великими буквами: ДИВО.
Мені подобається10 квi 2013 о 17:35|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Це, напевно, виглядало смішно, але замість того, щоб посміхатися, я раптом
відчув, що зараз заплачу. Я закрив обличчя руками, притиснувши долоні до
рота, щоб стримати
ридання – мені не хотілося знову лякати Дела, коли він тільки-тільки почав заспокоюватися. Але
ридань не було, як не
було й сліз. Через декілька секунд я забрав руки від обличчя і поклав їх
на стіл. Не знаю, що я
відчував, але в моїй
голові жила єдина
ясна думка, щоб ніхто
не повернувся в блок, поки я не візьму себе в руки. Я боявся того, що вони зможуть побачити на моєму обличчі. Я підсунув до себе бланк звіту. Я хотів
почекати, поки заспокоюся, щоб написати про те, як моє останнє “проблемне дитя” трохи не задушило Діна Стентона. Було відчуття, що мій почерк теж буде смішним, але я писав, як завжди. Через п’ять хвилин я поклав олівець і пішов в туалет поряд з моїм кабінетом. Насправді не сильно й хотілося,
але, думаю, мені не терпілося перевірити, що ж сталося зі мною.
Очікуючи коли потече, я передчував, що
буде боляче, як вранці,
коли здавалося, ніби з
мене виходять дрібні
кусні скла, і те, що він зробив, врешті-решт
виявиться всього лише
гіпнозом, просто тимчасовим полегшенням. Болю я не відчув, а сеча була чистою, без ознак гною. Я застебнув брюки, потягнув за ланцюжок і повернувся до столу чергового продовжувати роботу.
Я знав, що сталося.
Напевно, знав про це навіть тоді, коли намагався переконати себе,
що був під гіпнозом. Я
отримав зцілення, на теперішній час, диво від Всемогутнього Бога. Ще хлопчиком, відвідуючи всякі баптистські або пятидесятницькі церкви, які шанувалися моєю матір’ю і сестрами в
певний місяць року,
я наслухався різні історії від людей про дивовижні зцілення. Вірив я не всім, але винятки були . Один
з них – чоловік по імені Рой Делфінс, який жив недалеко від нас зі своєю сім’єю, коли мені було шість років. Делфінс випадково відрубав сокирою пальчик своєму маленькому синові,
коли він необережно
поклав руку на поліно,
яке тримав, допомагаючи батьку рубати дрова. Рой
Делфінс сказав, що
майже протер килим
колінами в молитвах
восени і зимою, а весною пальчик приріс знову. Навіть ніготь почав рости. Я повірив Рою Делфінсу, коли він
розповідав про це під час святкування. В тому, про що він розповідав, відчувалася непідробна щирість. Він стояв, заховавши руки в кишені комбінезона, не повірити йому було неможливо. Коли палець почав приростати, його спочатку кололо,
палець не давав спати
вночі, говорив Рой Делфінс, він знав, що це божественне
поколювання, але терпів. Я виховувався в традиціях чудес і
зцілень. Я виріс з вірою в амулети (тільки там, в горах, ми римували його із словом “портрет”), болотяну
воду від бородавок, мох під подушкою від
болю в серці через невзаємне кохання, та
звичайно ж, в те, що ми називаємо талісманами. Проте я не вірив, що Джон Коффі чаклун. Я дивився йому в очі. Більше того, я відчув його дотик. Це був дотик дивного і
дивовижного лікаря.
Мені подобається10 квi 2013 о 18:47|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Адже я допоміг, правда?
Ці слова все дзвеніли й
дзвеніли в мене в голові, як куплет пісні, від якого ніяк не можеш позбавитися, або як слова заклинання. Адже я допоміг, правда? Правда, тільки допоміг не він. Допоміг Господь. І якщо Джон Коффі говорив “я”, то швидше від неусвідомлення, чим з гордості. Але я знав, вірив в те, про що дізнався – зцілення в цих церквах, в соснових дерев’яних будиночках, які так полюбила моя, тоді ще двадцятидвохрічна матуся. Зцілення відбувається не від того хто зцілюється і не від цілителя, а тільки від волі Божої. Для того, хто просто видужав після хвороби, це нормально, так і повинно бути, але зцілений повинен потім
запитати “чому”, замислитися про волю Божу та про те, через які страшні муки пройшов Господь для
здійснення своєї волі. Чого ж тоді Бог хотів
від мене? Чого так сильно бажав, що вклав цілющу силу в руки дітовбивці? Щоб я залишився в блоці, а не тремтів вдома в ліжку, хворий, як собака, з мерзенним запахом сірки, що виходила б з потом? Можливо. А можливо мені треба було бути тут, а не вдома на той випадок, якщо Біл Вортон знову вирішить робити капості, або для того, щоб Персі Ветмор не втнув щось нерозумне та руйнівне. Ну що ж, гаразд. Я буду дивитися довкола і мовчати, особливо про дивовижне зцілення. Ніхто не здивується тому, що я краще виглядаю, я всім говорив, що мені краще, і до сьогоднішнього дня дійсно в це вірив. Я навіть сказав начальникові Мурсу, що видужую. Дещо
бачив Делакруа, але я
подумав, що він теж
мовчатиме (ймовірно побоюючись, що Джон Коффі наведе порчу, якщо буде базікати). Що ж до самого Коффі, то він, напевно, вже забув про все. Врешті-решт, він всього лише посередник, провідна труба, а жодна труба не пригадає, що за вода текла в ній, коли перестане йти дощ. Отже я вирішив мовчати з цього приводу і не уявляв собі зовсім, коли зможу розповісти про це і тим більше, кому. Проте, потрібно признатися, цей величезний парубок був мені цікавий. А після того, що сталося зі мною в його камері, він зацікавив мене ще більше.
Мені подобається11 квi 2013 о 8:20|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 4

Перш ніж піти додому того дня, я домовився з Брутом, що він замінить мене вранці, якщо я затримаюся, а коли прокинувся, то відразу ж відправився в містечко Тефтон графства Трапінгус.
– Щось мені не дуже подобається, що ти так турбуєшся про цього Коффі, – сказала дружина, протягуючи мені пакет з приготовленим сніданком (Дженіс не довіряла гамбургерам з придорожніх харчівень, вона говорила, що в кожному з них – розлад шлунку). Це на тебе не схоже, Пол.
– Я не турбуюся про нього, – пояснив я. – Мені просто цікаво, ось і все.
– Досвід мені підказує,
що одне з іншим завжди пов’язано, – в’їдливо підкреслила Дженіс і міцно поцілувала мене в губи. – А ще хочу сказати, що ти маєш кращий вигляд. А то я
вже почала хвилюватися. Твої “водяні проблеми” пройшли?
– Так, все пройшло, -відповів я і поїхав, всю дорогу наспівуючи пісеньки типу “Прийди, Джозефіно, покатаємся в машині” або “Ми багачі”. Спочатку я зайшов в
редакцію тефтонської
газети “Інтелігенсер”,
і там мені повідомили, що хлопець, якого я шукаю, – Берт Хамерсміт, скоріш за все в будівлі суду графства. В будівлі суду мені сказали, що
Хамерсміт був, але пішов, після того, як прорвало трубу і засідання суду відклали. Розглядалася справа про згвалтування (на сторінках “Інтелігенсера” злочин буде згадуватися як
“напад на жінку”, саме в такому стилі описувалися подібні справи, поки на сцені не з’являлися Рікі Лейк та Карні Вільсон). Скоріш за все, він пішов додому, пояснили мені. Я дізнався, в якому напрямку треба їхати по грунтовій дорозі, такій розбитій і вузькій, що я довго не наважувався повернути на
неї своїм “фордом”, і там нарешті знайшов потрібну мені людину.
Хамерсміт написав
велику частину нарисів про суд над Коффі, і саме від нього я дізнався багато подробиць переслідування, які й
привели до затримання Коффі.
Подробиць, які в “Інтелегінсері” вважали занадто
жахливими, щоб
надрукувати. Місіс Хамерсміт виявилася симпатичною молодою жінкою з втомленим обличчям і почервонілими від прання руками. Вона не запитала, по якій я справі, а просто провела через весь будинок, що пахнув випічкою, на задній ґанок, де сидів її чоловік з пляшкою ситро в руці і нерозкритим номером журналу “Ліберті” на колінах. За будинком було невелике, трикутне подвір’я. В далекому
його кінці двоє маленьких дітей то сміялися, то сварилися через гойдалки. З ґанку було важко розрізнити, якої вони
статі, але мені здалося, що це хлопчик та дівчинка. Можливо навіть двійнята, що надавало участі їх батька в суді над Коффі особисте, особливе забарвлення.
Трохи ближче, посеред
витоптаної, всипаної послідом ділянки землі, айсбергом височіла собача будка. Але ніяких ознак її
хазяїна. День був знову не по сезону спекотним, і я подумав, що він, ймовірно, спить всередині.
– Берт, ось тобі і
компанія, – сказала
місіс Хамерсміт.
– Добре. – Він поглянув на мене, потім на дружину, а потім знову почав дивитися на дітей, і було зрозуміло, що серцем він поряд з ними. Він був дуже худий, навіть хворобливо худий, неначе тільки почав видужувати після важкої хвороби, навіть його волосся було рідким.
Мені подобається11 квi 2013 о 8:59|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Дружина невпевнено поклала йому на плече почервонілу, розпухлу від прання руку. Він не поглянув та не доторкнувся до неї, і вона забрала її. Мені раптом здалося, що вони схожі більше на
брата і сестру, чим на
чоловіка і дружину: в нього розум, в неї – зовнішність, але в обох дуже велика схожість, спадок, якого важко уникнути.
Пізніше, вже по дорозі
додому, я зрозумів, що вони зовсім не схожі, такими їх зробили сліди пережитого стресу і давньої печалі. Так дивно, але біль залишає сліди на наших обличчях і робить схожими один на одного.
Вона запитала
– Хочете випити чогось холодного, містер?
– Еджкум, – підказав я. Пол Еджкум. Спасибі. Не відмовлюся від чогось холодного, мадам. Вона знову ввійшла до будинку. Я
простягнув руку, Хамерсміт відповів коротким рукопотисканням. Воно було в’ялим і холодним. Погляд його
залишався прикутим до дітей в глибині подвір’я.
– Містер Хамерсміт, я
працюю старшим наглядачем блоку “Г” в
в’язниці “Холодна Гора”, Це…
– Я знаю, що це таке, –
перебив він і подивився на мене з трохи більшою цікавістю. – Тобто головний наглядач Зеленої Милі стоїть на
моєму ґанку власною
персоною. Що привело вас за п’ятдесят миль для розмови з єдиним
штатним репортером
місцевої газетки?
– Джон Коффі, – відповів я. Мабуть я чекав на якусь сильну реакцію (асоціація з
дітьми двійнятами крутилася в мене в голові, та й ще собача
будка; в Детериків теж була собака) але
Хамерсміт тільки підняв брови і відсьорбнув з пляшки.
– В вас виникли проблеми з Коффі, так?
– З ним не так багато
проблем, – сказав я. – Він не любить темряви, майже весь час плаче, але ці проблеми не заважають працювати. Буває й гірше.
– Багато плаче, так? –
запитав Хамерсміт. Я б сказав, йому є над чим поплакати. Враховуючи те, що він
зробив. Що б ви хотіли
дізнатися?
– Все, що розповісте. Я
читав ваші нариси в газетах, так що, скоріш за все, мені б хотілося знати все, що не потрапило туди.
Він зміряв мене гострим сухим поглядом.
– Як виглядали дівчатка? Що саме він з ними зробив? Вас цікавлять такі подробиці, містер Еджкум?
– Ні, – відповів я, намагаючись говорити стримано. – Мені це не цікаво, сер. Бідні дівчатка мертві. А Коффі живий – ще живий, – і мене цікавить він.
– Добре, – кивнув він. –
Беріть стілець і сідайте, містер Еджкум. Пробачте,
якщо говорю зараз занадто різко, але мені
доводиться часто стикатися з гадиною. Мене самого в цьому звинувачували. Я просто хотів вас
перевірити.
– І як, перевірили?
– Гадаю, що так, – сказав він майже байдуже. Те, що він мені розповів, дуже схоже на вже описане мною раніше. Як місіс Детерік замітила, що на веранді нікого немає, двері зірвані з верхньої петлі, зім’яті ковдрочки в кутку, кров на сходинках. Як
її син і чоловік пустилися в погоню за викрадачем дівчаток. Як загін наздогнав
спочатку їх, а потім трохи пізніше Джона Коффі. Як він сидів на березі
річки і вив, тримаючи в своїх величезних руках тіла дівчаток, немов великих ляльок. Репортер – худий, в білій сорочці з розстебнутим коміром і сірих брюках говорив спокійним голосом, а його погляд не відривався від дітей,
які сварилися і сміялися, гойдалися по
черзі на гойдалках в затінку, в далекому кінці подвір’я.
Десь посередині розповіді прийшла місіс
Хамерсміт з пляшкою
домашнього пива –
холодного, міцного і вишуканого. Вона постояла та послухала трохи, а потім відволіклася, щоб спуститися до дітей і
сказати їм, щоб пришли до будинку, тому що буде виймати печиво з печі. “Ми зараз, мамо”! – продзвенів голос маленької дівчинки, і
жінка повернулася на
ґанок.
Мені подобається11 квi 2013 о 10:12|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Коли Хамерсміт закінчив, він запитав:
– А чому, власне, вам все це потрібно знати?
До мене ніколи не приходили з охорони
Великого будинку, ви перший.
– Адже я говорив вам…
– Зрозуміло, цікавість. Людям цікаво, це звичайне явище, інакше я б залишився без роботи і довелося мені важко працювати, щоб прожити. Але п’ятдесят миль надто багато, не думаю що варто їх долати з чистої цікавості, особливо, якщо останні двадцять миль нікудишньої дороги. Чому ви не говорите мені правду, Eджкум? Я задовільнив вашу цікавість, тепер дайте відповідь мені. Я міг би, звичайно, розповісти, що в мене була “сечова” інфекція, а Джон Коффі поклав на
мене руки і вилікував.
Це зробила людина, яка згвалтувала і вбила двох маленьких
дівчаток. І мене це, звичайно, здивувало, як здивувало б будь-кого. Я навіть подумав, а чи не могло статися так, що Хомер Крибус і помічник Роб Макджі впіймали не ту людину. Незважаючи на всі докази проти нього, я сумнівався. Тому що така людина, руки якої мають таку дивовижну силу, зазвичай не може бути гвалтівником і вбивцею дітей. Ні, це мабуть, не може бути правдою.
– Мене цікавлять дві
речі, – сказав я. – По-перше, чи робив він що-небудь подібне
раніше. Хамерсміт повернувся до мене, в його очах засвітилася невдавана цікавість, і я зрозумів, що він
дуже кмітлива людина. Може навіть
блискуче розумна, але по-своєму непомітна.
– Чому? – запитав він. –
Що ви знаєте, Еджкум? Він щось говорив?
– Та нічого. Але якщо людина зробила таке, то зазвичай вона робила подібне й
раніше. Ці люди входять в смак,
– Так. Так буває. Дійсно, так буває. – І мені здалося, що буде нескладно простежити його шлях і про все дізнатися. Така велика людина, та ще й чорношкіра – фігура досить помітна.
– Якщо ви так думали, то помилилися, – сказав він. Щодо Коффі. Я знаю.
– Ви намагалися це
зробити?
– Так, і нічого не знайшов.
Лише декілька залізничників, які начебто бачили
його в Кноксвіл-Ярдзі за два дні до вбивства
дівчаток Детерік. Нічого дивного, адже його схопили за річкою якраз навпроти Великої південної магістралі, напевно,
він там йшов по дорозі з Теннесі. Я отримав
лист від людини, яка написала, що наймала величезного чорношкірого лисого
чоловіка переносити кошики ранньої весни
цього року, це було в
Кентуккі. Я відправив йому фотографію Коффи, і він впізнав його. І це все. Хамерсміт знизив плечима і погойдав головою.
– Вам не здалося це дивним?
– Це здалося мені
більше чим дивним,
містер Еджкум. Він немов звалився з неба. І ніякої користі від нього – він не може згадати, що було минулого тижня, коли настає наступний.
– Так, не може, –
погодився я. – А як ви
це пояснюєте?
– Ми живемо в епоху
депресії, – сказав він. –
Ось так я це пояснюю.
Всі кудись їдуть. Оклахомці вирушають
в Каліфорнію збирати
персики, бідні білі з лісів хочуть ремонтувати автомобілі в Детройті,
чорношкірі з Міссісіпі бажають переїхати в Нову Англію і працювати на взуттєвій або ткацькій фабриці. Всі вони – і чорні, і білі – думають, що на новому місці їм буде краще. Такий ось
американський стиль життя, біс би його побрав. Навіть такий велетень, як Коффі, може залишитися непоміченим. Ненадовго, до тих пір поки не вирішить вбити двійко маленьких дівчаток.
Маленьких білих дівчаток.
– Ви вірите в це? –
запитав я. Він лагідно
подивився на мене:
– Інколи вірю.
Мені подобається11 квi 2013 об 11:46|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Його дружина виглянула з кухонного вікна, як машиніст з кабіни локомотиву, і закричала: “Діти, печиво готове!” Потім звернулася до мене:
– Чи не бажаєте вівсяного печива з родзинками, містер
Еджкум?
– Я впевнений, що воно
чудове, мадам, але я
втримаюся.
– Ну гаразд, – сказала вона і зникла з вікна.
– Ви бачили його шрами? – раптом запитав Хамерсміт. Він все ще спостерігав за дітьми, які ніяк не могли відірватися від гойдалок, навіть заради вівсяного
печива з родзинками.
– Так.
Я був здивований, що
він теж помітив. Він
побачив мою реакцію і
засміявся.
– Однією з перемог захисника було те, що
йому вдалося змусити
Коффі зняти сорочку та
показати свої шрами
присяжним. Обвинувач
Джордж Петерсон, протестував як міг, але суддя дозволив. Старий Джордж даремно ловив повітря руками – тутешні
присяжні не дотримуються всіх
цих психологічних хитромудростеї про те, що люди, до яких погано відносилися в дитинстві, просто не можуть себе контролювати. Вони вірять в те, що люди завжди за себе відповідають. Я теж багато в чому розділяю цю точку зору. Але все рівно, ці шрами були жахливими. Ви розглянули їх, Еджкум? Я бачив Коффі роздягненим в душі і зрозумів, про що він
говорив.
– Вони всі неначе
розмиті, нечіткі такі.
– Ви знаєте, що це
означає?
– Хтось побив дуже сильно його, коли він був маленьким, – відповів я. – До того, як він виріс.
– Але їм не вдалося
вигнати з нього біса, так, Еджкум? Краще б
поберегли палицю і
втопили його в річці, як
сліпе котеня, правда?
Я подумав, що, мабуть
потрібно просто погодитися і піти, але не зміг. Я бачив його. І я також відчув його.
Відчув дотик його рук.
– Він… Дивний, –
вимовив я. – Але в нього немає ознак агресивності та схильності до насильства. Я знаю, як його знайшли, це
не узгоджується з тим, що я бачу щодня в блоці. Мені відомо, що таке агресивні люди, містер Хамерсміт. Я подумав, звичайно ж про Вортона, який душив Діна Стентона ланцюгом і кричав “Агов, хлопці! В вас
сьогодні свято чи що”?
Тепер він дивився на мене пильно і ледь помітно посміхався недовірливою посмішкою, якій я не
надав великого значення.
– Ви приїхали не для
того, щоб зрозуміти, чи міг він вбити інших дівчаток в іншому місці, – промовив він. –
Ви приїхали дізнатися,
чи згіден я з тим, що він взагалі цього не робив. Адже так, правда? Признайтеся, Еджкум.
Я допив своє холодне
пиво, поставив пляшку
на столик і сказав
– І що, ви згідні?
– Малеча! – покликав він дітей знизу, нахилившись вперед. – Ходіть зараз же сюди їсти печиво! – Потім знову всівся на стільці і подивився на мене. Легка посмішка, якій я не надав значення, з’явилася знову.
– Я вам дещо розповім,
– сказав він. – Слухайте
уважно, тому що, цілком можливо, ви
почуєте те, що вам
потрібно.
– Я готовий.
Мені подобається12 квi 2013 о 18:40|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– В нас був собака по кличці Сер Галахад. – Він показав пальцем на будку. – Хороший собака. Безпородний, але лагідний. Спокійний. Готовий лизати руки або принести палицю.
Таких помісей дуже багато, правда? Я, знизивши плечима, кивнув. – Безпородні собаки дуже сильно нагадують негра-раба, – продовжував він. – До них швидко звикаєш і зазвичай починаєш любити. Користі від таких собак не багато, але їх тримають, тому що вам здається, ніби вони вас люблять. Якщо пощастить, містер Еджкум, то вам не ніколи не доведеться дізнатися, що це не так. А ось нам з Сінтією не пощастило. Він зітхнув – сумно, немов вітер, який шелестить осіннім листям. Хамерсміт знову показав на собачу будку, і я подумав, як це я раніше не помітив запустіння, міг якось
здогадатися по шматках посліду, вже білого та твердого як каміння. – Я зазвичай прибирав за ним, – сказав Хамерсміт, – і лагодив дах будки, щоб не протікав дощ. І в цьому Сер Галахад був схожий на південного негра, до якого теж відносилися по-людськи. Тепер я не торкаюся будки, я навіть не підходив до неї жодного разу після нещастя. Якщо те, що сталося, можна назвати нещастям. Я підійшов до собаки з рушницею і застрелив його, але з тих пір туди не підходив. Не можу. Можливо, з часом. Тоді я приберу весь цей послід, а будку знесу.
З’явилися діти, і мені раптом дуже захотілося, щоб вони не підходили, більше за все на світі. Дівчинка
була звичайною дитиною, а ось хлопчик… Вони затупотіли по сходинках, дивлячись на мене, сміялися, а згодом попрямували до дверей в кухню.
– Калеб, – покликав
Хамерсміт. – Підійди
сюди на секунду.
Дівчинка – дуже схожа на хлопчика, та ще й одного віку – відправилася на кухню. Хлопчик підійшов до батька, дивлячись собі під ноги. Він знав, що він потворний. Йому мабуть було
років чотири, але в чотири роки вже можна зрозуміти, що ти потворний. Батько взяв хлопчика рукою за підборіддя і спробував підняти його обличчя. Спочатку хлопчик пручався, але коли батько попросив його “Будь ласка, синку”, з ніжністю та теплом в голосі, він зробив, як просили. Велетенський шрам починався від волосся,
перетинаючи лоб та одне зіщулене око, і закінчувався біля куточка рота, понівеченого, застиглого в огидній гримасі. Одна щока була гладкою і чарівною, а інша – шорсткою, як кора дерева. Мабуть, там нещодавно була рана, але тепер вона нарешті зажила.
– В нього одне око, –
сказав Хамерсміт, погладжуючи понівечену щоку хлопчика ніжними дотиками руки. – Слава богу, що він не залишився зовсім сліпим. Ми на колінах дякували Господеві. Правда, Калеб?
– Так, татку, – сором’язливо відповів хлопчик – хлопчик, з якого будуть немилосердно глузувати, насміхатися, придумувати жорстокі
прізвиська протягом
всіх років навчання. Якого не запрошуватимуть пограти в “пляшечку” або “перекажи іншому” і який навряд чи спатиме з жінкою, коли настане час чоловічих потреб, якщо тільки не заплатить за неї, хлопчик, який завжди буде обділеним серед своїх
ровесників. Хлопчик, який, дивлячись в дзеркало в найближчі п’ятдесят чи шістдесят років свого життя, буде думати: потвора, потвора, потвора.
– Ну біжи, йди їсти своє
печиво, – сказав йому батько та поцілував
викривлені губи хлопчика.
– Так, татку, – промовив Калеб і чимдуж побіг всередину.
Хамерсміт витягнув
хусточку із задньої кишені і витер очі, вони були сухі, але я думаю, він звик, що вони завжди наповнені слізьми.
Мені подобається12 квi 2013 о 22:02|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Собака вже був тут, коли вони народилися. Я привів його в будинок, щоб він їх понюхав, коли Синтія принесла дітей додому з лікарні, і Сер Галахад
полизав їхні ручки. Їхні
крихітні ручки. – Він кивнув, немов підтверджуючи це самому собі. – Собака з ними бавився, зазвичай лизав обличчя Арден, поки вона не починала сміятися. Калеб тягав його за вуха, а коли вчився ходити, іноді
шкандибав по подвір’ї, тримаючись за хвіст Галахада. Собака ніколи навіть не гарчав на них. Ні на кого. Тепер дійсно виступили сльози. Він
витер їх автоматично,
вже звичним рухом.
– Просто не було причини, – сказав він. – Калеб не робив йому боляче, не кричав на нього, нічого такого. Я знаю, я був присутнім там. Якщо б мене не було, хлопчик, швидше за все, загинув. Адже не сталося нічого, нічого такого, містер Еджкум. Хлопчик просто сів таким чином, що його обличчя було навпроти морди собаки. І що спало на думку Серові
Галахаду – ніхто не знає, але він кинувся і
схопив малюка. Він би
його загриз, якби зміг. Те ж саме сталося з Коффі. Він там був, побачив дівчаток на веранді, схопив, згвалтував і вбив. Ви сказали, що повинно бути якесь пояснення, що він, ймовірно, робив щось подібне в минулому.
Я розумію вас, але, можливо, він нічого такого раніше й не робив, а це було вперше. Можливо, якщо б відпустити Коффі, він ніколи такого не вчинить. Можливо, мій собака теж більше нікого б не
вкусив. Але я не змирився з цим. Я просто вийшов з рушницею, взяв його за нашийник і застрелив. Він важко дихав.
– Я досить освітчена людина, як і всі, містер Еджкум, я закінчив коледж в Баулінг Гріні, вивчав історію, журналістику, трохи філософії. Я звик вважати себе інтелігентним. Не
думаю, що мешканці півночі згідні зі мною, але я себе вважаю
інтелігентним. Я не
погоджуся, щоб повернулося назад
рабство, навіть за весь чай Китаю. Впевнений, ми повинні бути гуманними і добрими по відношенню до расової проблеми. Але нам слід пам’ятати, що
такий, як ваш чорношкірий, здатний вкусити при першій слушній нагоді, як безпородний пес. Може вкусити, якщо це збреде йому в голову і
буде слушна нагода. Ви хочете знати, чи зробив він це, цей ваш плаксивий містер Коффі із шрамами по всьому тілі?
Я кивнув.
– Так, – вимовив
Хамерсміт. – Він це
зробив. Не сумнівайтеся і не відвертайтеся від
цього. З цим можна
змиритися раз або сто
раз, навіть тисячу. Але все ж… Він підняв
руку перед моїми очима і різко постукав
складеними пальцями по вказівному, зображуючи відкриту пещеку. – Розумієте?
Я кивнув знову.
– Він згвалтував їх, вбив, а потім пожалів про це. Але дівчатка
залишилися згвалтованими, залишилися мертвими.
Адже ви відплатите йому, правда, Eджкум? Через декілька тижнів відплатите так, що він більше ніколи такого не вчинить. Він піднявся, підійшов до перил і подивився на собачу будку в центрі витоптаної галявинки, посеред старого посліду.
– А тепер вибачите мені, – сказав він. – Якщо вже випала нагода не бути в суді після обіду, думаю що
зможу побути трохи зі
своєю сім’єю. Адже діти тільки раз бувають маленькими.
– Так, звичайно, –
погодився я. Мої губи
немов заніміли і здавалися чужими.
– Спасибі за те, що
приділили мені стільки
часу.
– Та немає за що, – сказав він.
Від будинку Хамерсміта я поїхав прямо в в’язницю.
Дорога була довгою, і на цей раз я не міг
скоротити її наспівуючи пісні. Здавалося, всі пісні на якийсь час вийшли з моєї голови. Перед
очима стояло понівечене обличчя бідного хлопчика. І рука Хамерсміта, його пальці, які були складені в відкриту пащеку.
Мені подобається13 квi 2013 о 9:44|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 5

Свій перший візит до
гамівної кімнати Біл Вортон зробив на наступний ж день. Весь ранок, та день він виглядав тихим і лагідним, немов овечка Мері, і, як потім ми зрозуміли, цей стан був для нього неприродним. Це означало що щось не так. Потім десь о пів на
восьму вечора Гарі раптом відчув теплі краплі на манжетах брюк, які він надів перший раз після
прання. Це була сеча.
Вільям Вортон стояв в
своїй камері та показуючи почорнілі зуби, мочився на брюки і черевики Гарі Тервіліджера.
– Цей собачий син, мабуть, терпів весь
день, щоб більше набралося, – розказував пізніше Гарі, все ще з відразою і огидою. Ось таке.
Настала пора показати
Вільяму Вортону, хто
замовляє музику в блоці “Г”. Гарі покликав
Брута та мене, я підняв Діна і Персі, які
теж знаходилися в
блоці. В нас було троє
ув’язнених, якщо ви
пам’ятайте, і ми працювали в повному складі: моя група з сьомої вечора до третьої ночі – час, коли
найчастіше виникають
нештатні ситуації, та дві інші зміни. Ті зміни складалися в основному з тимчасових охоронців, зазвичай під керівництвом Біла Доджа. Врешті-решт це непогано, я це відчував, і якби міг призначити Персі денну зміну, було б ще краще. Та все ж я цього так і не зробив. І
досі іноді запитую себе – змінилося б щось, якби я перевів його тоді? В приміщенні складу був пожежний кран, недалеко від Олд Спаркі. Дін з Персі пригвинтили до нього довгий пожежний шланг і стояли біля клапана, щоб, якщо
знадобиться, відразу його відкрити.
Ми з Брутом поспішили до камери Вортона, він все ще стояв, вишкіривши зуби, а його пеніс висів з спущених штанів. Я
приніс гамівну сорочку яку поклав на полицю в кабінеті вчора, ще перед відходом додому, думаючи, а раптом вона знадобиться для нашого новенького “нечемного хлопчика”. Тепер я тримав її в руках, просунувши вказівний палець в одну із петель. За нами йшов Гарі, тримаючи наконечник шланга, який звивався в мій
кабінет, а звідти в приміщення складу, де
Дін і Персі щосили швидко розмотували
барабан.
– Ну як, подобається? –
запитав Буйний Біл. Він сміявся, як дитина на
карнавалі, сміявся так,
що майже не міг говорити, сльози текли в нього по щоках. – Ви
пришли так швидко, що я навіть не чекав. А я вам готую какашки на закуску. Теплі і м’які. Завтра приготую. Він побачив,
що я відкриваю двері його камери і примружився. Помітиши, що Брут тримає у одній руці револьвер, а в іншій – палицю, його очі звузилися ще більше.
– Тільки спробуйте сюди ввійти, вас звідси
винесуть, Малюк Біллі
вам це гарантує, – сказав він нам. Його погляд знову зупинився на мені.
– А якщо ти спробуєш напнути на мене цю сорочку для телепнів, то побачиш, що
буде, старий пес.
– Тут не ти командуєш, зрозумів? – відповів я йому, – А
якщо ти настільки нерозумний, що не можеш зрозуміти, то потрібно тебе трішки навчити. Я відкрив другий замок і відсунув двері в сторону. Вортон відступив до ліжка, простягнув руки до мене і поманив пальцями
– Ну давай, давай,
гидкий козел. – Вони мене вчитимуть, а цей
стариган так і рветься
в вчителі. – Він перевів
погляд на Брута і подарував йому гнилозубу посмішку.
– Ну давай, бурмило,
починай! Тільки тепер
тобі не вдасться зайти
мені за спину. І опусти
свій револьвер, адже все одно стріляти не будеш. Давай поборемося один на
один і подивимося, хто з нас кращий!
Мені подобається13 квi 2013 о 12:17|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Брут зробив крок в камеру, але не до Вортона. Він відійшов вліво, пройшовши через двері, і Вортон
витріщив очі, побачивши спрямований на нього
пожежний шланг.
– Ні, не потрібно, – пробурмотів він. – Не потрібно, ні!
– Дін, – закричав я. – Включай! На повну!
Вортон, рвонувся вперед, і Брут наніс йому найсильніший удар палицею – я впевнений, що про
такий удар мріяв
Персі – впоперек лоба як раз між брів. Вортон, який напевно думав, що до його приходу в нас не було неприємностей, осів
на коліна з широко
відкритими невидючими очима. Коли пішла вода, Гарі відійшов на крок під її натиском, а потім, стискаючи наконечник
шланга, націлив його, як автомат. Струмінь вдарив Біла Вортона
прямо в середину грудей, збивши на підлогу і загнавши під
ліжко. Нижче по коридору Делакруа стрибав з ноги на
ногу, видаючи різкі
звуки і викрикуючи Джону Коффі, щоб той
розповів, що там
відбувається, хто
перемагає і чи цьому
новенькому дурнику
подобається душ по-
китайськи. Джон не відповідав, просто тихо стояв в своїх занадто
коротких штанцях і тюремних шльопанцях. Мені
вдалося лише один раз кинути на нього погляд, і я встиг помітити колишній
вираз його обличчя
сумний і відчужений.
– Виключай воду! –
крикнув Брут через плече і швидко вбіг в камеру. Він просунув руки попід пахви Вортона, який перебував майже в несвідомому стані, і виволік його з-під ліжка. Вортон кашляв і видавав булькаючі звуки. Кров стікала на його помутнілі очі з
рани на лобі, де палиця Брута розітнула шкіру.
Процес одягання
гамівної сорочки ми
з Брутом відпрацювали до автоматизму, проробляючи це, як пара водевільних танцюристів, які репетирують новий
танець. І кожного разу
залишалися задоволені
собою. Так, як цього разу.
Мені подобається13 квi 2013 о 15:57|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Брут посадив Вортона і
витягнув його руки до мене, як діти тягнуть руки до нової ляльки. Свідомість тільки почала повертатися до Вортона, в голові промайнуло розуміння того, що, якщо він не почне зараз же боротися, потім може
бути пізно, але зв’язок
між мозком і м’язами
ще не відновився, і поки він його не відновив, я натягнув рукави сорочки йому на руки, а Брут застебнув пряжки на
спині. Поки він вправлявся із застібками, я схопив
зав’язки манжетів, перекинув рукави хрест-навхрест за спину і зв’язав разом полотняною зав’язкою. Після цього почало здаватися, що Вортон сам себе обіймає.
– Біс тебе побери, ну як там вони з ним справляються? – вигукував Делакруа. Я
чув також писк Містера Джингла, якому нібито теж було цікаво. З’явився Персі в мокрій,
сорочці, що обліпила тіло від довгої боротьби з вентилем, обличчя його палало від збудження. За
ним йшов Дін з намистом багрового синця на шиї.
– Ну давай, Буйний Біллі, – сказав я і підняв Вортона на ноги. Зроби топ-топ.
– Не називай мене так! – різко вигукнув Вортон, напевно, вперше виявивши свої
справжні почуття,
скинувши маску розумного звіра.
– Буйний Біл Хайкок не
був крутим! Він не ходив на ведмедя з ножем! Він був таким же бродягою, як Джон Лоу! Тупий собачий син сидів біля дверей, і його вбив пияцюга!
– Боже ж ти мій, цілий
урок історії! – вигукнув Брут і виштовхав Вортона з камери. – Потрапляючи сюди,
ніхто не знає, що
буде, але все буде
чудово. Особливо коли
тут такі славні
хлопці, як ти. І знаєш що? Скоро ти сам ввійдеш в історію Буйний Біле. А
зараз підеш по коридорі, там для тебе
приготована кімната.
Вортон видав лютий,
нечленороздільний крик і кинувся на Брута, хоча був запакований в гамівну сорочку і рукавами зав’язаними за спиною. Персі схопився вже за свою палицю – рецепт для Ветмора на всі випадки життя, але Дін перехопив його руку. Персі поглянув на нього здивовано і
обурено, немов хотів
сказати “Після всього
того, що Вортон зробив, з тобою, ти ще хочеш мене втримати”? Брут відштовхнув Вортона
назад. Я впіймав його і
підштовхнув Гарі. А Гарі штовхнув його по Зеленій Милі повз тріумфуючого Делакруа і байдужого
Коффі. Вортон побіг, щоб не впасти обличчям на підлогу, і всю дорогу лаявся. Прокляття сипалися, немов іскри з електрода зварювальника. Ми
завели його в останню камеру з правої сторони, поки Дін,
Гарі та Персі (який
вперше скаржився на те, що увесь час працює) виносили всякий мотлох з гамівної кімнати.
Мені подобається13 квi 2013 о 16:28|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Поки вони це робили, я перекинувся декількома словами з Вортоном.
– Вважаєш себе безстрашним? – запитав я, – Можливо, синку, так і є, але тут це не має значення. Твої дні все рівно злічені. Якщо нам з тобою буде легко, то й
тобі буде легко з нами.
Якщо ти нам добавиш проблем, ти все одно
помреш, тільки ми тебе спочатку заточимо, як олівець.
– Ви будете щасливі,
коли мені прийде кінець, – хрипло промовив Вортон. Він сіпався в гамівній сорочці, знаючи, що нічого з цього не вийде, його обличчя було червоним, як томат.
– А до того часу я здорово попсую вам крові. І він оголив свої зуби, як злісний бабуїн. – Якщо ти тільки хочеш
попсувати нам нерви, то тобі це вже вдалося, можеш заспокоїтися, -втрутився Брут. – Але поки йде твій час на Милі, Вортон, нам наплювати, можеш весь термін просидіти в кімнаті з м’якими стінами. І носити цю сорочку до тих пір, поки від недостачі кровообігу твої руки не зігниють від гангрени і не відпадуть. – він перевів дух.
– Адже сюди ніхто не приходить. І якщо ти думаєш, ніби когось хвилює, що твориться з тобою, то помиляєшся. Для всього світу ти вже мертвий. Вортон уважно поглянув на Брута, і
фарба повільно зникла з його обличчя.
– Випустіть мене, –
сказав він миролюбно -занадто серйозно, щоб
повірити. – Я буду добре поводитися. Чесне слово.
В дверях камери з’явився Гарі. Кінець коридору став похожим на ринок, але ми звикли все швидко приводити в порядок, якщо вже почали. Ми
й раніше це робили, та
знали, що до чого.
– Все готово, – сказав
Гарі. Брут схопив за
виступ полотняної
сорочки, де знаходився правий лікоть Вортона і підняв його на ноги.
– Пішли, Невгамовний Біл. І спробуй подивитися на все з хорошої сторони. В
твоєму розпорядженні по меншій мірі доба, щоб запам’ятати, що
не можна сидіти спиною до дверей і не варта витворяти такі капості.
– Випустіть мене, – заскиглив Вортон. Він переводив погляд з Брута на Гарі, потім на мене, і обличчя його
знову наливалося фарбою.
– Я буду добре поводитися, обіцяю вам, я засвоїв урок. Я… Я… У-ум-ммм… Він раптом впав на підлогу, його тіло лежало наполовину в камері, наполовину на лінолеумі, дригаючи ногами і всім тілом.
– Боже, та в нього судоми, – прошепотів Персі,
– Звичайно, а моя сестра – вавілонська блудниця, – вимовив
Брут. – Вона танцює хучі-кучі для Мойсея по
суботам в довгій білій
накидці. Він нахилився і підняв Вортона однією
рукою під пахвою. Я взявся з іншого боку.
Вортон трепетав між
нами, як спіймана риба. Було страшенно неприємно тягнути його тіло і чути хрипіння і пукання.
Мені подобається13 квi 2013 о 19:41|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я підняв очі та на секунду зустрівся
поглядом з Джоном
Коффі. Його очі почервоніли, щоки були вологими. Він знову плакав. Я згадав
Хамерсміта та його жест і зіщулився. Потім знову повернувся до Вортона. Ми шпурнули його в гамівну кімнату,
ніби мішок, і дивилися,
як він сіпається на підлозі поряд з водостоком, де ми одного разу вели пошуки мишеняти, що з’явилося в блоці “Г” під ім’ям Віллі-Пароплав.
– Мені все одно, чи він проковтне свій язик чи навіть помре, – сказав Дін хриплим і різким голосом, – Але подумайте хлопці, скільки потім знадобиться документів! Ми не
встигатимемо їх писати.
– Та біс з ними, з
документами, подумай про те, які чутки підуть, похмуро відповів Гарі. – Ми втратимо цю прокляту
роботу і закінчимо тим, що відправимося збирати горох на Міссісіпі. Знаєте, що таке Міссісіпі? Це індіанська назва дупи.
– Та не помре він і не
проковтне свій брудний язик, – заспокоїв їх Брут.
– Завтра, коли відкриємо ці двері, він буде як огірочок. Слово даю. Так воно і сталося. Коли на наступний
вечір о дев’ятій годині ми привели його назад в камеру, він був тихий, блідий і начебто
покірний. Він йшов, опустивши голову, і вже не намагався нікого зачепити, коли
зняли гамівну сорочку, Вортон байдуже дивився на мене, коли я говорив, що наступного разу буде
те ж саме, і йому потрібно подумати, скільки часу він хоче
провести, пісяючи в штани харчуючись дитячою їжею з ложечки.
– Я буду добре поводитись сер, я зрозумів урок, – прошепотів він слабким голосом, коли ми замикали його знову в його камеру. Брут подивився на
мене і підморгнув. На наступний вечір Вільям Вортон, який називав себе Малюком Біллі і жодного разу – Джоном Лоу Невгамовним або Білом Хайкоком, купив шоколадний ріжок в старого Тута.
Мені подобається14 квi 2013 в 0:51|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Таке Вортону було суворо заборонено, але охорона після обіду складалася з
тимчасових, я вже говорив про це, тому угода відбулася. Сам Тут теж прекрасно знав про заборону,
але для нього візок з
продуктами завжди був джерелом доходу, а гроші, як відомо, не
пахнуть.
Вночі, коли Брут обходив камери, Вортон стояв біля дверей. Він почекав, поки Брут погляне на нього, а потім сплеснув долонями по
надутим щоках і вистрілив густим та
напрочуд довгим струменем шоколадної рідини прямо йому в обличчя. Вортон запхав собі в рот шоколадний ріжок
цілком, тримав його, поки той не розчиниться, а потім ялозив, як жувальний тютюн. Вортон з вимазаним шоколадом підборіддям повалився на своє ліжко, задираючи ноги, регочучи та показуючи пальцем на Брута, на обличчі якого було шоколаду куди
більше.
– Ха-ха, сер Чорний Самбо, як поживаєте? – реготав Вортон, тримаючись за живіт. –
Господи, якби це було лайно! Який жаль, що це не лайно! Якщо
б в мене було хоч
трохи.
– Сам ти лайно, -проревів Брут, – А тепер, збирай валізи, зараз знову відправишся у свій
улюблений туалет.
Вортона знову запакували в гамівну сорочку, і знову ми затягнули його до кімнати з м’якими
стінами. Цього разу на
два дні. Іноді ми чули як доносилися звідти лайки, обіцянки, що він виправиться, що він
напоумиться і буде
хорошим, що йому потрібний лікар, що він помирає. Але найчастіше, Вортон все ж таки мовчав. Мовчав, коли ми його виводили, і знову похнюплено йшов, опустивши голову, дивлячись перед собою і не відповідаючи, коли Гарі говорив йому
– Запам’ятай, все залежить лише від тебе. Деякий час він поводився нормально, а потім придумував щось ще. Майже все, що він намагався
втнути, робили й до
нього (хіба що цю витівку з шоколадним ріжком, навіть Брут визнав її оригінальною), але його наполегливість лякала. Я боявся, що рано чи пізно хтось зробить помилку, і
тоді доведеться дорого заплатити. А таке положення могло
зберігатися ще довго, тому що десь в
Вортона був адвокат,
який оббивав пороги і доводив всім, як це неправильно вбивати
хлопця, в якого молоко на губах ще не висохло. І який, між іншим, білий, як старий Джеф Девіс. Скаржитися на це було марно, адже вберегти Вортона від електричного стільця
входило в обов’язки
адвоката. А берегти його в надійному місці входило в наші обов’язки. І в кінці кінців, адвокат там
чи не адвокат, а Олд
Спаркі Вортону не
минути.
Мені подобається14 квi 2013 о 1:24|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 6

Саме цього тижня Мелінда Мурс, дружина
начальника в’язниці,
повернулася додому з
Індіаноли. Лікарям вона вже була не потрібна – вони отримали свої новомодні рентгенівські знимки пухлини, відмітили в історії хвороби слабкість її руки
та нестерпні болі, що мучили її тоді вже майже постійно, – та на
цьому й закінчили. Вони дали її чоловікові купу пігулок з морфієм і відправили Мелінду додому помирати.
Хел Мурс узяв лікарняний, ненадовго, в ті дні довгих відпусток не давали, на скільки міг, щоб хоч якось допомогти їй. Дня через три після
повернення Мелінди додому ми з дружиною поїхали її відвідати. Я подзвонив
заздалегідь, і Хел сказав, добре, приїжджайте, в Мелінди сьогодні непоганий день, і вона
буде рада вас бачити.
– Терпіти не можу таких візитів, – замітив я Дженіс, коли ми під’їжджали до будиночка, де Мурси прожили майже все
своє спільне життя.
– Ніхто не любить, дорогий, – відповіла вона і погладила мене по руці. – Ми підтримаємо її, і їй
стане легше.
– Я сподіваюся.
Мелінду ми побачили в
вітальні, вона сиділа в
променях не по сезону
теплого жовтневого сонця, і перше, що мене вразило – вона схудла кілограмів на сорок. Звичайно ж, це було не
так, якби вона настільки схуднула, то
навряд чи сиділа б тут,
але мій мозок так відреагував на те, що
побачили очі. Обтягнутий шкірою череп, а шкіра -кольору пергаменту. Під очима були темні
круги. І вперше за стільки років я побачив, що вона сидить в кріслі-гойдалці без роботи на колінах, ні клаптів для ковдри, ні смужок тканини для плетіння
килимків. Вона просто сиділа. Як в очікуванні
потягу.
– Мелинда, – м’яко вимовила моя дружина. Я думаю, вона була приголомшена не менше, а швидше більше, чим я, але
перенесла це стійко, як можуть деякі жінки.
Вона підійшла до Мелінди, сіла біля її крісла-гойдалки і взяла за руку. В цей момент мій погляд впав на синій килим перед
каміном. Мені прийшло в голову, що він повинен бути зеленуватим, тому що тепер ця кімната перетворилася на щось схоже з Зеленою Милею.
– Я привезла тобі чай, –
сказала Джен. – Я сама його складала.
Чудовий снодійний чай. Я залишила його на кухні.
– Спасибі тобі, люба, -промовила Мелінда. Її
голос був втомленим і
безбарвним.
– Як ти себе почуваєш,
дорогенька? – запитала дружина.
– Вже краще, – відгукнулася Мелінда байдужим скрипучим голосом, – Не так, щоб прямо пуститися в танок, але по крайній мірі сьогодні немає
болю. Лікарі дали мені пігулки від головного болю. Іноді вони допомагають.
– Це непогано, адже
правда?
– Так, але я нічого не можу тримати. Щось
сталося з моєю рукою. Вона підняла її, подивилася на неї так,
немов ніколи не бачила
раніше, потім знову
опустила собі на коліна.
– Щось сталося… Зі
мною взагалі. – Вона беззвучно заплакала, і я згадав чомусь Джона
Коффі. В моїй голові знову задзвеніли його слова: “Адже я допоміг, правда? Адже я допоміг, правда”? Як
вірш, від якого ніяк не відв’яжешся.
Мені подобається14 квi 2013 о 7:45|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Ввійшов Хел. Він обійняв мене за плечі, і я зрадів цьому, можете мені вірити, ми пішли в кухню, і він налив мені півчарки самогону, міцного, свіжого, тільки що привезеного звідкілясь
з села. Ми підняли чарки і випили. Напій обпалював горло, як нафта, але відчуття в шлунку було божественним. Хоча,
коли Мурс протягнув мені кухоль, немов запитуючи, чи не повторити, я негативно погойдав
головою. Невгамовний Біл Вортон був позбавлений від гамівних засобів, по
крайній мірі в даний
момент, – і було б
небезпечно знаходитися поряд з ним із злегка затьмареною алкоголем головою. Навіть якщо нас розділяли грати.
– Я не знаю, Пол, скільки зможу терпіти, – тихо сказав він. – Вранці до нас приходить дівчина допомогти мені з нею, але лікарі говорять, що в неї може відмовити кишечник, і тоді… Тоді… Він замовчав, стримуючи в горлі ридання, не бажаючи
плакати при мені знову.
– Постарайся зробити все, що в твоїх силах. Я простягнув руку через стіл і швидко потиснув його безсилу, у веснянках руку. – Роби це з дня в день, а в усьому іншому надія на Господа. Більше ти, мабуть, нічого не можеш, так?
– Мабуть, так. Але це так важко, Пол. Я буду благати Бога, щоб ти ніколи не дізнався, як це важко. Зробивши над собою зусилля,
він узяв себе в руки.
– А тепер розкажи, що
нового. Як ви там
справляєтеся з Вільямом Вортоном? І як вживаєтеся з Персі
Ветмором?
Ми трохи поговорили про роботу, і на цьому візит закінчився. Пізніше всю дорогу додому, коли моя дружина майже весь час сиділа поруч мовчки, задумлива і з мокрими очима, в
голові в мене стрибали
слова Коффі (майже як
Містер Джингл в камері Делакруа) “Адже я допоміг, правда”?
– Це жахливо, – в якийсь
момент сумно вимовила
моя дружина, – І ніхто нічим не
може їй допомогти.
Я кивнув в знак згоди і
подумав: “Адже я допоміг,
правда”?. Але думка здавалася
божевільною, і я постарався
відігнати її.
Коли ми в’їжджали в свій
двір, вона заговорила вдруге, але не про стару подругу
Мелінду, а про мою “сечову”
хворобу Запитала, чи зовсім
вона пройшла. Я відповів, що
пройшла.
– Ну й чудово, – сказала вона і
поцілувала в заповітне місце
над бровою. – Може, нам варто
дечим зайнятися, якщо, звичайно,
в тебе є час і бажання.
Оскільки останнього було
багато, та й першого вистачало, я
взяв її за руку і відвів в
спальню, роздягнув її, а вона
гладила ту мою частину, яка
піднялася і пульсувала, але
вже не боліла. І коли я
рухався в її солодких глибинах
повільно, як вона любила – як
ми обоє любили, – я знову
згадав слова Джона Коффі,
що він допоміг, адже він допоміг,
правда? Як мелодія пісеньки,
що не виходить з голови, поки не
згадаєш цілком.
Мені подобається14 квi 2013 о 8:18|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
А ще пізніше, по дорозі в
в’язницю, я почав думати про те,
що вже дуже скоро нам
доведеться почати репетицію
страти Делакруа. Це привело до
думки, що цього разу Персі
буде розпорядником, і я
відчув холод страху. Я
вмовляв себе, що треба
просто через це пройти, всього
одна страта – і ми швидше за все
звільнимося від Персі… Але
холод залишився, немов
інфекція, від якої я так
страждав, не пройшла зовсім, а
просто перемістилася в інше
місце – з паху в потилицю.
Мені подобається15 квi 2013 о 7:20|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 7

– Збирайся, пішли, – сказав
Брут Делу на наступний вечір.
– Ми трохи погуляємо. Ти, я і
Містер Джингл. Делакруа подивився на нього
недовірливо, а потім поліз в
коробку за мишеням. Він
посадив його на долоню і
дивився на Брута
примруженими очима.
– Про що ти говориш? – запитав
він.
– Сьогодні для тебе і Містера
Джингла великий вечір, –
сказав Дін, підходячи разом з
Гарі до Брута. Синець навкруги
шиї Діна набув неприємного жовтого кольору, але він вже міг знову
говорити нормально, а не як
пес, що гарчить на кота.
– Як ти
думаєш, Брут, потрібні йому
наручники?
Брут трішки замислився.
– Ні, – відповів він нарешті. –
Він буде добре поводитися,
правда, Дел? І ти, і твоя
мишка. Врешті-решт, ти
сьогодні покажеш свої фокуси з
Містером Джинглом для досить високої
публіки.
Ми з Персі стояли біля столу
чергового, спостерігаючи.Персі
склав руки на грудях, і на його
губах була зневажлива
посмішка. Через секунду він
вийняв свій дерев’яний гребінець
і почав причісуватися. Джон
Коффі теж стояв і дивився, мовчки біля гратів своєї
камери.Вортон лежав на
ліжку, дивлячись в стелю і не
звертаючи увагу на
те
що відбувається. Він все ще “поводився добре”, хоча це
“добре” лікарі у Бріяр Ріджі
назвали б ступором. І ще
одна людина була присутньою.
Її не було видно з-за дверей
мого кабінету, але її тонка
тінь падала з дверей на
Зелену Милю.
– Що відбувається, ви що, з розуму
зійшли? – незадоволено запитав
Дел, ховаючи ноги на ліжку,
коли Брут відімкнув обидва замки його
камери і відкрив двері. Він переводив погляд від одного
охоронця на іншого.
– Ну гаразд, слухай, – сказав
Брут. – Містер Мурс пішов в
відпустку, в нього помирає дружина,
можливо, ти вже чув про це. Тому його
замінить містер Андерсон.
Містер Кертіс Андерсон.
– Так? А я тут при чому?
– При чому? – вступив в розмову
Гарі. – Начальник Андерсон чув
про твоє мишеня, Дел, і хоче
побачити її трюки. Він і ще
шестеро інших зараз чекають
на вас в
адміністративному корпусі. І
не лише звичайні охоронці,
говорять, серед них є і
великі шишки. Один з них –
навіть політик зі столиці
штату.
Делакруа помітно споважнів,
я не помітив ні тіні
сумніву на його обличчі. Звичайно,
вони хочуть побачити Містера
Джингла, а хто ж не хоче?
Він заметушився, заліз спочатку
під ліжко, а потім під
подушку. Дістав одну з
великих рожевих м’ятних
цукерок і різнобарвну
котушку. Запитливо поглянув на Брута і він кивнув.
– Так, напевно, вони б хотіли
подивитися трюк
з котушкою, але те, як воно їсть
льодяники, теж дивовижно цікаво.
І не забудь коробку. Адже ти
понесеш його в ній, так?
Делакруа взяв коробку,
поклав в неї приладдя
Містера Джингла, а самого
посадив на плече. Коли він
гордо виходив з камери, то
подивився на Діна та Гарі
– А ви, хлопці, йдете?
– Ні, – відповів Дін. – В нас справи.
Але ти їм покажи, Дел, покажи
їм, що буває, коли хлопець з
Луїзіани кладе молоток і
починає працювати
по справжньому.
– Гаразд. – Посмішка осяяла його
обличчя таким раптовим і
безмежним щастям, що на
секунду мені стало його шкода,
незважаючи на скоєний ним
жахливий злочин. В якому
світі ми живемо, в якому світі!
Делакруа обернувся до Джона
Коффі, з яким в нього
виникло щось подібне до дружби,
як часто бувало серед сотень
інших засуджених до
смерті.
– Давай, покажи їм, Дел, – сказав
Коффі серйозно. – Покажи їм
всі його штучки.
Мені подобається15 квi 2013 о 10:51|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Делакруа кивнув і положив руку
на своє плече. Містер Джингл зійшов
на неї, немов на платформу, і
Делакруа протягнув руку до
камери Коффі, він просунув
крізь грати величезний
палець, і, будь я проклятий, якщо
мишеня не витягнуло шию і не
лизнуло його, як собака.
– Пішли Дел, досить бавитися, –
поквапив Брут. – Ці хлопці
відклали вдома обід, щоб
подивитися, як твоє мишеня
викидає коники. Це,
звичайно ж, було неправдою,
Андерсон пробуде в в’язниці
до восьмої вечора, а охоронці,
яких він привів подивитися
“шоу” Делакруа, й того більше – до одинадцятої або
дванадцятої, дивлячись коли
закінчаться їхні зміни. “Політик
із столиці штату” швидше за все
виявиться звичайним швейцаром
в запозиченій краватці.
Але Делакруа не обов’язково про це
знати.
– Я готовий, – сказав Делакруа
тоном зірки, –
Пішли. Поки Брут вів його по
Зеленій Милі, Містер Джингл непорушно сидів на плечі. Делакруа знову почав оголошувати.
– Messieurs et mesdames?
Bieavenue au cirque de mousie!
“Пані і панове! Запрошуєм
завітати в мишачий цирк”!,
– але навіть пішовши з головою в світ
своїх фантазій, він постарався
чимдалі обійти Персі і
подивився на нього з
недовірою.
Гарі і Дін зупинилися перед порожньою камерою навпроти
Вортона (цей тип так і не
поворухнувся). Вони подивилися,
як Брут відкрив двері в
прогулочний дворик, де їх
чекало двоє інших охоронців,
і вивів Дела з блоку показувати циркові номери перед самими
великими і впливовими
манекенами в в’язниці
“Холодна Гора”. Ми
зачекали, поки двері знову
закриються, потім я подивився в
сторону свого кабінету. Тінь
ще виднілася на підлозі, вузька,
схожа на жіночу, і я зрадів, що Делакруа через хвилювання не замітив її.
– Давай, виходь – сказав я. Швиденько, хлопці. Я хочу,
щоб ми пройшли двічі, а
часу в нас обмаль.
Старий Тут, як завжди, з
світлими очима і скуйовдженою
головою, вийшов з кабінету,
попрямував до камери Делакруа
і пройшов всередину через
відкриті двері
– Сиджу, – вимовив він. – Я сиджу, я
сиджу, я сиджу. Я подумав, що
справжній цирк якраз тут, і
закрив на секунду очі. Так,
тут дійсно цирк, а ми
всі – всього лише купка дресированих мишей. Потім
я відкинув цю думку, і ми
почали репетицію.
Мені подобається18 квi 2013 о 7:07|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 8

Перша репетиція пройшла
добре, друга теж. Персі
справлявся краще, ніж я міг
уявити в самих
неймовірних мріях. Це не
означало, що все пройде
гладко, коли дійсно настане час для француза
пройти по Милі, але крок в
потрібному напрямі зроблений.
Мені здалося, що все йшло
добре лише тому, що
Персі нарешті робив те, що
йому подобалося. Мені
видалося це
підозрілим, але я старався
не надавати цьому значення.
Навіщо? Він надіне на Делакруа
шлем, включить струм – і все, обоє
зникнуть. Якщо це не
щасливий фінал, то що може бути краще? І як сказав Мур,Делакруа все
одно помре, неважливо, хто
буде при цьому
розпорядником.
Проте Персі показав
себе непогано в новій ролі, і
сам це розумів. Ми всі
розуміли. Що ж стосується мене, я почувався
занадто добре, щоб
ненавидіти його зараз. Схоже
було, що все йде як належить.
Ще більше полегшення я
відчув, побачивши, що Персі
дійсно прислухається
до наших настанов і
застережень. Правду кажучи, сьогодні ми цим дуже
захопилися, навіть Дін, який
зазвичай намагався триматися
якнадалі від Персі і поменше
думати про нього, якщо виходило.
І недивно. Я думаю, для
більшості зрілих чоловіків
немає нічого приємнішого
бачити, як молода і
недосвідчена людина
дослухається до їхніх порад, і
в цьому сенсі ми не були
виключенням. В результаті
ніхто з нас, включаючи й мене,
не помітив, що Невгамовний Біл
Вортон вже не дивиться на
стелю. Він дивився на нас,
коли ми стояли біля стола
чергового і навперебій давали
поради Персі. Ми давали
поради! А він робив вигляд, що
слухає! Смішно, особливо
якщо врахувати, що з цього
вийшло.
Мені подобається18 квi 2013 о 15:58|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Звук відкритого замка
дверей прогулочного дворика
поклав край нашому
післярепетиційного
обговорення. Дін
застережливо подивився
на Персі.
– Пам’ятай, ні слова, жодного невірного
погляду, – сказав він. – Ми не
хочемо, щоб він знав, що тут
робиться. Це для них погано.
Вони засмучуються. Персі
кивнув і підніс палець до губ
жестом, який, він думав,
виглядатиме кумедним, але
не вийшло. Двері в
прогулочний двір відкрилися і
ввійшов Делакруа в
супроводі Брута, який
ніс коробку з-під сигар з
різнобарвною котушкою
всередині немов асистент
чарівника в водевільному
шоу, що відносить
приладдя хазяїна з
і сцени в кінці акту. Містер
Джингл сидів на плечі
Делакруа. А сам Делакруа?
Запевняю вас, навіть Ліллі Лангтрі не
була щасливішою після
виступу в Білому Домі.
– Їм сподобався Містер
Джингл! – вигукнув Делакруа. –
Вони сміялися, кричали ” браво”
і плескали в долоні.
– Так, це кльово. – Персі
вимовив це поблажливим,
начальницьким тоном,
який зовсім не належав колишньому Персі. – Йди в камеру,
старожил! Делакруа поглянув на нього
недовірливо, і
тут колишній Персі з’явився в
усій красі. Він вищірив зуби в
усмішці і зробив вигляд, що
хоче схопити Делакруа.
Звичайно, це був жарт. Персі
був задоволений і зовсім не
збирався нікого схопити, але
Делакруа цього не знав. Він
відскочив зі страхом, та
спіткнувшись через величезну
ступню Брута, важко впав сильно вдарившись потилицею
об лінолеум. Містер Джингл
встиг вчасно відскочити, інакше
його б розчавило, і з писком
втік по Зеленій Милі в
камеру Делакруа.
Делакруа звівся на ноги,
зміряв усміхненого Персі ненавистливим поглядом і
поплентався вслід за своїм
улюбленцем, називаючи його ім’я і
потираючи потилицю. Брут ( що не знав, що Персі проявив
ознаки свідомості)
зневажливо поглянув на
Персі і пішов за Делом,
дістаючи ключі.
Мені подобається18 квi 2013 о 17:06|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Те, що сталося потім,
думаю, сталося саме через щире бажання Персі
попросити вибачення.
Я розумію, в це важко
повірити, але того дня він був
в надзвичайному настрої. Справді, це зайвий раз
підтверджує старе
цинічне прислів’я, що ні
одна добра справа не залишається
безкарною. Пам’ятайте, я
розповідав, як після гонитви
за мишеням, ще до приходу
Делакруа, Персі занадто
близько підійшов до камери
Президента? Так небезпечно робити,
саме тому Зелена Миля
така широка: коли йдеш
прямо посередині, з жодної з
сторін до тебе не можна
дотягнутися. Президент тоді
нічого не зробив Персі, але я пам’ятаю, що Арлен
Бітербак зміг би що-небудь
втнути, якби Персі
підійшов так близько. Просто
щоб провчити.
Проте, Президента та Вождя вже
немає, але на їхньому місці виявився
Нестримний Біл Вортон. Характер
в нього був в сотню разів гірший,
чим в Президента і Вождя
разом взятих, і він дивився
на весь цей маленький концерт
в надії з’явитися на сцені
самому. І ось завдяки Персі
Ветмору трапилася нагода. – Агов, Дал! – покликав Персі, сміючись та поспішив вслід за Брутом і
Делакруа, не помічаючи, що
небезпечно наблизився до гратів
Вортона. – Справді, я не хотів тебе
чіпати! З тобою все в п…
Вортон вмить
схопився з ліжка і опинився біля
гратів камери. За весь час
роботи в охороні я не бачив
нікого, хто рухався б так
швидко, включаючи й тих
спортивних хлопців, з якими
ми з Брутом працювали пізніше в
колонії для хлопчиків. Він
просунув руки за лозини і
схопив Персі спочатку за плечі
блузи, а потім за
горло. Вортон притиснув його
спиною до дверей камери. Персі вищав, як
порося на бійні, і по
його очах було видно, що він зараз помре.
– Який хороший, – прошепотів
Вортон. Одна рука залишила
горло Персі і скуйовдила його
волосся. – М’яке, – сказав він із
сміхом. – Як в дівчини. Я
швидше взяв би тебе в
дупу, чим переспав з твоєю
сестрою. – І він пристрасно
поцілував Персі в вухо.
Я думаю, що Персі, який
побив Делакруа в блоці лише
за те, що той випадково провів
рукою по його промежині, (пам’ятайте?) точно розумів, що
відбувається. Кров відлила від
його обличчя, і прищі на щоках
на щоках
виступили, немов родимки. Очі розширилися і
стали вологими. Слина стікала
з куточка перекошеного рота
тонкою цівкою. Все
сталося дуже швидко,
секунд за десять, не більше.
Ми з Гарі вийшли вперед,
піднявши палиці. Дін дістав
пістолет. Але перш ніж ми
встигли щось зробити,
Вортон відпустив Персі і
відступив назад, піднявши руки вгору
і посміхаючись гнилими
зубами.
Мені подобається18 квi 2013 о 17:59|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Я його відпустив, я просто
пожартував трішки і відпустив його, –
промовив він. – З його
чарівної голівки і волосина не впала, так що не потрібно тягнути
мене до цієї проклятої кімнати
з м’якими стінками.
Персі Ветмор кинувся через
Зелену Милю і скорчився біля загратованих дверей порожньої
камери з протилежної
сторони, дихаючи важко і так
голосно, що це було схожим на
ридання. Він нарешті отримав
урок, чому потрібно триматися
ближче до центру Зеленої Милі і
чимдалі від головорізів з
зубами, що кусаються, і
деруть кігтями. Я
подумав, що цей урок він
запам’ятає надовше, чим всі наші поради. На його обличчі
залишився вираз тваринного
жаху, а його розкішне волосся
вперше відколи я його
побачив, було скуйовдженим. Він
нагадував людину, яка дивом
врятувалася від згвалтування.
На секунду запанувала повна
тиша, незважаючи на
ридання і свистячого
подиху Персі. І раптом
пролунав сміх, раптовий і
такий божевільний, що ми
були шоковані. “Вортон” –
була моя перша думка, але це
виявився не він. Сміявся
Делакруа, що стояв в відкритих дверях своєї камери і
показував пальцем на Персі Мишеня знову сиділо в нього
на плечі, і Делакруа був
схожий на маленького, але
злісного чаклуна зі своїм
бісенятком.
– Дивіться, він в штани
намочив! – заволав Делакруа. –
Дивіться, що цей бурмило
наробив! Спочатку б’є інших
палицею, а коли до нього полізли, то наробив в штани,
як маленький!
Він сміявся і показував
пальцем, весь його страх і
ненависть до Персі дзвеніли в
цьому іронічному сміху. Персі
дивився на нього, немов не в
силах ні поворухнутися, ні
заговорити. Вортон знову
підійшов до гратів камери і
посміхнувся, дивлячись, як на
брюках Персі розпливається
темна пляма, невеличка, але
помітна, ніхто не
сумнівався в її
походженні.
– Треба купити модному
хлопчикові підгузник, – кинув
він і повернувся, сміючись, до свого ліжка.
Брут підійшов до камери
Делакруа, але француз встиг
потрапити всередину і влягтися ще
до приходу Брута.
Я взяв Персі за плече.
– Персі, – почав я і далі не
знав, що сказати. Він повернувся до
реальності і забрав мою руку.
Потім поглянув на свої брюки,
побачив на них
пляму, яка розпливалася, і сильно-
сильно почервонів. Він підняв
очі на мене, потім подивився
на Гарі і Діна.
Мені подобається18 квi 2013 о 19:07|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я радів, що
старий Тут пішов. Якби він був
присутнім, історія облетіла б всю
в’язницю в один день. А
враховуючи прізвище Персі
Wetmor (Ветмор), англ. –
мокрий, особливо невдалу
в сьогоднішньому контексті, цю
історію смакували б ще
довгі і довгі роки.
– Тільки спробуйте кому-
небудь розповісти, ви всі тут
же опинитеся в черзі за
хлібом, – злісно прошипів він.
В інших обставинах я
обов’язково дав би йому в
пику, але зараз мені стало його
шкода. І, мабуть, він побачив
цю жалість, і йому стало ще
гірше – немов по відкритій
рані посипали сiллю. – Що тут відбувається, тут і
залишається, – тихо сказав Дін. –
Можеш не турбуватися.
Персі озирнувся через плече на
камеру Делакруа. Брут якраз
закривав двері на замки, а
зсередини ясно доносився сміх Делакруа. Персі вмить
почорнів неначе хмара. Я хотів сказати йому що в цьому житті що
посієш, те й пожнеш, а потім
вирішив, що для повчань момент не самий відповідний.
– А його, – почав Персі, але не
закінчив. Замість цього він,
опустивши голову, пішов в
комору шукати сухі штани.
– Він такий чарівний, –
промовив Вортон сонним
голосом. Гарі велів йому заткнути
рильце, поки його не посадили в
гамівну кімнату просто
з принципу. Вортон склав
руки на грудях, закрив очі і
вдав що спить.
Мені подобається18 квi 2013 о 21:11|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 9

Ніч напередодні страти Делакруа
виявилася спекотнішою і
задушливішою, чим коли -небудь
тридцять три градуси по
термометру на вікні приймальні
адміністративного корпусу. Я
бачив, коли заступав на
чергування о шостій. Тридцять
три – і це в кінці жовтня,
уявляєте? До того ж десь
на заході гуркотів грім – ну
зовсім як в липні. Того вечора
я зустрів в місті одного
прихожанина з мого району,
і він абсолютно серйозно запитав
мене, чи не означає така не
по сезону погода кінець світу. Я
відповів з впевненістю
що ні, але подумав, що
кінець світу настане для
Делакруа. Так і є.
Біл Додж стояв в дверях що вели в
прогулочний дворик, пив каву
і палив сигарету. Він
подивився на мене і сказав:
– Дивіться, хто йде. Пол
Еджкум, великий, як життя, і
такий же непривабливий.
– Як справи, Біл?
– Нормально.
– Як Делакруа?
– Теж в нормі. Він ніби й
розуміє, що буде завтра, та
начебто й не розуміє.
Знаєш, якими вони стають,
коли кінець дійсно вже
близько.
Я кивнув.
– А як Вортон?
Біл засміявся
– Цей клоун? Він і Джека Бені
змусить говорити.
Сказав Ральфу Ветермарку, що
їв полуничне варення з
принад його дружини.
– І що відповів Ральф?
– Що він не одружений. Сказав, що
Вортон, напевно, мав на увазі
свою матір.
Я розреготався. Це
дійсно звучало смішно,
хоча і не дуже тонко. І так
приємно сміятися і не
відчувати, що хтось
запалює сірники внизу живота.
Біл теж сміявся, потім
виплеснув залишки кави в
двір, де майже нікого не було,
окрім декількох
довгожителів, більшість
яких сиділи тут вже
тисячу років.
Десь далеко гримів грім, і
на горизонті неясні блискавки спалахували над головою в
вечірньому небі. Біл
подивився вгору з тривогою,
переставши сміятися.
– Знаєш, – сказав він. – Не
подобається мені ця погода.
Немов щось повинно
статися. Щось жахливе.
Щодо цього він як в воду дивився.
Жахливе сталося незабаром,
десь в чверть десятої тієї
же ночі. Тоді Персі вбив
Містера Джингла.
Мені подобається19 квi 2013 о 8:47|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 10

Спочатку здавалося, що ніч
пройде спокійно незважаючи на
спеку. Джон Коффі поводився, як
завжди, тихо, Невгамовний Біл
вдавав що він є Тихим Білом, а
настрій Делакруа можна
було вважати хорошим,
враховуючи, що побачення з Олд
Спаркі його чекало не
раніше чим через добу.
Він розумів, що з ним станеться,
принаймні основне. На свою останню вечерю він
замовив соус чилі і дав мені
спеціальні вказівки для
кухні.
– Скажи їм, нехай покладуть в
цей гострий соус що-небудь
таке, що б обпалювало і
стрибало в горлі – вассабі, нічого іншого, бо все інше таке несмачне,
що на наступний
день я не можу зійти з унітазу.
Але цього разу, думаю, з цим
проблем не буде, N’est – ce pas
(Чи не так? (фр.)?
Більшість засуджених
турбувалися про свою
безсмертну душу з якоюсь
ідіотичною лютістю, але
Делакруа відразу ж відповів на всі
мої запитання про те, що б він
хотів отримати в останні
годині для душевного комфорту.
Якщо цей “хлопець” Шустер
підійшов для Великого Вождя
Бітербака, міркував Дел, то й для нього зійде. Але більше
всього він турбувався – ви вже
здогадалися про що, я впевнений, –
що буде з Містером Джинглом, після його, Делакруа,
відходу. Я звик проводити
довгі години із засудженими
в останню ніч перед
стратою, але тоді вперше
провів цей час в думках про долю мишеняти.
Дел розглядав сценарій за
сценарієм, терпляче
продумуючи варіанти в своєму
затьмареному мозку. І доки він
міркував так вголос, бажаючи
забезпечити мишеняті майбутнє,
немов відправляв дитину в
коледж, кидав
різноколірну котушку.І кожного разу Містер
Джингл кидався за нею,
знаходив і прикочував назад до
ноги Дела. Врешті-решт це
стало діяти мені на нерви – звуки ударів котушки в
кам’яну стіну і шурхіт мишачих лапок. І хоча це
було цікавим, години через
півтори захоплення якось
пропало. А Містер Джингл
зовсім не втомився. Він
періодично зупинявся,
щоб освіжитися ковтком
води з кавового блюдечка,
яке Делакруа спеціально
тримав для цих цілей, або
підкріпитися шматочком
м’ятного льодяника, а потім
починав все знову. Декілька
разів я вже був готовий зупинити
Делакруа, щоб він дав
мишеняті відпочити, і кожен
раз нагадував собі, що в нього
для гри з Містером
Джинглом залишилися лише лише ніч
та день – і все. Але все
рівно було важко себе
стримувати: знаєте, як
діє на нерви один і той
же звук. І я почав вже
говорити, але потім щось
змусило мене подивитися
через плече. Джон Коффі стояв
біля дверей своєї камери і хитав
головою: вправо, вліво. Немов
він прочитав мої думки і
радив подумати.
Я запропонував віддати Містера
Джингла незаміжній тітці
Делакруа, тій, що прислала йому
великий пакет льодяників. Його
різнобарвну котушку можна
відправити разом з мишеням,
навіть його ” будиночок” – ми
простежимо, щоб Тут залишив свої претензії щодо коробки з-
під сигар “Корона”. Але
Делакруа після деяких
роздумів (він встиг кинути
котушку в стіну як мінімум
разів п’ять, причому Містер
Джингл котив її або
носом, або лапками) сказав:
“Ні, не піде”. Тітонька
Герміон занадто стара, вона не
зрозуміє, наскільки талановитий
Містер Джингл, крім того, а
якщо Містер Джинглз її
переживе? Що тоді з ним
буде потім? Ні-ні, тітонька
Герміон не підходить.
Гаразд, тоді я запитав, а що
якщо один з нас візьме його.
Ми могли б тримати мишеня
прямо тут, в блоці “Г”. Делакруа, щиро
подякувавши за пропозицію,
це добре, але Містер Джингл
– мишеня, яке заслужило
свободу. Він, Едуард Делакруа,
це знає, тому що Містер
Джингл – здогадалися? – прошепотів
йому на вухо.
Мені подобається19 квi 2013 о 9:18|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Ну добре, – запропонував я.Один з нас візьме його до
себе додому. Наприклад, Дін. В
нього є маленький син, який
полюбить мишеня, запевняю. Делакруа просто побліднів від
жаху при думці про те, що
такого генія серед
гризунів, як Містер Джинглз доручать малій дитині
. Заради всього святого, невже
хлопчик здатний забезпечити
йому тренування, не кажучи вже
про те, щоб навчити
чомусь новенькому? А якщо
дитині стане нецікаво і
він забуде його погодувати?Делакруа,
який знищив шість
людських душ, в спробі приховати сліди
злочину,
скривився від відрази, як
затятий супротивник вівісекцій.
Ну добре, я пообіцяю тоді,
що візьму його до себе
(обіцяйте їм все, пам’ятаєте? В
останні дві доби
обіцяйте їм все). Як тобі цей
варіант?
– Ні, начальнику
Еджкум, – відповів він тоном вибачення
і
відкинув цей варіант. Делакруа
знову кинув котушку. Вона
вдарилася в стіну, відскочила і
покотилася. Містер Джингл тут
же наздогнав її та прикотив носиком
до Делакруа
– Спасибі вам
велике, мерсі боку, але ви
живете в лісі, а Містерові
Джинглу буде страшно жити la foret (в лісі (фр.) Я
краще знаю, тому що…
– Здається, я здогадуюся, звідки ти
знаєш, Дел.
Делакруа кивнув посміхаючись.
– Але ми все одно що-небудь
придумаємо. Обов’язково. -Він
знову кинув котушку. Містер
Джингл кинувся за нею. Я
намагався не кривитися. В кінці
кінців на допомогу прийшов
Брут. Він стояв, біля стола
чергових і спостерігав, як Дін
та Гарі грають в нарди. Персі
теж там був, Бруту нарешті
набридло намагатися заговорити з
ним, отримуючи у відповідь тільки
зарозуміле бурчання, і він
підійшов до нас з Делакруа і,
склавши на грудях руки, слухав
нашу розмову.
– А як щодо Маусвіля? –
втрутився Брут під час паузи,
що виникла після того, як Дел
відхилив мою пропозицію про мій старий будинок в лісі,
де ходили привиди. Він
запитав це звичайним тоном,
немов пропонуючи ще одну
пропозицію.
– Маусвіль? – перепитав
Делакруа, дивлячись на Брута з
подивом і інтересом
одночасно. – Який
Маусвіль?
– Це атракціон для туристів
в Флориді, – пояснив він. – По
моєму, в Талахасі. Так,
Поле? В Талахасі?
– Так, – відповів я без щонайменших роздумів, подумавши: “Дай Бог
здоров’я Брутусу Ховелу”. –
Талахасі, прямо по дорозі,
відразу ж за університетом для
собак. – Губи Брута при цьому
сіпнулися, і я подумав, що він
зараз все зіпсує сміхом, але
він стримався і кивнув. Я
уявив, що він мені потім
розповість щодо собачого
університету.
Мені подобається19 квi 2013 о 12:03|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Цього разу Дел не кинув
котушку, хоча Містер Джингл
стояв на сторожі, піднявши
передні лапки, ніби чекаючи
наступної спроби наздогнати
її. Француз переводив
погляд з Брута на мене і
знову на Брута.
– А що вони роблять в
Маусвіллі? – запитав він.
– Як ти вважаєш, вони візьмуть
Містера Джингла? – звернувся
до мене Брут, немов не чуючи
Дела і в той же час
провокуючи його. – Думаєш, він
їм підійде, Поле?
Я спробував вдавати що я замислився.
– Ти знаєш, – почав я, – чим
більше я про це думаю, тим
більше мені подобається ця
думка. – Краєм ока я
я
замітив, що Персі пройшов
половину Зеленої Милі
(обходячи камеру
Вортона). Він стояв,
притулившись плечем до дверей
порожньої камери і слухав з
насмішкою.
– Що таке Маусвіль? –
запитав Дел вже з величезною цікавістю.
– Атракціон для туристів, я
вже тобі говорив, – відповів
Брут. – Там багато, точно не знаю,
мабуть близько сотні мишей. Так,
Поле?
– Зараз вже, напевно, сто
п’ятдесят, – підтакнув я. –
Успіх скажений. Чув, вони
збираються відкрити ще один в Каліфорнії і назвати його
“Маусвіль Вест”, так що ця справа
процвітає. Говорять,
дресировані миші
стають популярними в
вищому світі, хоча мені цього
не зрозуміти.
Дел сидів з різнобарвною
котушкою в руках і дивився на
нас, забувши на якийсь час про свою
власну долю.
– Туди беруть тільки самих
розумних мишей, – попередив
Брут. – Тих, які вміють
виконувати трюки. І не беруть
білих, тому що білі миші
продаються в магазинах.
– Ці миші із зоомагазинів, –
вигукнув Делакруа з жаром, –
я їх терпіти не можу!
– А ще в них є, – не
вгамовувався Брут, і його
очі
стали далекими, немов він
уявляв собі це, – у них
є такий шатер куди заходять люди… Так-так як в цирку! А потрібно
платити за вхід?
– Ти жартуєш? Звичайно, потрібно.
Десять центів для дорослих,
два центи для дітей. А там
всередині ціле містечко,
споруджене з коробок з-
під печива і рулонів
туалетного паперу, і зроблені
віконця із слюди, щоб
бачити, що там відбувається.
– Так! Так! – Делакруа був в
захваті. Потім повернувся до
мене: – А що таке слюда?
– Це на зразок скла в газовій
плиті, через неї видно, що там
всередині, відповів я.
– Звичайно, звичайно! Саме це!
– Він помахав рукою Бруту,
щоб той продовжував
розповідати, а маленькі
оченята-намистинки Містера
Джингла трохи не вискочили з
орбіт, коли він намагався не
впустити з виду котушку. Це
виглядало дуже смішно. Персі
підійшов ближче, немов
хотів побачити трохи краще, і я
звернув увагу, як Джон
Коффі хмуриться, але був так
занурений в фантазію Брута,
що не надав цьому значення.
Розмова, в якій
засуджений чув те, що
хотів, піднявся до нових
висот, і я був в захоплені,
направду. – Так, – продовжував
фантазувати Брут, – це
містечко для мишей, але дітям
найбільше подобається цирк
“Всі зірки Маусвіля”, де
миші гойдаються на трапеціях,
котять маленькі барильця і
складають монети…
– Так, це те, що потрібно для
Містера Джингла! – сказав
Делакруа. Його очі сяяли, а
щоки порожевіли. Мені
здалося, що Брутус Ховел
просто святий. – Ти будеш
виступати в цирку, Містер
Джингл! Житимеш в
мишачому містечку в Флориді!
Із слюдяними віконцями! Ура!
Він з силою кинув котушку. Вона
вдарилася низько в стіну,
відскочила дуже далеко і вилетіла крізь гратовані
двері на Милю. Містер Джингл
кинувся за нею, і тут Персі
зрозумів, що в нього з’явився
шанс.
Мені подобається20 квi 2013 о 10:03|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Стій, дурню! – закричав Брут,
але Персі не відреагував. Як
тільки Містер Джингл наздогнав
котушку – занадто захоплений
нею, щоб помітити, що його
старий ворог неподалік, –
Персі наступив на нього
підошвою свого важкого
чорного черевика. Почувся
хрускіт зламаного
хребта Містера
Джингла, з його рота
хлинула кров. Його темні
оченятка викотилися з орбіт, і в них я прочитав зовсім
людський вираз
здивування і муки. Делакруа
закричав від жаху і горя. Він
кинувся до дверей камери,
просунувши руки крізь грати,
якнайдалі, і почав знову
й знову кликати мишеня
по імені.
Персі звернувся до нього,
посміхаючись. І до всіх нас трьох.
– Ось так, – сказав він. – Я знав,
що рано чи пізно
покінчу з ним. Питання
часу. – Він відвернувся і не
кваплячись пішов по Зеленій
Милі, залишивши Містера
Джингла лежати на лінолеумі
в невеликій калюжці крові.
Мені подобається20 квi 2013 о 10:44|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
ЧАСТИНА 4
ЖАХЛИВА СМЕРТЬ
ЕДУАРДА ДЕЛАКРУА

Глава 1

Окрім всієї цієї писанини, з
самого початку свого життя в
Джорджії Пайнз я вів
маленький щоденник – так,
нічого особливого, декілька
рядків в день, в основному про
погоду, – і вчора ввечері я його
переглядав. Хотілося зрозуміти,
скільки часу пройшло з тих
пір, як мої онуки Христофер і
Даніель так чи інакше
змусили мене переїхати в
Джорджію Пайнз. “Це для
твоєї користі, дідусю”, –
стверджували вони. Звичайно, так
завжди говорять, коли нарешті
розуміють, що можна
позбавитися від проблеми,
яка ходить і розмовляє.
Це сталося трохи більше
двох років назад. Дивно, що я
не знаю, скільки це – два роки – багато чи мало. Моє відчуття
часу тане, неначе
сніговик в січневу
відлигу. Немов час, в
якому завжди жив –
стандартний східний час,
денний час знижки, час в
людино-дні, більше не
існує. А є тільки
час Джорджії Пайнз, тобто
Час Літньої Людини,
Час Літньої Пані і Час
Мокрої Постелі. Все інше…
Зникло.
Небезпечне, прокляте місце.
Спочатку цього не розумієш,
спочатку здається, що тут
нудно, тільки й всього, а
небезпечно – як в дитячому
садку під час тихої години,
тут все-таки небезпечно. Я бачив
багатьох людей, які впали в
старечий маразм вже після
мого приходу сюди, й іноді
вони не просто впадали, вони
іноді влітали в маразм зі
швидкістю торпеди. Сюди вони
прибували з одинаковим зовнішнім виглядом: затьмарені очі,
паличка в руках, може,
трішки слабкіший сечовий міхур, але при здоровому
глузді. А потім в ними щось траплялося. Через місяць вони
сиділи лише в
“телевізійній”, втупившись на
чергову мильну оперу
байдужими очима,
відвісивши нижню щелепу і
забувши про склянку з
апельсиновим соком в
тремтячій невірній руці. А
ще через місяць їм вже треба
було нагадувати імена дітей,
коли ті приходили їх
відвідати. А ще через місяць
вже не пам’ятали навіть своїх
власних імен. Щось таки з
ними трапляється. Так, з ними
трапляється Час Джорджії
Пайнз. Час тут нагадує
слабку кислоту, яка
спочатку стирає пам’ять, а потім
і саме бажання жити.
З цим доводиться боротися.
Саме це я й сказав Елен
Коннелі, своєму особливому
другу. Мені стало краще з тих
пір, як я почав писати про те,
що відбувалося в 1932-му, в
той рік, коли на Зелену Милю
прибув Джон Коффі.
Мені подобається20 квi 2013 об 11:17|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Деякі речі я пам’ятаю
дуже розмито, але відчуваю, як
загострюється пам’ять і свідомість,
немов ніж загострює
олівець, а це багато чого вартує.
В мене ще є тіло,
зношене і смішне, і хоча
це нелегко, я стараюся
тренувати його, як можу.
Спочатку було важко, старі
диваки на зразок мене без особливого
ентузіазму вдаються до
вправ заради самих
вправ, але зараз набагато
легше, тому що тепер в моїх прогулянок є мета. Я виходжу рано, ще до
сніданку, коли тільки
світає, майже щодня –
на свою першу прогулянку. В цей
ранок йшов дощ, і мої суглоби
боліли через погоду, але я взяв
дощовик з гачка біля
кухонних дверей і все одно
вийшов. Коли в людини є
щоденна робота, вона зобов’язана
її робити, навіть якщо при цьому
боляче. Це й має позитивну сторону.
Головна – збереження почуття
Реального Часу, в
протилежність часу
Джорджії Пайнз. І мені
подобається дощ, незалежно від
того, чи болять суглоби,
особливо вранці, коли день
ще не розпочався, повний
можливостей навіть для мене – такого
пошарпаного старенького дідуся.
Я пройшов через кухню,
зупинившись, щоб
попросити пару підсмажених
шматочків хліба в однієї з
кухарок з сонними очима, а
потім вийшов. Перетнувши поле
для крокету, потім заросле
бур’янами невелике поле для
гольфу. За ним починався
невеликий ліс, де між двох
покинутих сараїв, що руйнувались проходила вузенька стежина.
Я повільно йшов по цій
стежині, прислухаючись до
слабкого голосу дощу в
соснах і жуючи потихеньку
шматочок смаженого хліба
тими зубами, що залишилися. Ноги в мене боліли, але цей біль був
не сильним, а цілком
терпимим. Так що загалом
мені було добре! Я вдихав
вологе сіре повітря в усю
силу легенів, куштуючи його, як
їжу. Дойшовши до другого з
цих старих сараїв, я зайшов ненадовго в середину і там зробив
деякі свої справи.
Коли через двадцять хвилин я
повертався по стежині
назад, то відчув, як
черв’ячок голоду починає
ворушитися в моєму животі, і
подумав, що з’їв би, мабуть,
що-небудь ситніше,
чим підсмажений хліб.
Тарілку вівсянки, а може, навіть
яєшню з сосискою. Я люблю
сосиски, завжди любив їх, але
тепер, якщо з’їдаю більше
однієї страждаю розладом
шлунку. Хоча одну
можна. А потім, коли шлунок
наповниться, а вологе повітря
все ще освіжатиме мій розум
(я так сподівався!) я піду в
солярій і напишу про страту
Едуарда Делакруа. Я постараюся
писати якнайшвидше,
щоб не втратити сміливість.
Мені подобається20 квi 2013 о 15:55|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Переходячи через поле для
крокету, я думав про Містера
Джингла, про те, як Персі
Ветмор наступив на нього і
зламав йому хребет і як
Делакруа кричав, коли зрозумів,
що зробив його ворог. В роздумах я не
помітив Бреда Долана,
що стояв під покрівлею, поки
він не схопив мене за руку.
– На прогулянку ходив, Полі? –
запитав він. Я відсахнувся від
нього і забрав руку. Частково
це пояснювалося тим, що я не
чекав цього – будь-хто
здригнувся б від
несподіванки, – але частково
ще і іншим. Я якраз думав про
Персі Ветмора, пам’ятаєте?
Саме на нього був подібний
Бред. І тим, що Бред завжди
ходив з книжкою в кишені (в
Персі був пригодницький
журнал для чоловіків, а в Бреда
книжка ідіотських анекдотів,
які смішні тільки для
дурних та злих), і тим, що він весь
час відчував себе Королем
Лайна з Гори Посліду, але
найбільше тим, що він був боягузом і
любив робити боляче. Я побачив,
що він тільки що прийшов на
роботу, навіть не переодягнувся в
звичайний білий халат. На ньому
були джинси і модна
ковбойська сорочка. В одній
руці він тримав залишки рулету,
взятого на кухні. Він стояв і їв
під покрівлею, щоб не
змокнути. І щоб
спостерігати за мною, тепер я в
цьому не сумніваюся. Ще я
впевнений в тому, що мені треба
побоюватися містера Бреда
Долана. Він не дуже мене
любить. Не знаю чому. Персі Ветмор
також не любив Делакруа. “Не
любив” ще м’яко сказано.
Персі ненавидів Дела з самої
першої хвилини, коли
маленький француз прибув
на Зелену Милю.
– Що це за дощовик на тобі,
Полі? – запитав Бред,
смикаючи за комір. – Це
не твій.
– Я взяв його в коридорі біля
кухні. – Я терпіти не міг, коли
Бред називав мене Полі, по-
моєму, він це знав, але будь я
проклятий, якщо він отримає
задоволення коли я покажу це.
–
Там їх цілий ряд, Я не зіпсував
його, правда ж? В кінці
кінців, вони призначені для
дощу.
– Але вони зроблені не для тебе,
Полі, – сказав він і ще раз
смикнув комір. – Ось в чому
справа. Ці дощовики для
співробітників, а не для
тих хто тут проживає.
– Я все одно не розумію, хто
при цьому залишився в біді.
Він єхидно посміхнувся.
– Мова не йде про того, хто
залишився в біді. Мова про правила. Що
за життя було б без правил була б без правил?
Полі, Полі, Полі. – Він похитав
головою, немов від одного
мого вигляду йому не хотілося
жити. – Ти мабуть думаєш,
що такому старому, як ти,
вже не потрібно думати про правила.
Але в цьому ти дуже
помиляєшся, Полі.
Посміхається мені. Не любить мене.
Може, навіть ненавидить. Але
чому? Я не знаю. Іноді на
запитання “чому” немає відповіді. І
це страшно.
– Ну добре, вибачте, що я
порушив правила, – сказав я.
Слова прозвучали тужливо і
злегка перелякано, і я ненавидів
себе за це, але я старий, а старі
люди легко лякаються. Дуже
легко.
Бред кивнув.
– Вибачення приймаються. А
тепер повісь дощовик на
місце. Нічого тобі гуляти під
дощем. Особливо в лісі. А
раптом ти посковзнешся,
впадеш і зламаєш собі стегно? Хто тоді
потягне твої старі кістки
вгору?
– Я не знаю. – Мені вже хотілося
піти від нього. Чим більше я його
слухав, тим більше він
нагадував мені Персі. Віллі
Вортон божевільний,
який з’явився на Зеленій Милі восени тридцять другого, тоді
схопив Персі і так налякав,
що він наробив в штани,
“Тільки спробуйте кому-
небудь розповісти, – сказав
потім Персі нам всім.
Мені подобається20 квi 2013 о 18:46|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
І тепер, через
стільки років я майже чув,
як Бред Долан вимовляє ті
ж слова тим же ж самим голосом.
Немов, описуючи ці старі
часи, я відімкнув якісь невідомі двері,
що з’єднують минуле та сьогодення: Персі Ветмора з
Бредом Доланом, Дженіс
Еджкум з Елен Коннелі,
в’язницю “Холодна Гора” з
будинком для престарілих
“Джорджія Пайнз”. І тільки через
це я не зможу заснути
сьогодні вночі. Я спробував пройти до кухонних дверей, але Бред знову спіймав мене за руку. Я не знаю, як
в перший раз, але тепер він робив
це свідомо, щоб
заподіяти біль. Його очі
бігали по сторонах – він бажав
переконатися, що в вранішньому
тумані нікого поблизу немає
й ніхто не побачить, як він
ображає одного з тих
людей похилого віку, за яким повинен
доглядати.
– Що ти робив там, на
стежині? – запитав він. – Я
знаю, ти ходиш туди не для
того, щоб мастурбувати,
ці дні для тебе давно
минули, тому
признавайся, що ти там
робиш?
– Нічого. – Я сказав собі, що
треба зберігати спокій і
не показувати, як мені боляче;
спокійно, адже він згадав
лише стежину, він не знає про
сарай.
– Я просто гуляв.
Провітрював мізки.
– Надто пізно, Полі. Твої
мізки вже ніколи не стануть
ясними. – Він знову стиснув мій худий старечий лікоть,
переміщаючи крихкі кістки,
очі його постійно бігали із
сторони в сторону, щоб
впевнитися, що він в безпеці.
Бред не боявся порушувати
правила, він тільки боявся, що
його впіймають, коли він
порушує їх. І в цьому теж
був схожий на Персі Ветмора,
який ніколи не давав нам забути, що він племінник
губернатора.
– Ти такий старий,
просто диво, як ти ще пам’ятаєш, хто ти такий.
Ти занадто, до біса старий.
Навіть для цього музею. Ти мені
дієш на нерви, Полі.
– Пусти мене, – сказав я,
стараючись, щоб голос не звучав
жалібно. І не просто з
гордості. Я думав, що це
може підбадьорити його, як запах
поту для собаки, яка зазвичай тільки гарчить, але може вкусити.
Мені подобається20 квi 2013 о 19:46|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
І я згадав
журналіста, що писав про
Джона Коффі. Цей репортер –
жахлива людина на прізвище
Хамерсміт. Найжахливіше в
ньому було те, що він не знав, що
він жахливий.
Замість того, щоб мене
відпустити, Долан знову стиснув
мій лікоть. Я застогнав. Я не
хотів, але нічого не міг
вдіяти. Біль пронизав мене
наскрізь до самих кісток.
– Що ти там робиш, Полі?
Скажи мені.
– Нічого! – Я ще не плакав, але
боявся, що скоро заплачу, якщо
він продовжуватиме в тому ж
дусі.
– Нічого, я просто гуляю, я
люблю гуляти, відпусти мене! Він відпустив ненадовго та лише
для того, щоб схопити іншу мою руку. Пальці на ній були
стиснуті.
– Відкрий, – наказав він. – Дай
татусеві подивитися. Я
підкорився, і він пирхнув з
відразою. Там не було
нічого, окрім залишків другого
шматочка смаженого хліба. Я
стискав його в правій руці,
коли він став давити мою
ліву, і на пальцях
залишилося вершкове масло – не масло,
маргарин, масло тут не
використовували.
– Йди в будинок і вимий свої
огидні руки, – велів він,
відходячи назад і відкушуючи шматок
рулету. – Боже правий. Я пішов вгору по сходах.
Ноги в мене тремтіли, серце
колотилося, як мотор з
протікаючими клапанами і
старими
поршнями. Коли я вже взявся за
ручку дверей, що вели в кухню
Долан крикнув навздогін
– Якщо ти, Полі,
розповіси кому-небудь,
що я стискав твою бідну
ручку, то я всім скажу, що в тебе галюцинації. Початок
старечого маразму. А ти
знаєш, що мені повірять. Якщо
ж там синяки, вони подумають,
що ти їх сам собі поставив.
Так. Це правда. І знову – ці
слова міг сказати Персі Ветмор.
Персі, який якимось чином
залишився молодим і
підлим, тоді коли я став
старим і немічним.
– Я нікому не збираюся нічого
говорити, – пробурмотів я. – Немає що розповідати.
– Ось і правильно, золотенький. –
Його голос линув легко і
глузливо. Голос бурмила
(якщо взяти слівце Персі),
який думає, що буде
молодим вічно. – А я дізнаюся, що
ти там робиш. Це буде
моїм обов’язком. Чуєш?
Звичайно, що чув, але не
приніс йому задоволення
підтвердити це. Я зайшов в
будинок, пройшовши через кухню (я
відчував запах яєчні з
сосисками, але вже не хотів їх)
і повісив дощовик на гачок.
Потім піднявся в свою
кімнату, зупиняючись на
кожній сходинці, даючи
своєму серцю час
заспокоїтися і збираючись з
думками, щоб почати писати.
Я увійшов до солярію і просто
сидів за маленьким столом біля
вікон, коли моя подруга Елен,
просунула в двері голову. Вона
здавалася втомленою, і, по-моєму,
їй було недобре. Елен рівно зачесала волосся, але все ще
була у своїй сукні. Давні закохані не витрачають багато
часу на церемонії, адже хочем цього чи нi, ми просто не
можемо собі це дозволити.
– Я тебе не відволікатиму, –
сказала вона.
Мені подобається20 квi 2013 о 20:23|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я ж бачу, що ти
зібрався писати…
– Не говори дурниць, – відповів
я. – В мене часу більше, ніж
в Картера.Проходь.
Вона ввійшла, але зупинилася в дверях.
– Просто я не могла заснути…
Знову… І випадково опинилася біля
вікна трохи раніше… І…
– І ти бачила мене з містером
Доланом під час нашої
милої бесіди, допоміг я їй. – Я
сподівався, що вона лише бачила, що її вікно було
закрите, і вона не чула, як
я пхикав і просив відпустити.
– Це було неприємно і зовсім
не дружньо, – сказала вона. –
Пол, цей містер Долан
розпитував всіх про тебе. Він й
мене запитував, це було минулого тиждня. Я тоді про
це не замислювалася, просто
вирішила, що в нього мерзенний допитливий ніс, який він
пхає в чужі справи, але тепер мені
цікаво.
– Запитував про мене? – Я
сподівався, що мій голос звучить
не так тривожно, як я відчував.
– Що запитував?
– По-перше, куди ти ходиш. А
ще – навіщо ти ходиш гуляти.
Я спробував засміятися.
– Ця людина просто не вірить
в тренування, все ясно. – Він вважає, що в тебе є таємниця. –
Вона помовчала… – Мені теж так
здається.
Я хотів відкрити рот, щоб
сказати, що вперше про це
чую, але Елен підняла свою
скорчену, але на диво
прекрасну руку, перш чим
я вимовив перше слово.
– Якщо це так, мені зовсім не
потрібно знати, що там, Поле. Твої
справи, тільки твої справи. Мене
виховували так, але не всі це
розуміють. Тому будь
обережний. Саме це я й хотіла сказати. А тепер
залишаю тебе, займайся
своєю справою.
Елен повернулася, щоб піти,
але, перш ніж вона вийшла, я
покликав її по імені. Вона
обернулася і подивилася
запитливо.
– Коли я закінчу те, що пишу,
– Почав я, але потім
похитав головою. Не так. -Якщо я
закінчу те, що пишу, ти
прочитаєш?
Вона трохи замислилася, а потім
посміхнулася такою посмішкою, що
можна було закохатися, навіть
такому старому, як я.
– Для мене це буде великою
честю.
– Почекай, поки прочитаєш, а
потім вже говори про честь, –
заперечив я, думаючи про смерть
Делакруа.
– Я все одно прочитаю, – сказала
вона. – Кожне слово, обіцяю.
Але спочатку ти повинен
завершити почате.Вона залишила мене писати, але,
перш чим я написав одне
слово, пройшло досить багато
часу. Я сидів майже годину,
дивлячись в вікно і постукуючи
олівцем по столі,
спостерігаючи, як вияснюється сірий день думаючи
про Бреда Долана, який
називає мене Полі і весь
час розказує вульгарні
жарти про китайців,
ірландців і негрів, а також про
те, що сказала Елен Коннелі.
“Він вважає, що у тебе є
таємниця. Мені теж так здається”.
Можливо, так воно і є. Так, все може
бути, І звичайно ж, Бред Долан
хоче знати. Не те щоб він
думав, що це важлива таємниця
(це не так, важлива вона хіба
що для мене), а просто тому,
що вважає: такий старий, як я,
не повинен мати таємниці. Не
повинен брати дощовика з гачка
біля кухні і, звичайно ж, не
повинен мати таємниць. Не повинен
думати, що такі, як ми, все
ще люди. А чому б нам не
дозволити таку думку? Він не
знає. І в цьому він теж схожий
на Персі. І ось мої думки, як
русло річки, знову повернулися туди, де їх перервав Бред Долан,
коли з-під покрівлі
кухонного входу схопив мене
за руку: до Персі, до злісного
Персі Ветмора, до того, як він
помстився людині,
що посміялася над ним.
Делакруа кидав в стіну
різнобарвну котушку, ту,
яку приносив Містер
Джингл, і вона відскочила з
камери в коридор. І тут вже
Персі не втратив свій шанс.
Мені подобається21 квi 2013 о 15:43|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– Стій, дурню! – закричав
Брут,
але Персі не відреагував.
Як
тільки Містер Джингл
наздогнав
котушку – занадто
захоплений
нею, щоб помітити, що
його
старий ворог неподалік, –
Персі наступив на нього
підошвою свого важкого
чорного черевика.
Почувся
хрускіт зламаного
хребта Містера
Джингла, з його рота
хлинула кров. Його темні
оченятка викотилися з
орбіт, і в них я прочитав
зовсім
людський вираз
здивування і муки.
Делакруа
закричав від жаху і горя.
Він
кинувся до дверей
камери,
просунувши руки крізь
грати,
якнайдалі, і почав знову
й знову кликати мишеня
по імені.
Персі звернувся до нього,
посміхаючись. І до всіх
нас трьох.
– Ось так, – сказав він. – Я
знав,
що рано чи пізно
покінчу з ним. Питання
часу. – Він відвернувся і не
кваплячись пішов по
Зеленій
Милі, залишивши Містера
Джингла лежати на
лінолеумі
в невеликій калюжці
крові. Дін схопився з-за столу,
вдарившись об нього коліном і
перевернувши дошку для гри в
нарди на підлогу. Фішки
розсипалися і покотилися в
різні сторони, але ні Дин, ні
Гарі не звернули на це ні
щонайменшої уваги.
– Що ти наробив? – закричав
Дін. – Ну що ти знову натворив,
ідіоте? Персі не відповів. Він
мовчки прокрокував повз стіл,
пригладжуючи руками волосся.
Він пройшов через мій кабінет в
приміщення складу. Віллі
Вортон відповів за нього:
– Що він зробив, начальнику Дін? По-
моєму, просто показав
французику, що сміятися над
ним – не дуже розумно. Він
засміявся таким
гучним сміхом сільського хлопця –
життєрадісним і глибоким.
Мені траплялися люди(правда,
досить рідко), які
виглядали нормальними
тільки коли сміялися. Невгамовний
Біл Вортон був якраз з них.
Я знову збентежено
подивився на мишеня. Воно все
ще дихало, але в його вусиках
застигали крапельки крові, і
пелена поступово застилала
його ще нещодавно блискучі
очі-намистинки. Брут підняв
різноколірну котушку,
поглянув спочатку на неї, а
потім на мене. Він був
розгублений, так, як я.
Мені подобається21 квi 2013 о 16:21|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
За спиною
Делакруа все ще голосив від
горя та жаху. І справа не лише
в мишеняті. Персі пробив
захистну броню Делакруа, і
тепер увесь його страх
випліскувався назовні. Але
Містер Джингл залишався в
центрі його переживань, і
слухати це було важко.
– Ні! Ні! – знову і знову
голосив він між риданнями
і плутаними молитвами на
ламаній французькій. – Ні,
ні, бідний Містер Джингл,
мій бідний Містер Джингл,
ні!
– Дайте його мені.
Я підняв очі, із здивуванням
почувши цей глибокий голос, і
спочатку не повірив, кому він
належить. Я побачив Джона
Коффі. Так як Делакруа, він
просунув руки крізь лозини
гратів, але не тряс ними, як
Дел. Він просто витягнув їх
відкритими долонями як
можна далі. І тримав
долоні так, немов наполягаючи
на чомусь. Його голос звучав
теж наполегливо, тому я й
не впізнав його відразу. Перед нами
був зовсім не той розгублений
чоловік, який
займав цю камеру вже
декілька тижнів.
– Дайте його мені, містере Еджкум!
Поки ще є час!
І тоді я згадав, що він
зробив для мене, і все зрозумів. Я
подумав, що гірше не буде,
хоча й не дуже-то вірив що
він допоможе. Піднявши мишеня, я
здригнувся, відчувши, як
багато дрібних кісточок стирчить
в різних місцях Містера
Джингла,немов я тримав в
руках подушечку для голок,
покриту хутром. Це вам не
“сечова” інфекція. Та все ж…
– Що ти робиш? – запитав
Брут, коли я поклав Містера
Джингла в величезну долоню
Джона Коффі. – Якого Біса?
Коффі забрав мишеня в камеру.
Воно нерухомо лежало
на його долоні, хвостик звисав
між великим і
вказівним пальцями,
і його носик ледь-ледь
сіпався. Тоді Коффі
накрив праву долоню лівою утворивши неначе чашу, в
якій лежало мишеня. Ми вже не бачили
самого Містера Джингла,
тільки хвостик звисав і
сіпався носик, як
стрілка годинника, яка зупиняється.
Коффі підніс долоні до обличчя,
розставив пальці, утворивши
щілини. Хвостик
мишеняти тепер був обернений
до нас.
Брут підійшов ближче до мене,
все ще тримаючи в пальцях
котушку.
– Що це він робить?
– Тихо, – прошепотів я. Делакруа
перестав голосити.
– Будь ласка, Джон, – тихо
сказав він. – Джоні, допоможи
йому, будь ласка, допоможи йому,
сіль ву пле. До нас підійшли Дін та Гарі.
Він все ще тримав в руках
колоду карт.
– Що відбувається? – запитав
Дін, але я тільки похитав
головою. Я знову був як
загіпнотизований, щоб я
пропав, якщо це не так.
Коффі підніс долоні до рота і
різко вдихнув. На хвильку все
раптово поплило. Потім він
повільно відвів голову від рук,
і я побачив, що в нього обличчя
дуже хворої людини,
що бореться з нестерпним
болем. Його очі виблискували,
нижня губа була прикушена,
темне обличчя так зблідло,
що стало кольору попелу. Він видав
неприємний здавлений
горловий звук.
утворивши неначе чашу, в
якій лежало мишеня.
Мені подобається23 квi 2013 о 14:46|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Ми вже не бачили
самого Містера Джингла,
тільки хвостик звисав і
сіпався носик, як
стрілка годинника, яка зупиняється.
Коффі підніс долоні до обличчя,
розставив пальці, утворивши
щілини. Хвостик
мишеняти тепер був обернений
до нас.
Брут підійшов ближче до мене,
все ще тримаючи в пальцях
котушку.
– Що це він робить?
– Тихо, – прошепотів я. Делакруа
перестав голосити.
– Будь ласка, Джон, – тихо
сказав він. – Джоні, допоможи
йому, будь ласка, допоможи йому,
сіль ву пле. До нас підійшли Дін та Гарі.
Він все ще тримав в руках
колоду карт.
– Що відбувається? – запитав
Дін, але я тільки похитав
головою. Я знову був як
загіпнотизований, щоб я
пропав, якщо це не так.
Коффі підніс долоні до рота і
різко вдихнув. На хвильку світ перед очима раптово затьмарився. Потім він
повільно підвів голову,
і я побачив, що в нього вигляд
дуже хворої людини,
яка бореться з нестерпним
болем. Очі в нього виблискували,
нижня губа була прикушена,
темне обличчя так зблідло,
що зробилося сірим, неначе попіл. Він видав
неприємний здавлений
горловий звук.
– Боже милосердний, – прошепотів Брут.
Його очі трохи не вилізли на
лоб від здивування.
– Що? – майже прогавкав Гарі. –
Що?
– Хвіст! Хіба не бачиш? –
Хвіст!
Хвіст Містера Джингла вже не
нагадував стрілку годинника, яка зупиняється
, він швидко гойдався із
сторони в стророну, як в кота
під час полювання на птахів. А
потім із зімкнутих долонь
Коффі пролунав знайомий писк.
Коффі знову видав здавлений
горловий звук, потім
відхилився, немов
відхаркнув цілу грудку
мокротиння і збирається його
виплюнути. Але замість цього він
видихнув з рота і з носа
хмарку чорних комах, –
думаю, що це були
комахи, інші говорили
те ж саме, але зараз я вже не
впевнений. Вони крутилися навкруги
нього темною хмаркою, і на якийсь час приховали риси його
обличчя.
– Боже мій, а що це? – запитав
Дін тремтячим переляканим
голосом.
– Все нормально, – почув я
свій голос. – Не хвилюйтеся, все
нормально, через пару секунд
вони зникнуть.
Так само, як і тоді, коли Коффі позбавив мене від “сечової”
інфекції, “мухи” зробилися білими, а
потім зникли.
– Господи, – прошепотів Гарі.
– Пол? – запитав невпевнено
Брут. – Поле?
Коффі знову став схожий на
себе, як людина, яка відкашляла
шматок м’яса,яким подавилася.
Він нахилився, поклав
зімкнуті долоні на підлогу,
подивився крізь пальці,
потім розтиснув їх. Звідти
вибіг Містер Джингл,
абсолютно здоровий, без
щонайменших ушкоджень, і
зовсім не шкутильгаючи. Він на
секунду затримався біля дверей в
камеру Коффі, потім
перебіг через Зелену
Милю в камеру Делакруа. І,
коли він біг, я помітив, що
на його вусиках все ще була
кров. Делакруа, плачучи і сміючись
одночасно, підняв його і
став покривати дзвінкими
поцілунками. Дін, Гарі та Брут
дивилися в мовчазному
подиві. Потім Брут
зробив крок вперед і протягнув
крізь грати різнобарвну
котушку. Спочатку Делакруа її
не бачив, так був
захоплений Містером
Джинглом. Він був схожий на батька,
сина якого врятували, витягнувши
з води. Брут постукав
котушкою по плечу Делакруа.
Він подивився, узяв її і
повернувся знову до Містера
Джингла, гладячи його спинку,
пожираючи очима, прагнучи
знову й знову переконатися, що
мишеня живе, здорове та веселе.
– Кинь її, – сказав Брут. – Я
хочу подивитися, як він бігає.
– З ним все гаразд, начальнику
Ховел, слава Богу, з ним все в
порядку.
– Кинь, – повторив Брут. – Ради
мене, Дел.
Делакруа нахилився з небажанням, боячись випустити
Містера Джингла з рук навіть
на якийсь час. Потім дуже ніжно
кинув котушку. Вона
покотилася по камері повз коробки з-під сигар “Корона”
до стіни. Містер Джингл погнався за нею, але не так
швидко, як раніше.
Мені подобається23 квi 2013 о 15:15|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Здавалося,
що він трішки шкульгає на
задню ліву лапку, і це
мене вразило найбільше.
Проте, він все одно добіг до котушки
і прикотив її носом назад до
Делакруа з усім своїм
колишнім ентузіазмом. Я
повернувся до Джона Коффі,
який стояв біля дверей в свою
камеру і посміхався. Посмішка його
була втомленою. Не скажу, що
він виглядав зовсім
щасливим, але та
стривожена наполегливість,
яку я бачив на його обличчі,
коли він просив дати йому мишеняня, зникла, як
зник вираз болю і
страху. Це знову був наш Джон
Коффі із злегка
відсутнім виглядом і
дивними нетутешніми
очима.
– Ти допоміг йому, –
сказав я – Правда, хлопче?
– Так, це так. – Посмішка Коффі
стала трохи ширша, і на секунду
чи дві стала щасливою. – Я
допоміг йому. Я допоміг мишеняті
Дела. Я допоміг… – Він замовк, не в
силах згадати ім’я.
– Містерові Джинглу, – підказав
Дін. Він дивився на Джона
Коффі уважно,
поглядом, що вивчає, немов
чекаючи, що Коффі раптом
спалахне або почне плавати
по камері.
– Правильно, – кивнув Коффі. –
Містерові Джинглу. Він –
циркове мишеня. І житиме
за склом.
– Будьте впевненими, –
завірив Гарі, теж
звернувшись до Джона Коффі.
За нашими спинами Делакруа
лежав на своєму ліжку, тримаючи
Містера Джингла на грудях. Дел
воркував з ним і співав якусь
французьку пісеньку,
схожу на колискову.
Коффі подивився вздовж
Зеленої Милі в бік столу
чергових і дверей, що ведуть в
мій кабінет і в складське
приміщення.
– Начальник Персі – поганий, –
вимовив він. – Начальник Персі –
підлий. Він наступив на мишеня Дела. Він наступив на Містера Джингла
А потім, ми не встигли ще
нічого сказати – немов ми
могли б ще щось сказати йому, –
Джон Коффі повернувся на ліжко,
ліг і повернувся набік обличчям
до стіни.
Мені подобається23 квi 2013 о 16:01|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 3

Персі стояв до нас спиною, коли
ми з Брутом хвилин через
двадцять увійшли до приміщення
складу.
На поличці над кошиком з
брудним тюремним одягом (а
іноді з звичайним –
тюремній пральні було все
одно, що прати) він знайшов
баночку меблевої політури і
тепер натирав дубові
підлокітники і ніжки
електричного стільця. Вам це
може здатися дивним
або навіть моторошним, але для
нас з Брутом робота, яку
Персі робив всю ніч, здавалася
цілком нормальною. Олд
Спаркі завтра з’явиться перед
публікою, а Персі нарешті
з’явиться в ролі розпорядника.
– Персі, – тихо покликав я.
Він обернувся, мелодія,
яку він наспівував, застрягла в
його горлі, і він подивився на
нас. Я не побачив очікуваного
страху, принаймні спочатку. Але я замітив, що Персі
неначе постарів. І подумав, що
Джон Коффі був правий. В нього був
вигляд підлої людини. А
підлість, як наркотик – ніхто
в світі не розбирається в цьому
краще за мене, і, повинен сказати,
після деяких
експериментів Персі попався
міцно. Він був задоволений тим,
що зробив з мишеням Делакруа.
І найбільше йому
сподобалися відчайдушні крики
Дела.
– Немає чому на мене так дивитися, –
сказав він голосом, який
звучав майже приємно. – В кінці
кінців, це всього лише мишеня. І
його тут раніше ніколи не
було, ви це прекрасно знаєте.
Мені подобається23 квi 2013 о 16:45|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
– З мишеням все гаразд, –
промовив я. Серце в моїх
грудях билося гучно, але я
намагався вимовляти слова
спокійно і майже безпристрасно. –
Все гаразд. Бігає, пищить і
знову ганяється за котушкою.
Виявляється вбивати мишей ти
вмієш не краще, ніж все
інше, що ти тут
робиш.
Він подивився на мене з
недовірою.
– Ви думаєте, я в це повірю? Я
цю сволоту роздавив! Я сам
чув! Так що…
– Заткнися.
Він втупився на мене,
витріщивши очі.
– Що? Що ти мені сказав?
Я зробив до нього крок,
відчуваючи, як б’ється вена в
мене на лобі. Давно я не був таким
злим.
– Ти що, не радий, що Містер
Джингл в порядку? Після усіх
наших розмов про те, що
наша робота полягає в тому,
щоб вселяти спокій
ув’язненим, особливо коли
справа йде до кінця, я думав, ти
зрадієш. Зітхнеш з
полегшенням. Адже Делу завтра
йти і таке інше. Персі перевів
погляд з мене на Брута, його
звичайний спокій
змінилося невпевненістю.
– В яку гру, хай йому біс, ви,
хлопці, граєте? – запитав він.
– Це зовсім не гра, друже, –
відповів Брут. – Ти думаєш, що
це… Гаразд, це одна з причин,
через яку тобі не можна
довіряти. Хочеш знати
абсолютну правду? Я думаю,
що ти -пропаща людина.
– Ти ще побачиш. – Тепер
голос Персі став звучати грубо.
Страх повернувся до нього, страх того, що ми можемо
зробити з ним щось. Я
зрадів, почувши це. Так
з ним легше мати справу.
– Я знаю
декого. Важливих людей.
– Це ти так говориш, а ти – такий мрійник, –
вимовив Брут так, немов готовий
був розсміятися. Персі положив
ганчірку на сидіння стільця.
– Я вбив це мишеня, – сказав він
вже не дуже упевнено.
– Піди і сам переконайся, –
запропонував я. – Тут вільна
країна.
– І піду, – відповів він. – Піду.
Він пройшов повз нас, підібгавши
губи і граючи гребінцем в
маленьких рука(Вортон був
правим, вони дійсно були
чарівні). Він піднявся по
сходинках і зник в дверях
мого кабінету. Ми з Брутом
залишилися поряд з Олд Спаркі,
чекаючи його повернення, і
мовчали. Не знаю, як Брут, але
мені нічого було сказати. Я
навіть не знав, що подумати про
тільки що побачене.
Пройшли три хвилини. Брут
підняв ганчірку Персі і став
натирати товсті перекладини
спинки електричного стільця.
Він вже закінчив одну і
приступив до другої, коли
повернувся Персі. Він спіткнувся
і трохи не впав на підлогу, спускаючись
по сходинках з кабінету, а до нас
підійшов нерівною ходою.
Обличчя в нього було
здивованим.
– Ви їх замінили, – сказав він
тремтячим, голосом. – Ви якось поміняли
мишей, ідіоти. Граєтесь зі
мною, але ви дуже пожалієте якщо не зупинитеся! Вас
викинуть на вулицю, якщо не
перестанете! Хто ви такі?
Він замовк, задихаючись і стиснувши
кулаки.
– Я розповім тобі, хто ми такі,
– відповів я. – Ми – люди, з
якими ти працюєш.
Персі… Але більше вже не
будеш. – Я протягнув руки і
стиснув його плечі. Не сильно, але
все-таки стиснув.
Персі це не сподобалося.
– Прибери свої… Брут схопив його
за праву руку, і вона уся –
маленька, м’яка і біла –
зникла в загорілому кулаці
Брута.
– Заткни пельку, синку. Якщо
розумієш, що для тебе краще, то
скористайся останнім
шансом, щоб помити вуха.
Мені подобається23 квi 2013 о 16:59|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Я повернув Персі, підняв на
платформу і штовхав доти,
доки він не вдарився ногами об
сидіння електричного стільця і
не сів. Його спокій
випарувався разом з
впевненістю. Не забувайте, що
Персі був дуже молодий. І в його
віці ця якість як
тонкий шар фанери, як тінь
на поверхні емалевої
фарби. Цей шар ще можна
проткнути. І я зрозумів, що зараз Персі готовий слухати.
– Я хочу, щоб ти дав слово, –
сказав я.
– Яке ще слово? – Він ще
намагався усміхатися але в очах
читався переляк. Електричний струм в
апаратній не був включеним,
але в дерев’яного сидіння Олд
Спаркі є своя сила, і в цей момент я зрозумів, що Персі її
відчуває.
– Дай нам слово, що якщо ми
поставимо тебе розпорядником
завтра вночі, ти тут же
перейдеш в Бріяр Рідж і
залишиш нас в спокої. – Брут
говорив з люттю, якої я раніше не чув від нього. – Що
ти напишеш заяву про
перехід на наступний же
день.
– А якщо ні? Якщо я просто
подзвоню декому і скажу, що
ви мене мучили, залякували і
погрожували?
– Ми можемо вилетіти звідси,
якщо твої зв’язки так само хороші,
як тобі здається, – заявив я. – Але
вже потурбуємося, щоб і твоєї крові на підлозі залишилося немало,
Персі.
– Через мишеня? Ха! Ви думаєте,
когось хвилює, що я вбив улюблене мишеня
засудженого вбивці?
– За
межами цієї божевільної будівлі, так? – Ні. Але троє людей
бачили, як ти стояв, засунувши
палець в дупу, коли Невгамовний
Біл Вортон намагався задушити
Діна Стентона своїм ланцюгом. Це
людей хвилюватиме, я тобі,
Персі, обіцяю. Про це навіть
твій високопоставлений
дядечко-губернатор
захвилюється.
Щоки і лоб Персі покрилися
червоними плямами.
– Ви думаєте, вони вам повірять?
– запитав він, але голос його
втратив злу силу. Він ясно
розумів, що хто-небудь
зможе нам повірити. А Персі
не любив потрапляти в
неприємності. Порушувати
правила можна. Але ось щоб
тебе впіймали, – цього не можна.
– А ще в мене є фотографії
шиї Діна, коли синяки ще не
зійшли, додав Брут. Я не знав,
правда це або ні, але звучало
переконливо. – І знаєш, про що
говорять ці фото? Що Вортон
встиг добре потрудитися,
поки його не відтягли, хоча ти
стояв там, та ще з тієї сторони, де Уортон тебе не
бачив. Тобі доведеться відповідати
на досить важкі запитання,
зрозумів? А такі випадки
накладають на людину
свого роду клеймо. І воно
залишиться надовго після того,
як його родичі залишать
державну службу і сидітимуть вдома, попиваючи
м’ятний джулеп на веранді.
Запис в робочій картці
може стати сильною і
цікавою штукою, адже в
картку заглядатимуть
багато разів впродовж твого життя.
Мені подобається23 квi 2013 о 17:31|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Персі з недовірою
вдивлявся на нас, пригладжуючи лівою рукою
волосся. Він нічого не сказав, але
я подумав, що ми майже
вже зробили.
– Ну давай покінчимо з цим.
Адже ти не бажаєш залишатися
тут довше, ніж ми цього
хочемо, правда?
– Я ненавиджу тут все! –
вигукнув він. – Я ненавиджу,
як ви зі мною поводитеся,
як не даєте проявити себе!
Останнє було дуже далеке
від правди, проте я визнав
несвоєчасним це
заперечувати.
– А ще я не люблю, коли мене
залякують. Мій батько вчив
мене, що одного разу ступивши на
цей шлях, швидше за все кінчиш
тим, що потім все життя
дозволиш людям залякувати
тебе. – Його очі, майже такі ж
чарівні, як руки,
заблистіли. – Особливо не
люблю, коли мене залякують
такі величезні мавпи, як
цей тип – Він подивився на
мого старого друга і пирхнув
– “І ти, Брут”! – відповідна
кличка.
– Ти повинен дещо зрозуміти.
Персі, – сказав я. – З нашої
точки зору, це ти нас
залякуєш. Ми весь час
підказуємо тобі, як треба
поводитися, а ти
продовжуєш все робити по-
своєму, коли ж все йде не
так, прикриваєшся своїми
зв’язками. Типовий приклад –
коли ти наступив на мишеня
Делакруа. Ти весь
час погрожуєш, погрожуєш і
погрожуєш. І врешті-решт
ми поводимося з тобою так само,
от і все. Але, послухай, якщо ти
зробиш так, як потрібно, все
буде гаразд і ти вийдеш
чистеньким, як молода людина, що робить кар’єру, і
запашним, як троянда. Ну,
що скажеш на це? Прийми рішення
як дорослий, Персі. Пообіцяй,
що підеш після страти Дела.
Він обдумав нашу пропозицію.
Через пару секунд в його очах
з’явився вираз, який
буває в людей, коли в голову
приходить хороша думка. Мені
це не дуже сподобалося,
тому що будь-яка ідея,
хороша для Персі, зовсім не
обов’язково хороша для нас.
– До того ж, – додав Брут, –
подумай, як чудово буде
позбавитися від цього мішка з
лайном – Вортона.
Персі кивнув, і я дозволив йому
встати з стільця. Він поправив сорочку, заправив
її ззаду, причесав волосся
гребінцем. Потім подивився на
нас.
– Гаразд, я згоден. Я
розпоряджаюся завтра вночі на
страті Дела, а на наступний
день подаю прохання про
перехід в Бріяр Рідж. І ми
квити. Йде?
– Йде, – погодився я. В його
очах все ще зберігався
колишній вираз, але в той
момент я вже розслабився і не
надав йому значення.
Він протягнув руку:
– Ну що, по руках?
Я потиснув йому руку. Брут теж.
І знову ми залишилися в дурнях.
Мені подобається23 квi 2013 о 18:33|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Глава 4

Наступний день був найспекотнішим, хоча саме того дня
й закінчилася ця дивна
жовтнева спека. Коли я
приїхав на роботу, на заході
збиралася гроза і темні хмари
помалу закривали небо.
Вони оповили небо до вечора, і з
них стали вибиватися
блакитнувато-білі зигзаги
блискавок. В десятій годині вечора
над графством Трапінгус
пройшов ураган – загинули
чотири людини, зірвало
дах з платної стайні, а
над Холодною Горою бушували
жорстокі грози і дулі сильні
поривчасті вітри. Пізніше мені
почало здаватися, що самі небеса
були проти жахливої
смерті Едуарда Делакруа.
Спочатку все йшло нормально.
Дел провів спокійний день в своїй камері, іноді граючи з
Містером Джинглом, але частіше
просто лежав на ліжку і пестив його. Вортон декілька разів намагався
затіяти скандал. Він кричав
Делу щось про бургери з мишатини,
які готуватимуть після
того, як стариган Пьер танцюватиме
тустеп в пеклі, але маленький
француз не відповідав, і
Вортон, який вважав, що це його
найдотепніший жарт,
здався. В чверть одинадцятої
прийшов брат Шустер і привів
нас в захват повідомленням, що
збирається читати Делу
молитву “Отче наш” на
французькій. Це було схоже
на хорошу ознаку.
Але ми, звичайно ж, помилялися.
Близько одинадцятої почали
з’їжджатися свідки,
впівголоса говорячи про жахливу
погоду і міркуючи про
можливу затримку страти через перебої з
електропостачанням. Напевно,
ніхто з них не знав, що Олд
Спаркі працює від генератора,
і якщо блискавка не вдарить прямо
в неї, шоу відбудеться при
будь-якій погоді. В апаратній в
ту ніч був Гарі, тому
йому, Білу Доджу і Персі
Ветмору довелося побути
“касирами” і проводжати
глядачів на місця, пропонуючи
кожному прохолодні
напої. На церемонію
прибули дві жінки: сестра
тієї дівчини, яку
згвалтував і вбив Дел, та мати
одного із загиблих в пожежі, –
велика, бліда і
рішуча леді. Вона
висловила Гарі
Тервіліджеру надію, що
людина, на яку вона
прийшла подивитися, добра і
налякана, що вона знає про
приготовані для нього
пекельні муки і очікуючих
підручних сатани. Потім вона
розплакалася і заховала обличчя в
мереживну хусточку розміром
з наволочку. Пролунав оглушливий
гуркіт грому, який не стримав тонкий
металевий дах. Люди
тривожно переглянулися.
Чоловіки почували себе
незручно в краватках в так
у пізню годину і витирали
спітнілі щоки. І, звичайно
ж, усі очі були звернені
на Олд Спаркі. На початку тижня
вони ще могли жартувати по
приводу цього ритуалу, але
сьогодні за пів години до півночі усі жарти випарувалися.
Свою розповідь я розпочав з того, що
в тих, кому дійсно
належало сісти на цей
дубовий стілець, гумор
випаровувався вмить, але
коли наставав відповідальний
момент, посмішки сходили з об
личчя
не лише в засуджених.
Говорили мало, а коли знову
загримів грім, немов
розщеплене дерево, сестра
Делакруа навіть
закричала. Останнім своє
місце серед свідків зайняв
Кертіс Андерсон, замінюючий
начальника в’язниці Мурса.
О пів на одинадцяту я
підійшов до камери Делакруа,
Брут і Дін йшли трохи віддалік.
Дел сидів на своєму ліжку,
тримаючи на колінах Містера
Джингла. Голова мишеняти
була повернена вбік
засудженого, а його очі-
намистинки дивилися прямо в
обличчя. Дел гладив голову
Містера Джингла між
вушками. По його обличчю беззвучно
котилися великі сльози,
здавалося, що саме на них і дивиться мишеня. Дел
підняв очі почувши звук наших
кроків. Він був блідий. В себе за
спиною я не побачив, а швидше
відчув, що Джон Коффі стоїть біля дверей своєї камери і
спостерігає.
Мені подобається23 квi 2013 о 20:49|Редагувати|Видалити|Відповісти

Online
Яна Лучко
Дел здригнувся від брязкоту моїх
ключів, але залишився
нерухомим, продовжуючи
гладити голову Містера
Джинглза, коли я відкрив замки
і відсунув двері.
– Привіт, начальнику Еджкум, – сказав
він. – Привіт, хлопці.
Привітайся, Містер Джингл.
– Але Містер Джингл тільки
продовжував заворожено
дивитися в обличчя лисого
чоловічка, немов не розуміючи,
звідки беруться сльози.
Різнобарвна котушка
акуратно лежала в коробці
“Корона” – я подумав, що вона
лежить там останній раз, і
здригнувся. – Едуар Делакруа, як
представник суду…
– Начальнику Еджкум?
Я хотів продовжувати
приготовлену промову, але потім
передумав.
– В чому справа, Дел?
Він протягнув мені мишеня.
– Візьми. І нехай з ним нічого
не станеться.
– Дел, я боюся, що він не піде
до мене. Він не…
– Піде, він сказав, що піде.
Він сказав, що все про тебе знає,
начальнику Еджкум, і що ти відвезеш
його в те місце у Флоріді, де
мишки виконують трюки. Він
говорить, що довіряє тобі. –
Делакруа протягнув руку
чимдалі, і, щоб я пропав,
мишеня зробило крок з його долоні
до мене на плече. Він був таким
легким, що я майже не відчував
його крізь кітель – тільки як
маленька тепла плямочка. –
А ще, начальнику, не дозволяй цьому
злому хлопцю підходити до нього.
Нехай цей негідник не чіпає
моє мишеня. – Добре, Дел, я не дозволю. –
Питання було в тому, що робити з
мишеням зараз, в даний
момент. Не міг же я провести
Делакруа перед свідками з
мишеням, яке сидітиме на моєму
плечі.
– Я візьму його, начальнику, – пролунало
за моєю спиною. Голос
належав Джону Коффі, і
було дивно, що він прозвучав
саме тоді, немов Коффі прочитав мої думки. –
Ненадовго. Якщо Дел не проти.
Він кивнув з полегшенням.
– Так, візьми його, Джоне, поки цей
ідіотизм не закінчиться,
добре? А потім… – Його погляд
знову зупинився на мені і
Брутові. – Ви відвезете його в Флориду. В той Маусвіль.
– Так, швидше за все ми з Полем це зробимо разом, –
сказав Брут, з тривогою дивлячись,
як Містер Джингл перейшов з
мого плеча до величезної
протягнутої долоні Коффі.
Містер Джинглз зробив це
без заперечень і не намагаючись
втекти, навпаки, він так само
охоче видерся вгору по
руці Джона Коффі, як
зробив крок на моє плече.
– Ми візьмемо частину відпустки,
правда, Пол?
Я кивнув. Дел кивнув теж, його
очі стали ясними, а на губах сіяла
посмішка.
– Люди платитимуть десять
центів, щоб його побачити. А
для дітей два центи.Правильно,
начальнику Ховел?
– Так, правильно, Дел.
– Ти хороша людина, начальнику
Ховел, – сказав Дел. – І ти
теж, начальнику Еджкум. Ви іноді
сварилися на мене, так, але не
більше, ніж було треба. Ви
всі хороші, окрім цього
Персі. Шкода, що ми більше ніде не зустрінемося. Погані
часи, погані правила.

Теги: 111