Вагон електрички був майже порожній. Василь сидів посередині біля вікна і крізь брудну шибку, дивився, як швидко мерехтять повз нього електричні стовпи, неначе стрілки якогось чудернацького годинника відміряли час простором. Десять секунд, три стовпи – промайнуло озеро. Ще з десяток стовпів та секунд – пролетіло поле. Потроху смеркалося. У вагоні увімкнули світло, і невиразні лампи поперемінно блимали, кволо висвітлюючи різні кутки вагону. Їхати Василеві залишалося хвилин з десять. Далі, від станції чотири кілометри до села доведеться долати або ногами, або, якщо пощастить, попуткою. Василь залюбки їхав би так і далі, дивлячись на стовпи, і день і два, аби не йти додому. Аби не бачити захаращеної хати та дурного цуцика у будці, не топити печі та не робити усього того, що треба робити неодмінно, бо так роблять усі.
Василеві було вже добряче за сорок. Село остогидло йому так давно, що він вже й сам не згадав би, коли саме. Усі друзі пороз’їжджалися. Дружина покинула років зо п’ять тому й подалася до Києва торгувати на базарі. Він спочатку дуже сумував, а з часом якось і забув. Звик. Роботи, окрім по господарству, в селі не було ніякої. Щоб заробити копійку Василь їздив на будівництво до того ж Києва, де працював по шість днів на тиждень, живучи на місці у вагончику. В суботу надвечір (як ось зараз), їздив додому, подивитися, чи стоїть ще хата та дати гроші сусідові, щоб той годував цуцика. Після відвідин домівки на серці у Василя ставало гірко і гидко. Він і сам не знав чому. Тоді потроху на роботі він забувався, а щосуботи все повторювалось. Електричка, чотири кілометри пішкодралом, занедбаний город та захаращене подвір’я.
Василь підвівся з лавки і, відчинивши вікно електрички, висунув голову. Вітер вдарив у обличчя, сіпнув за сиві кучері. Потяг під’їжджав до пристанційного переїзду. Василь здалеку побачив шлагбаум і будку, яка швидко наближалася під рівномірне блимання стовпів. Раз два три. Ближче. Раз два три. Ще ближче. Раз. Аж раптом сталося щось таке, що збило хід уявного годинника. Василь рвучко втягнув голову назад у вікно і заплющив очі. Якусь мить він не міг збагнути те, що побачив. Електричка сіпнулася, почувся несамовитий скрегіт заліза об залізо. Василь, не втримавшись, важко чи то сів, чи то впав на лаву.
– Ой господи, що це він так, людей же везе, – незграбно
перекинувшись вигукнула жінка, яка з торбами саме сунула до тамбура.
Василь затулив обличчя руками. Він ніби знову побачив, як від стіни диспетчерської будки відділилася постать чоловіка, і той, розігнавшись, неначе у воду, пірнув просто під колеса електрички.
Потяг спинився. Василь насилу підвівся і обережно, ніби побоюючись роздушити щось живе під ногами, пішов з вагона. З перону на нього лавиною впав і вдарив по вухах гомін юрби. Якась жінка, яка, мабуть, теж бачила, що сталося, лежала непритомна. Біля неї клопоталася якась тітка та стояло перелякане мале дівча.
Василь пішов уздовж платформи. Пішов туди, де біля краю метушилися люди. Блідий, мов смерть, станційний черговий разом з пузатим міліціонером відштовхували найбільш цікавих, а самі зазирали під вагон на колії. Там, роздавлене колесами лежало те, що кілька хвилин тому було людиною. Василь постояв, запалив цигарку й пішов геть зі станції. Оминув залізничний шлагбаум, звернув до просіки над дорогою та й побрів до села. Ноги самі знали куди йти. А в голові Василя, як у німому кіно, ще і ще прокручувалися страшні кадри. Мірне цокотіння стовпів. Раз два три. Ближче. Раз два три. Ще ближче. Раз. І немає людини. Раз. І лише купа м’яса на рейках. Раз і все. Кінець.
Василь все йшов. Кілька разів йому ззаду сигналили машини і він машинально брав правіше, ближче до лісосмуги й далі від дороги.
– Чому, – думав Василь, – чому він це зробив. Чому ось
так з власної волі віддав богові душу. Чи думав він про рідних, про дітей, дружину? А чи були у нього ті рідні взагалі? Невже не було нікого й нічого що б тримало його в цьому світі? Можливо, десь зараз чекають на нього, а все – немає людини. Приберуть у мішок з рейок і відвезуть у морг. Хоч плачте, хоч не плачте, однаково тепер нічого не змінити.
Василь засунув у зуби чергову цигарку. Спинився на мить. “Отак і я, – майнуло в голові. Живу собі, а навіщо? Йду оце додому. А хто мені радий? Чи може я такий потрібний на будівництві? Дзуськи. Не вийду на роботу, то й не шукатимуть. Охочих робити зараз тьма”.
Василь замотав головою відганяючи, неначе нав’язливих мух, думки і побрів далі.
Кажуть, життя прожити – не поле перейти. Василеві стало чомусь аж смішно, бо саме закінчилася лісосмуга і перед ним, неначе величезна книжка розгорнулося поле.
– А ну їх до біса ті думки, – намагався переконати себе Василь. Зараз прийду в село, роздивлюся що до чого й до Андрія піду. Вип’ємо, побалакаємо, і все налагодиться. А то лізе ж в голову всяка шваль. Якщо думати, що життя таке погане, то навіщо й жити було. Навіщо було матері носити дев’ять місяців, а тоді годувати, ставити на ноги? Може, краще було б і не народжувати. Не було б Василька, не було б і оцих думок.
Аж раптом у грудях у Василя ніби щось похололо. Усе тіло стиснулося і заклякло. Не помічаючи, як він проминув поле і тепер стояв посеред дороги, яка упиралася в залізничний переїзд, де двічі на день ганяли товарняки. Далі ж виднілося село, в якому вже деінде запалили світло.
За свої майже півстоліття життя Василь переходив ці колії, мабуть, тисячі а то й мільйони разів. Ще в дитинстві, ведучи худобу на вигін, вони разом з хлопцями підкладали на рейки цвяхи, а з розплющеного колесами металу робили стріли для лука. У юності саме тут, біля стовпчика із застережним знаком угорі збиралися з хлопцями та дівчатами, щоб разом піти на танці або на річку. Вже дорослим скільки ходив до станції і не помічав нічого такого за що б зачепилося око. І ось тепер Василь стояв тут біля колій зі своїми несподіваними думками, а там, з іншого боку світилися хати рідного села. Щоб перейти на інший бік треба зробити не більше трьох кроків. Однак він закляк і не міг навіть ворухнутися. В очах, неначе кадр із фільму, стояв той момент, коли там, на станції, з-за стовпа вискочила людська тінь.
– А може та людина й вірно зробила? А може й не слід як
віл одного разу впрігшись тягти невідомо кому потрібний віз не бачачи, куди саме? – Василя аж заціпило, – бігаєш, як дурна курка, а куди? У Суп?
Він пригадав як колись біля його хати одна курка потрапила під трактор. Велетенські колеса розім’яли голову птаха і поїхали далі. Курка ж ще кілька хвилин то злітала то качалася по землі доки остаточно не затихла.
Інші ж курки навіть не звернули уваги на те ще сталося. Вони все одно виходили на вулицю шукаючі крихти хліба і бігали чи не попід колесами інших машин.
Василь стояв із виряченими очима, дивився на рейки й курив.
– Невже ми всі такі сліпі як оті дурні курки? – чомусь вголос промовив Василь, – Невже ми так і будемо дивитися і не бачити нічого далі свого носа? Ні так не годиться. Так не можна.
Праворуч почувся гудок, а тоді стукіт від коліс товарняка. Василь напружився. Село за коліями звало його до себе. Збоку все ближче торохтів товарняк. Раз два три. Ближче. Раз два три. Ще ближче. Раз.
Аж раптом в цій незвичній, майже нереальній картині навколо себе Василь вловив якусь болючу зміну. Щось рідне, те на що він ніколи здавалося не звертав уваги розірвало кадри жахливого фільму. З села до Василя, тягнучи за собою ланцюга біг цуцик. Той самий цуцик якому Василь навіть не спромігся дати ім’я. Той який увесь час плутався під ногами під час відвідин домівки і заважав поратися по господарству. Цуцик біг вирячивши очі та висолопивши язика. З рота виривалося булькотіння яке змішувалося з бряжчанням ланцюга. Перебити таку какофонію не міг навіть гуркіт потягу. Пес навіть не біг, а летів до господаря. Летів так, нібито хотів сказати щось таке, що пояснило б усі думки Василя. Якась мить і він лизне обличчя господаря. Лизне і все стане на свої місця. Все владнається.
Василь одним рухом витяг з рота цигарку, і не зводячи очей з цуцика зробив крок на назустріч.
(1 оцінок, середня: 5.00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading...
якось бачила як на залізничній дорозі цуценя під потяг побігло було..як тільки з”явився малий у творі одразу ж згадалося..
кожного разу захоплююся Вашими творами..вмієте достукатися до читача..
респект і уважуха. маладєц пацан!!!
якісний зразок хорошої сучасної новели. За змістом- нормально. єдине, що рекомендую Вам- багато складних синтаксичних конструкцій.”Порубайте”складні речення на кілька простих, щоб краще сприймалося.
Цікаво читається, вимагаю продовження.