– Так, люди, я прийшов на цю міжнародну виставку купити собі якогось хвоста. Чому я прийшов сюди, ви спитаєте, та просто – мухи заїли.

Сталось це давно, тоді мені можна було сказати, що я не як облізлий, обгризений гедзями кендюх із висмоктаними вистражданими яйцями, а гарний чорнявенький ослик із серйозними намірами, очима благородного коня і подібно тому ж спортивними ніжками, якими я манив на себе всіх ослих на городі. Але ослих як таких у нас не було, то я манив усіх молоденьких теличок. Отакий я був хвацький парубєц у себе дома. Єдине, що я терпіти не міг, так це свого хвоста. Заважав він мені страшно жити і приваблювати народ. В тих чередах, лопухах помічаючи постійно його обпльовував як міг, куди ж мене не несло бувало, а він несеться вперед і смердить мені перед очима. Задовбувався я його інколи вичісувати і леліяти. А стара ніколи і не хотіла, бо я не доївся і в більма не від мене вона отримувала свою порцію колючих ласкавих махів. І от, в один із таких невпевнених дратівливих днів, знаєте, іду якось по тротуару і бачу як назустріч пливе якась особа з палкою. Думаю, певно, якийсь пастух об`явився. Я ще постукав себе копитом по лобі, побиваючись, що тепер мої друзі-вівці-телиці подавляться від жаху, пішли пастися за межу, він як усе угледить, то надає по силі. Але, ні, здалось те, не він, так якийсь хлопчак, із довгим гострим підборіддям, великими святими оченьками. Я був би уже весело пострибав у гарбузи, але цей пацанчик перекрив мені шлях мій прекрасний і всипав пестливі слова у чутливі вуха:

– Тобі, кажеш собі у такі дні розхристані, заважає жити власний хвіст?

– Хм… (злякався чомусь я, що геть хвоста піджав до яєць ближче)… та ніби я задумувався про те недавно. Не пам’ятаю уже…

– Так-так, що є, то є.

– А що?! Так! Навіщо?? Якби Бог був такий милостивий, то хай би не давав, хай би забрав і хвоста, і мух тих кліпастих. І щастю моєму була б дорога довіку огорнена серпанком літнього туману, що обмиває ніжний стан, затишена тишею, що зворушує відлунням сонячного позіхання, так воєдино і спокійно, майже утопічна гармонія; замість цього я дригаю оно ногами, бо ті кусні розпилюють мою плоть своїми тонкими лезами і так пиляють половину весни, не злазять з дупи, все літо і пів осені. А той хвіст чіпляє за всі колюхи на пастбищі і тому я там і пасусь більшу частину свого лінивого часу.

– Боже милостивий… бідолаха… Знаєш, Бог таки милостивий, осле, ти просто не помічав за мухами – сказав хлопець із райським акцентом і зник у райському кущі колючої шипшини.

Буває так, знаєте, що прокидаєшся зранку і помічаєш в дзеркальці, що ти повний дурень, кретин якийсь безмозкий, і ще в тебе волосся дибом, не чарівно стирчить, треба терміново плоїти. Але того (тепер знаю, злощасного) дня я вперше майже не об..кався від небаченого щастя! Який я фартовий. Мого хвоста якимось чудом стерло з моєї сраки. Мух моїх не стало. Все. Я побіг до корита, я вмився, я порухав ногами і геть переконався, що не мерещиться, я, я!! унікальний безхвостий осел без дискомфорту і тепер без всяких душевних картань. Тепер чиста гармонія, здійснена мрія.

Тоді біжу, бігом біжу до ослих корчити із себе красунчика і зверхньо терпіти їх заздрощі і дорікання «Ах, як і нам би так… Ах.». Та не так то все і сталось. Я придрапав до ослих, бажаючи гострих відчуттів почав було випендрики в хліві ставити як ча-ча-ча, а стадо голодних мух (бо ослих бабця обробила мухоморним наваром) накинулось на мене і знесло в найтемніший, і є то єдино безпечний, куток сцени. Я був в шоці. І на питання «Як так?» від голосу зверху, саме ото звідти, куди коріння своє загнав той кущ милої шипшини, я почув просяяння:

– То, Васьок, просто мух багато. Твої мухи тебе більше не потурбують, ти знай, а от чужим ти як сраку не ховай, їм начхати, вони учують.

Отака історія, тепер я тут. Я купую недорого, але й недешево. Нарешті дочекався на клятий прорив у науці, були свої перешкоди, таки я фартовий чувак.

Теги: історія про осла