begin
if Якщо ви параноїк, холерик, неврастенік, шизофренік, лузер, мудило, лох, п’яниця, наркоман, нечесна і непорядна людина, брехун, лицемір і просто вам не можна довірити навіть кактус на кілька місяців.

then Заводити кота вам категорично заборонено. Купіть рибок. end

---

1  Просто любите котів: маленьких чи великих, спортивних чи товстунчиків, лисих чи пухнастих, а вони – вас і… вас. І їм неважливо, чи лисі ви, чи товсті, чи спортивні, маленькі чи не дуже.

---

2  Не можете пройти повз, побачивши на вулиці маленьке беззахисне створіння, яке дивиться на вас своїми наївними, голодними очима. Ви ніколи не захочете дати йому чарівний пендель, а заберете мале з собою, в теплу хату. Особливо якщо воно поранене, дуже худе і брудне.

---

3  Вам дуже самотньо… ви так втомилися постійно спостерігати за тінню своєї самотності, але вам важко її прогнати, бо ви страшно не любите людей, ви просто ненавидите їх, бо вони постійно метушаться і щось вимагають (а щоб вони виздихали врешті-решт). А проте ж хочеться про когось турбуватися… Хочеться, щоб в домі було щось святе і пухнасте, згорнуте в клубочок, ніжилося на подушці біля вас, дригаючи інколи так мило своїми малюсінькими лапками. Бозє… Ви точно цього хочете? Краще сходіть в гості до інших власників котів, щоб дізнатися напевне. Бо є й інша сторона – подерті шпалери, зіпсовані меблі, діарея, констипація, соплі, гельмінтоз та багато линяючого щастя.

---

4  Ви завжди забуваєте (чи не хочете) готувати вечерю і просто нормально поїсти, тому стабільно псуєте свій шлунок і жалієтесь на здоров’я (кіт научить вас дотримуватися більш-менш нормального раціону, голодним взагалі мовчати не буде – про своє здоров’я піклується). Якщо ваш кіт перетворився на мішок з кістьми, варто віддати його в хороші руки. Поки не пізно.

---

5  Хочете купити міні-обігрівач локальної дії: для руки, ноги, носа, щоки, вуха та ін. Приємний на дотик, гнучкий і дуже м’який. Для роботи цього універсального біоприладу не потрібна електроенергія. Обігрів вашого волохатого пуза відбувається без використання палива! Але. Дивіться пункт 5. Порахуйте, наскільки вигідною буде запропонована альтернатива, тому що значна частина «енергоресурсів» піде у відходи, як результат – ефективність біоприладу суттєво зменшується. З іншого боку, давайте реально оцінювати ситуацію, чи майбутню катастрофу в деяких випадках – придбавши кота з бойовим характером і диким норовом, ви зможете зігріватися повністю, бігаючи за ним, коли він вчинить чергову капость. І йому так приємно, і вам наче тепло.

---

6  Турбують миші, але ви – активний борець за життя братів наших менших і найдрібніших. В такому разі тільки кіт врятує вашу честь і поверне порядок в дім. Подбайте про своє життя вчасно – заберіть кота вишуканої породи в притулку повністю безкоштовно. Доставка відсутня, тому прийдеться купити контейнер для перевезення котів.

---

P.S.  Мяу. І головне – піклуйтесь про нас в горі і радості, хворобі і здравії…

Чого українці завжди могли побажати один одному:

• А щоб тебе підкинуло та гепнуло!
• А щоб тобі курка на ногу наступила
• А щоб твоєю пикою просо молотили
• А щоб твоя срака по шву розійшлася
• А щоб тебе злидні обсіли
• А щоб в тебе голова облізла
• А щоб ти скис (інші варіанти, в залежності від ситуації: сказився/луснув/ не діждав/щастя не знав/всі пеньки в лісі носом перелічив/мухомори з грибами сплутав)
• А щоб тобі заціпило/повилазило/рачки лазити/чорне було
• Щоб твій півень з переляку нестися почав

• *************************************************

• Щоб ти дьогтю наївся замість меду
• Дати б тобі березової каші
• Бодай тебе громом оглушить і блискавкою поб’є
• Не валятися тобі ніколи в маслі як вареник
• Пасти тобі завжди задніх, а заднім – тебе

Дуже шанували з давніх-давен українці чортів, що підтверджує оцей народний епос:

• Іди, нечиста сило
• А щоб йому чорт кумом став
• Хай тебе чорт в пеклі засмажить на шкварку
• Дідько б його взяв!
• Куди його чорти понесли?
• Дідька лисого тобі
• Сто чортів в печінку

• *******************************************

• Одною сракою на два базари
• Трясьця твоїй матері
• Дурний тебе піп хрестив
• Стара кляча
• Стули пельку
• Чого шкіришся?

Більшість висловів взято із сайту: http://terry.io.ua

Мої любі бескиди. Ви подарували мені надію. Переповнили сумішшю різних почуттів, яких так мало в моєму тарганячому світі. Вас не оминула наша реальність, але не розгубилася і ваша таємничість. Що зрозуміла я через кілька днів після нашого «знайомства». Я йшла до вас, надіючись побачити відоме, зустріла ж мене абсолютна новизна. На ваших вершинах так багато свободи, свіжості і чар, які насичують повітря, мов краплі води… І ви збагатили волею мою кров. За що дуже вдячна. Щоб ніякі прерії чи пустелі не ув’язнили мою думку. Щоб мені вистачило сили не допустити цього.

Ви сколихали мою піддохлу віру, витрусивши з неї трохи нечисті і всяких паразитів. Підняли трішки до небес, щоб я таки відчула їхню ласку. Щоб трималась за це відчуття дуже-дуже міцно кожного божого дня. Зі всією ніжністю і печаллю згадую ваш дикий норов і круті стежини вашого лісистого «тіла». Які б перепони ви не створювали, ви самі завжди допоможете їх подолати. Я в це вірю.

Я вірю вам. Якби на світі була якась Казка, вона б обов`язково заховалася у ваших лісах і була геть щасливою у всіх своїх кінцях. А краще щоб вона прийшла до вас без кінців і початків. Краще б, щоб перетворилася в одну скромну історію, яку ніхто ніколи не прочитає, крім вас. Їй було б затишно і так мило на серці, аби лишень неквапливо снувати по ваших ледь помітних стежках, будучи ближче до вашого духу. Дурненька ніколи б не боялася самотності, не шукала б південних вітрів і чарівних сухих волошок, бо ви завжди роздрочите її своїм безмежним оптимізмом. Ваш пишний розмай – куди не глянь, квітне і пахне, – завжди звеселить її гнівну пиху. А хмарки на небі вкупі перетворяться в якісне кіно, яке не під силу ніякому режисеру.

Мої зеленоокі бескиди. Ви попали мені прямо в серце. Несподівано і безболісно. І ніжно застрягли в тому найтеплішому місці мого нутра. Я закохалася у вашу простоту, пристрасність і самобутність. Полюбила за те, що ви не нав’язуєтеся, а бережете мій і свій власний спокій. Я могла притулятися до вас, поки ви не зважали, і відпускати, поки ви упевнено йшли мені назустріч. Щоб не здогадалися, як сильно я хочу в ваші не зачаровані, а звичайні теплі обійми. АМ

– Так, люди, я прийшов на цю міжнародну виставку купити собі якогось хвоста. Чому я прийшов сюди, ви спитаєте, та просто – мухи заїли.

Сталось це давно, тоді мені можна було сказати, що я не як облізлий, обгризений гедзями кендюх із висмоктаними вистражданими яйцями, а гарний чорнявенький ослик із серйозними намірами, очима благородного коня і подібно тому ж спортивними ніжками, якими я манив на себе всіх ослих на городі. Але ослих як таких у нас не було, то я манив усіх молоденьких теличок. Отакий я був хвацький парубєц у себе дома. Єдине, що я терпіти не міг, так це свого хвоста. Заважав він мені страшно жити і приваблювати народ. В тих чередах, лопухах помічаючи постійно його обпльовував як міг, куди ж мене не несло бувало, а він несеться вперед і смердить мені перед очима. Задовбувався я його інколи вичісувати і леліяти. А стара ніколи і не хотіла, бо я не доївся і в більма не від мене вона отримувала свою порцію колючих ласкавих махів. І от, в один із таких невпевнених дратівливих днів, знаєте, іду якось по тротуару і бачу як назустріч пливе якась особа з палкою. Думаю, певно, якийсь пастух об`явився. Я ще постукав себе копитом по лобі, побиваючись, що тепер мої друзі-вівці-телиці подавляться від жаху, пішли пастися за межу, він як усе угледить, то надає по силі. Але, ні, здалось те, не він, так якийсь хлопчак, із довгим гострим підборіддям, великими святими оченьками. Я був би уже весело пострибав у гарбузи, але цей пацанчик перекрив мені шлях мій прекрасний і всипав пестливі слова у чутливі вуха: Далі цікавіше…

Жив собі на світі Бабай. Невеличкий на зріст (сантиметрів 35), волохатий і дуже скромний. Любив він засиджуватися допізна в найтемніших кутках дому, слухати кроки батьків і їхніх дітей, шурхоти опецькуватого кота Обжорки і ще багато всякого. Ніколи сам не шумів, музику слухав у навушниках, белькотів собі щось під ніс та й все на тому. Життя Бабая не було казкою, але він щиро вірив, що саме отаким воно має бути. Інколи йому було достатньо визирнути у вікно (поки нікого нема вдома), подивитися на білі хмаринки і уявити, яким би він там пухнастим серед них був. Отак неквапливо рухався б разом з ними, аби тільки не збиватися в злу купу. Місця вистачить всім. Добрим був Бабай в душі. А вночі все небо було в його розпорядженні. Своїм лахматим пальцем він міг доторкнутися до улюбленої зірки, аби та випадково не заснула і не впала з неба. Далі цікавіше…

Ти не настільки помітний, щоб, відверто кажучи, зацікавити когось. Маленький, коричневий вусатик з чорнючими очима, з тулубом непривабливої овальної форми й із такими ж непримітними ніжками. Та хіба нічого справжнього, нештучного, і тому й оригінального, вартого уваги, не ховається в цьому образі, бо властивий тільки тобі, темненький, і можна взяти те й оцінити як власне єдину таку досконалість в цілому світі, де стільки однакових і шаблонних людських творінь взятих з лиш крихту тобіподібних… Так, шаблони… Краса і краса на них… ця краса перетворюється згодом, і до того ж вся без винятку, в одну буденну картинку… прекрасні сонечка, різних кольорів метелики…які б не були вони, які б не були золотаві яскраві кольори, та краса стирає сама себе своєю сотою повторюваністю і передбачуваністю. І кожна наступна все швидше і швидше стирає, набридає. Зупинимось.

…Відчуваю, що нелегко тобі живеться. І ти зараз про щось мрієш. Не можу, правда, тебе взять і пожаліть. Бо це нічого не змінить. Люди не здатні в тобі помітити ту твою індивідуальність, прагнуть, в кращому випадку, взагалі на тебе не зважать. Ті сонечка, ті метелики… Й інші. Я не особливо відрізняюсь тим бажанням. І не можу зробити так, щоб дати тобі крила і звільнити від тих щоденних ризикованих стичок з різними доленосцями. Як і ти, повзаю незахищено, без особистого простору, по цій земельці…

Чудове створіння. Миле створіння. Твоя форма, твої вусики, твої ніжки – все створила земля, наша спільна природа. Ти потрібен! Тобі ніхто не нав’язується, не бреше й не жалкує про слова. З тобою просто спілкуються теберозуміючі. Природа не помиляється, не бездарна в цьому вмінні як людина. Інколи така дешева на увагу. Ти дороге творіння. Прохаю, не забувайся, квіточко, всіма можливими способами і не смій ніколи втікати туди, де нереально вижити. Ляпасів ніколи не оминеш.

Київ

Розповідь діда Василя про бідку, шо сталась не так давно, але так як він уже помер років 5 тому, то хтозна коли воно ото сталось, бо тільки одному діду ця історія пошкрябала трохи серце і завмерла в памяті як статуя:

«Було це тоді, коли я ще молодим був, заглядався на чужих дружин і пиляла мене моя. Але яким би молодим я собі тоді не здавався, в мене був 26-річний син Іван, який дочекався своєї любові, як він казав, оце моя єдина і неповторна, (хоча я оцінив її на трієчку), і рішив уже й одружитися. Ну так як я був бідний і скупий, яким і зараз є і таким і помру, і на той світ заберу всі свої кожухи і гроші на карточці, то став думати-гадати, що б то таке сину на весілля подарувати. Питання нелегке таке навіялось на мене і не вилазило з голови разом з гіпнозами коханої моєї дружиноньки, яка торочила, ну давай подаруємо їм квартиру в Рівному… Ну так… звичайно, я ж, на її думку, такий багатий, що можу і дачу потім їм купить, і дітей їхніх одягнуть. Так, в мене є своя ферма, там тисячі овець, скільки, вам точно не скажу, щоб не зурочить Так, вівці не пропадають, випасаю, на м`ясо здаю регулярно. Що ж це виходить… Витрачусь зараз на квартиру, так, а вівці голодні будуть зимою. Ні. Хай сам заробить. Я ж заробив. Я сам побудував і хату, і дачу, і ферму відновив. Мені б мої 20, я б і ще отих пеліканів розводив би. Ну страусів. Ні. Це не варіант. Треба щось таке подарувати, від душі, щоб запам’яталося, таке щось символічне, що значило б ото, глянь, сину, як батько старався для тебе все твоє ліниве дитинство, як він показав тобі, що таке праця і як треба стригти вовну на вівцях. Шануй мене.

І знаєте, в цю мить я прозрів. Маленька думка змусила мене взяти її і відкоригувати по повній програмі. Спочатку подумав передати йому ферму під керівництво, потім – подарувати пару сотень овець і хай їх прилаштує де хоче, а в кінці кінців, хм.., жаль овець, безголовий же Іванко, пропадуть вівці, рішив я йому одного баранчика подарувати. І чим не символ. Хай годує його, береже, стриже, баранчик романівської породи, тому весь із себе доволі привабливий і вихований.

Отож, вирішив. Ну, а моя зла тінь дружини, змушена була погодитись.

Приїхали в Рівне, привезли барана. Прив’язали біля ресторану і пішли пить. Іванко звичайно був дуже радий глибоко в душі нашому подарунку, навіть погладив по голівці і почухав за вушком. Правда, себе, а не Бугая (так назвав я барана, хай йому буде приємно, а то він по природі своїй такий маленький). Невістка Настя тільки зиркнула на чорноголового, зразу ж згадала, що батько мужа фермер, і в нього там вівці, бо була в нас дома раз лише, і то тільки на шашликах. Правда, свинячих. Я своїх овець не їм. Жаль мені їх. Отак, подарували, відгуляли, поїхали додом.

І тут почав я переживати… Як там мій Бугайчик, чи все в нього добре, чи не ображають його іроди, чи вчасно поять і спатки кладуть. Не хотів спочатку я дзвонить, перебивать той Цукровий місяць, а потім подумав, що все ж терпіть більше не зможу, спать не зможу!! Спать і не міг. Тиск піднімався, в голові шуміло, кості тріщали, паралізовувало всього періодично… Ні… Дзвоню. Питаю. Ми на морі. Баранчик в батьків Насті в селі… Отак… Приїхали… Значиться, вони там відпочивають, розслабляються, а баранчик там у селі у смердючому прихлівку… Бо й хліва нормального у сватів нема. В селі живуть як в місті, «городські» такі. Бідний Бугай, певне, думаю, мерзне там і труситься від страху.

Ну, рішив я поїхать і забрать баранчика… Приїжджаю я туди, в ту Рапухівку, а сам я з Баранівки, заходжу на поріг, в хату, дивлюся у вічі родні новоспеченій і понесло… Паршиво мені стає на душі, ноги підкошуються, руки німіють, серце не на місці… Ну, все думаю, впаду…

…Не було в сватів уже баранчика. Втік баранчик з прихлівка і не вернувся, але, як послушна тварь він би вернувся, якби не голодні троглодити, так саме вони, що миттю почувши свобідну і наївну душею і тілом здобич, кинулися з кинджалом на неї десь, як кажуть свідки, за кілька хат від хати сватів. Отак воно… І що тут поробиш… Свідки теж були на шашликах з троглодитами, і пили з ними, і зізналися лише п’яні, хто є ті винуватці зникнення бідного, тверезі ж нічого не повторять… Тяжко вмить зробилося мені… Ніби все життя ростив саме цього одного чорноногого і плекав усі надії на нього. Донесли ноги мене до мого сумного Мерседеса, що дрімав в затінку і не бачив сонця, сів я, подумав про все ще раз, плюнув три рази в сторону хати сватів, поматюкався на Івана, на себе і поїхав додому. Більше, вирішив я, ніяких подарунків не робитиму. Дуже близько до серця беру я це все. Не дай Бог ще не витримає воно…»

м. Київ 8 вересня 2012

В Лубни їхала із спокійною душею, бо мала забрати в знайомої маленького чортика Кота, який не так давно приблудився до її дому. Приїхати до когось просто так, неважливо чи то родичі, чи знайомі, – не моє. Довго збиралася в гості саме по цій причині. Ну не можу я припертися до людини і сказати: «Здрастє, мені почувати себе тут як в себе вдома чи все ж як у вас вдома?»

Отож, сказала знайомій, що їхати за блудним котом через всю Україну – це дуже оригінальне рішення.

Після прибуття поїздом в Київ в 6 ранку із вагону вийшло якесь потріпане, сонне, мляве, роздавлене моє я і пішло на вихід, перевівши в умі кілька доларів в гривні, щоб переконатися, що не забуло свою голову десь в купе. Одне врятувало я від кепських настроїв – воно досі спало, тому на душі йому було геть легко і спокійно. Хотілося було отак поспати ще кілька годин, але після знайомства з цінами в маршрутці із Києва до Лубен я неочікувано швидко прокинулось. Я, така скромна і порядна громадянка, кричала на весь салон про те, що потрібно в решті-решт совість мати. Водій кричав, що він теж багато заплатив недавно за проїзд в автобусі. І він теж з моєї області їхав. І йому теж мало платять. Хоча я про останнє наче мовчала. Одні земляки, щоб їм, і всіх земляки обдирають. Зрештою ми знайшли спільну поліську мову і я отримала символічну знижку. А коли один пасажир під час руху транспорту провалився в крісло, мені геть полегшало (адже ж пощастило, що таке трапилося не зі мною). Я була ще сонна, але гектари полів, які з’явилися згодом на екрані вікна маршрутки, як зараз пам’ятаю. Не те щоб в Рівненській області таких не було…. Ого-го-го, яких тільки полів у нас немає! Для приватизації іноземними інвесторами ніяких немає і не буде, для своїх – чудовий вибір.

Але оце за вікном, це ж чужа сторона… Я тут ніколи не була, тому, ясна річ, всі поля здавалися виразнішими, а землі родючішими (це я визначила по кольору). Тільки на такій полуниці розміром як помідори, а помідори – як кавуни. Я із щирим захопленням вирячалася на неосяжні лани і думала, яка ж проте велика Україна. І щоби цю матінку-землю об’їхати, треба мати багато видатних українців на папірцях і взятого в позику часу.

Отже, нарешті я приїхала в старовинне місто. Чесно кажучи, тоді мені неважливо було, скільки років місту. Просто їхала в гості до хорошої людини. Навіть якби вона жила в якомусь чорнобильському лісі, де бігають чорнобильські вепри, я б все одно до неї приїхала. Правда, з рушницею. Але все ж потім зрозуміла, що різниця є. У мене було багато приємних вражень після відвідування Мгарського монастиря, який розташований біля міста. Настільки сильно сподобалась та атмосфера. На кожному кроці монастиря все доглянуто, випещено (пафосне слово, але воно тут підходить). Це одне із тих місць, в які хочеться повертатися. Багато любові вкладено тут в кожну дрібницю: озерця, садки, величезні вольєри із дрібними птахами, мініатюрні декоративні будиночки, різні композиції із металу на газоні (що я дуже люблю), багато різних видів деревець і квітів. Простіше – відчувається рука господаря.

А щодо кішечки… таке враження, що ця маленька хитрюга розкумекала, що я її збираюся забрати із собою. І настільки сильної покори я ніколи не бачила в котенятах.

Тепер кішка має свій дім, про неї турбуються і пригощають рибкою. Вона – здорова, кумедна, грайлива і суперпухнаста.

Сон Ґодо
Більш-менш прийнятну реальність із п’єси «Чекаючи на Ґодо» автор просто викинув. Все дійство читачі обізвали абсурдом. Якщо ж припустити, що життя і є один суцільний абсурд, то п’єса читається дуже легко.
…
Тут нема відліку часу, нема чітко визначеного місця дії. Просто пустота, просто «двоє Я» в маленькому клаптику чотиривимірного простору, в який також символічно всунули одну-єдину декорацію – дерево. Достатньо, щоб не загубитися. Чи відволіктись. Чи, в крайньому випадку, повіситись. І тільки ніч змінює день… В один момент здається, що всі події насправді просто чийсь сон. Потім автор, граючись репліками, як йому заманеться, натякає на інше. А чи є реальність взагалі, якщо кожен бачить світ своїми маленькими очима, роблячи суб’єктивні висновки. І от Володимир якось задумується, що так… інші ж можуть подумати, що «він спить, він не знає, що він спить». Він просто не знає.

Герої весь час чекають таємничого Ґодо. Ось на цьому очікуванні і тримається їхній мікросвіт. Очевидно, це потрібно Володимиру (Діді), а з ним завжди беззаперечно погоджується Естрагон (Гого). Гого постійно хоче покинути Діді, без причини піти своїм шляхом, тому що все це немає сенсу, проте не покидає напарника. Здається, що саме він – відображення слабкості сплячого чоловіка, який роздумує таким чином про своє життя. Особливо це відчувається в його словах: «Щоб все вийшло, мене потрібно вбити, як іншого». Вбити слабкого, надвразливого, вічно приниженого, і тому нерідко вкрай жорстокого. Позбутися слабкостей.

Знайомство з реальністю

Беккет вдало розпорядився життям своїх персонажів, створив для них ідеальні умови для пошуку свого Годо. З іншого боку, все зроблено так, щоб показати, наскільки порожнім може бути внутрішній світ людини. От геть настільки. Однак потім із темряви випливають деякі сумніви, і думається, що не це автора тривожить найбільше. Напевно, набагато гірше стати на шлях безмежного деспотизму чи, навпаки, овечої покірності, що проявляється в образах Поццо і Лаккі. Не захотіли бути жорстокими або добровільно рабами – насолоджуйтесь поїданням морквинок і чоботами не свого розміру.

Дружба з собою

«Через мить все зникне, і ми знову залишимося одні, наодинці із самотністю». Володарі однієї душі, Гого і Діді, бояться самотності, вони постійно говорять, роздумують вголос, створюють ефект присутності. Їм потрібен якийсь сенс, якийсь зв`язок між собою і світом, вони пасивно шукають свою сутність, яку ніколи не бачили або втратили надто давно. Але власна обмеженість не заважає персонажам залишатися одним цілим – їх поєднує духовність.

Діді і Гого – як тонка межа гармонії і дисгармонії із собою. Їх обірвані, незрозумілі для стороннього діалоги (чи монолог?) можна інтерпретувати по-різному, я бачила різні думки на цю тему, і не всі мені сподобалися.

Хіба ж немає в кожному із нас подібних діалогів. Як рідко вони можуть бути корисні для оточення, ми ж бо просто ховаємо їх подалі від соціуму. А тут вони під натиском слабкості, власних сумнівів чи розчарування автора були оголені в корені.

Персонажі завжди можуть щось вигадати, щоб відчути себе живими. Їм потрібно поставити десь уявну точку відліку, щоб полетіти і опуститися на уявну землю. Вони сваряться через дрібниці, через секунди миряться; турбуються один про одного, як ніхто інший. Як кожна людина піклується про своє єство. Вони люблять дивитися один на одного… як на «витвір мистецтва, з трепетом тягнуться один до одного». Що кожен так жадає інколи від себе і для себе.

Герої з подивом спостерігають за проявами жорстокості і грубості Поццо по відношенню до Лаккі. І вони, на відміну від цих випадкових попутників, не стають сліпими чи глухими, тому свої сірі спогади здатні пронести через всю ілюзію життя.