Розповідь діда Василя про бідку, шо сталась не так давно, але так як він уже помер років 5 тому, то хтозна коли воно ото сталось, бо тільки одному діду ця історія пошкрябала трохи серце і завмерла в памяті як статуя:

«Було це тоді, коли я ще молодим був, заглядався на чужих дружин і пиляла мене моя. Але яким би молодим я собі тоді не здавався, в мене був 26-річний син Іван, який дочекався своєї любові, як він казав, оце моя єдина і неповторна, (хоча я оцінив її на трієчку), і рішив уже й одружитися. Ну так як я був бідний і скупий, яким і зараз є і таким і помру, і на той світ заберу всі свої кожухи і гроші на карточці, то став думати-гадати, що б то таке сину на весілля подарувати. Питання нелегке таке навіялось на мене і не вилазило з голови разом з гіпнозами коханої моєї дружиноньки, яка торочила, ну давай подаруємо їм квартиру в Рівному… Ну так… звичайно, я ж, на її думку, такий багатий, що можу і дачу потім їм купить, і дітей їхніх одягнуть. Так, в мене є своя ферма, там тисячі овець, скільки, вам точно не скажу, щоб не зурочить Так, вівці не пропадають, випасаю, на м`ясо здаю регулярно. Що ж це виходить… Витрачусь зараз на квартиру, так, а вівці голодні будуть зимою. Ні. Хай сам заробить. Я ж заробив. Я сам побудував і хату, і дачу, і ферму відновив. Мені б мої 20, я б і ще отих пеліканів розводив би. Ну страусів. Ні. Це не варіант. Треба щось таке подарувати, від душі, щоб запам’яталося, таке щось символічне, що значило б ото, глянь, сину, як батько старався для тебе все твоє ліниве дитинство, як він показав тобі, що таке праця і як треба стригти вовну на вівцях. Шануй мене.

І знаєте, в цю мить я прозрів. Маленька думка змусила мене взяти її і відкоригувати по повній програмі. Спочатку подумав передати йому ферму під керівництво, потім – подарувати пару сотень овець і хай їх прилаштує де хоче, а в кінці кінців, хм.., жаль овець, безголовий же Іванко, пропадуть вівці, рішив я йому одного баранчика подарувати. І чим не символ. Хай годує його, береже, стриже, баранчик романівської породи, тому весь із себе доволі привабливий і вихований.

Отож, вирішив. Ну, а моя зла тінь дружини, змушена була погодитись.

Приїхали в Рівне, привезли барана. Прив’язали біля ресторану і пішли пить. Іванко звичайно був дуже радий глибоко в душі нашому подарунку, навіть погладив по голівці і почухав за вушком. Правда, себе, а не Бугая (так назвав я барана, хай йому буде приємно, а то він по природі своїй такий маленький). Невістка Настя тільки зиркнула на чорноголового, зразу ж згадала, що батько мужа фермер, і в нього там вівці, бо була в нас дома раз лише, і то тільки на шашликах. Правда, свинячих. Я своїх овець не їм. Жаль мені їх. Отак, подарували, відгуляли, поїхали додом.

І тут почав я переживати… Як там мій Бугайчик, чи все в нього добре, чи не ображають його іроди, чи вчасно поять і спатки кладуть. Не хотів спочатку я дзвонить, перебивать той Цукровий місяць, а потім подумав, що все ж терпіть більше не зможу, спать не зможу!! Спать і не міг. Тиск піднімався, в голові шуміло, кості тріщали, паралізовувало всього періодично… Ні… Дзвоню. Питаю. Ми на морі. Баранчик в батьків Насті в селі… Отак… Приїхали… Значиться, вони там відпочивають, розслабляються, а баранчик там у селі у смердючому прихлівку… Бо й хліва нормального у сватів нема. В селі живуть як в місті, «городські» такі. Бідний Бугай, певне, думаю, мерзне там і труситься від страху.

Ну, рішив я поїхать і забрать баранчика… Приїжджаю я туди, в ту Рапухівку, а сам я з Баранівки, заходжу на поріг, в хату, дивлюся у вічі родні новоспеченій і понесло… Паршиво мені стає на душі, ноги підкошуються, руки німіють, серце не на місці… Ну, все думаю, впаду…

…Не було в сватів уже баранчика. Втік баранчик з прихлівка і не вернувся, але, як послушна тварь він би вернувся, якби не голодні троглодити, так саме вони, що миттю почувши свобідну і наївну душею і тілом здобич, кинулися з кинджалом на неї десь, як кажуть свідки, за кілька хат від хати сватів. Отак воно… І що тут поробиш… Свідки теж були на шашликах з троглодитами, і пили з ними, і зізналися лише п’яні, хто є ті винуватці зникнення бідного, тверезі ж нічого не повторять… Тяжко вмить зробилося мені… Ніби все життя ростив саме цього одного чорноногого і плекав усі надії на нього. Донесли ноги мене до мого сумного Мерседеса, що дрімав в затінку і не бачив сонця, сів я, подумав про все ще раз, плюнув три рази в сторону хати сватів, поматюкався на Івана, на себе і поїхав додому. Більше, вирішив я, ніяких подарунків не робитиму. Дуже близько до серця беру я це все. Не дай Бог ще не витримає воно…»

м. Київ 8 вересня 2012