– Ну, не твою дивізію.., – тихо лайнувся Толік і виліз з «дев’ятки» – хто стільки бензина в баку залишає?!
Ніч поступово здавала позиції. Далеко за лісом темне небо вже почало світлішати. Ще кілька хвилин і все навколо – і поле і ґрунтовку по його межі, і Толіка, і кляту крадену машину буде видно як на долоні. Толік знову пірнув до салону, відкрив бардачок і повикидав з нього все на сидіння.
– Так, а це що таке? – розгрібши купу якихось паперів та водійського дріб’язку, він побачив старого гаманця.
Взяв у руки, понишпорив в усіх відділеннях і кинув на заднє сидіння.
– Порожньо. Ну, бувай дівчинко, – поплескав машину по керму.
Виліз назовні, натягнув кашкета і, стуливши плечі, швидко пішов по дорозі в бік автостради…
…Зустріч із Вікою, мабуть найкраще, що відбулося у житті Толіка за усі його сімнадцять років. Хоча, ні, напевно було ще щось прекрасне – однак він того не пам’ятав. В пам’яті не збереглися навіть руки матері, чи то посмішка батька. Їх не стало вмить, коли йому було десь зо два роки – повертаючись в село з базару батьківська «шістка» влетіла в причіп зупиненого «МАЗу». Толік залишився з матір’ю батька. Стара його не те, щоб не любила, швидше намагалася з дитини, яка схожа на невістку, виховати чоловіка схожого на сина. Одним словом стосунки з бабою у Толіка не склалися. Єдине, що вдалося бабі – він, як і батько, жити не міг без техніки. «Ріга-13», потім залишена у спадок старенька «Ява» і горбатий «Запорожець» стали для Толяна ліпшими друзями. Він годинами міг колупатися у двигуні «жопіка» (як він називав горбатого) та безупину лагодити свого «дирчика».
…Доки Толік дошкандибав до траси вже майже розвиднилося. З пагорба дорога пірнала донизу та через поле котилася до села. Будиночки було ледь видно на горизонті.
– Так, – сам до себе посміхнувся Толік, – тут кілометрів зо три-чотири. По трасі не можна, мабуть мене вже шукають. Хоча, ДАІшників здалеку видно. Встигну в кукурудзі перечекати.
Він дістав з кишені пачку цигарок, витяг одну і смачно пустив угору цівку диму.
– Нічого, Віко, я вже скоро буду. Не довго чекати лишилося.
…В дванадцять років конфлікт з бабою змінив життя Толіка кардинально. Вкравши у старої пенсію, Толік електричками поїхав на море, до Одеси. Він вперше виїхав за межи рідної Полтавщини. Однак подорож закінчилась просто на одеському вокзалі – пильний молодий лейтенант безпомилково вихопив з юрби малого і в прямому розумінні за вухо відвів до відділку. Посидівши майже добу у клітці з бомжами, Толік дійшов висновку, що з міліцією краще не перетинатися. Потому була кримінальна міліція у справах неповнолітніх, подорож додому і страшенні розбори з бабою. Результат – наступні два роки Толік провів у інтернаті. Допоки хтось десь вирішував його долю, Толя навчився курити та добряче дурити людей в карти. А от з науками якось не склалося. Ні, читати й писати він звісно вмів, а от усе інше не давалося.
– Два пакети «Мівіни» і пляшку мінералки, – Толік кинув на прилавок ларька кілька зім’ятих купюр.
Село, в яке він забрів, називалося «Жовтневе», про що сповіщала на вїзді до нього чимала стелла. Колись мабуть тут був досить міцний колгосп, адже хати збереглися пристойні, та й асортимент у магазині був непоганий.
– Те, що треба – буркнув він собі під ніс виходячи з сільмага.
Толік відійшов трохи вбік, до невеличкого парку, в центрі якого стояла дебела цегляна тумба. Колись на ній височів пам’ятник, однак зараз лишився тільки постамент із залишками від металевих літер, які певно позривали та поздавали в пункт прийому брухту.
– Ленін, – прочитав Толік і посміхнувся, пригадавши, що така сама тумба стоїть і в його селі. Хіба що літери там не металеві, і хтось знизу під прізвищем дописав синьою фарбою три відомі всім букви.
Розірвавши зубами пакет з «Мівіною», Толік почав сирою її гризти та роздивлятися навколо. Через деякий час він забачив на розі двох вуличок синій мікроавтобус. Біля «Фольксвагена» порався господар – саме заносив до будинку якісь речі.
– Занось усе, – пробубнів Толік, гризучи «Мівіну», а то завтра не буде що заносити.
Він сів на лавку біля «ленінської» тумби і став чекати.
– Толю!- Баба, якась суха і зморщена сиділа напроти нього на лавці біля корпусу інтернату, – повертайся додому. Я стара. Скільки лишилося – ніхто не знає. І кому та хата, земля потрібні?
– Та й що я там у тебе робитиму? До школи за чотири кілометри ходитиму? Тут хоч все поруч.
– Та не тільки ж у школі річ. Здаси на права, влаштуєшся на роботу. Може якусь стару машину купимо. Ну не можна ж так – в інтернаті при живих родичах! Ти наломав дров, я погарячкувала – всі під богом ходимо. Повертайся!
– Доре баб, – Толік підвівся з лави. – Я подумаю.
Прибрати до рук «Фольксвагена» не вдалося. Як стемніло, Толік підкрався до нього і звично лінійкою та пасатижами відчинив дверцята. Однак собака у дворі, почувши незваного гостя, зчинила такий ґвалт, що в будинку відразу ввімкнули світло і заметушилися. Прикривши дверцята «бусіка», Толік зачаївся у кущах збоку. Хазяїн вийшов на ганок (звідки було видно «бусіка»). Постяв. Крикнув на собаку і зайшов назад. Однак світло не загасив. Тож Толік вирішив не ризикувати. Він крадькома пішов неосвітленою вулицею. Завернув за ріг, потім ще. Поблукавши селом і вже втративши надію знайти хоч якусь машину, раптом побачив біля ферми старенького «УАЗика».
– Ах ти ж лапочка! А-ну, йди до татка…, – Толік штовхнув бокову шибочку біля дзеркальця, та відразу прочинилася. – Ну-ну…, – промугикав. – Хто ж так «колеса» залишає? – за мить він вже був всередині.
Село після інтернату виглядало так, неначе ним прокотився мор. Молодих майже не лишилося. Попід хатами самі сторічні діди. Однак Толян несподівано для себе відкрив нові розваги. Після школи, скочивши на «Яву», він їхав на ставки, де місцеві ставили сітки на рибу. Зазвичай в результаті цих вилазок уся риба та риболовні снасті хутко змінювали власника. Рибу Толік здавав перекупникам на базарі в сусідньому районі. Сітки палив або різав, або знову ж таки, скидав на базарі. А потім вечорами слухав, як чоловіки під магазином посилали прокльони невідомому пакоснику, обіцявши відірвати йому яйця. Таке сповнене адреналіном життя Толіка змінилося влітку минулого року, коли в селі з’явилася Віка…
…Ранок зустрів Толіка далеко від села. Цього разу йому знову пощастило. Ніхто не помітив, як «УАЗик» виїхав на трасу і повіз Толіка далі. До того ж цього разу в баку було досить пального, а це означало, що немає проблем із заправкою. Головне: пильнувати пости ДАІ. Міліція напевно вже його шукає, однак про «УАЗик» ще не знає, а отже шанси проїхати якомога довше непогані.
Якось, приїхавши в черговий раз трусити браконьєрські сітки, Толік обережно пробирався через молоденький лісочок в бік ставків. Повністю роздягнувшись (щоб не мочити одяг), він поскладав речі на Яву, замасковану у чагарнику, залишив лише кульок для риби та ніж. Ось і озеро. Замотавши ніж у кульок, Толік взяв його в зуби і почав заходити у воду. На відстані метрів десятьох від берега з води стирчав кілок, що час від часу сіпався. До нього й була прив’язана сітка, де певно застрягла риба. Аж раптом… десь позаду Толік почув заливистий жіночій сміх. Хлопець від несподіванки ледь не випустив з рота ножа. Присів у воду і розвернувся в напрямку лунаючого сміху – між двома молодими ялиноками стояла молодця.
– Так от хто тут сітки ріже, – посміхнулася вона, – а ти знаєш, Тарзане, що буде, якщо тебе спіймають?
Толік швидко прокручував в голові всі можливі варіанти. «Оце влип. Цікаво, вона тут сама? А якщо ні? Якщо зараз ціла юрба надійде? Вони ж мене вже кілька місяців шукають. Плисти на той берег? А одяг? А Ява? Вирахують вмить». Толік вийняв з рота ножа і, не придумавши що відповісти, похмуро сидів у воді, розглядаючи незнайомку. На вигляд їй було років двадцять п’ять. А може й тридцять. Вдягнена на по-сільському. Стрижка – таких тут не носять. Звідки вона взялася?
– Ну, вилазь! Чого сидиш? А то й справді, не дай Боже, спіймають, – знову розсміялася незнайомка.
– Відвернися, – пролепетів з води Толік.
– Ще чого! – відверто глузувала з нього жінка. – Не кожен день Тарзана у лісі стрінеш.
Від цих слів кров прилила до обличчя Толіка. Він почервонів мабуть до кінчиків вух. Жінка, як і до цього, стояла на березі, посміхаючись йому в очі. Толік став поволі виходити з води, прикриваючись спереду пакетом.
– І що тепер? – нарешті видавив з себе.
– Вдягайся, що тепер, – знову засміялася незнайомка, – а то ще й справді хтось прийде.
– В мене одяг там – кивнув головою Толік в бік чагарника.
– То що, мені тебе провести? Іди, та дивись одне місце не поколи об ялинки…
Толік кинувся до чагарів, відчуваючи що незнайомка проводжає йього поглядом. Від цього кров вже прилинула до іншого місця, того, яке він ретельно ховав за пакетом.
Підскочивши до Яви він кинув пакет на землю, знайшов труси і почав похапцем їх натягати. Від поспіху це виходило погано, одежина ніяк не хотіла налазити на вологі ноги. Заплутавшись,Толік впав землю. Торішні соснові колючки відразу ж впилися в тіло. Від несподіваності Толік зойкнув.
– Отож ще мені, – дівчина стояла просто біля Толіка, – ти так перелякався, неначе я смерть. Дай руку.
Не знаючи що сказати, Толік просто простягнув їй руку і підвівся. Якусь мить вони завмерли один навпроти одного. Вона, посміхаючись, і він з натягненими до колін трусами, хекаючи, неначе загнаний звір. Здавалося час завмер…
– Ти ч-чого,- нарешті видавив з себе Толік, відчуваючи що в горлі у нього пересохло, а губи заніміли.
– Нічого, – незнайомка дивилася йому просто у вічі. Аж раптом… зробила крок вперед, обхопила його голову рукою і притягла до себе. В наступну мить Толік відчув на своїх губах її губи. В голові запаморочилося.
…Дорога пірнула у чимале село. Толік почав нервуватися – тут могли бути ДАІшники. Він скинув швидкість. (Їхати через центр не хотілося – точно запримітять). Вирішив об’їхати село крайніми вулицями і знову виїхати на трасу. Спочатку звернув на перехресті, потім ще на одному, аж раптом машина ледь не налетіла на юрбу людей.
– Стій, трясця твоїй матері! – почув Толік. Мусив зупинити машину.
«УАЗик» відразу заблокували з усіх боків ряжені – дорослі і діти. Здавалося, що навколо якийсь середньовічний балаган.
– А хто тут їде нашою вулицею? – дверцята відчинилися і в салон просунулася розмальована червона пика у білому халаті та шапочці з червоним хрестом. В обличчя Толіка вдарив перегар. Чоловік тримав в одній руці гранчак, а в іншій бутиль самогону.
– Шо, козаче? Стоп машина. Далі проїзду немає – підморгнула Толікові пика. Хто весілля зустрічає – завжди випити має.
Червонопикий почав наповнювати гранчак.
– Дядьку, я за кермом, мені ж не можна, – залопотів Толік.
– А кому можна? Ти шо, аж у Київ зібрався? Пий, кажу! Шось ти взагалі молодий… Може в тебе й прав немає?
«От влип», – пронеслося в Толіковій голові, цього тільки не вистачало.
– Та ні, я недалеко, на ферму. Батько попросив машину підігнати.
– От бачиш! Раз недалеко їхати, то чого ж на пусту! Дайте козаку бутерброд! – червонопикий тицьнув у руку Толіку стакан. – Пий! Інакше не пустимо. Будемо батька сюди кликати, хай машину забирає.
Пика зареготала, вся компанія ряджених також. Робити було нічого. Ще кілька хвилин, і він вже нікуди не поїде, бо люди зрозуміють, що машина не його.
– Здоров’я молодих! – вигукнув Толік і приклав стакан до губ.
– До дна, до дна! – примовляв червонопикий, слідкуючи за Толіком. О! Молодець! На, закуси. Все, козаче, будь здоровий. Нумо хлопці, звільняйте дорогу!
– Ой, Толю мій Толю, навіщо я тебе зустріла, – Толік з Вікою лежав на сіні на горищі хати, – і тобі голову заморочила, і сама не знаю що робити…
Толік вже знав, що Віці двадцять шість, шо живе вона в Чернігові. Та ще й одружена. Однак, це вже не мало для нього ніякого значення. Він розумів, що без її погляду, посмішки, запаху її тіла жити далі він вже не зможе. Віка приїхала в село до своєї прабабусі на літо. Чоловік залишився вдома, бо мав роботу.
– Віко! – Толік підсунувся ближче до дівчини і зазирнув в очі. – Подай на розлучення. Поберемося. Все буде добре. Будемо жити тут. Все ж є!
Віка відвела погляд від Толіка, потім зовсім відкинулася на спину і увіткнула погляд кудись угору.
– Ти думаєш все це так просто? – голос Вікі зірвався і захрипів. – Розлучися, побратися… У мене там робота. Життя усе. А тут що? Будемо лише смішки збирати. Та й не одружимося ми, доки ти неповнолітній.
Толік сів на простирадлі і собі втупив очі у невеличке вікно збоку на стіні. За вікном якась пташка сіла просто на раму і здавалося розглядала цю дивовижну пару на горищі. Толік сидів довго, обдумуючи слова дівчини. Раптом підхопився.
– У тебе там життя?! А я? Я тобі не потрібен? Чи я взагалі тобі ніколи не був потрібен? Я ж не цяцька: побавилася – викинула. Ну й сучка ж ти, Віко!
Толік сплюнув просто на сіно і не озираючись пішов до драбини, що вела з горища.
… «УАЗик» вискочив з села і здіймаючи куряву вилетів на трасу. В голові у Толіка трохи паморочилося від горілки. Він витер спітнілий лоб і розстібнув верхнього ґудзика на сорочці. У голові майнула думка, що не погано б десь стати та умитися. Аж раптом, за черговим перехрестям від побачив те, на що аж ніяк не очікував – збоку стояла міліцейська «Лада», а біля неї молодий лейтенант. Той зробив крок назустріч УАЗу. Толік, намагаючись зменшити швидкість, натиснув на гальма, однак досить різко і машина сіпнулася. Погляди водія і міліціонера на мить зустрілися. В наступну секунду постовий викинув паличку, спиняючи УАЗ.
– А хера тобі! – про себе лайнувся Толік і натиснув на акселератор.
УАЗ пролетів повз міліціонера ракетою. В бокове дзеркало Толік бачив, як той кинувся до своєї машини, одночасно щось передаючи у рацію.
– Любий мій, – Віка з Толіком стояли біля річки.
Вже сутеніло. Сонце майже впало за ліс, однак ще обіймало своїми помаранчевими руками і воду, і дерева, і пару на березі. Віка обхопила обличчя хлопця руками і цілувала його скрізь. Сльози бризкали з її очей і текли вже по його щоках.
– Толя, ти не бійся. Я поїду до Чернігова і подам на розлучення. Я все одно без тебе не виживу. Повернуся сюди. Якось-то воно буде…
– Не треба, Віко, не їдь. Подзвони йому. Нехай він сюди їде і все тут владнаємо. Я з ним сам поговорю – як чоловік з чоловіком.
– Сонце моє, – руки Віки тріпали волосся парубка, – ну не кажи дурниць! Ну про що ви маєте говорити. Я сама. Сама все владнаю. Тиждень-два і я повернуся .
– Обіцяєш?
– Обіцяю, серденько…
«Лада» неначе прилипла до «УАЗика». Толік ніяк не міг відірватися. На додачу міліцейська машина ще й паскудно вила ззаду, а з пасажирського сидіння міліціонер увесь час махав паличкою. «Скільки їх там всередині? – думав Толік, – видно двоє, хоча може ззаду й третій». Попереду на пости вже передали мабуть і скоро дорогу перекриють. Тоді кінець. У голові Толіка думки напливали одна на одну, вовтузилися, билися між собою і терлися боками – мабуть через хміль. Він ніяк не міг прийняти вірне рішення. Однак в якийсь момент на горизонті показалося наступне село. Там його вже певно чекали інші міліціонери. Треба було аби що розвертатися. Толік вдарив по гальмах. «УАЗик» трохи пішов юзом, здійнявши клуби куряви. А в наступну мить увесь салон здригнувся. Толік зрозумів, що ззаду в нього в’їхала міліцейська «Лада». Від несподіванки Толік вдарився грудьми об кермо, воно крутнулося вбік і УАЗ вилетів з дороги, збивши невеличкий стовпчик. Толік сіпнув кермо в інший бік, однак машина вже не слухалася його і юзом пішла під укіс. А в наступну мить світ перед очима Толіка закрутився: УАЗ таки перекинувся і почав котитися вниз. Толік вчепися в кермо, однак в якусь мить його вдарило скронею об водійські дверцята і світ навколо закрутився ще дужче…
Минув уже місяць, відколи Віка поїхала до Чернігова. Спочатку вони з Толіком розмовляли по телефону чи не кожного дня. Переповісти усе, що вони щебетали один одному, просто не можливо. Віка прохала потерпіти ще трошки, однак постійно відкладала розмову з чоловіком. Толік бісився, нервував, та тільки-но чув голос Віки, заспокоювався і все прощав. Аж одного разу замість знайомого голосу в трубці він почув спокійний і неначе залізний голос оператора «абонент тимчасово не обуслуговуєься». Спочатку Толік втішав себе тим, що у Віки закінчилися гроші. Однак і наступного дня, і надалі телефон мовчав.
– А-а-а…, – простогнав Толік, торкаючись рукою губ.
На руці залишилася кров. В голові вмить пригадалося все, що відбулося. УАЗ лежав на боці. Толік виліз через розбите переднє скло і глянув вгору на трасу. Міліцейська «Лада» завмерла без руху. Толік видерся на косогір і підійшов. В розтрощеному салоні було двоє. Вдарившись на повному ходу в УАЗ, легковик ще й відлетів боком в бетонний стовп. Обидва міліціонера із заюшеними обличчями лежалим без руху, однак дихали.
– Ну, хоч живі, – сам до себе буркнув Толік і хитаючись побрів у поле з іншого боку дороги. Спустився з пагорба і розчинився в кукурудзі.
– Бабо Ліно! – Толік стояв біля хвіртки Вікиної прабабці, – а у вас часом Вікиного домашнього телефону немає?
– Як немає? Є! Привіт, Толю, – баба підійшла до воріт. – А щось трапилося?
– Та нічого, мобільний не відповідає, а я хотів, щоб вона мені допомогла одну справу вирішити у Чернігові.
За кілька хвилин Толік вже сидів у себе в хаті і набирав номер. Трубку довго ніхто не брав. Аж раптом він почув знайомий голос.
– Слухаю.
Від несподіванки у Толіка у горлі пересохло. Якусь мить він не знав, що казати, а потім глухо промовив.
– Привіт, Віко.
В трубці запанувала тиша. Тиша вдарила Толіка по вухах неначе то був грім. Здавалося у тій тиші поглинуло усе Толкове єство.
– Віко, не мовчи.
– Толю…, – знову чимала пауза, – я не можу говорити.
Голова запаморочилася ще більше. Толік сів на ослін, потім знову встав.
– Віко. Я не розумію. Чому у тебе не відповідає телефон?..
Толік закрутився по кімнаті, мов дзиґа. В цей момент з трубки пішли короткі гудки.
– А-а-а!.. – як скажений заволав Толік і щосили кинув телефоном у стіну.
Старенька «Моторола» брязкнула і розлетілася. Толік підбіг, впав на коліна перед уламками, приклав назад акумулятор, закрив кришку і увімкнув. Дісплей засвітився.
– Фу-у-ух…, – видихнув Толік.
– Стояти. Ані руш! Підніми руки!
В обличчя Толіка світило відразу кілька ліхтарів, а він стояв біля старого «Москвича», намагаючись відкрити дверцята. В якийсь момент Толік зрозумів: гру закінчено. Його впіймали.
Один з міліціонерів підійшов до нього, повернув облияячм до машини і впер руку в потилицю.
– Ширше ноги, суко! – Толік відчув удари по внутрішніх сторонах ніг і автоматично розставив їх ширше. – Руки на машину!
За мить міліціонер закрутив спочатку праву Толкову руку за спину, а потім і ліву. Бряцнули і впилися в зап’ястки наручники. В наступну мить від отримав удар в нирку і впав на коліна.
– Це тобі, суко, шоб не бігав, – почулося звідкілясь згори.
– Годі, не займай, – пролунав інший голос, – він ще дитина.
– Він дитина?! Ти бачив, що він на дорозі наробив. Слава з Киселем у лікарні. Дитина… Я б йому, сучарі, шию звернув, якби моя воля.
Миколу підняли попід руки, поставили на ноги і штовхнули у бік міліцейського УАЗа.
– Залазь, придурку.
– Віко, ти не можеш мене так просто кинути! – Толік кричав у трубку мобільного. – Чуєш? Ти не можеш! Я люблю тебе!
Аж раптом голос Віки зник з трубки, а замість нього з’явився незнайомий чоловічий бас.
– А, це ти жучара дзвониш?! Тобі, видно, не доходить. Ця ляхва думала, як телефон викинула, то я кінців не знайду? А ти, щеня, сам намалювався. Я тебе, падло, навчу. як під спідниці чужим дружинам заглядати! Ти у мене будеш такий самий синій, як і вона!
– Що ти зробив з нею?!! – Толік заволав так, що задзижчали шибки.
– Не твою діло, молокосос! – пролунало з трубки, – я зі своєю дружиною сам розберуся, а потім і до тебе черга дійде.
– Якщо ти її хоч пальцем торкнеш – я тебе вб’ю! – Толік і далі волав, як бичок.
– Боже, помагай! – голос з трубки зареготав.
– Я знаю, де ви живете, я приїду і вб’ю тебе. – Толік безсило опустився на ослін. З трубки залунали короткі гудки.
– Вб’ю, вб’ю, вб’ю, – промовляв Толіка сам до себе, а з очей котилися сльози.
– Куриш? – міліціонер, що сидів навпроти Толіка, був сивий, лисуватий і повний.
– Ні, дякую, – Толік сховав долоні між колінами і опустивши голову, зкоса поглядав на слідчого.
– У тебе взагалі у голові щось є? – міліціонер не вдавав здивованого, він насправді був шокований тими паперами, які щойно читав. – Дванадцять викрадених машин. Дві розбиті. Спротив міліції. Двоє у лікарні. Сам побитий. – Куди ти їхав, хлопче?
– Мені було треба. – Толік знав, що казати про Віку не можна, інакше у неї будуть великі неприємності . Як не крути, а вісімнадцяти йому ще не було, а отже, як пояснив йому чоловік, з яким він сидів у камері, її могли звинуватити у розбещенні.
– Усім треба! – міліціонер знов подивився на Толіка. – Та не всі, їдучи у справах, крадуть машини. Це так: один крастиме, потім другий… І що далі буде?
– Не знаю, – Толік шмигонув носом.
– А я знаю! Зараз ти підеш у камеру, ще раз про все подумаєш і напишеш, як усе було – що, чому і як. Інакше, з огляду на твоє минуле, сидіти тобі, голубе, довго. Тут, – міліціонер підняв зі столу папку і махнув перед собою, – по трьом статтям епізодів. Років п’ять, як мінімум. І то, тільки тому, що малий.
Толік сидів на залізному ліжку у камері. Думати ні про що не хотілося. Як буде так і буде. Жаль, до Чернігова не дістався і пику тому виродку не натовк. Тепер вже й не натовчеш. За дверима камери гримнуло, засув поїхав убік і двері відчинилися.
– Голуб! На вихід.
Толік навіть не відразу зрозумів, що це звертаються саме до нього – настільки незвично пролунало його прізвище з вуст вартового. Він підвівся і вийшов з камери.
– Обличчям до стіни, – вартовий вимовляв знайомі фрази монотонно, мов робот. – Руки за спину. Вперед. Стій. Обличчям до стіни.
Двері до слідчого відчинилися. З темного коридору Толік зайшов у світлий кабінет і аж замружився. В наступну мить він взагалі завмер, як статуя. За столом напроти слідчого сиділа… Віка. Одне її око було підпухле, губа розбита і вже навіть трохи загоїлася.
– Толіку! – закричала вона і кинулася йому на шию.
– Ані руш! – гаркнув конвоїр, однак слідчий порухом руки спинив його.
– Толя, сонечко, – Віка повисла на Толіку і почала цілувати. – Навіщо ти то все наробив? Ну навіщо, сонечко? Я б так чи інакше розібралася.
Толік і далі стояв, як вкопаний, склавши руки за спиною.
– Навіщо ти сюди прийшла? – його губи затремтіли. – Навіщо ти розповіла про нас? У тебе будуть неприємності…
– І нехай, – плакала Віка, – це я в усьому винна. Якби я тоді на річку не прийшла, то ти б зараз не був тут, і дурниць не наробив, любий мій.
– Все, – обірвав слідчий, – сядьте!
Він підійшов і обережно, однак рішуче відтягнув Віку від Толіка.
– Сядьте обоє.
Толік сів і обхопив голову руками. Поруч на стільці схлипувала Віка. Слідчий сів за стіл, достав цигарку і чиркнув сірником. Потім підвівся і пішов з кабінету. Перед дверима повернувся і процідив.
– Я швидко. І щоб тихо було.
Він вийшов, прикрив двері і обперся об одвірок. Випустив кільце диму. Поруч завмер конвоїр, який зовсім не розумів, що відбувається.
– А вони там, того… самі?
– Нехай поплачуть. Швидше розберемо, що й до чого, – слідчий випустив вгору цівку диму.
– І що з ними буде? – не вгамовувався конвоїр.
– Щось та буде, – знизав плечима слідчий. – Ще ніколи не було, щоб ніяк не було…
(0 оцінок, середня: 0,00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading...
А що буде-то вже інша історія. Може і почитаємо ще..хотілося б 🙂