Жив собі на світі Бабай. Невеличкий на зріст (сантиметрів 35), волохатий і дуже скромний. Любив він засиджуватися допізна в найтемніших кутках дому, слухати кроки батьків і їхніх дітей, шурхоти опецькуватого кота Обжорки і ще багато всякого. Ніколи сам не шумів, музику слухав у навушниках, белькотів собі щось під ніс та й все на тому. Життя Бабая не було казкою, але він щиро вірив, що саме отаким воно має бути. Інколи йому було достатньо визирнути у вікно (поки нікого нема вдома), подивитися на білі хмаринки і уявити, яким би він там пухнастим серед них був. Отак неквапливо рухався б разом з ними, аби тільки не збиватися в злу купу. Місця вистачить всім. Добрим був Бабай в душі. А вночі все небо було в його розпорядженні. Своїм лахматим пальцем він міг доторкнутися до улюбленої зірки, аби та випадково не заснула і не впала з неба.
Одного разу до внука в гості приїхала бабуся. Вона довго жартувала з малим, розповідала йому веселі історії із життя, щоби внук побільше дізнавався. Та чомусь, коли всі бабусині цукерки закінчилися, хлопчику швидко набридло те все вислуховувати і вирішив він піти собі, як звичайно, попустувати. І тоді старенька залякала його бабаєм, щоб не шастав по темних кімнатах, грався тут, бо бабай з’їсть. Бабай посміхнувся, почувши те: «Ех, приємно проте…» Він і подумати не міг, що внучок сприйме це по-своєму. Веснянкуватий Костик почав шукати Бабая, чого той ніяк не чекав. Уже згодом він не знав, куди йому краще сховатися від розбишаки, хоча ніколи раніше потреби в тому не було. Костик чергував у всіх темних кімнатах, вичікуючи бабайчика, наставляв собі на лице ліхтарик і пронизував простір своїм писклявим голоском: «Бабай, може, ти тут?».
Спокій бабая було порушено. Не міг він спати вночі, розтривожився настільки, що й забув про зорі, тому вони позасинали і просто попадали з неба. Ох, як це важко, коли постійно десь чатує той впертий слідопит. Бабай не міг вилізти і сказати хлопчику, що от він такий, не вдався в своїх предків: ну зовсім не страшний і навіть кумедний. Так, йому було соромно, адже всі його прадіди були чорними патлатими чудовиськами, а він сам… русявий.
Вирішив Бабай просто ховатися від Костика. Довго малий шукав його під ліжками, в шафах, під диваном, в холодильнику. Єдине місце, в яке він не заглядав – невеличка тумба в коридорі, яка стояла на найвиднішому місці. В тій тісноті Бабай і жив деякий час. Згодом хлопець заспокоївся і подумав, що бабуня його зухвало обманула. А коли виріс, то і сам частенько так лякав своїх внуків. Малі щиро повірили в існування бабаїв і не ходили по темних закутках дому, тому кудлатого Бабая більше ніхто не турбував.
Теги: бабай, добро, казка
(1 оцінок, середня: 5,00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading...
Так хочеться сказати: “зараз такі діти, що самі залякають бабая”. Але це звісно ж будуть просто слова. Діти – завжди такими були!
так, діти є діти. Деякі все ж дуже бояться… ну не бабая як такого, звичайно, а просто темноти і всього, що в ній може сховатися. І в різному віці.
Цей страх має назву – уява 🙂
отож, нехай уявляють хорошого бабая).