В Лубни їхала із спокійною душею, бо мала забрати в знайомої маленького чортика Кота, який не так давно приблудився до її дому. Приїхати до когось просто так, неважливо чи то родичі, чи знайомі, – не моє. Довго збиралася в гості саме по цій причині. Ну не можу я припертися до людини і сказати: «Здрастє, мені почувати себе тут як в себе вдома чи все ж як у вас вдома?»

Отож, сказала знайомій, що їхати за блудним котом через всю Україну – це дуже оригінальне рішення.

Після прибуття поїздом в Київ в 6 ранку із вагону вийшло якесь потріпане, сонне, мляве, роздавлене моє я і пішло на вихід, перевівши в умі кілька доларів в гривні, щоб переконатися, що не забуло свою голову десь в купе. Одне врятувало я від кепських настроїв – воно досі спало, тому на душі йому було геть легко і спокійно. Хотілося було отак поспати ще кілька годин, але після знайомства з цінами в маршрутці із Києва до Лубен я неочікувано швидко прокинулось. Я, така скромна і порядна громадянка, кричала на весь салон про те, що потрібно в решті-решт совість мати. Водій кричав, що він теж багато заплатив недавно за проїзд в автобусі. І він теж з моєї області їхав. І йому теж мало платять. Хоча я про останнє наче мовчала. Одні земляки, щоб їм, і всіх земляки обдирають. Зрештою ми знайшли спільну поліську мову і я отримала символічну знижку. А коли один пасажир під час руху транспорту провалився в крісло, мені геть полегшало (адже ж пощастило, що таке трапилося не зі мною). Я була ще сонна, але гектари полів, які з’явилися згодом на екрані вікна маршрутки, як зараз пам’ятаю. Не те щоб в Рівненській області таких не було…. Ого-го-го, яких тільки полів у нас немає! Для приватизації іноземними інвесторами ніяких немає і не буде, для своїх – чудовий вибір.

Але оце за вікном, це ж чужа сторона… Я тут ніколи не була, тому, ясна річ, всі поля здавалися виразнішими, а землі родючішими (це я визначила по кольору). Тільки на такій полуниці розміром як помідори, а помідори – як кавуни. Я із щирим захопленням вирячалася на неосяжні лани і думала, яка ж проте велика Україна. І щоби цю матінку-землю об’їхати, треба мати багато видатних українців на папірцях і взятого в позику часу.

Отже, нарешті я приїхала в старовинне місто. Чесно кажучи, тоді мені неважливо було, скільки років місту. Просто їхала в гості до хорошої людини. Навіть якби вона жила в якомусь чорнобильському лісі, де бігають чорнобильські вепри, я б все одно до неї приїхала. Правда, з рушницею. Але все ж потім зрозуміла, що різниця є. У мене було багато приємних вражень після відвідування Мгарського монастиря, який розташований біля міста. Настільки сильно сподобалась та атмосфера. На кожному кроці монастиря все доглянуто, випещено (пафосне слово, але воно тут підходить). Це одне із тих місць, в які хочеться повертатися. Багато любові вкладено тут в кожну дрібницю: озерця, садки, величезні вольєри із дрібними птахами, мініатюрні декоративні будиночки, різні композиції із металу на газоні (що я дуже люблю), багато різних видів деревець і квітів. Простіше – відчувається рука господаря.

А щодо кішечки… таке враження, що ця маленька хитрюга розкумекала, що я її збираюся забрати із собою. І настільки сильної покори я ніколи не бачила в котенятах.

Тепер кішка має свій дім, про неї турбуються і пригощають рибкою. Вона – здорова, кумедна, грайлива і суперпухнаста.