Коли у Василя Семеновича народився третій син, він узяв у клуні мотузку, підхопив правицею ослона і, нашкрябавши на обдертому клаптику паперу кілька слів жінці, пішов городом до річки. Хода Василя була важка. Ноги, взуті в кирзові чоботи, не зважаючи на травневу спеку, вгрузали у землю і неприємно чавкотіли. В думках справжній безлад. Василь ішов до старого горіха, посадженого ще колись на день його народження. Йшов з конкретною метою – закинути мотузку якомога вище на гілляку, затягти на шиї зашморг і… лишень би не бачить цього світу.
У Василя Семеновича знову народився негр.
Двоє попередніх синів – сімнадцятирічний Славко і майже дванадцятирічний Микола, вже давно стали предметом знущань селян. Не лише несповна розуму дітлахи, але й дорослі час од часу пускали навздогін Василевим синам страшні й образливі слова. тепер?… про таке не хотілося навіть думати.
Обійшовши очерет Василь важко сів на березі біля горіха. По воді, розтинаючи її неначе лезом, бігали пришелепуваті комахи, десь у висоті цвірінчала птаха. Заіржав на полі сусідський кінь. Однак звуки, які раніше бентежили душу, зараз чомусь викликали у Василя огиду.
Ну як так – думав Василь, живеш собі, як усі, з ранку до ночі в полі, потім по господарству, аж раптом троє синів і усі негри. Всі навкруги білі, а вони чорні. Навіть коваль циган і той, у порівнянні зі Славком неначе в крейді вивалявся. За що така кара? Ось старшому в ПТУ іти, а в районі темніший за нього хіба що мармуровий Шевченко біля райради. А середній? У школі хіба його Миколою звуть? Чорта лисого! То Патрісом Лумумбою, царство небесне чоловікові, то Тарзаном. Найпристойніше, та й то рідко, шахтарем.
Василь кинув недокурену самокрутку просто в берег, сякнувся і пішов до горіха.
Нижні гілки дерева вже були міцними. Такі з легкістю витримали б на собі тіло Василя. Він постояв, щем раз кинув оком довкола і причепив мотузку.
Сумні часи, майнуло в голові у Василя, не люди кругом – звірина. І чого чіпляються до нас із Марусею? Не пияки, у господарстві ще ніхто з голоду не здох, двох сині викохали і третього народили…
Василь важко сів під дерево, мотузка вислизнула з неслухняних рук. Голова впала на стару вицвілу під сонцем сорочку і по щоках покотилися сльози.
За що? Василь розтирав тилом долоні солону вологу по обличчю і скиглив неначе побитий собака. За що господи праведнику?
Хіба ж діти винні? Чи винен я, що колись прапрадід воювавши за Наполеона потрапив у полон до дівочої краси прапрабаби та замість Франції осів тут, під Полтавою? Чи винні всі інші покоління, що не повісилися ось так у городі як я а жили, кохалися і народжували наступних виродків роду людського? Чи може батько, що загинув у вітчизняну захищаючи свою землю? Хто? Хто винен? Кого питати?
Від страшного сердешного болю Василь на мить знепритомнів і навіть посунувшись по стовбуру дерева впав на бік. Щоправда сира берегова земля та духмяна трава швидко привели його до тями.
Досить, прошепотів Василь підводячись. З мене досить остаточно. Нехай сини як там хочуть, а я жити більше не можу. Думав хоч третій народиться білим, фельдшер же казав, що це можливо, а воно он як. Та й фельдшера того, стерву, отут же поруч повісити б. Три рази казав, що будуть діти як діти, а насправді усі як вугілля.
Василь на совість приладнав мотузку до гілляки, зробив зашморг і поставив під нього ослона. Витер обличчя сорочкою однак, не став на ослон, а щось згадавши знову пішов до річки. Зайшовши у воду по пояс Василь скинув сорочку і кинув її за течією. Заскорузла стара матерія майже відразу пішла углиб.
Отак і я, подумав Василь і почав умиватися. Порепані від праці долоні неначе ковші увійшли у воду. Зачерпнувши вологи Василь підняв її до обличчя і завмер. З маленького озерця між долонями на нього дивилося обличчя старої, вбитої життям людини. Волосся, вже давно сиве, неначе перший зимовий іній виділялося на фоні темного лоба. Неголені чорні щоки контрастували із червоними від сліз очима.
Василь підкинув руки вгору і щосили вдарив об воду.
А які ще діти повинні народитися у негра?, пролунало з озера. Які? Може жовті? Чи сині? Які? Відповідайте? Чому ви всі більше аніж я бовдур чекали що третій син буде білим? А знаю чому! Бо мало сміятися з Марусі, що одружилася з виродком, треба ще й потім глузувати якщо бува не негр народиться! Скоти! Нелюди!
Василь, неначе якийсь страшний бог вийшов із річки і жбурнувши ногою ослона пішов у напрямку села. Я вам покажу і Патріса Лумумбу, і Тарзана, і шахтарів. Ви всі у мене на вугілля перетворитесь!
Чорні плечі Василя виблискували на сонці, він неначе аж трохи виріс. В налитих кров’ю очах гуляла жага помсти.
Першим на його шляху опинився місцевий фельдшер…
(1 оцінок, середня: 5.00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading...
нормальок. хотя пиши попроще. речення рубай. ато складнувато. зміст- супер. все – в тєму. пишеш солідно. пора шукати спонсора і в ефір
Побачив отут попередній коментар і стало весело.Інколи думки мають здатність збігатись. Погоджуюсь із вашим читачем і від себе ще додам. Якщо твір добряче відшліфувати,- буде “лялька”.Є багато хиб, але також є каркас хорошої самодостатньої мініатюри. А талант у ВАС є однозначно.
Гарно і цікаво написано. Я б і продовження почитала