Сон Ґодо
Більш-менш прийнятну реальність із п’єси «Чекаючи на Ґодо» автор просто викинув. Все дійство читачі обізвали абсурдом. Якщо ж припустити, що життя і є один суцільний абсурд, то п’єса читається дуже легко.
…
Тут нема відліку часу, нема чітко визначеного місця дії. Просто пустота, просто «двоє Я» в маленькому клаптику чотиривимірного простору, в який також символічно всунули одну-єдину декорацію – дерево. Достатньо, щоб не загубитися. Чи відволіктись. Чи, в крайньому випадку, повіситись. І тільки ніч змінює день… В один момент здається, що всі події насправді просто чийсь сон. Потім автор, граючись репліками, як йому заманеться, натякає на інше. А чи є реальність взагалі, якщо кожен бачить світ своїми маленькими очима, роблячи суб’єктивні висновки. І от Володимир якось задумується, що так… інші ж можуть подумати, що «він спить, він не знає, що він спить». Він просто не знає.

Герої весь час чекають таємничого Ґодо. Ось на цьому очікуванні і тримається їхній мікросвіт. Очевидно, це потрібно Володимиру (Діді), а з ним завжди беззаперечно погоджується Естрагон (Гого). Гого постійно хоче покинути Діді, без причини піти своїм шляхом, тому що все це немає сенсу, проте не покидає напарника. Здається, що саме він – відображення слабкості сплячого чоловіка, який роздумує таким чином про своє життя. Особливо це відчувається в його словах: «Щоб все вийшло, мене потрібно вбити, як іншого». Вбити слабкого, надвразливого, вічно приниженого, і тому нерідко вкрай жорстокого. Позбутися слабкостей.

Знайомство з реальністю

Беккет вдало розпорядився життям своїх персонажів, створив для них ідеальні умови для пошуку свого Годо. З іншого боку, все зроблено так, щоб показати, наскільки порожнім може бути внутрішній світ людини. От геть настільки. Однак потім із темряви випливають деякі сумніви, і думається, що не це автора тривожить найбільше. Напевно, набагато гірше стати на шлях безмежного деспотизму чи, навпаки, овечої покірності, що проявляється в образах Поццо і Лаккі. Не захотіли бути жорстокими або добровільно рабами – насолоджуйтесь поїданням морквинок і чоботами не свого розміру.

Дружба з собою

«Через мить все зникне, і ми знову залишимося одні, наодинці із самотністю». Володарі однієї душі, Гого і Діді, бояться самотності, вони постійно говорять, роздумують вголос, створюють ефект присутності. Їм потрібен якийсь сенс, якийсь зв`язок між собою і світом, вони пасивно шукають свою сутність, яку ніколи не бачили або втратили надто давно. Але власна обмеженість не заважає персонажам залишатися одним цілим – їх поєднує духовність.

Діді і Гого – як тонка межа гармонії і дисгармонії із собою. Їх обірвані, незрозумілі для стороннього діалоги (чи монолог?) можна інтерпретувати по-різному, я бачила різні думки на цю тему, і не всі мені сподобалися.

Хіба ж немає в кожному із нас подібних діалогів. Як рідко вони можуть бути корисні для оточення, ми ж бо просто ховаємо їх подалі від соціуму. А тут вони під натиском слабкості, власних сумнівів чи розчарування автора були оголені в корені.

Персонажі завжди можуть щось вигадати, щоб відчути себе живими. Їм потрібно поставити десь уявну точку відліку, щоб полетіти і опуститися на уявну землю. Вони сваряться через дрібниці, через секунди миряться; турбуються один про одного, як ніхто інший. Як кожна людина піклується про своє єство. Вони люблять дивитися один на одного… як на «витвір мистецтва, з трепетом тягнуться один до одного». Що кожен так жадає інколи від себе і для себе.

Герої з подивом спостерігають за проявами жорстокості і грубості Поццо по відношенню до Лаккі. І вони, на відміну від цих випадкових попутників, не стають сліпими чи глухими, тому свої сірі спогади здатні пронести через всю ілюзію життя.