Ще одна “соціалка” про безхатченків та для безхатченків
Ігор ніколи не був безбатченком, навпаки, як єдиній у сім’ї дитині, йому дозволялося робити майже все. Занадто за всіма мірками запізно народжену, проте так довго очікувану, дитину навперейми пестив кожний з батьків. У цій сім’ї всім керувала мати, а батько лише приносив у дім гроші – гроші великі, бо був знаним в окрузі майстром по дереву і мав власну майстерню. Мав, також, батько і веселу вдачу і любив іноді, особливо після вдалої оборудки, зазирнути в пляшку. Мати чіпко тримала чоловіка в руках і не дозволяла його рідким алкогольним вибрикам переростати в небажану згубну звичку. Батьки не могли не натішитися з Ігоря і тому скрізь пальці дивилися на всі його викрутаси. Батькові імпонувало, що син змалечку може постояти за себе, а мати вибачала синові подертий раз за разом одяг тільки за те, що подумки знала про неможливість більше мати власних дітей.
Підростаючи, Ігор влазив в халепу за халепою, але добре зазначив для себе, що завдяки батьківськім грошам він виплутається з мінімальними збитками. В його голові жодного разу не народилася думка, що він соромить власних батьків своєю ганебною поведінкою. Все частіше батькам доводилося гірко задуматися над наслідками нової витівки синочка опісля чергової бесіди у районному відділку міліції. Батьківські слова йшли повз вуха сина, гарно ж повчити ременем чомусь не піднімалася рука. Сподівання на краще стали марними після того, як Ігор почав на кілька днів зникати з дому, а коли приходив, то від нього тхнуло перегаром. Дурна компанія таких самих, як і він волоцюг, тероризувала оточуючих до тих пір, поки батько особисто не сходив у військовій комісаріат і не попрохав забрати сина до армії під час найближчого призову. Військова служба стала останнім сподіванням змучених батьків перевиховати сина.
Дійсно, син прийшов з служби іншою людиною – він поступово все більше віддалявся від батьків в надії зажити легким і не марудним життям грошовитої людини. Тішило, мабуть те, що син так і не повернувся до колишніх дружків, добра половина яких вже мала за плечима умовне чи реальне покарання від держави за свої “добрі” діла.
У своїх мріях Ігор бачив себе крутим бізнесменом на новій іномарці з багатими друзями та гарними дівчатами. Проте куплений батьками автомобіль Ігор швидко розбив, а всі намагання створити власний бізнес закінчувалися безрезультатно. Батько вимушений був змиритися з байдужим ставленням сина продовжувати сімейне діло. Ігор вештався без діла цілими днями між районним та обласним центром і швидко знову зажив дурної слави, де би не з’являвся.
Того дня нічого не віщувало про різку, катастрофічно різку зміну у житті цієї заможної, але не щасливої родини. Ввечері до батькової майстерні зазирнув невідомий чоловік і повідомив, що Ігор програвся у карти і не повернеться додому, допоки не розрахується за борг. Перше бажання подзвонити до міліції виявилося слабкішим від пропозиції незнайомця побачитися з сином аби за можливості допоки ще мирно розібратися у ситуації. На дворі чекала на них машина, що швидко домчала їх заплутаними вуличками старої частини обласного центру на потрібну адресу. В напівтемній кімнаті спантеличеного батька всадовили за стіл і вже більш детально виклали суть справи. Чималий стос завірених нотаріусом розписок на позичені Ігорем гроші німим докором лежав перед очима батька. Розум відмовлявся вірити в танцюючі перед очима цифри з багатьма нулями. Батько раптом зрозумів, що тільки якесь диво може виправити неминучу катастрофу. Якійсь випадкові і недоладні слова дерли його сухе горло, а мозок прораховував один за одним можливі варіанти пошуку грошей.
Він автоматично випив запропонованої холодної води і лише тоді, трохи заспокоївшись, зміг розуміти, про що йому говорять. Тільки зараз батьку відкрилося ким насправді був його син, і як той, без жодних сумнівів і жалю, вибивав міцними кулаками борги, і як став згодом запеклим картярем, і як раз за разом програвав все більші і більші суми грошей, допоки позичальникам не набридло слухати його порожні обіцянки. До батька нарешті дійшло, що ті люди, до кого його син звернувся з останньою надією дістати гроші, зараз сидять перед ним. Все своє життя він намагався уникати знайомства з цими людьми і не мати по можливості з ними ніяких справ. Син же сів з ними грати за один стіл і грав до тих пір, поки програвати вже було нічого. Важче за все було повірити, що його рідний син програв у карти, окрім астрономічно великої суми грошей і власне життя, і життя свого батька і своєї матері. Батько знав, як знав тепер і син, що для цих людей картярський борг значить зовсім інше, ніж просто грошовий борг. Аби батько міг повірити, що все це не кошмарний сон, з-за шпалер вивели зв’язаного Ігоря, який весь цей час був свідком подій у кімнаті, і той підтвердив все наведене раніше. Очі сина, з якоюсь невимовною надією на порятунок, як на бога, дивилися на батька з блідого, в свіжих синцях, обличчя.
Цей, повний смертної туги, погляд щось надломив у батьковій душі. Плазувати в надії вимолити порятунок або що прохати у цих людей будь-яку милість було марною справою, як і марно було б зараз сподіватися на когось, окрім себе. Він не гірше за сина знав, що ніякого життя не буде, допоки не владнається питання картярського боргу. Батько не збирався навіть наостанку коритися долі і твердим голосом відповів, що приймає всі умови, які ще навіть не були виголошені.
Ніхто тепер не скаже наскільки вплинув його вчинок на остаточний вирок, але іноді доля робить справжні подарунки відважним. Інший чоловічий голос, який до цих пір не давав про себе знати, повідомив, що життя батька, матері і Ігоря в безпеці, але той повинен виїхати за кордон назавжди. У разі, якщо він не підкориться, то його буде вбито. Трохи не наступного дня Ігор виїхав до Німеччини. Задля погашення грошового боргу батько був вимушений продати будинок з обійстям, майстерню, машину і ще напозичати грошей у знайомих.
Від прийдешнього горя і розуміння, що більше не бачити їй сина, мати занедужала і за кілька тижнів померла. Смерть дружини, нещастя з сином і крах справи всього свого життя швидко призвичаїли батька до горілки. Він тепер працював найманим теслею у колись власній майстерні, а мешкав по друзям та знайомим, які по людські поставилися до його горя. Проте вже за недовгий час через нестримане ніким і нічим пияцтво знайомі та колишні друзі перестали приймати його до себе, а через постійні похибки у роботі хазяїн відмовився від його послуг. Залишків по боргам тепер марно було вимагати від вічно п’яної людини і від безсилі повернути позичені гроші його не одноразово, за найменшої нагоди, добре лупцювали. Про що тепер думала ця, спустошена невдачами на схилі років, не впізнаваєма ніким, людина, нікому не було відомо.
Він не міг пригадати, коли і як опинився в обласному центрі серед таких же невдах, як і сам. Бажання пити швидко перебороло сором ритися у смітниках і лише у рідкі хвилини, коли хміль ще остаточно не заволодівав його розумом, він пригадував колишнє щасливе життя. Кілька раз, пам’ятаючи минулу майстерність, його запрошували на роботу, але через пияцтво він ніде довго не затримувався. Якійсь час йому, за допомоги соціальних працівників, вдавалося втримуватися від горілки у спеціалізованому центрі, але, зрештою, він знову і знову опинявся в чіпких лабетах зеленого змія.
Може спочатку ця людина і чекала на будь-яку звістку від свого непутящого сина, але згодом і ця надія лишилася в минулому.
Навколишні мешканці одного з районів міста вже призвичаїлися до старого, із збитою в брудні куделі бородою, просяклого наскрізь перегаром та смородом місяцями немитого тіла, чоловіка, який, простягнутою, червоною від холоду, рукою випрошував біля церкви милостиню. Поспішаючи по власним справам, вони мимоволі здивувалися, коли одного морозного зимового ранку до напівзамерзлого бомжа підійшов і раптово його обійняв молодий, добре одягнутий, але змарнілий обличчям, чоловік.
За ті кілька днів, що йому вдалося вирватися на побачення, син остаточно зрозумів, що коїться з батьком. У колишніх знайомих він на цілий рік зняв для батька кімнату, дав грошей на лікування від алкоголізму, відмив і одягнув батька. Попрощатися на вокзал, батько прийшов у друзки п’яним в уже пірваному і брудному, напередодні купленому сином новому одязі. Ігор відчував, що батько гине на його очах і він нічого не може найближчим часом з цим вдіяти. Батько ж не відчував, мабуть, нічого, бо, напевно, вже й забув для чого знаходиться на вокзалі. Його постійно блукаючі очі ніяк не бажали на будь-чому зосередитися. Син обережно і разом з тим міцно наостанок обійняв і поцілував батька перед тим, як заскочити у вагон. Потяг повільно відходив від перону, а батько вже не в силах був відірвати погляд від полиць з пивом. Ні, син не плакав, хоча було від чого заплакати і більш сильній людині. Він пошепки благав бога дати ще хоча б ще один рік життя його батькові і тоді він зможе його врятувати.
Поживши кілька днів у знятій для нього кімнаті, батько Ігоря знову запив і аби, було на що продовжувати пити, швиденько, за безцінь продав подаровані сином речі, а до нового помешкання не повертатися більше не захотів. Гроші на лікування від алкоголізму так і лишилися у знайомих сина, так як лягати на лікування він повинен був за їхньої присутності, а це аж ніяк не входило до його планів. Він просив милостиню, не гребував красти, що погано лежить, збирав бляшки і папір і все для того, щоб мати можливість кожного дня напиватися до нестями, доки одного разу не напився так, що впав у ставок і втопився.
Поховали його за рахунок міської влади на спеціально відведеному для
таких мерців шматку кладовища. Десь майже за рік, після тривалих пошуків серед бомжів, відповідних соціальних служб та органів міліції, син нарешті дізнався про долю батька. Того дня гарно одягнутий, відносно молодий чоловік з ледь помітною сивиною на скронях, стоячи перед могилою з скошеним дерев’яним хрестом, плакав немов дитина і, що є сили, бив кулаком себе у груди. З гарної іномарки, що стояла обабіч, пружно підвелася приваблива молода жінка, яка ще довго намагалася заспокоїти його на дивній суміші українсько – німецьких слів.
(0 оцінок, середня: 0.00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading ...
Непросто читати такі речі, тим більш аналізувати. Загалом непогано, як на мене – пересічного читача. Щиро!
Дякую, що Вас “вистачило” дочитати твір до кінця! Вважаю, що і такі твори потрібні читачам, але ось почистити твір від “бліх” вже не “вистачило” й мене.