Непомiтно пiдкралась осiнь…
Я можу терпiти навiть зиму, а от осiнь недолюблюю. Може тому, що пам”ятаю одну, справдi золоту i така бiльше не повторювалась? А може тому, що одного дощового дня дiзналась – мене зрадили найближчi люди…
Дощ… Його я теж не люблю. Спостерiгаючи iз вiкна за плачем неба, я почуваюсь загубленою, спустошеною i такою самотньою. Час наче полiкував все, а от дощ – як якiр, що мiцно тримаеться на днi мого минулого…
1 коментар