Інеєм,інеєм, інеєм

починається листопад.

Синіє, синіє, синіє

небо:там хмаропад.

Чорними,чорними співами

вкривають місто круки.

Титрами,титрами,титрами

закінчують осінь листки.

Співами,співами,співами

дощ барабанить в шибки.

Люди руками невмілими

гортають життя сторінки.

Хочеш,не хочеш, повіриш ти,

хмари приносять круки.

Каркають,каркають,каркають

дощеві свої казки.

Ранками,ранками,ранками

починаєм своє життя.

Каркає, каркає, каркає

у відповідь вороння.

Інеєм,інеєм,інеєм

покриєшся з часом і ти!

Знаєте?Знаєте? Знаєте?

Круки   листопаду  брати.

В мене вдома багато твоїх речей.
Вони часто падають із поличок.
Я заснути хочу,та гуркіт цей,
кожну ніч лякає і це незвично.

В мене в ліжку багато про тебе снів,
я ховаю їх бережно під подушку,
і лиш орди великих індійських слонів
безпідставно вважають,що це бездушно.

Я тут бачу багато твоїх слідів
і відбитків губ на старих бокалах.
Знаєш? ґудзика від штанів
я знайшла недавно,коли прибирала.

У блокнотах багато про тебе віршів,
як риб в океані, як зір на небі.
У сховках лежать сотні листів
до тебе,тобі,та від тебе ж далекі.

Коли ти вигадаєш новий світ,
коли ти знатимеш чого хочеш-
Подзвониш мені. Не подзвониш мені.
Як голуб під вікнами затуркочеш.

Тоді я віддам тобі всі листи,
всі гудзики, вірші й старі бокали,
ті речі, такі галасливі й гучні
і сни, під подушкою,що помирали,

Тепер ти іди, точніш, відлітай.
Далекий мій голубе,сизокрилий.
Закрию вікно.Скажу прощавай.
Індійські слони-заридають щосили.

Ти зношував життя, мов черевики,
мов кеди,мов сандалі, мов галоші.
Ти міг би стати генієм великим,
Але на це не залишилось грошей.

Ти свою долю проходив по барах,
Своє життя скурив у сигаретах,
Коли фортуна поверталась задом,
Тобі наснаги додавало небо.

Всі кажуть, що нема тобі прощення.
Всі кажуть, що пропаща ти людина.
Вони не чують твого одкровення,
Встромляючи у твою спину вила.

Вигнанець – ти!Сидиш під чужим світом,
із рани витікає синя кров.
Ти зиму перетворюєш у літо
Ненависть у вустах твоїх – любов.

Але твоя душа вже відлітає,
вона така легка,немов пір’їна.
Її тепло ти слабко відчуваєш
між ребрами і чашками коліна.

Над тілом зависаєш невагомий,
Ти кажеш те,чого раніше не казав:
“Дарма що я не Григір,всім відомий,
а світ мене ловив, та не спіймав”.

Коли предмети стають об*ємними?

Це зазвичай відбувається в сутінках,

тоді в повітрі, на подих приємному

Тиша німа присутня,

Тоді помічаєш магію,

Що притаманна лиш вечору –

Тихому,теплому,літньому,

Коли спокій усім забезпечений.

Коли хмари на місто падають

І зірки черпаєш руками,

Тоді хочеться тут розтанути,

І до тиші торкнутись вустами.

Та на жаль вона полохлива

І предмети стають пласкими.

Ми шукаємо в гучності дива,

 

Хоч його там ніхто не бачив.

А у тиші чути,як плачуть,

Як сміються

І як дихають

Ті, кого ми завжди шукаєм,

Ті, за ким ми ночами хлипаєм.

Тому, дихайте,мої любі!

І вслухайтеся в нічну тишу:

Часом там ховається

диво,

А часом

польові миші…

 

Яблука вночі зриваються з гілок
І глухо розбиваються об землю.
Літо зриває й гасить
Спілі плоди зірок,
Які прорізають падіннями
Тьмяне повітря серпня.

Розбиті тіла
Лежать під літом,
Приречені на гниття.
Світанок роздирає ніч
Приємним, ніжним світлом,
Збирає яблука і зорі,
Дарує їм нове життя.

Тому я часто не можу заснути,
Бо зорі розбиваються об дах.
Тому небо зоряне в серпні
Має яблучний аромат.

Припиним деградацію!
Ми є свідома нація!

Підступні махінації
фальшивих королів!
Брудні організації
несправжніх, платних акцій!
В підтримку тих законів,
що викликають гнів!
Байдужість і халатність!
Корупція і жадність!
І кожен українець
слова ці зрозумів!
Ви всі для нас однакові,
й усмішки ваші лакові,
що передують зливам
солодкої брехні!
Транслюєтесь по ящику-
ви злі,підступні ящури,
що кожен рік фарбуються
у різні кольори!
Ви кажете: “Живемо!”
Ми кажем: “Виживаємо!”
Й від відчаю купуємо
в один кінець квиток!
Нам абсолютно байдуже,
як ви нас називаєте,
ми гордо заявляємо
про те,що ми народ!
Народ, який не скориться,
народ,що завжди бориться!
Хоча терпить поразки,
та прагне перемог!
Це влада, що винищує
залишки свідомості,
вичавлює з нас силу,
тримає нас за блох!

Припиним деградацію!
Ми є свідома нація!
Над нами рідне небо!
Нам допоможе Бог!

Ти – дощ.
Я прошу тебе,
але потім тікаю.
Ти- сонце,
тепло благодатне,
але я згоряю.
Ти – вітер,
свіжість і легкість,
але болять вуха.
Ти- небо,
сталеве й безкрайнє,
всього запорука..

Розбирають чехи атракціони,

Заплутуючи бороди  між гвинтами.

Вони матюкаються і славлять Бога –

Хочуть вернутись додому,до мами

Їхні сумні європейські обличчя, 

Що не звикли до українського сонця,

Гріються мирно,як діти на пічці

Вогнями іржавих  атракціонів.

Вночі чехи відклеюють бороди,

знімають брудні просмальцовані роби,

підпалюють каси-і їм не холодно,

співають мантри- і все буде добре.

Зелені дими українських грошей

Загоюють їхні поранені душі,

Виганяють ангіни із чеського горла, 

Воскрешають з мертвих забутих друзів.

Їхні трейлери схожі на каравани,

Що сунуть пустелею наших степів 

На південь, до моря, щоб там без тями

Набивати грошима свої гаманці.

Попереду пекло,
позаду небо.
Мені так важко,
бо ти далеко.
Немає потреби
хотіти до тебе.
Прохання єдине-
вдягайся тепло.
Будь обережним
на поворотах,
не виверни знову
гомілкостопа.
Спи спокійно
у теплому ліжку,
нехай в тебе з’явиться
сіра кішка.
Нехай твої мрії
не тьмарить нещастя,
усміхайся частіше,
тобі все вдасться!
Для мене ти -світ,
а для себе ти-ти.
Я буду завжди тебе берегти.

Все не дарма.

Наш світ тюрма.

Світла нема –

чарує пітьма.

Тиша німа.

Нічка густа.

Пісня луна:

сумна,чи дурна?

Граються в хованки,

Ходять навпомацки,

Губляться в просторі

12 апостолів.

В пошуках істини

Хочеться їсти їм.

Не бачать виходу,

Бо світло вимкнене.

В надії вештають

У рваних мештах.

Незграбне човгання-

Сигнал прискорення

Тим, що ховаються.

Немає виходу. Що залишається

Робити хлопцям цим?

В хованки гратися,

В пітьмі скитатися.

Світло увімкнеться –

Гра закінчиться.

Знайдеться вихід,

А поки що: «Тихо!».