Смарагд лісів і золото полів,
не чутні завмирання атмосфери.
Серед високих загадкових гір
Хотів ти починати нову еру,

Але помер у пащі полонин,
тепер твоя могила – круча.
Заплакав стиха бідний селянин,
бо його сонце стало знов пекучим.

Тебе позвуть рівнинні тихі ріки,
зашелестять могутнії ліси.
Ти ж був народженим щоб не зітліти,
а помирав бо так втекти хотів.

Тебе вела кардіограма неба,
електриком закута у дроти.
На мить забув,що кожен сам за себе:
як не виходить плавати -лети.

Коли твоя команда програє,
А гурт улюблений розпадається,
Коли тебе хтось не кохає,
А плани вперто ламаються,

Тоді тебе слід звати лузером
З розбитими вщент колінами.
Ти ходиш вічно замурзаний
у тебе жбурляють каміннями.

І пси,що живуть на вулицях
Сиплять на тебе прокльонами,
Але ти від цього не журишся
Бо віриш в свій світ намальований.

І віриш,що якось все зміниться,
Що якось тобі доведеться
вловити поштовхи світу,
Що наскрізь проколюють серце,

Що змушують рухатись далі,
І думати,що минеться,
Крутити свої педалі
У ритмі того,що б*ється.

Відчуєш як ранок вповзає
У простір твоєї кімнати,
Як вітер дротами грає,
І більше не схочеш спати.

Нехай твої речі занедбані,
Нехай тебе звуть невдахою,
І кров на колінах запечена
Хай буде цьому ознакою

Ти будеш носити під ребрами,
На синіх від вен зап*ястях
Всесвітню космічну відвертість,
Яку й називають щастям.

Край моє серце, край,
доки потяг цей мчить на захід.
Коханням своїм зігрівай
тіло світу холодне й пузате.

Виганяй,скоріш,виганяй
свою душу із тлінного тіла,
та вона не потрапить у рай,
хоч би як цього не хотіла.

Пам’ятай,завжди,пам’ятай
те,що дуже хочеш забути.
Твоя посмішка,зазвичай,
уночі роздирає груди.

Замітай, зимо ,замітай,
нехай сніг сідає на плечі.
Лише душі не роздягай:
їм замерзнути – небезпечно…

 

Все те,що нас не вбиває,
не робить нас сильнішими,
просто коли ми лажаєм,то часто
стаємо іншими:

або як сірник згораєш,
або ти життя спалюєш,
або ти шанси ловиш,
або ти їх просто прогавлюєш.

Усе у твоїх руках,
усе у твоїй голові,
або ти побориш страх,
або потонеш на дні.

Твоя робота не вовк,
насправді вона вовчиця,
або це твоя любов,
або це твій ніжний вбивця.

Ти мусиш з*їсти всю кашу,
яку ти сам заварив,
ти завжди будеш платити,
за все що колись зробив.

Подивишся у безодню,
у ній сидить мудрий Ніцше
підніме до верху долоню,
і скаже,чим далі тим глибше.

Будь обережним,бо мрії
мають властивість збуватися,
коли ти вже в безнадії,
і перестав намагатися.

Та світ безкінечно тісний,
земля ж безперервно крутиться,
не всьому що кажуть вони,
завжди судилось збутися,

На плечах ти маєш голову,
у грудях ти маєш серце,
не слухай чужого говору,
поки воно ще б*ється.

Сосни вростають в небо,
сосни вростають у річку,
коли прийдеш на цю землю,
захочеш тут жити вічно.

Нехай прольються дощем
хмари над сивим лісом.
Як небо лусне хрящем-
це грім відкриває завісу.

Коли ти захочеш побачити
поліські в*язкі болота,
нехай буде спокійна
і тиха твоя хода.

Попросиш в боліт вологи,
захочеш чийогось жалЮ,
та потяг навряд чи зловить,
щасливу рейсу твою.

Вистукуй, мій любий,вистукуй,
ритми гіркого життя!
Коли буде час послухай
про що мовчать болота.

Можливо від них ти взнаєш,
що ріки течуть лиш там,
де хтось віддав свою тугу
на волю холодним вітрам.

Нехай це небо розкаже,
як соснам спускає хмари,
щоб ті хоч на мить відчули
небесну любов безтями.

Нехай німі твої вікна
напишуть на свОїх обличчях
на скільки постійне мовчання
може ставати вбивчим.

Та скільки б ти тут не їхав,
скільки б не бачив лісу,
сосни вростатимуть в небо
на землях старого Полісся.

 

Десь там далеко пожежі,
а тут їх давно вже немає,
і вся всесвітня мережа,
давно і безбожно лагає.

Десь тут її мокре волосся,
його не відчинені двері
а те що їм добре жилося
у пам*яті стін та стелі

Вона дуже рано встає,
а він дуже пізно лягає,
і кожному дано своє
і кожен межу свою знає.

Спокійно читає книгу,
сидить і п*є каву в кав*ярні,
вона ж зараз дуже криклива
і ніжиться в теплій ванні.

Їх розділяє злива і
галасливі компанії.
Життя зараз дуже мінливе,
і в кожного свої манії.

Друже,повір нелегко
серед ватаги ослів,
знайти те найкраще,
чого ти постійно хотів.

У когось життя вокзал,
у когось життя аптека,
хтось краще піде на базар,
залишать когось без білета.

Давай забувай про межі,
давай забувай про правила,
бо лишися простим смертним,
подібним до підлога Каїна.

Шукай,іди,добивайся,
біжи за своєю мрією,
небо дарує світло,
й гартує тебе безнадією.

Лети через перешкоди,
забудь про страх висоти.
В тебе вірять мільйони
мрійників,як і ти.

Не звертай з своєї дороги,
не пали поспіхом мости,
поки є під ногами грунт,
значить є ще куди брести,

Поки є світла душа,
а у серці вогонь палає,
всі для тебе відкритті міста,
і ніхто тебе не здолає.

Насувалася громадянська війна,
країну огортала пітьма.
Ці двоє курили синій елем
не маючи ніяких проблем.

В одного з них був пузатий друг,
він очолив партизанський рух.
Небо в той час сіре було,
сонце втрачало своє тепло.

Люди, втікаючи хто куди,
замітали свої сліди.
Хтось малював на лобі хрести,
хтось підпливав під чужі береги.

Хтось скандував гасла дурні,
скитаючись у пітьмі.
Брат сміливо у брата стріляв,
дуже радів,коли в серце влучав.

Міста палали у лютім вогні,
і плакали зорі в нічний глибині.
Одні були сині, а інші праві.
Одні були сильні, але центральні

У других був розум-не було єдності,
у третіх підтримка-та мало чесності.
У всіх був свій колір і своя назва,
у кожного з них була своя казка.

І кожен з них махав прапорам,
вірив в ідею свою до нестями.
Руки до верху, прямо до сонця,
вітали вони прапороносців.

Очі у землю,усмішки сірі,
одні червоні,а інші білі.
Усі озброєні пропагандою,
але об* єднанні одною правдою.

Людське життя не має значення,
набити кишені і до побачення,
Усе зруйнувати і ввести в пітьму,
в кайдани загнати,закрити в тюрму.

На місці квітучого саду-пустеля,
немає підлоги,немає стелі.
За що ви вмирали?Навіщо ви вижили?
Вам просто брехали,вас просто вичавили.

Тепер ви німі, й чужі в себе вдома-
знову блукати замкнутим колом.
Де кольори,в які фарбувались?
Навіщо міста свої зруйнували?

Для кого братів своїх ви убили?
навіщо небо чисте бруднили?
Будете знов з пітьми у пітьму
мовчки шукати нову западню.

Чекати світлого часу,коли
знову видно буде кольори,
Коли можна знову буде воювати,
своїх від чужих зможеш відрізняти.

Чи прийде до вас думка проста,
що війни не вихід з глухого кута.
Не треба кольору,не треба прапора,
ми всі тут рівні,ми всі однакові!

Не треба гасел,не треба казок,
Спробуй діяти,зроби перший крок!
Реалізуймо всі наші думки-
досить жити в країні НАВПАКИ!

Випий це море в небі,

Випий це небо в морі.

В думці моїй без тебе,

місце є лише горю.

 

Випий це море в небі,

Випий це небо в морі,

Хай воно більш не плаче,

за те,що здались без бою.

 

Випий за море в небі,

Випий за небо в морі,

Випий за ті бажання,

Згубили,що нас з тобою.

Україно, в руїнах стоїш на колінах,
рятуєм тебе від дощів і посух.
Україно-в руїнах,де вся твоя сила?
Хто в тебе забрав незламний твій дух?

Коли ми святкуєм твою незалежність,
то кажем:” Народ ми,а не німота!!”
Але скільки часу пройшло,й протилежне
видніється в побуті цього життя:

Мертві заводи,міста і села,
фабрики мертві і мертві хати,
Яка чума всіх людей підкосила?
Що стали самі для себе кати?!

УКРАЇНО В РУЇНАХ!
Не стій на колінах!
Скоріш забувай про горе розрух,
бо ти вже доросла, ти вже не дитина.
Пора підіймати незламний свій дух!!

Коли піде геть руїна з голів,
коли хтось свідомий розкриє всім очі,
тоді ми підіймем вкраїну з колін,
а поки цю прірву не перескочити.

До тебе кричать мільйон голосів,
тебе закликають: “Давай піднімайся!”
Вкраїно-руїно, вставай із колін,
а якщо не можеш,то хоч намагайся!

Коли надійде надцята весна
і вп’яте розтаватимуть сніги,
тобі минуле принесуть у снах,
замучені польотами птахи

Ти житимеш в Москві або в Пекіні,
я оселЮся в Харкові чи Львові.
Ми можем стати злими і чужими,
коли не вистачить терпіння і любові

Та якось прорубавши стіни,
і зруйнувавши всі сезонні межі,
ми знову станем друзями близькими,
так як колись-малі й необережні.

Я подивлюсь на мить тобі у очі,
а потім здійму голову до неба-
ми із тобою час не перескочили,
та й чесно кажучи,уже й не треба

Ми думали, життя нас не зламає,
що світ впаде до ніг,мов стигла груша
й яскрава зірка,що на небі сяє
бажання наші виконати змушена

На жаль,мине не так багато часу
і всі усмішки підуть в небуття.
Життя,мій любий друже, як зараза-
причепиться й не буде вороття

Ви головне вітайтеся при зустрічі
і усміхайтесь стелі своїй зранку.
Мені здається найщиріші усмішки –
це діти теплого весняного світанку.