Світло пожовклих вогнів
І вода запилених доріг.
Перші весняні блискавки розділили небо.
Знову.
Як і минулого року.
Побита століттями дорога
Веде нас до океанів смерті.

Ми втрачаємо зв’язок із часом,
Не розуміючи, що він обмежений,
Не розуміючи, що втрачаємо час…

І часто забуваємо,
В пропахлих спиртом і неякісними фарбами квартирах,
В цих малих сховкех і тюрмах,
Що життя проходить повз
Поки ми марно біжимо,
Намагаючись його наздогнати.

Насправді ж ми плазуємо,
Граючи в хованки зі світлом,
Намагаючись втекти від неминучого,
Шукаючи треті двері,
Яких насправді не існує,
Бо не існує взагалі ніяких дверей.

І черговий раз впираючись в стіну,
Ми зупиняємось,
Боячись прорвати тонкий шар паперу,
Не знаючи, що там папір,
Муруючи в уяві бетонні стіни
Зі свинцевим укріпленням
(Та кому потрібно їх для нас будувати).
І з кожним днем вони звужуються,
Аж поки ми помираємо,
Віддавши своє ослабле тіло
Нестримному потокові,
Який нарешті звільняє нас від паперово-бетонних стін,
Дбайливо витканих нашим розумом.

 

07.38

Ранок, гіркота чорної смоляної кави, її мертвий запах, який пробуджує до життя. Лід в легенях, що розчиняється в короткохвильовому випромінюванні електричної лампи. Розм’якле уві сні тіло, яке намагається забезпечити бодай найпримітивнішу координацію рухів. Не вистачає кисню. Процеси фотосинтезу відмовляються прислуховуватися до людського розпорядку.

Кожен ранок те ж саме: прокидаючись, дуже довго шукаєш причину відкрити очі та жити далі. Частіше за все не знаходиш, проте очі все рівно відкриваєш і збайдужіло дивишся на те, як життя розпливається невідомими візерунками на побитих шибках світу. Можливо колись тобі трапиться довгоочікуване, вимолене, виклянчене сонячне тепло. І тоді твоє життя розплавиться, брудними патьоками сповзаючи вниз. То де ж те обіцяне щастя? – Щастя? – спитаєшся ти. Так, щастя, те забуте ще в дитинстві слово, втрачене разом із вірою в кохання, гроші, сім’ю, дружбу, чесність, та Далі цікавіше…

Вона йшла дорогою з усвідомленням того, що більше ніколи не назве її рідною. Більше ніколицей будинок не буде її домом. Ця сторінка її життя запечатана, неначе аркуш паперу в конверті, й відправлена невідомому адресатові.
В цю мить у неї перед очима пролетіло все її життя у Прип’яті. Ось вона плаче за загубленою іграшкою. Тут вони щовечора збиралися за одним столом… Ці шматки минулого ввірвалися в пам’ять наче розбите скло. А потім… Вона добре це пам’ятала. Її розбудив гучний вибух. Навколо пожежі. Попіл небес.
Автобусом їх відвезли до родичів у Кіровограді. Тоді вона востаннє бачила батька. Назавжди запам’яталося те “я повернуся, яке давало стільки невиправданих надій. Та вона не благала, не кричала, і навіть не плакала Знала, що мамі з бабусею набагато гірше. Лише з очей, незалежно від її волі, котилися маленькі солоні краплинки.
І ось вона знову тут. Минуло 15 років. Ось їхній будинок. А що ж це? Це ж той ведмедик, якого вона загубила…її, рідний.
Вкотре її охопило це жахливе відчуття непевності. Через людську халатність квітуче місто перетворилося в моторошні руїни. Щаслива сім’я – у душевні рани.
Чорнобиль – це невимовні страждання душі та серця. Це не байдуже чорнило статистики на пожовклих аркушах паперу, а біль, який кричить, вириваючись із сердець. Це не загальне нещастя, а горе кожної окремої людини, життя якої зруйнувалося навесні 1986 року.

Всё будет, только верь.
Всё будет, лишь надейся.
Всё будет, ты живи.
Все будет в жизни, смейся.

Всё будет – это знай
И в жизни нет запретов.
Ты лишь живи. Как май
Цвети под солнца светом.

Прекрасна жизнь, ведь ты
Её такой сам сделал.
Она твоя – живи.
Рисуй на сердце белым.

Ведь все преграды – ложь.
Ты сам их все придумал.
Ты не мечтай о том,
Что будет, ведь ты думал…

Ты много думал, знал,
Но все не так, как надо.
Ведь илюзорен день,
Который будет завтра.

Ты всадник без имен.
Свободный горный всадник.
Ты все и ты во всем,
Лети за мира грани.

Имеешь все – лети.
Лети, ведь в этом воля.
Как ветер гор – живи,
Разбей пучину моря.

А я стучала в могилы.
Будила гул непрощенных.
И зря искала жизнь в пепле,
И путала сахар из солью.

Хотела быть ангелом светлым,
Но ангелы в чёрном не ходят.
Хотела летать и умею,
Но крылья земле не подходят.

И все, что привычно и тихо
Идет не моими путями.
Опять улетаю за грани.

Я вижу, как жизнь протекает,
Но редко я ей доверяюсь.
И каждый раз каюсь.

Руйнуємо, будуємо – а сенсу вже немає.
Кохаємо, цілуємо – бо ж серце не питає.
Зникаєм, розчиняємся, втікаємо від світу,
Бо хто ж у нас питався чи хочемо ми жити.

Радіємо, сумуємо – крізь сміх іскряться сльози.
Літаємо, горюємо – і в ясний день, і в грози.
Згадаємо, забудемо – в одну і ту ж хвилину,
Та пам’ятати буду, до тебе серцем лину.

Океан…Він заполонив усе.Безмежна стихія, повна бруду, обману та неновисті, захоплює живе й мертве, знеможене й поранене.Мертві душі й тіла падають вниз.Увесь бруд цього світу збирається там.

Широкими дорогами та вузькими стежками океан змиває все на своєму шляху .Мало хто залишається на ногах.Більшість піддаються течії, йдуть лінією найменшого супротиву, вирішивши скористатися безпечним шляхом, найлегшим шляхом. противитися цьому можуть лише божевільні. Але чи не божевільні стали героями? Хіба не їхні імена закарбовані на сторінках історії світу? Що змусило їх дивитися смерті в очі заради своєї мрії, нехтувати тілом заради душі? На це запитання важко дати відповідь, практично неможливо. Це закладено всередині кожого з нас.

Багато людей запевняє, що їхнє життя стане щасливішим, якщо вони здадуться. На перший погляд, воно і справді так. Люди живуть доволі щасливо але згодом зупиняються і повертаються назад. Що стало з їхніми мріями?…вони забуті в щоденній метушні.діями керувало не серце, а холодний розрахунок розуму. Цілі були корисливі, а бажання досягнути їх лише примарою. Тому такі люди, не знаходячи сенсу в житті, підсвідомо шукають смерті.

Бувають і ті, які присвятили метушні та невідкладним справам усе своє життя. Вони не шукають відповідей на запитання душі та серця. Основою та сенсом їх життя є слово “ТРЕБА”. Вони помирають, не знаючи справжнього щастя.

А безумці? Ними захоплюються, проте не знають, ким вони є насправді. Можливо тими, хто на противагу голосу світу зумів сказати собі “я особистість”.Чи тими, кого не вводить в оману магія натовпу. Вони платять дорогу ціну, але отримують у подарунок пізнання справжнього щастя– гармонію із собою. Вони мріють, мрії живуть у них, і вони самі стають мріями. Літають могутніми соколами над затягнутягнутим у болото світом.