Завантаження ...
07.38
Ранок, гіркота чорної смоляної кави, її мертвий запах, який пробуджує до життя. Лід в легенях, що розчиняється в короткохвильовому випромінюванні електричної лампи. Розм’якле уві сні тіло, яке намагається забезпечити бодай найпримітивнішу координацію рухів. Не вистачає кисню. Процеси фотосинтезу відмовляються прислуховуватися до людського розпорядку.
Кожен ранок те ж саме: прокидаючись, дуже довго шукаєш причину відкрити очі та жити далі. Частіше за все не знаходиш, проте очі все рівно відкриваєш і збайдужіло дивишся на те, як життя розпливається невідомими візерунками на побитих шибках світу. Можливо колись тобі трапиться довгоочікуване, вимолене, виклянчене сонячне тепло. І тоді твоє життя розплавиться, брудними патьоками сповзаючи вниз. То де ж те обіцяне щастя? – Щастя? – спитаєшся ти. Так, щастя, те забуте ще в дитинстві слово, втрачене разом із вірою в кохання, гроші, сім’ю, дружбу, чесність, та й взагалі в досконалість будь-чого.
08.50
Сірий попіл ранкових цигарок. Краплини дощу на підлозі. Плескіт води з давно покритого іржею старого крану. Стомлене тіло шукає опори, а вічна лінь – виправдання.
Виходиш на вулицю. Натовп здавлює сірими лещатами постійних «треба» і «мусиш», не дає відступити і повернути(сь). Тебе вивертає навиворіт, кидає на всі боки і сушить від спраги. Ти знову втомлений. Сподіваєшся, що щось знайшов, але вже вкотре відкриваючи неякісно позолочену скриньку, бачиш лише порожнечу та зруйноване часом і водою дерево.
Люди, обличчя – усе за стандартом. Інкубаторська зовнішність та завчені фрази ввічливості. Насправді нікого тут не хвилює те, як у тебе справи, що ти робив учора та як здоров’я твоєї мами. Тож, щоб не бентежити їх відвертими відповідями та в подяку за їхню ввічливість, ти відповідаєш звичне «нормально». Стоси паперу з величезною кількістю таблиць і статистики. Хіба міг ти подумати малим босоногим хлопчиськом що ці цифри стануть частиною твого життя та думок? Хіба так ти уявляв своє доросле життя? Ти з повагою дивився на матір, із заздрістю на батька. Думав, що коли ти виростеш, матимеш щось нове, а виявилося що з кожною хвилиною життя, із кожним зануренням у світ ти лише втрачаєш: свій світ, свою любов, радість, щастя, яке не потребує причини, безтурботність, вміння ризикувати усім, що маєш. Ти настільки звикаєш до усьго, що у тебе виростає коріння, і ти, народжений літати, стаєш прикутим до землі. Згодом припиняєш дивитися вверх і розрізняєш лише предмети у тебе під ногами, принаймі, думаєш, що розрізняєш.
16.24
2.
Від утоми та сидіння за комп’ютером сльозятья очі. Ще трохи. Потрібно дотягнути до завершення, відбути, відіснувати. Ні про що не думаючи, дивишся в нікуди.
Дивно: коли бачиш усе, насправді не бачиш нічого, а коли дивишся на ціль, не помічаєш того, що її оточує.
19.56
Ти повертаєшся додому. Йдеш вздовж маленьких, невідомих вуличок, ховаючись від металобрухту сердець. Ховаючись від себе самого. Гублячись у нестримному потоці доріг. Інколи тобі здається, що вони напрямлені у вічність. Тоді ти йдеш не зупиняючись; очікуєш тієї хвилини, коли грунт під ногами розплавиться і усе закінчиться. Але нічого не відбувається і ноги приводять тебе стабільно в одне й те ж місце. Додому. Рішуче повертаєш і йдеш в іншому напрямку. Обходиш один раз навколо свого будинку, другий…, з кожним колом усе більше усвідомлюючи безглуздість своїх дій. Так триває допоки ця безглуздість не досягне свого апогею і не стане цілковитим абсурдом. Ось так, після чергової невдало-комічної втечі від життя, ти заходиш у під’їзд, піднімаєшся давно вже занедбаними сходами, дорогою дістаючи ключ, відчиняєш двері й заходиш у темне царство власного помешкання. Знову. Як і вчора. Але ти все-таки щось очікуєш. І навряд чи в змозі дати відповідь що.
22.40
Одноманітні фільми, песимістична хроніка новин. У такі хвилини просвітлення, як ось зараз, ти питаєш себе для чого жити. Хоча відповіді ти в будь-якому випадку не знайдеш, адже ти звик шукати усе де завгодно, але не у собі. З народження ти маєш усе необхідне для повноти життя, але ти його просто не бачиш. Вірніше, не хочеш бачити, адже ти звик страждати. Ти пишеш безглузді вірші, здавлені духотою кімнати. Намагаєшся описати життя своїми словами, проте впізнаєш у них знайомі, вже передумані кимось думки. Дивишся на клаптики ще живого паперу в каміні й відчуваєш як з ними згорає частина тебе. Як сильно ти любиш дивитись на полум’я! А ще на дощ, який ллється прямо на тебе; на бухливе море, твого єдиного друга у дитячому таборі. Ще тоді, 13-річним хлопчиком ти пообіцяв повернутись і вперше не виконав обіцянку. Тепер ти згадуєш це як казку, зі щемом у серці та іншими необхідними атрибутами, але єдине, що тобі потрібно – просто здержати слово. Це ж так легко – втілити дитячу, невинну мрію у життя. У тебе ніколи не вистачає часу на мрії. Вірніше, у тебе ніколи не вистачає часу на щось справді потрібне. Ти витрачаєш час на дурниці, а потім – шкодуючи про це.
Ти втратив надто багато. Більше, ніж мав. І тепер ти у боргу перед самим собою. Тому ти і вигадуєш безліч причин щоб бути нещасним, не підозрюючи,
3.
що щоб віддати борг, потрібно просто бути щасливим, що насправді немає жодних боргів. Є лише купа вигаданих тобою бід.
Ти переходиш у нове життя. Блукаєш дорогами, ховаєшся під масками, обманюєш і виправдовуєшся. Намагаючись бути сильним, відштовхуєш людей. Потім проклинаєш свою самотність. Не потрібно слів. Обманювати можна і мовчки. Забудь про все і живи. Невже ти думаєш, що твоє скалічене тобою самим життя має якесь значення? Ти просто отруюєш повітря, забруднюєш вулиці свого міста, псуєш життя собі подібним. Не виправдовуйся, не потрібно. Псуєш. Шукаєш щось прекрасне. Забудь про це. Прекрасного не було і не буде. Буде тільки те, що ти сам здатен створити. А на що ти здатен? Малювати рукою немовляти на полотні світу? Хто ти? Гострі скалки розбитих пляшок, що впиваються у скалічене тіло землі? Павутиння, зняте під час чергового прибирання? Людина, особистість… Але кого це має цікавити, якщо навіть ти про це постійно забуваєш? Ти кидаєшся гарними словами, але твоя сутність від цього не змінюється. Ти прикрашаєш своє життя, вчинки. Це схоже на купу сміття, прикрашеного новорічними гірляндами. Ти закриваєшся ними, щоб ніхто не побачив твої нутрощі, але ж запах приховати неможливо.
23.59
Ти не можеш заснути. Надворі зоряна, ясна ніч. Місяць яскраво освітлює кімнату. Ти відчиняєш вікно, впускаючи силу вітру не лише у помешкання,а й у себе. Приємний, прохолодний потік куйовдить твоє волосся та проходить крізь тіло. Ти дивишся навколо і відчуваєш абсолютне щастя. Ні, навіть не щастя – справжню ейфорію. Відчуваєш себе частиною чогось великого. Мізерною і водночас значущою. Ти усміхаєшся, знову і знову переживаючи усю радість свого життя. І ти знаєш, що прожив його недарма, що усе ще попереду. Ще буде безліч радісних і сумних хвилин, добрих і злих людей, любові та ненависті, перемог і поразок… . А зараз є лише ця мить і вона щаслива. Тобі варто було жити увесь цей час хоча б заради неї. Завтра ти прокинешся і, швидше за все, нічого не зміниться. Проте коли зійде сонце, ти матимеш ще одну спробу стати щасливим. І ти її використаєш, ти цього певний.
(2 оцінок, середня: 3.50 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Завантаження ...
Мені сподобалося. Такий собі креативний Реквієм банальності існування… Гадаю, якщо підібрати до цього гарний музичний супровід – взагалі було б потужно! І з точки зору “нефілолога” здається досить грамотно написано.
дуже дякую, і як для “нефілолога”, ви досить гарно висловлюєте думки.
Як філолог, хочу підтримати свого колегу по перу. Досить пристойно, мудро, гарно написано.