У  стінах  замурована  печаль,
У  стелі  чиїсь  кроки  ще  живуть,
Там  болю  кимось  зірвана  вуаль,
У  подихах  важких  ховає  лють.

Руїнам  не  воскреснути,  на  жаль,
І  все,  що  після  мене  збережуть,
Це  –  крихта,  лиш  молекула-печаль,
Яку  не  скоро  в  душах  віднайдуть.

Прокапає  хвилин  пекучий  віск,
Застудяться  від  холоду  слова,
І  мрії  перетворяться  на  тиск,
Зупиниться  Земля  напівжива.

Як    вітер  стрімко  віятиме  вниз,–
Усі  гріхи  помножаться  на  два.
І  небо  обірве  слабкий  карниз,
На  кару  перевтіляться  права.

Всі  голоси  людей  заглушить  грім,
І  простір  розітре  на  попіл  час,
Останній  вибір  буде  перед  Ним,  –
Чи  знищити,  чи  знов  створити  нас.

Я  напишу  про  те,  чого  не  буде,
Словами,  що  ховаю  в  тайнику,
Колись  мене  згадають,  чи  забудуть,
Колись  світанок  півпланети  збудить,
Колись  я  буду  в  кожному  рядку.

Я  прокричу  і  тиша  не  загубить,
Всі  голоси,  що  піснею  були,
Усі  серця,  які  любили  й  люблять,
І  почуття,  що  розум  нам  знеструмлять
Ті  почуття,  що  ми  не  зберегли.

Я  не  втечу  і  спокій  не  здобуду,
Я  подарую  правду  сторінкам,
Я  все  життя  її  шукати  буду,
І  серед  слів,  що  мають  присмак  бруду,
Знайду  всі  ті,  що  писані  не  нам.

Слова  німі.  Словами  правлять  люди,
Я  розкажу  про  те,  що  вже  було,
Світанок  півпланети  тихо  будить,
Хтось  щастя  відшукав,  когось  полюблять,
А  я  відчув  в  душі  своїй  тепло.

Давай,  ми  вкрадемо  ще  трохи  часу,  ще  трохи  вітру,  ще  трохи  снів.
Допоки  сонце  у  нас  не  згасне,  допоки  наш  обрій  не  догорів.

Під  осінь  у  серці  болить  знайомо-  це  просто  відгомін  холодів,
Ця  осінь  стане  для  мене  домом,  де  я  не  ховатимусь  від  дощів.

Де  я  розкидатиму  неба  руни  і  мовчки  слухатиму  пітьму,
Де  розриватиме  розум  струмом,  коли  я  шукатиму  там  весну.

Долоні  болітимуть  на  негоду,  –  негода  падатиме  з  небес.
Такою  ось  буде  моя  свобода,  –  чекати  милості  від  чудес.

І  листя  повільно  летітиме  вгору,  згораючи  поміж  стожар,
Щоб  сипатись  золотом  потім  у  море,  вкриваючись  хвилями  хмар.

Для  того,  щоб  сонце  у  нас  не  згасло,  щоб  обрій  світлом  для  нас  горів,
Давай,  ми  вкрадемо  ще  трохи  часу,  давай,  вкрадемо  ще  трохи  снів!

Повертайся,  коли  не  зможеш.
Повертайся,  якщо  потрібно.
Ти  прощаннями  сни  тривожиш,
Ми  порізані  надто  дрібно.

Як  беззахисні  гості  міста
Перекрикуємо  причали.
Ці  спотворені  середмістя
Нас  туманами  зустрічали.

Ліхтарями  засяє  небо
Серед  тисячі  схожих  ранків.
Повертайся!  І  я  для  тебе
Увірвуся  у  сни  світанків

Повертайся  щоразу  різна,
Повертайся,  я  буду  вдома.
Я  тебе  не  чекаю,  звісно.
Я  від  тебе  тікаю  знову.

Припікай  почуття
Серед  тисяч  нервових  закінчень
І  заховуй  свій  світ
У  провулках  засніжених  зим.
Уповільнюй  життя  –
Кожен  день  ніби  тисячоріччя.
Щосекунди  –  політ,
Проживай,  насолоджуйся  ним!

Заримовані  сни
Зачаровані  небом  світанки.
Вітражами  застиг
Кожен  дотик  на  шкірі  твоїй.
На  порозі  весни,
Де  вогнем  розмальовані  ранки,
Де  тепло  наче  сніг,
Де  на  травах  росинки  із  мрій.

Тільки  тут,  тільки  ти.
Поруч  вітер  розпушує  хмари,
А  за  обрієм  час
Вже  роздмухує  полум”я  дня.
Паралельні  світи  –
Наче  кимось  покинуті  чари,
Хтось  на  небі  не  згас,
Як  колись  незгасатиму  я.

Знов  життя  за  життям  і  вже  вкотре  по  колу,  по  колу,
Під  уламками  злив  у  пустелях  розтрачених  днів,
Де  ледь  чутно  захмарена  ніч  розплете  колискову,
Де  знов  тиша  так  гучно  проллється  на  опіки  снів.

Сіре  місячне  сяйво  та  відблиски  ночі  у  вікнах
І  дощі,  неодмінно,  розсипляться  морем  навкруг.
І  по  місячній  стежці  можливо  дістатись  до  світла,
Тільки  б  вітер  холодний  на  декілька  подихів  вщух.

Тільки  б  серце  мовчало,  щоб  зорі  теплом  не  лякати,
Щоби  пальцям  по  склу  малювати  або  по  душі.
І  в  обіймах  туману  на  рідній  землі  постояти,
Щоби  знову  померти.  А  потім  писати  вірші…

Так.      Я  шукав  тебе  по  світах,
Ми.        Розгубилися  серед  істин,
Знак.    Зрозуміли,  що  все  не  так,
Сни.    Не  буває  кохання  вічним.

Дим.      Ти  розтанула  наче  птах,
Час.          Розкриває  свої  секрети,
Грім.      Небо  спить  на  твоїх  руках,
Згас.      Не  згадають  мене  поети.

В  кімнаті  двоє  –  я  і  самота,
У  нас  НЕромантична  НЕвечеря.
На  жаль,  я  тільки  засіб,  не  мета,
Для  мене  ти  –  неподоланна  скеля.

Ми  випиваєм  тишу,  не  вино,
І  дивимось  НЕ  в  очі  НЕпомітно.
Тобі  набридла  НЕлюбов  давно,
Ти  любиш  все,  що  НЕодноманітно.

Свічки  згоріли,  знову  пустота,
Ми  поряд,  хоч,  обоє  вічно  проти,
НЕ  той  мотив,  мелодія  НЕ  та,
Ти  –  інструмент,  а  я  –  фальшиві  ноти.

Хмари  закриють  зірки  над  храмами,
Темрява  рветься  у  вікна  бризками.
Знову  судомить  душа  під  шрамами
Ти  не  помітиш,  але  вже  близько  ми.

Ще  один  крок  і  уже  над  обрієм,
Ще  один  обрій  –  і  нас  позначено.
Небо  над  нами  гірким  цикорієм
Колір  поволі  втрачає,  начебто.

Колір  зникає,  та  смак  не  слабшає  –
Терпко.  В  думках  застрягають  речення.
Там  проростають  травою  пращури.
Там  коронація  –  це  приречення.

Холод  поллється    тугими  венами,
Кров  запульсує  і  стане  холодом.
Хмари  над  нами  пливуть  знаменами,
Вигодуй  небо  душевним  голодом.

Вигадай  воду  святу  і  прокляту,
Стримуй  долонями  тиск  небачений.
Вистачить  погляду,  тільки  погляду.
Погляду  вистачить  –  ти  пробачений.

Вона  була  із  тих,
Хто  просто  був  собою
І  вільно  танцював
Свій  танець,  як  життя.
Терпкий  короткий  вдих
І  видих…не  з  тобою
І  небо  над  водою
Не  матиме  кінця.

Вона  була  теплом,
Захованим  у  кризі
Засніжених  вершин,
Закоханих  у  вись.
Дощі  завмерлим  склом,
Вкарбуються  у  книзі
Проб”ють  тебе  наскрізь,
Заповнять,  як  колись.

Заповнять,  як  колись,  –
Так  тихо,  до  знемоги.
Захопить  всесвіт  твій
Терпкий,  короткий  вдих.
Закохана  у  вись
Та  стоптані  дороги,
Що  не  ведуть  до  мрій.
Вона  була  із  тих…