Спинись на хвилину, заглянь в очі осені,
ми в долі нічого давно не просили.
Відтоді як тут поселились – непрошені –
живем на всі сто і радієм щосили.

То віршів рядки заплітаємо косами
двом чудам в дитячій, (а третє скоро),
то промені сонця у полі косимо
натомлені крила поклавши поруч.

В поезії Муз твій круги намотує
тримаючи прозу життя за гриву,
А ти римуєш з нірвани спокоєм –
нарешті все добре і ти щаслива.

 

 

 

 

П’єм каву. Я і ти. Розмова вільно плине й час спинився…

Щось кажеш ти, щось я. Щось доля кожному шепоче.

Я в твоїм погляді побачив вишень цвіт – і в нім  згубився,

Бо тільки очі можуть говорити все, що хочуть…

Сиджу на бордюрі твоєї депресії,

Зневіри потопом накрило всю сесію.

Я знав, що ти зможеш. Всі іспити здала.

За що ж мою душу в асфальт закатала?

***
Малолітражки твоїх емоцій

Провокують озонові діри.

Та від їх сезонних міграцій

Я рятуюсь залишком віри.

***

Сиджу на бордюрі твоїх депресій,

латаю проріхи в обороні.

І поміж святих усіх конфесій

Тримаю вірність твоїй короні

–INN

Зима спросоння спалила мости,

І вітром сумнівів вдерлась у сни.

Скувавши холодом страху артерії,

Награвшись в сутінках спала у темряві.

 

Та сонце встало, зиму не впізнало,

Гріло як вміло й кохало, як знало.

Розігнало всі тіні по закутках світу

І пише промінням привіти для літа.

–INN