Дурнувата історія (притча)

Автор:     Категорія: Проза

В одному високогірному карпатському селі жило-було семеро дівчат, яких звали Анна-Марія. Точніше, першу звали Анна-Марія, другу – не Анна-Марія, третю – і Анна-Марія, і не Анна-Марія, четверту – і Анна, і Марія, п”яту – ні Анна, ні Марія, шосту – то Анна, то Марія, а сьому взагалі ніхто не звав. Щоб заробити собі на шматок хліба, вони працювали тяжко-важко з ранку до вечора. Точніше, Анна-Марія працювала тяжко-важко, не Анна-Марія – не тяжко-важко, і Анна-Марія, і не Анна-Марія – і тяжко-важко, і не тяжко-важко, і Анна, і Марія – і тяжко, і важко, ні Анна, ні Марія – ні тяжко, ні важко, то Анна, то Марія – то тяжко, то важко, а та, яку ніхто не звав, взагалі не працювала.
Одного чудового дня в село завітало семеро прекрасних принців, яких звали Жан-Батист. Дівчаткам вони сподобались. Точніше, Анні-Марії сподобався Жан-Батист, не Анні-Марії – не Жан-Батист, і Анні-Марії, і не Анні-Марії – і Жан-Батист, і не Жан-Батист, і Анні, і Марії – і Жан, і Батист, ні Анні, ні Марії – ні Жан, ні Батист, то Анні, то Марії – то Жан, то Батист, а тій, яку ніхто не звав, – той, котрого ніяк не звали. І принцам наші дівчатка теж сподобались. Тож вони всі поодружувались і стали жити так добре, що любо-дорого подивитись! Точніше, на Анну-Марію та Жана-Батиста подивитись було любо-дорого, на не Анну-Марію та не Жана-Батиста – не любо-дорого, на і Анну-Марію, і не Анну-Марію та і Жана-Батиста, і не Жана-Батиста – і любо-дорого, і не любо-дорого, на і Анну, і марію та і Жана, і Батиста – і любо, і дорого, на ні Анну, ні Марію та ні Жана, ні Батиста – ні любо, ні дорого, на то Анну, то Марію і то Жана, то Батиста – то любо, то дорого, а на ту, яку ніхто не звав, та того, котрого ніяк не звали, взагалі ніхто не дивився, вони взагалі ніколи не існували, я їх придумала, бо не люблю число 6.

А мораль у цій дурнуватій історії зовсім проста. Якщо ти досі не визначився, хто ти і навіщо ти є, то лежи собі тишком-нишком на ліжку і думай. Або не тишком-нишком. Або і тишком-нишком, і не тишком-нишком. Або і тишком, і нишком. Або ні тишком, ні нишком. Або то тишком, то нишком. А хочеш, взагалі не лежи, а сиди й пиши дурнуваті історії, як оце я.

Туман

Автор:     Категорія: Верлібр, Поезія

Коли сьогодні зранку
я визирнула за шибу,
то побачила власне життя.

Ну, не зовсім життя,
і не зовсім побачила.
Якщо чесно, за вікном
на мене чекав лиш туман.
Такий густий,
що не видно було
і найближчого перехрестя.

Стоп, то це все-таки було
життя.

Інтроверт

Автор:     Категорія: Поезія

Коли Поллі приходить додому,
провівши годину в дорозі
чи на морозі,
вона почуває себе не в змозі
написати одну єдину строфу.

Поллі кидає стомлене тіло
на софу.

Спілкування з людьми
приносить самі лише збитки
й чужі візитки.
Її душа – це шоколадна плитка,
яку чужі руки
розламують на шматки,
залишаючи лиш ниття
і пусті плітки.

Коли Поллі приходить додому
з вечірки або гулянки,
думки у неї –
іржава порожня бляшанка.
Гучно і лунко у Поллі болить голова.
І вона відчуває, що губить
слова.

Коли чужі руки грюкають
в її двері,
Поллі хочеться записати себе на папері,
скласти в кілька разів
і покласти себе в конверт.
Ну, а як інакше може вижити
інтроверт?

коли є, за ким сумувати

Автор:     Категорія: Поезія

хай небо буде співати
арії дощу – я тільки щаслива.
коли є, за ким сумувати,
що мені злива?

і звисають краплини, мов китиці,
і викрикує грім погрози.
та коли тобі є, кому снитися,
що тобі – грози?

розлито

Автор:     Категорія: Поезія

чийсь незграбний лікоть
розлив ніч,
наче чорну гуаш.

червонястий вогник
електронного годинника
пробивався крізь темряву,
наче промені крізь вітраж.

але потім ніч
закружляла й вийшла,
зробивши кілька па
наостанок,

і, повернувши важіль,
чиясь сильна рука
увімкнула світанок.

Осінь підхопить тебе…

Автор:     Категорія: Поезія

осінь підхопить тебе
під руку
і понесе.

потім буде зима і підуть апельсини,
у тебе з”явиться милий хлопчик,
ти мріятимеш назвати вашого сина
Хорхе
або Хосе.
але то жартома.

потім скінчиться зима,
потеплішає,
стане тобі непотрібне
чуже тепло.

проведеш усе літо в мандрах,
вглядаючись
у холодне автобусне скло,

а одного серпневого вечора
ніжно-бузкові саламандри
розітнуть навпіл хмару.
ти згадаєш цей вірш, подумаєш:
“що за фігню я писала?
ні те ні се”.

а потім осінь
підхопить тебе під руку
і понесе.

Потяги

Автор:     Категорія: Поезія

Поміж сіл, уквітчаних весною,
Колією-стрічкою тісною
Мчать примарні потяги-романтики.
Їдуть бідні й сватані бідою,
Їдуть і багаті чередою,
Їдуть безталанні і “талантики”.

Їде з ними пісня, їде мрія,
Їде сонце, що пече – не гріє,
Їде і сарказм, і зла іронія.
Кава їде чорна й чорна втома
(Бо ж бадьорість залишилась вдома),
Їде сміху й сліз гірких симфонія.

Сонце ледве видно ген крізь ліс.
Знизу звідкись чути ямб коліс.

Мчать примарні потяги-романтики.

На добраніч

Автор:     Категорія: Поезія

Снів побажати можна солодких,
довго-пастельних, яскраво-коротких,
синіх, зелених, червоних, бузкових,
і чорно-білих, і кольорових.
Снів побажати можна музичних,
літературних чи артистичних,
навіть… таких… кі-не-ма-то-гра-фіч-них,
навіть медичних чи філологічних.
Снів побажати можна зіркових,
сонячних, хмарних, вечірніх, ранкових,
тихих, гучних, прозових, римованих,
в небі розсипаних, в морі захованих.
Снів побажати можна лисичних,
і солов’їних, і бегемотичних,
можна трояндових, можна фруктових,
зрештою, гарних чи просто чудових.
В кожного різні сни, я вважаю.
Ну а тобі я найкращих бажаю!

Нехай почнеться дощ

Автор:     Категорія: Поезія

Нервовий видих-вдих, солодкий серця щем,
Напружені усі рецептори й нейрони.
Яскраві почуття проллються із дощем
І поцілують цих дерев розкішні крони.

Сміятиметься грім. Станцює полонез
Із блискавками він. А пустотливий вітер
Ганятиме хмарки левадами небес
І так змішає всі відтінки їх палітр.

А поки що – ні хмар, ні вітру, ні грози…
Мені не світить світ, не радує радосинь.
Я очі підійму і закричу туди:
“Нехай почнеться дощ! Нехай почнеться осінь!”

28.09.2011

Здаюся

Автор:     Категорія: Поезія

Знову кульгає рима.
Це вганяє в депресію ще більше,
ніж “Іронія долі”, яку крутять по “1+1”,
ніж той факт, що я знову нестримна.
Врятуй мене, мій самотній вірше,
мій безладний, нерівний вірше, не оцінений ніким!

Дощ мені тихо шепоче:
“Та кинь ти ту писанину,
і швидше до мене, під пухнасте крило своїх мрій!
Послухай–но, як стрекоче
коник, що сів на гардину…”
Але дощ – дитя, він не знає останніх подій.

Він не знає, що я здаюся,
і на гордість плюю з високої вежі,
і плазую перед сумом, і править мною нудьга.
Я печалі молюся.
Я беззахисна, мов без одежі.
Володіє мною моя безхребетна жага.

Коли дощ про це дізнаЄться,
від моїх відступає вікон,
залишає мене з думками один на один.
Ну чому так завжди стається?
Може, я зрозумію це з віком,
мій кульгавий, безладний вірше, не оцінений ніким?

Я хочу іще раз туди, в ту німецьку кірше,
де холод і спокій, де всі твої проблеми – наче дим.
Помолися за мене, мій незугарний вірше,
мій безладний, нерівний вірше, не оцінений ніким!

12.08.2012

Top