Певно її мозок закис від безвиході. Страхи це все що керувало нею протягом життя, вона втікала від одної фобії і потрапляла у люблячі обійми іншої і коли здавалось все скінчено і куди не кинь оком видніються жахіття все набрало інших відтінків. Абсолютно інших барв. Так буває коли стоїш довго на холодному вітрі, спочатку холодно, тіло все пробирає до кісток, тремтиш і зубами цокотиш у невідомо якому ритмі, а потім розслабишся і холод входить в тебе, проходить наскрізь і покидає тебе, і вже зовсім не холодно. Так відбулося і з нею… Далі цікавіше…

Цілувала його ніжно й безшумно,

Ледве торкаючись подихом його губ

Лоскотала йому нерви дуже старанно,

І манила відвідати блуд…

Та певно сама спокусилася ним

Тай відтепер

, кожної Божої ночі,

Моє серце пускає дим

Коли ревнощами він лоскоче…

Та я на то не нарікаю,

Нехай завжди все буде так,

Щоб відімкнути двері Раю

Узріти в собі треба знак.

Моє Небо – в калюжах. По ньому ходять не янголи, а звичайні люди, ступають і залишають за собою лише мокрий слід. Моє Небо… А колись воно було таке чисте і бездоганне, а тепер, звузилось до мізеру і зміліло, колись воно було морем, а тепер воно – калюжа. Люди! Навіщо топчете небо? Навіщо гарцюєте по душах, навіщо плюєте на тих хто намагається вам допомогти, ступаєте на спини тих хто підставляє вам плече?… Люди оглухли, відібрали, мов загарбники моє Небо, розтоптали на очах і побігли топтати Сонце, моє останнє Сонце, що відбивається в моїй душі…

Я пам’ятаю “Гогольfest”. Тулились тоді у Марійки, святкували, чай пили, дуріли.

Марійкина кухня перетворилась на кімнату сміху. Те тепло що я отримала тоді досі мене гріє.

Ті незабутні вечори, прогулянки столицею теплий асфальт тепле каміння теплі зустрічі і прощання зі сльозами на очах. Так сказати річниця зустрічі а насправді то було маленьке життя. Коли дихалось і думалось по іншому. Тоді все концептуальне!

Хотіла сказати що скучила за цим фестивалем, але ні, яке скучила… Ті дні продовжують жити в мені. Мов фотоальбом перегортаю ті  спогади, і трох здається зарерла ті сторінки, вже не такі яскраві спогади, і з часом ці спогади стають все більше і більше нагадувати старі фотографії не такі яскраві але невимовно дорогі.

Моя п’ята точка ще пам’ятає тепло доріг та тротуарів де вона тулилась, хоча ті джинси вже давно склеїли ласти.

Мої очі досі відчувають промені яскравого вечірнього сонця, що гралися з камінцями на мозаїці, а також рівень яскравості Аліски, що взагалі незабутній.

Мій носик досі намагається вловити аромат того карпацького чаю, від якого мозок просто йде гуляти вулицями і переходами забувши про хазяйку. А чашечка яка… Кажуть вона ще там, треба якось перевірити. Без проблем згадується і смак яблук із самого фесту, а головне халява та й як вчасно, досі слина біжить, такі кисло-солодкі в ящичках, я спочатку подумала що то композиція, але ні їстівні смачні яблучка.

У вухах досі стоїть як Аліса читає вірші Жадана, то мало сказати незабутньо, то просто мега, потім де б я не читала вірші Жадана у голові текст дублюється голосом Аліски і  тоді вірші сприймаються по іншому і зміст вимальовується там, де я б його й не знайшла. І передчуваю нові зустрічі завжди, чи то я так хочу щоб вони були, чи то дійсно відчуваю на відстані бажання зустрітись рідних по духу собі.

Як бачите всі шість відчуттів в мене досі пам’ятають фестиваль, і не скоро забудуть, то гарантую. А якщо хтось, не дай Боже , забуде то я нагадаю.

 

 

Cкупа скупердяйка

Шкодую щастя собі.

А, може, просто лінтяйка

Готую життя на воді.

Та прісне чомусь  виходить,

Всім дивам дивина,

Воду водою розводить

І і не отримать вина!