Я пережила все і всіх людей
І бачила, як вийшов на Голгофу
Найкращий із найкращих іудей,
Щоб закінчить на ній свою дорогу.
Сплелись в одне сім вогняних стовпів,
Коли свій хрест принісши на вершину,
Найкращий із найкращих диваків
Вбивав його горі у серцевину.
На землю впали сім небесних вод,
Голгофа аж заходилась від болю,
Коли катом зробився весь народ
І розпинав своє спасення й долю.

23 травня 1996 р.

Від автора:
В осіннім парку вальс танцює тиша,
Замріялося сонце золоте,
І вся природа як в останнє дише,
І п’є повітря хмільне і густе.
Коли ж на гіллях листя поріділо
І вітер мандрував туди-сюди,
Тоді якось на лавочці зустрілись
Два погляди, дві долі, два світи. Далі цікавіше…

Прозорий загадковий ліс,
В якому скрізь панують мавки,
Відрізаний лускатий хвіст
Як символ німоти русалки,
Химерні квіти, гострий кут
І змерзлі крила птаха щастя –
Все це вмістилося отут,
На склі маршрутки в мінус двадцять.

14.02.2012

Сумна, весела і грайлива
Дарує романтичні чари,
А часом – зовсім метушлива, –
Така вона, оця гітара.
Не скорена людьми і часом,
Із давнини іще відома,
Немовби довголіття гасло
Поважна дама – пані домра.
Вони такі нарізно милі –
Одна – у джинсах, друга – в шатах,
Здавалося б – ніщо не в силі
Їх темпераменти з’єднати.
І лиш в мелодії єдиній
Вони сплітаються взаємно,
Як сплетені в одній людині
Душа і серце невід’ємно.
І все єство людське неначе
На ту мелодію озветься –
Гітарою душа заплаче,
І домрою зайдеться серце.

24.11.07 – 13.02.08

Ішла я навесні простоволоса,

І раптом вітер в очі шугонув.

Такої сили був, що аж здалося –

Проник всередину і в голові загув.

Заглянув там у кожен закуточок,

По звивинах легенько промайнув.

Втікаючи, згубив один рядочок,

Одну цитатку, фразочку одну.

Я підібрала згубу, обтрусила.

Подумала – навіщо це мені? –

Та викинуть уже було несила,

Бо вже припала фраза до душі.

Її хотіла я зробить шедевром,

Тож одягала в пишнії слова,

Та домоглась лише таким маневром,

Що вийшла в мене куля снігова.

Я так сама на себе розізлилась,

Що гнала кляту кулю  з голови!

Її  я кип’ятком усю залила:

«Розтань і щезни, й душу не трави!»

Вона неначе й танула слухняно,

За словом слово йшло у небуття.

А з-під руїн раптово і неждано

З’являвся вірш, тендітний, як дитя.

Його потрібно ще відшліфувати,

Та твердо я затямила собі:

Що варто по перетягах гуляти,

Бо користь є й від вітру в голові.