З подій укладення Незнищенної Угоди і подій легенди про Першокурсак пройшла тисяча років. Кожні сто років територією Водного Государства проходить Сесія – час коли мерзенні заочники піднімаються з підземель Сьомого корпусу, бродять, знищуючи все живе перетворюючи всіх на собі подібних. Напередодні чергової Сесії Володар природокористувачів Розумнюк намагається переконати Палату Володарів у тому, що згідно з манагерськими дослідженнями давніх текстів, на них чекає не просто Сесія, а страшне лихо – звершиться древнє пророцтво народу Во́вка про прихід у світ темного зла, за допомогою якого і був написаний Першокурсак.

Єдиними хто знає як цьому зарадити є народ осушувачів, вигнаний із Водних земель незабаром після подій легенди про Першокурсак. Розумнюк вимагає послати до них експедицію. Та оскільки за Угодою всі війська зайняті підготовкою до наближення Сесії, а аргументи Володаря не переконують посилати людей в небезпечну подорож в СвітЗаочі, він вирішує це питання власними силами – наймає двох найманців з неоднозначною славою і посилає разом з ними свою дочку із двома технарями, котрі йому завинили, в якості її охоронників… Далі цікавіше…

На все життя тобі я бУдь-що винний, втім

Нічого не роблю я через силу, лише щиро.

Інакше я чинити і не можу,

Я ж все-таки тебе обожнюю…

Тому усе хороше, що зроблю для тебе,

Й мені обернеться приємним;

Усе нестерпне і образи також,

тобто навпаки…

Будь-щО зроблю для тебе, тільки попроси.

Скажи лиш, натякни, запропонуй, будь ласка.

І я зроблю не гаючись одразу…

Трохи навіть з цього страшно.

Але таке я дозволяю лиш тобі, тобі я довіряю,

Знаю: скромна ти, хороша і не зла, і класна…

Тому тривоги бути і не може, і нема.

Тому я згоден все робити за дурничку, за дарма,

Багато не прошу я:

Побачить тільки блиск в очах твоїх красивих,

Аби ти вдячливо всміхнулася мені

Чи хоч би й навіть за спасибі.

Моє несамовите грайливе натхненнячко

Знову кудись поділося,

Моя весела хвора уява у здоровий глузд вділася

І кудись пішла.

Я тепер знову саменький,

Всівся й сиджу на пустий аркуш витріщившись.

Сам на сам зі своєю творчою неумілістю

Дивлюся на захід червоного сонечка,

Прищурившись

І досі ніщо не почавши писати й нічого не вигадавши.

Я так не звик. Я люблю коли слова самі в голові з’явившись,

Залишаються назавжди десь на папері записаними

Геніально простими римами

І моїм красивим незрозумілим летючим почерком.

Я люблю коли ідеї самі заходять в гості,

Коли не потрібно чекати їх і запрошувати.

Коли і осінню в мене весна,

Коли за дверима нікого нема

І ніхто не постукає, не подзвонить,

Нікому не прийде на думку мене турбувати.

Люблю, коли не просто спати не хочеться,

А коли шкода навіть заплющити очі

І на мить перестати втискати в папір чорнильні сліди,

Квапливо виводячи літери, збочуючи закінчення.

Коли хочеться не зважати на час і простір,

Коли забуваєш про апетит і м’якеньку ковдру.

Коли як бовдур пояснюєш свої недосипання й запізнення

Тим, що окрилений музою був змушений

Всю ніч малювати й писати віршиків. Причому вкотре.

І знову змучений, і чомусь безмежно радий,

Під спів пташок, зі світанком, з напівзаплющеними очима,

Ногами човгаючи і ледве перебираючи дістаюся ліжка й лягаю спати.

Я так люблю це. Не передати…

Тому й з нетерпінням я знову чекаю, скучивши,

Коли натхненнячко знову повернеться

Теплим дощем чи зірковим небом,

Веселкою або бедриком, у вікно залетівшим, з крапкАми на спИні.

Чи з вітром занесене, що нестримно бушує й крутить як схоче у небі хмари…

Не знаю, не маю уяви як саме, аби скоріше.

…Можливо, з чиєюсь посмішкою чарівною – так було би найліпше.

Вітер – словам ворог,

з ними не сумісний.

Слова ж до нього

тільки й просяться,

нехтуючи заборонами.

Наче навмисно.

Що їм з того?

Чому так тішаться?

Що там забули?

Чому завжди з ним опиняються?

Краще мовчав би.

Кинеш слова на вітер, –

загубиш і не знайдуться.

Повиснуть вони в повітрі;

як вишневий цвіт носитимуться, –

не зловиш уже і не знАйдеш.

А знАйдеш – не захочуть вертатися,

забояться. Засоромляться.

Втечуть у розмові знову,

варто лише відкрити рота. І серце.

І все тоді – сердься не сердься,

вибачайся не вибачайся, говори нові…

тих ти вже не повернеш. Як і Її.

Нащо спати коли можна ні?

Якщо натомість можна всю ніч мріяти,

Рахувати зірки, – у вікні стирчати годинами.

Коли натомість можна вірші читати,

Нічним чаєм можна нирки порадувати,

Можна якусь красу малювати,

Або навіть просто мазюкати. Далі цікавіше…

Так дивно…

І водночас любо, втішно і приємно.

Я божеволію напевно.

Щось коїться страшне зі мною.

Не знаю як зібратися до купи!

Серце б’ється безупинно,

Невгамовно і нестримно –

Мабуть що вискочили клеми –

Не знайду ніяк собі покою,

Думки розумні відмовляюсь чути

Як мала  дитина.

Кров пульсує як скажена.

Небеса такі блакитні і трава зелена.

Я здається не ладнаю з головою.

І вночі тепер важко заснути.

Так мозок клинить сильно, що аж синій –

Це так немислимо, так неймовірно.

Здоровий глузд мені ніхто вже не поверне,

Він забраний тобою.

І значить так повинно бути. Далі цікавіше…

Мабуть найкраща людинка – та, що я її обожнюю,

Котра мабуть кожен день мені кольоровішим робить;

Що геть запросто мене сміятися змушує,

Та, що її завжди слухаєш коли говорить.

 

Марно описувати її вроду. Її краса на папері не пишеться.

Передати таке й намагатися годі. Треба бачити.

Навіть портрети не виходять настільки схожими(пробач уже)

Тому намагаюся не відривати від неї погляду.

 

Її ім’я постійно малюю у зошитах. МабуУь збожеволів я.

Вона така, що перед нею зАвжди розгублений, зАвжди дурко,

Якийсь незібраний…

В неї чарівні очі. Їх увагу завжди привернути хочу.

 

Серце від неї б’ється з розумом(завдає поразки часто)

Вона та, що боїться лоскоту.

Та для якої у мене немає «пізніше» й «невчасно»,

Лише «добре», «дякую», «прошу» й «будь ласка».

 

Яка ж вона все-таки класна.

А найулюбленіше моє – як вона сміється: голосно і по-справжньому.

А ще – закидає голову і починає падати.

Ловити її завжди радий я.

Я страшенно обурений,

втім, нестримно спокійний,

поведінка моя обдумана,

слова виважені, обрАз та сарказму позбавлені.

Причина тому – я чемний нікчема

…тобто культурний і вихований.

В голові у мене протести,

у серці – повстання, гримлять заворушення…

Та я незворушний. Принаймні ззовні.

Рухи у мене стримані, руки спітнілі, вуста закриті,

не рухаються. Не промовлять ні слова злого.

І знов застосую я лиш попередження.

Я бездоганно байдужий, все тримаю всерЕдині.

Неможна? Ні? То й не буду, – я законослухняний порушник.

Нічого не скАжу і не заперечу я.

Хочеш-не-хочеш, а я манерам навчений

…чи може трюкам все ж таки,

як слухняна собачка…

Ні,ні, я ж все правильно,

все так як треба, по-чесному.

Проти течії?! Нащо мені?!

Хай там що – я мовчатиму,

хай мову й свободу віднімуть,

я не сперечатимусь.

Хай обзивають мене безхарактерним, безхребетним,

хай навіть бездушним, або й безтілесним,

хай інші бунтують, й рахують втрати.

А мені й так добре, краще посЕдіти, перечекати.

Я не втручатимусь. Мовчки кричатиму.

…Хотілось би знати, де б це спитати

де це таємне місце куди зАвжди

тікає сміливість. Де рішучість?

Куди зникає постійно?!

Де всі матюки коли вони так потрібні?

…бо ж якщо постійно ховатись,

то можна потім і геть не знайтись…

Я – втілення спокою, я непохитний, залізний,

стою незворушно …от тільки постійно

видають мене безсоромно і наче навмисно

смикання правого ока, і почервонілі від люті вушка.

Повно часу. Часу немає.

Годинник повільно йде,

Коли не треба,

Коли зачекати слід – поспішає.

Бреше постійно і безсоромно

Стрілка велика й маленька годинника,

Стиха цокають коліщатка

Й невтомно біжать хвилинки,

Показують, що запізно, чи надто рано.

Не лікує час, але й не ранить.

Тільки завжди обманює, дурить.

Старий хитрий шахрай.

Зажди, не лети так, постій, постривай…

Або нехай, йди. І зачини за собою двері.

Прощай.

Скинув годинник зі столу,–

Той впав і не перекинувся,

А з ним і час.

Зупинився і дивиться.

Або часом мчить – знущається.

Буває сердиться, ображається,

Бо я ніч змалював всю,

Олівців не шкодуючи.

Буває дивує, бавиться,

І носа дере, і буває зазнається.

Втім хоч не боїться,

Він все ж досі ще сподівається,

Що більше його цінувати буду,

Не швидитиму, не поспішатиму,

І більше ніколи його не буду кривдити

Й не вбиватиму.

Куди не глянь – нормальні всюди люди:

Адекватні, зібрані, старанні, акуратні,

В дранті, зчовгані, кошлаті, ще й пихаті;

Куди не плюнь – «будь ласка», прошу»,

«Вибачте» й подяки різні чути, –

Таке вже виховання: всі стандартні,

Чемні свині, жмикрути пихаті.

Всі дивні, всі нормальні, гарні і потворні всі,

Незграбні, наглі, розуму позбавлені,

Кумедні всі, зануди невиправні.

Сіренькі, всі барвисті, однакові, різнобарвні.

Вільні всі, всі рівні, прав позбавлені,

Невільники безправні.

Убогістю багаті надто.

Всі нормальні. Дивні, недолугі, запопадні

І ліниві. Простаки, всі особливі.

Сиві, всі руденькі, темні, світлі.

Очі всі зелені, карі, жовті і блакитні.

Сильно різні, однакові, всі відмінні і несхожі,

Близькі всі, дорогі, всі рідні, кровні.

І протиріччя всіх єднають навіть більше.

І дузі всі, і вороги всі найщиріші.

Усі на щось хоч схожі, хоч якісь усі усюди…

І я одна лиш не така як люди.