ЗНИКОМЕ РОЗЦВІТАННЯ
Світ
У поезії росте
До точки відліку,
А точка ділиться
На тисячі дрібниць.
Іманентна краса –
То любов,
Неначе підліток.
Падаю ниць
І закриваю світ
Очима.
А там, в тумані,
За плечима –
Твоє життя
З моїм
Розкручує
Жалі.
І тайкома стікає
У вчорашнє,
В мозок.
Я жити хочу,
Мушу.
Трюмо і затвор –
Муті злі.
Неначе порошу,
Складне розбиває нас
(Морок)
На друзки, крупинки історії.
Ми малі.
Розпродалися в часі,
Немає вже нас.
Горить свіча
Амфор
По той бік сонця.
Далі важіль.
Стати хочу збоку,
Щоб не бути співучасником…
Втекти від себе?
Мало строку,
Стану співвласником
Нетлінних ідей.
Слово несе
В собі пам’ять,
Офіруючи душу і тіло…
Впотужнилась вода,
Жінка з алебастровим
Дзбанком
Під аркою
Молочного шляху
Іде в нікуди.
А я?
Чого хотіла?
Небо,
Земля.
Я не я –
Один із семи шляхів.
Я – роди.
Я бачу те,
Що бачили віки.
Я –
Перезріла глина.