4. Крапки над І, або nachwort.

“Поки не прийде завтра, не зрозумієш як добре тобі було сьогодні”.

( Леонард Луїс Левінсон)

…Так закінчився вихідний день того далекого тепер вже року, одного з багатьох років у руїні імперії. Ребра мої швидко загоїлися, а голова лише зрідка нагадувала віддаленим болем – я обходжуся без ліків, лише міцною кавою та чаєм. Мені поталанило скористатися “мутними” часами розвалу совітів і сколотив не поганий бізнес, з якого злупив гарні гроші. Моя торговельна фірма займалася від торгівлі гарбузяним насінням до торгівлі алкоголем, тютюном і наркотою. Я спокійно слухав гарячий подих у спину державної мафії, але коли почув під ногами гул тупіту нової, мені не знайомої зграї хижаків, яка унюхала моє гарне налагоджене “діло”, я зрозумів – пора “сматывать удочки”. І я вчасно згорнув справу, а, скорше, сплавив її за красиві гроші і стер за собою усі сліди – прийшлося декого відправити на нари (вважай додому), а декого на той світ і це було тоді звичайним способом облаштування свого майбутнього, нормальною практикою – людське житя і людська гідність нічого не важили, були такою собі дурничкою…такі були часи. Адже завдяки вбивствам і “здачі” партнерів прокладався вільний шлях до “світлого майбутнього”, до мільярдів, до безтурботності у власному благополуччі. Мільярдів я не заробив, але грошенята водяться, не бідствую. Тепер вже не лізу у всіляки там якісь “розборки”, в мене для цього є своя армія “бійців” і власна охорона… – живу за рахунок проданого бізнесу, за відсоткі, які капають мені до “кишені” завдяки вдало проведеної продажі. Отже, відсотки капають і я ловлю кайф від життя.

…З Ліною ми прожили разом майже місяць(плюс-мінус тиждень). І одного дня вона зникла. До пошуків я залучив “пацанів” і вони трохи не випередили оперативників, які випадково натрапили на тіло Ліни – воно, погризене вже собаками і прошите наскрізь хропаками, лежало на одному зі смітників міста… – я бачив, показували фотку мені. А незабаром зловили придурка, який зізнався, що вбив її, тому що вона йому “не дала” – і це зізнання мене полосонуло гострим лезом по дущі. Я пообіцяв винагороду тому, хто грохне козла, але так, щоб він перед смертю корчився у муках. Так воно і вийшло – його живим кинули у топку зонівської кочегарки.

Коли все вже було позаду – мої свідчення як свідка по справі, затим суд – я зайшов до своєї квартири і відчув присутність Ліни: ось тут вона сиділа щойно, з канапи щойно встала, постіль ще зберігає обриси її тіла. Тіло… З чим порівняти її струнке божествене тіло?.. Не знаю. І, взагаі, скільки їй було років?.. 19?.. 20?.. 21?.. Не знаю… А з голови все не йшов колись мною прочитаний опис принцеси з якоїсь азійської казки – “…брови – півникові шпори, очі – ранкова зірка, вуста – серцевина найсолодших їств, зуби – гранатове зерня, що біліє у тріщинці плоду, язик – квітка лотосу, шийка – високогорлова посудина, що зліплена на гончарному крузі, руки – джгути, з яких вивертають тюрбан, пальці – голки дикобраза, груди – згин райдуги, перси – пташині яйця, стан – стебельце квітки, бедра її тоненькі і стрункі мов у коника, литки подібні видовженим зерняткам рису…” – “…Навіщо?..навіщо згадуєшся ти мені, принцесо Ліна?… – спитав я пошепки і мовчки схилив голову. – А це відчуття присутності її – до чого воно?.. Вона загинула, мертва – все!..її вже немає” – я відчув подих порожнечі, відсутності часу, наче тут скінчилося моє життя і мені тут вже немає місця… Мене охопив задушливий жаль втрати і…мене стисла в обіймах самотність, байдужа, нестерпна самотність мертвої тиші… ” Я ж попереджав тебе бути обережною, зачекати трішки лишень і ми б виїхали з цього клятого міста…” – докоряв журливо я, ковтаючи горілку за журнальним столиком у кріслі навпроти канапи у залі. А потім всю ніч просидів у кухні, скурив три пачки “Магни” і видудлив не одну пляшку горілки. Не помітив як і заснув. Прокинувся вже на кухонній долівці. Похмілятися не став – облився крижаною водою під душем і зігрівся міцною гарячою кавою і… – як від чорта кинувся геть із хати. Так я покінчив зі своїм недавнім минулим.

…Кілька днів потому я виїхав і оселився в іншому місті. Воно таке ж саме злиденне і розграбоване, як і всі інші міста, що дісталися нам у спадок. До речі, міста і зараз залишаються не загоюваними ранами на слабкому тілі молодої держави, яку відригнула імперія… Я вже не кажу про села…

1987-1996рр., 2012р.