Загалом пишу фантастику, а цей твір виключно на соціальну тематику – з життя безхатченків, свого часу створювався для книжки про них.
Роботи у рідному селі не було, як і можливості виїхати на заробітки
за кордон через певні обставини і мені нічого не лишалося, як шукати заробіток по навколишніх містах. Маленькі міста та райцентри не шанували безробітних і я подалась напрямки в обласний центр. Перебиваючись з однієї на іншу, як правило, непривабливу і зовсім не відповідну моєму фаху роботу, я завжди перебувала в стані перманентного пошуку більш пристойної і більш оплачуваної роботи.
Одного разу, переглядаючи об’яви з найму на роботу, я побачила невеличку, в пару речень, замітку, в якій пропонувався догляд за немічною людиною. Трохи насторожувала відсутність натяку на будь-які
додаткові преференції, але щось все-таки пересилило мене подзвонити відразу, хоча пропозиція догляду за ймовірним інвалідом була би більш привабливою, якщо це було б в Іспанії або Італії, або ще десь за кордоном. Відповів на дзвінок скорше за все немолодий чоловік, але саме його голос в подальшому зіграв певну роль в тому, що я попередньо
погодилася на запропоновану в газеті пропозицію. Він назвав адресу в передмісті, і я, не надто сильно вагаючись за результат перемовин, десь за годину неквапливо наближалася до старенького одноповерхового будиночка, збудованого ще мабуть за правління австрійського цісаря.
Платня за догляд була не надто висока, але деякі моменти для мене були дуже привабливими і врешті – решт я дала свою згоду. Головне, що
доглядати доведеться за молодою жінкою, по – друге: господар, Віктор Петрович, а я це відчула зразу, був того типу чоловіків, що тримають руки при собі, а по-третє: мені не треба проживати з ними під одним дахом, а це означає, що я не буду сильно обмежена в часі. В подальшому я жоден раз не жалкувала, що погодилася доглядати за бідолашною.
Все було б добре, якби не деякі дивацтва у відносинах між господарями будинку. Швидко довелося визнати, що прикута до ліжка молода жінка не переносила господаря на подих, як це іноді буває в неприязних стосунках між дочкою і батьком, але я невдовзі зрозуміла, що ці двоє людей зовсім не рідні люди, проте становлять якійсь дивний,
незрозумілий для мене, нерівноправний, але якійсь напрочуд міцний симбіоз. Вони ніколи не розмовляли між собою, хоча й не були німими. В чому була причина таких відносин я не знала, а дізнаватися більше означало для мене лізти в чужі стосунки. Нічого кримінального в їхніх стосунках не було та і мене на той час цікавили не їх чудернацькі
відносини, а власні проблеми і такий стан речей влаштовував, як мені тоді здавалося, всіх.
Одного з теплих осінніх днів, прогулюючись парком я ще здалеку почула звуки акордеону, що зразу ж навели на думку про надто непрофесійне, аби не сказати гірше, виконання. Ще ближче я зрозуміла, що це жебрак таким чином акомпанує собі під час співу. Як би не голос, ще не зовсім старий, але добре поставлений, то я не звернула би увагу на цю відверту халтуру із збирання грошей. Очі мої на мить ковзнули по
згорбленій фігурі в старому одязі, розпатланій голові у м’ятому капелюсі та окулярам з одним, ще не до кінця, потрощеним скельцем. Якась химерна мішанина з шматочків різних мелодій змусила мене пришвидшити кроки, але коли він знову заспівав, я мимоволі зупинилася, бо щось надто знайоме раз за разом проскакувало в голосі жебрака. Наступного разу я спеціально прийшла в парк, аби, трохи затримавшись неподалік від
співаючого жебрака, пересвідчитися в своїх здогадках. В третій раз, мені вже було достеменно відомо, хто співає під маскою жебрака. Підійшовши до жебрака, я поклала у футляр від акордеона дві гривні, на що жебрак, перервавши на мить свій спів, щиро подякував мені у відповідь. Аби не привертати особливої уваги, я вирішила дочекатися кінця виступу і подивитися куди саме піде з парку жебрак. На той момент я ще не
знала, що і жебрак непомітно спостерігає за мною. Доспівавши ще кілька популярних з радянських часів пісень, жебрак обережно поклав інструмент у футляр і спробував піднятися, але не зміг. Спроби підвестися, одна за одною не вдавалися і тоді я, єдина, хто з
безтурботного натовпу, спромоглася кинутись на допомогу. Підбігши впритул, я побачила мокре від рясних сліз обличчя, які стікали рівчаками численних зморшок на підборіддя. Важко підвівшись, бідолаха приголомшив мене тим, що звернувся до мене по імені, хоча саме мені кортіло першою викрити його.
Переді мною був господар тієї частини будиночку, в якій я доглядала молоду жінку. Я бачила наскільки йому незручно переді мною за свій зовнішній вигляд, за те, що викрився його обман, та мабуть і від того, що навряд чи тепер я захочу продовжувати працювати у нього. Ми йшли мовчки, кожний думаючи про своє. В моїй голові не вкладалося дивовижне перетворення поважно-розсудливого інтелігента, яким до цих пір був господар хатинки на жалюгідного, поганенько співаючого на поталу натовпу та ще гірше граючого на акордеоні жебрака, яким зараз була ця людина. Я не розуміла, де ця людина була справжньою, а де вона лише грала певну, незрозумілу для мене, роль. Мені було одночасно і цікаво дізнатися правду і разом з тим неприємно, що я стала хоч на короткий час, але обдуреною. Немов читаючи мої думки, Віктор Петрович нарешті
вирішив розповісти все, як воно є, справедливо вважаючи, що далі вже від мене буде залежати яке саме рішення прийняти в подальшому.
Історія невдалого кохання завжди має щось втаємничене і захоплююче, але коли розповідь веде безпосередній учасник такої події, то неможливо встояти осторонь від співпереживання людських почуттів. Він, здібний, якщо не сказати талановитий актор обласного театру, батько двох дітей, одружений, закохався в молоду повію, яка тільки-но почала заробляти на життя цим ремеслом. Він нічим особливо не вирізнявся серед інших одружених чоловіків і так би може і прожив би своє життя, граючи характерні ролі, іноді замінюючи головних акторів на ролі перших коханців, не забуваючи це робити і в реальному житті поза очі власної дружини.
ЇЇ ж Віктор Петрович випадково перестрів на дорозі до театру, і вона стала саме тією людиною, завдяки якій доля необачливо перетворила і його і її життя на суцільну муку. Він не міг збагнути, що з ним сталося. Він закохався – старе-нове почуття змусило не тільки кров швидше бігти по жилам. Він відчув, як всі ті почуття, які в молоді роки буяли у ньому, раптово з новою силою перевіряють на міцність його свідомість. Це не було примітивне бажання сексу, якого без проблем він міг дістати в необмеженій кількості і коли завгодно. Він покохав, як не кохав ніколи, і покохав повію, нехай ще не зовсім можливо досвідчену, але вже доволі скуштувавшу всі принади свого ремесла.
Був би секс з нею і все би мирно закінчилося, але Віктор Петрович вже не міг без неї бачити своє життя. Навпаки, всі його потуги молода жінка сприймала не більше ніж, як зазіхання літнього чоловіка. Вона трохи жаліла його, але жодним чином не любила його і терпіла його почуття, допоки це не перешкоджало її роботі. Проте пристрасть до молодої дівчини
не тільки не зменшувалася, а стала настільки нестерпною, що друзі, колеги по театру, а згодом і дружина з дітьми почали помічати за Віталієм Петровичем невластиві йому раніше дивацтва. Розум підказував йому, що треба схаменутися і взяти себе в руки, але серце не бажало слухати доводи розуму і в черговий раз він ніс їй букети квітів, а вона не знала що з ними робити, дивилась оторопілими від втоми очима на вибрики цього
літнього чоловіка.
Одного разу, підійшовши на панель, він не застав там своєї коханої. Одна з повій, яка можливо одна з небагатьох її товаришок, яка ще нещодавно більш – менш добре ставилася до нього, зараз із люттю жбурнула йому в обличчя складений в кілька разів папірець і матірно лаючи його на всі боки застерегла ще хоч би раз з’явитися навіть поруч
з цим місцем. Приголомшений, він тільки через кілька кварталів спромігся зупинитися і прочитати записку. Те, що він прочитав, ще більше переконало його, що треба приймати непросте рішення, яке безсумнівно переверне все його життя догори ногами. В записці коханої йшлося про те, що через його залицяння невдоволений нею сутенер жорстоко побив її і тепер хоче те саме зробити і з ним, аби на майбутнє він обходив її десятою
дорогою. Якби вона не жаліла його, то їй було б байдуже що з ним буде. Аби цього не сталося, вона їде додому і прохає його залишити її і не турбувати її.
Шлюб, що вже давно тримався лише завдяки існуванню сумісно нажитих дітей, розлетівся, як тільки Віталій Петрович зрозумів, що остаточно віддав свої почуття повії. Діти стали на бік матері, партнери по трупі відвернулися від нього і тоді, залишивши квартиру колишній сім’ї, він
звільнився з театру, нашвидкуруч продав власний автомобіль і в той же день подався на її пошуки. Марно прошукавши кохану у невеличкому містечку, де вона жила дотепер, Віктор Петрович в самому поганому настрої повертався в стале для нього віднедавна чуже місто, не розуміючи що він буде робити далі, як він буде жити і чи треба йому жити взагалі.
Не спалося, коли посеред ночі в купе увійшов високий, проте зовні неприглядний чоловік міцної статури, що видавала в своєму господарі колишнього або спортсмена – силовика або представника охоронних структур. Він їхав до тієї ж станції, що і Віктор Петрович, вже був трохи напідпитку і тому запропонував разом випити ще. Вагонне знайомство ніколи ні до чого, як правило, не веде і Віктор Петрович і сам був не проти випити з горя. Після першої і, майже без перерви, другої чарки вони вже по свійські бесідували на різні теми, немов бачили один одного не вперше. Попутник іноді вражав в розмові доволі жорсткими судженнями, особливо це стосувалося жінок, судженнями, за якими без труднощів проглядав сильний, непоступливий характер бійця. Віктору Петровичу іноді ставало не по собі, коли він намагався уявити себе на місці можливого супротивника свого товариша по купе, який без жодного сумніву звик жорстко розправлятися з слабкішим, і тому він, вирішив змовчати про власні проблеми, аби не викликати неприємної критики чи недоброзичливого ставлення до себе. Чим більше п’янів партнер, тим більше відвертою з його боку ставала розмова, яка по суті вже давно перетворилася на монолог. Монолог, який вже давно наскучив Віктору Петровичу, але який ані перервати, ані доповнювати не було не тільки бажання, але й не було вже майже сил слухати. Співбесідник звично
підминав під себе волю Віктора Петровича і якби не сп’яніння, то, а Віктор Петрович у цьому не сумнівався, ще невідомо чим би закінчилася ця зустріч для нього.
Все змінилося, коли сутенер, а це був саме він, почав розповідати, як він покарав одну з підлеглих повій, яка спробувала втекти, не відробивши і мізерної частки вкладених в неї грошей. Починаючи саме з цієї повії, він планував почати обслуговування більш заможних клієнтів і тому не шкодував на неї грошей, аби в клієнта не виникла підозра, що він отримав дешеву підробку. Зараз він повертався з цього карального заходу і його гарний настрій був свідоцтвом того, що він сповна виместив на ній своє звіряче роздратування. Далі він, смакуючи кожну деталь, переповів, з якою насолодою катував її тіло, ламаючи кістки та спотворюючи її обличчя тільки через те, що вона навідріз відмовилася повернутися назад. Він кілька разів мимохідь назвав ім’я повії і, почувши ім’я коханої жінки, серце Віктора Петровича майже перестало битися від простого збігу імен.
Відчуваючи барабанний дріб крові в скронях, він хрипким від хвилювання голосом спитав сутенера про те, звідки та повія і той без довгих роздумів розповів, як даремно шукав її там, звідки вона приїхала в його місто, як і яким чином дізнався від її старої, немічної, майже сліпої матері, прикинувшись нареченим її дочки, теперішнє місце перебування.
Далі сутенер з якимось незрозумілим жалем повідомив, що через те, що під час розправи настільки увійшов в раж, що не помітив, коли побита перестала приходити до свідомості і виявилося вже запізно навіть силоміць дізнатися ім’я та адресу пришелепуватого літнього бовдура, який спробував чіплятися з своїм залицянням до його «власності» і якого він все одно дістане, тим більше, що того добре запам’ятали інші його повії.
Свідомість Віктора Петровича переповнили одночасно і жах і ненависть, і він вже готовий був накинутися на сутенера, але тільки за мить встиг уявити, що після першого ж його удару, сутенер з насолодою розмаже його по стінкам купе і буде подвійно радий, що заразом помстився їм
обом. Він втримався, але щось мабуть таки промайнуло в очах Віктора Петровича, що не вкрилося навіть від сильно сп’янілого сутенера, але вже за мить Віктор Петрович знову виглядав, як побитий господарем пес, якого до того ще й викинули на вулицю під дощ.
Сутенеру закортіло покурити на повітрі і Віктор Петрович слухняно пішов слідом за ним в тамбур. Відкривши назовні одну з дверей тамбура, сутенер продовжував розповідь і лише повернувшись спиною до Віктора Петровича так і не второпав, що за сила викинула його з вагону. Однієї миті стало достатньо, аби не вагаючись, схопитись руками за стійки дверей і вдарити що є сили обома ногами в спину нелюду, коли той вирішив струсити попіл з цигарки і перестав триматися за поручні. Ще не один раз потім просинався Віктор Петрович від кошмарів, в яких він не використав у нагоді ту саму, можливо єдину, можливість довжиною в мить, яку відміряла йому доля, аби помститися ворогу. В пам’яті ж на все життя залишилося здивоване гарчання нелюда, що летів у прірву з багатометрової висоти. Ще запам’яталося відчуття безкінечного вдоволення за скоєне, хоча совість підказувала, що за це він повинен бути обов’язково покараний за людськими, проте не за божими законами.
Вгамовуючи під маскою спокійної зосередженості, нетерпіння, Віктор Петрович не кваплячись вийшов на своїй станції, аби вже через хвилину летіти на перекладних попутках, не чекаючи ні на що, до місця, де
сутенер полишив його побиту кохану. Щось підказувало йому, що дівчина ще жива і тому пошуки почав з лікарень. Вдача була на його боці і знайшлась вона швидко, проте непритомна і в реанімаційному відділенні. Черговий лікар спочатку підозріло поставився до розпитів Віктора Петровича, але побачивши його стан потім все ж таки розповів, що
стогнучу дівчину з численними травмами знайшли на одній з вулиць випадкові перехожі.
Сильно постраждало обличчя, але лікар запевнив, що численні крововиливи та синці рано чи пізно зійдуть, а зламаний ніс сучасна медицина відновлює без ускладнень. Гірше за все було те, що пошкоджений хребет і мала вірогідність того, що постраждала зможе
самостійно пересуватися. Віктор Петрович протримався весь час лікування біля ліжка улюбленої жінки, але дива не сталося і остаточний вирок лікарів не підлягав перегляду – все життя до самої смерті їй доведеться провести прикутою до ліжка. Якщо молодий організм поступово переборював фізичний біль скаліченого тіла, то духовний біль за
перенесені страждання вже ніколи не вщухав в її свідомості.
Прийшовши до тями, вона з першого дня мовчки люто зненавиділа Віктора Петровича, сама для себе остаточно звинувативши того в усьому, що сталося з нею. В моторошних снах, що відтепер не полишали її майже жодної ночі, вона раз за разом повзла на руках по допомогу до людей,
намагаючись привернути криком увагу до себе, але знову і знову з жахом просиналася від того, що знову опинялася в руках безжалісного ката. Віктор Петрович і сам розумів, яке горе спіткало його кохану, проте не міг її покинути, відчуваючи, що тепер він єдина людина, яка може і яка повинна бути поруч з нею. Серце його краялося від жалю та любові до неї і він був готовий перенести разом з нею всі нещастя, що випали на її долю.
Ледь дочекавшись терміну виписки, Віктор Петрович забрав її подалі від тих місць, де її або його могли знати і повіз до одного з обласних центрів, де колись тимчасово жив. Стосунки між ними не налагодилися і в майбутньому, вона через силу приймала його допомогу, розуміючи, що більше ніхто не потурбується про неї, але пересилити себе не могла, настільки тепер огидною і неприпустимо далекою стала для неї ця людина, яка завдяки власній забаганці розтрощила її життя, зламала її здоров’я, вкрала її вроду. Вона недаремно навідріз заборонила повідомляти про нещастя власній матері, яка вже доживала останні дні на цьому світі. Проробивши кілька місяців медичною сестрою в пансіонаті для немічних, вона надивилася на муки цих людей і тепер вважала за краще вмерти де завгодно, аби не вмирати заживо серед таких же інвалідів, як і вона.
Зціпивши зуби від відчаю, образи і ненависті, вона дозволяла доглядати за собою такій ненависній віднедавна людині, що після уходу Віктора Петровича вона довго не могла заспокоїтись, годинами плачучи в подушку, аби той не чув її зойки. Вона ніколи нічого не просила у нього, байдуже дивлячись на його старання дати їй все те краще, що у нього було. Тільки одного разу, ще в перші дні після виписки з лікарні, вона написала на клаптику паперу випадково залишеною ним ручкою, що не бажає його не тільки чути, але й бачити поруч, окрім того часу, коли в цьому є нагальна необхідність. З тих пір Віктор Петрович спав на кухні, а не в одній кімнаті з нею.
Дуже швидко, гроші, що мав Віктор Петрович, закінчилися і йому, вже не молодій людині, довелося підробляти де тільки була можливість. Місцевий театр дихав на ладан і було годі сподіватися на місце в його трупі. Тяжка праця швидко виснажила його і лише випадкові заробітки давали можливість якось співіснувати йому та їй. Жодного разу він не пожалівся їй на скруту, що спіткала його, як і жодного разу до нього не прийшла думка залишити її напризволяще. Коли були вичерпані всі резерви, він став вести життя справжнього безпритульного, збираючи порожні пляшки, паперовий непотріб і все, що можна знайти і перетворити на гроші. З часом і цей прибуток став замалим і тоді може вперше з часів дитинства він плакав, не соромлячись своїх сліз. Але жалість в наш час
знаходить відгук лише на екрані телевізора і тому, Віктор Петрович добре знав, що ще один або два таких зриви і скоро для його коханої не буде на що купити ліки, не буде на що заплатити за винаймане житло, настане момент, коли просто не буде чого їсти спочатку їй, а потім і йому. А про те, що буде далі, не хотілося й думати.
Лишилося просто сісти обабіч дороги і просити гроші. Лишився останній рубіж, через який заради коханої людини лише треба було переступити заради коханої людини, останній рубіж, що ще з’єднував його з колишнім життям. Перші спроби не дали майже нічого, окрім кількох стусанів від більш спритних конкурентів. Він не знав, що на кожне місце, де більш менш пристойно подають гроші повно охочих, які в свою чергу
віддають більшу частину заробітку саме тим здорованям, які і побили його у перший же день стояння попід багатолюдною церквою. На другий день його теж били, але вже за те, що замало випросив грошей, бо вміння “правильно” просити гроші є справжнім мистецтвом, що дається не всім і не одразу. Більше за все його вразило перетворення ще кілька хвилин тому справжніх жебраків на пристойно одягнутих людей по закінченню їхнього стояння попід церквою, чи біля базару, чи на багатолюдному переході. Надто вирізнявся він від цих на диво обдарованих пройдисвітів і тому він не прижився серед них з властивою йому без хитрістю і непристосованістю. Там, де мало подавали, не було ані рекету, але найчастіше турбувала міліція і тільки акторський талант поки що виручав у
скрутних ситуаціях. Іноді за цілий, вистояний на ногах, вдавалося випросити лише на хліб і пакет молока для коханої. Гірка правда повного безправ’я, коли, виписавшись з власної квартири, ти стаєш природнім бомжем і навіть паспорт не допомагає переконувати, що ти така сама людина, як і всі інші, постала перед Віктором Петровичем. Сонце надії ледь-ледь засвітило для Віктора Петровича, коли він випадково почув з вікна дому голос, який старанно, проте дуже по-аматорські співав оперну арію. Саме ця оперна арія змусила його пригадати пішохідний підземний перехід в одному з південних міст, де утнувшись від сорому обличчям у куток, співала добре поставленим, проте старечим голосом скоріше за
все колишня оперна співачка, яка через якійсь негаразди вимушена була заробляти собі на життя. Тоді побачене настільки збентежило його, що від сорому він швидко поклав до її тарілки кілька зім’ятих паперових грошей і мерщій подався, аби бути подалі. Цей епізод тепер надихнув спробувати жебракувати, виконуючи пісень під акомпанемент якогось музичного інструменту. Як актор театру, Віктор Петрович непогано співав, але грати вмів лише на акордеоні, якщо це можна було назвати грою. Він недаремно вибрав місцем роботи місцевий парк через те, що там він сам ставав ще одним атракціоном, за який можна було по бажанню або платити, або ні.
Трохи гриму, побиті окуляри, розпатланий парик, насунутий майже на очі та відповідно обшарпаний одяг і ось він дебют. З невільним тіпанням пригадувався перший виступ, коли від сорому фальшував голос, а
пальці не хотіли натискати потрібні кнопки акордеону, але незабаром Віктор Петрович вже мав такий-сякий репертуар і люди вже не кидалися в різні боки від його співу. Переодягнувшись надвечір в кущах, він знову ставав самим собою, таким як він був раніше. Заробіток тепер знову дозволяв добре утримувати кохану і навіть найняти доглядачку, допоки ти не зрозуміла все.
Я йшла і ніяк не могла второпати, як в одній людині мирно жили обабіч один одного трохи сухий та чопорний інтелігент вдома та нікчемний жебрак, який роздавав себе всім і кожному за можливість підзаробити копійки. Мені потрібно було зробити непростий вибір і я подумки перебирала всі плюси та мінуси ситуації в якій опинилася. Мені нічого не вартувало полишити цю незвичну пару людей, але якась повага до їх
мужності в складних життєвих обставинах, свідком яких я стала, перетягнула шальки терезів на бік того, аби я ще на якійсь час залишилася доглядати за немічною жінкою.
(0 оцінок, середня: 0.00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Loading ...
Хоча не дуже вистарчає терпіння до прози, але прочитав без проблем. Хороша мова, якісний твір, добрий сюжет. Одним словом – сподобалось. Натхнення!
Дякую! Виставляю наразі ще дещо з “соціалки” – принципово не схотів писати щось більш-менш спрощене для цього соціального прошарку.