2. Ліна.
Останні промені сонця ковзнули по місту і швидко після того почало сутеніти. Я поквапився до квартири, аби вдягтися на побачення. Біля під”їзду моєї напівзруйнованої п”ятиповерхівки побачив дримбу – вона стояла, сперлася спиною об стіну і смалила тоненьку сигаретку. Одразу зрозумів, хто вона за покликанням, як тільки глянув на струнку статуру і на тонкі пальчики із гострими накладними нігтями, фарбованими у чорний колір, і коли уважніше роздивися її дивної краси обличчя з виразом байдужості до усього навколишнього – її ніхто і ніщо вже не цікавило, не зважаючи на такий молодий ще вік. Вона мерзлякувато куталася у фіалковий плащ, що сягав їй аж до п”ят. На худому личку лежало щонайменше з пуд косметики, але й вона, косметика, не спромоглася сховати блідість, а мокра завивка чорного волосся взагалі викликала у мене сум за дівчину, жаль і співчуття. А особливо мені защемило серце, коли я побачив на її ніжках готельні капці замісто чобіток, або ж хоча б якихось черевичок. “Ну і на кого ж ми тут очікуєм?” – поцікавився я. “Канай далі” – плюнули мені в душу пухкенькі вуста. “Ну, знаєш, не можна так, грубо з дорослими. Я і так бачу, що змерзла, але навіщо так зухвало? Ти ж така гарна дівчинка…” – ” Рознукався, козел!” – “Здається, я тебе вже бачив… Точно, ти з сусідньої дев”ятиповерхівки. Зрозуміло, ти посварилася вдома зі своїми старими… Давай домовимося так: ти береш мого ключа від хати, сумку, оцю ось, з харчем і чекаєш мене там – в хаті все ж тепліше. А я до крамнички загляну, сигарет собі куплю – і поклав їй до руки ключ і сумку. – І не дай Бог! тебе там не буде до мого повернення… Під землею знайду…” – прошепотів останні слова їй ну вушко. “Ато…під землею” – похмуро повторила вона моє слово і покірно увійшла у під”їзд. А я пішов купити блок “Магни”(крамниця на першому поверсі, одразу під моїми вікнами) до Галинки – ми з нею частенько частувалися у моєму “барлогу”. “Любий – жартуючи, звернулася вона до мене, – що то за лялечка? Я вже ревную.” – “Сусідка, з дев”ятиповерхівки. Замерзала, а в хату втрапити не може, бо ключа забула там і мати ще на роботі. То ж я їй запропонував пересидіти у мене. Не залишати ж таку красу на вулиці, та ще й у пізню годину…” – “Еге ж…” – “Та ладно вже. Не бійся, ти в моєму серці єдина і навіки – ні на яку красуню тебе не променяю” – “Повірю. Але це в останнє” – “Хай буде так…” – і я вийшов з крамниці. Коли підійнявся на свій поверх, побачив відкритими навстіж двері у мою квартиру – світло не увімкнуто, ані сумки, ані її плаща на вішалці у коридорчику. “От, гайта! – з досадою пробуркотів я уголос. – Це ж треба так! надурила таки, зараза.”
Я увійшов до зали і ввімкнув світло – на канапі сиділа моя знайома незнайомка, закутана у плащ. “Сполошила ти мене. Думав утікла. Тобі ж не звикати, чи не так, дурити лохів?.. Але я не лох…і покінчимо з цим” – зачинив вхідні двері і зайшов до ванної кімнати, аби перевірити, чи є ще гаряча вода – відкрив крана, вода була чудова, хіба що не кипіла. Відкрив шафу, узяв звідти халат і подав їй. “Йди, помийся. Заодно і зігрієшся. Шампунь, мило, там…інше все, все там, – я махнув рукою у бік ванної. – А я поки що-небуть зготую – їсти хочу. Оце як перехопив щось зрання і – все. А ти?” – “Не боїшся?” – тихо, майже пошепки спитала вона. “Ти мийся, потім поговоримо” – відповів, ідучи на кухню. Поставив варити бульбу, затим настругав салату – з огірків, помідорів, солодкого червоного перцю та зеленню – і полив усе це майонезом. “Да-а-а… Отрута ще та віийшла” – задоволено зауважив собі я. Незабаром поспіла бульба. На мить я прислухався – під душем весело пирскали водою і плескалися. Відкрив шпроти і росклав у овальній шпротниці і притрусив петрушкою – це вже так, для більшого понту. Накрив скатертиною журнальний столик у залі і переніс із кухні усе заготовлене їство. Вмістилося майже усе, окрім мінералки, яку я пристроїв біля ніжки стола на долівці. Щойно підсунув крісло до столу, як увійшла моя гостиня, чалмою лаштуючи на голові мохнатого рушника. Ми сіли одне проти одного – вона на канапі, я у кріслі. “Що, Ліліт, по першій? – запропонував я і наповнив чарки горілкою. – А рука твоя – здригнулася. Невже вгадав ім”я?” – “Майже” – усміхнулася і, заплющивши очі, неквапно процідила крізь зубки горілочку до самісінького дна. Я пити не став – в мене ж побачення. “Так чого ж я повинен боятися?” – “Не швиди, ще не осідлав. По-перше, я Ліна, – жуючи, відповіла вона. – По-друге, не треба мене поїти – хочеш мене, скажи. Які проблеми?! – здивовано знизила плечима. – І насамкінець це те, що я втікла з готелю від придурків, бо не люблю груповухи… Налий іще.” – “Вибач” – я наповнив знову їй чарку. “А ти чого?” – “Не хочеться” – відповів я і відмітив для себе, що отак повільно я би не зміг пити горілку, я це роблю завжди одним залпом. Вона допила і з якимсь задоволенням і злою втіхою мовила – “Чекай на дибілів, дядьо! – і, крізь стримуючий сміх, попросила – Давай іще” – і простягнула до мене руку з чаркою. “Тобі вже досить, дівчинко” – заперечив я і підійшов до вікна. У світлі вітрин “продмагу” стояли два кремезних хлопця – Вітьок і Андрюха. Вони побачили мене у вікні і привіталися помахом руки. На їхніх квадратових писках було щось схоже на усмішку. “Ти права, вони вже тут. Піду до них, розпитаю що і до чого. А ти не метушись, їж, пий он мінералочку і до вікна не підходь, поки я не повернуся. Зрозуміла все?” – “Ти чо! Думаєш я синька якась. Я все поняла… А те, що ти їх знаеш, мене чомусь не дивує” – навздогін кинула мені плаваючим у невагомості п”яним язиком.
Я підійшов і поручкався з друзяками і, запаливши сигарету, одразу завів розмову про сутичку, з якої я потрапив у лікарню. Спитав, чи не бачили вони кого з тих “бійців”, які поламали мої ребра. “Ні, але ми цікавилися. Темне діло, Нік. На твоєму місці, я би викинув з голови дурню про помсту” – порадив Андрюха. “Ти не був на моєму місці, – спокійно відповів я. – А це як – порада? Чи що?” – “Порада. І “чи що” також.” – “Зрозуміло. А з тим поцанчиком – як він там? Живий?” – “Відкинувся у реанімації. Як тебе вирубили, одразу наскочили мусора. Це тобі пощастило, що хтось вякнув на дільничку. Але нікого не пов”язали, всі троє втікли одразу лише почули сирену.” – “Д-а-а-а…” – видохнув я своє співчуття хлопцеві. “Слухай, ти тут не стрічав чорняву самочку, таку собі ягницю?” – спитав Андрій. “Вона втікла від нас, але далеко не могла піти,” – додав Витьок. “У фіалковому плащу? Довгому такому, до п”ят.” – “Во-во!” – “Вона в мене.” – “Як це?!” – “Випадково, біля під”їзду підібрав – мерзла, жаль стало. От і пожалів приблуду, помив, нагодував, напоїв. А буде час, спробую станочок на міцність… До речі, скільки витратив на неї?” – “Та це як сказати. А, взагалі, дружбан підкинув. А що?” – косо глянув на мене Андрій. “От, бачиш – а я вже у збитку. То ж до ранку вона моя – хай відпрацює. А взавтра вже вона ваша. Домовились?” – “Лади” – погодився Андрій. “Який базар, – скріпив нашу домовленість Вітя. – Але перекажи тій шльондрі, – він люто глянув на моє вікно, в якому маячив стрункий силует Ліни, – курві тій! Спіймаємо – порвем, навпіл, як жабу розірвемо! І хай поверне мої сто баксів, сука! Якби не ти, Нік, я б цю лярву по колу пустив би, допоки б не здохла.” – “Ну, ти… Не треба так, вона ж не погана, чого ти так на неї вз”ївся?” – “Ага! у тебе якби вкрали сто баксів, подивився би я на тебе, що б ти казав.” – “Ясно. А де її чоботи?” – “В готелі. Драпанула в готельних капцях.”- “Бачив. А в якому?” – “Біля тебе тут, в “Силімірі”.” – “Так, кажеш, сто баксів… Зачекай тут. Якщо вони при ній, зараз принесу” – повернувшись до хати, я мовчки підійшов до Ліни, яка ледве стояла на ногах, і вихопив з її трусиків долари. “Дурепа!” – осудливо сказав я і повернувся до хлопців. “Ось, тримай, Вітьок. А тепер все, пока, я поспішаю – в мене побачення.” – “З ким? З цією?!” – “Ні, з іншою… Ну, все – пока,” – роспрощався з ними, потискаючи руки. Вони пішли, а я сходив до “Силіміру” за її обувкою і незабаром повернувся. “Тримай свої чоботи.” – “Дякую.” – “Дарма. А ти, я бачу, нічого так і не їла. Зате налакалась, як чмо вже п”яна.” – “За кого маєш?.. Я ж розумію, ще ніч попереду…і я чи-тенька, бери голіруч…” – “Ось тут ти помиляєшся… Ти розумієш, що таке кохання без перепехніну?” – “Свиняче рохкання…” – “Ех, запущене дитя! Колись ми поговоремо і про це. А зараз одягайся і швиденько да мами. Добре, що тут поруч. Можеш хильнути на доріжку, дозволяю.” – вона схопила пляшку і трохи більше ніж наполовину налила горілки у гранчасту склянку і жадібними ковтками випила і навіть не скривилася. Я був вражений – треба ж! а таке кригке і на вигляд таке ще дитинне… “Скільки ж тобі рочків, дівчинко?” – “Трахать можна, не засудять, – відповіла і зиркнула на мене великими синіми очима. – Ненавиджу!..” – додала зміїним шипінням у шепоті з такою люттю, що мені це не сподобалося абсолютно. “На кого шипиш, діва? – я підійшов до неї упритул. – Підбирай слова. Я тобі нічого лихого не вдіяв.” – “Ти чого?!” – верескнула вона, мабуть злякалася блиску в моїх очах. Я нічого не відповів, лише здавив пальцями їй щелепу і з силою відштовхнув на канапу. Халат разв”язався у поясі і я побачив дивне шовковисте оголене дівоче тіло і одразу пожалкував, що не маю часу на розвагу – товар був дуже спокусливим, звабливим. Вона перелякалася мого пожадливого погляду і швидко одяглася. “Ще лякається… – відмітив я собі в умі. – Отже, не така вона вже й кінчена, як себе видає…. Ось що я скажу тобі на останок, – звернувся до неї уголос, оглядаючи її струнку статуру і спостерігаючи як вона гарячково застібувала блискавки на своїх ботфортах – вона так перегнула свою осину талію, що груди майже повністю вихопилися із глибокого викоту кофтини і мені коштувало великих зусиль не торкнутися їх. Вона вгледіла мій погляд, миттєво накинула пухнастий плетений шарфік, нервово прикриваючи те місце, де щойно біліли грудки з двома крупними рубінами на верхівках. – А, вірніше, хочу порадити, – вже допомогаючи їй одягнути плаща, продовжив я. – Не потрапляйся тим хлопцям на очі. Не можна дурити людей і, тим більше, грабувати їх. Якими б вони не були. А ці поготів – і вбити можуть… А втім, як знаєш. Заходь, буду радий… І не тільки бачити” – тепло і ніжно розпрощався я і зачинив за нею двері. І заходився збиратися до зустрічи у ресторані.