3. У ресторані.

Ось вже як годину я скнію у цій дірі і вкотре переконуюся, що ніколи не можна вірити жінці і особливо тій, з якою у тебе не склалися стосунки… Навіть якщо вони не склалися  дуже давно. Мій уражений гонор і образа на прекрасну стать грозовими тучами обсіли мої думки. Аби якось одволіктися від того, замовив триста грамів кон”яку.

Призвичаївшись до стану принижених і знедолених, ковтаючи потихеньку свій кон”як, придивився до людей і, взагалі, до усього, що тут відбувалося – тут, де опинився з причини фатальної помилки долі.

Усі, хто пив, вже понапивалися, але вимагали ще – їм робилося зле від усвідомлення, що вони спроможні тямити щось у цьому бридкому світі. Сигарети гасилися у гарнірі і чорній ягоді, що залишалася від заливного на блюді. Сигаретний дим завис над столами зжужмленим целофаном, за кОтрим ледь продивлялася зала і люди, які, здавалося, були схожі на одне обличчя. Відгонило сумішшю з парфумів, недопалів, недоїдків, блювотиння і амічного туалетного духу. Недоладне базікання “забалділих” від алкоголю хлопчиків і теревені та цвенькання із короткими громкими  сміхами дівчаток “під мухою” носилися десь і навколо кохання і нічлігу. Какафонія музики, що торохкотіла з естради, отупляла мозок ритмічним буханнням, але декотрим рвала душу і витискувала гарячі хмільні сльози. Біля невеличкого підвишшя естради відбувалися танці – танцювали хто як і що міг.

Серед цього сморіду і загального одуру я сидів у куточку таким собі файним, але випадковим тут і зайвим хлопчиком, або, як сказала би Ліна, кчемним “дядьом”. Та почувався я не хлопчиком і навіть не “дядєю”, а зловленим пацюком у клітці, в яку мене заманили і яка знаходиться на тонучому кораблі. Думка про втечу виглядала повним абсурдом – не було ані бажання кудись там ще бігти, ані сил, ані можливості, зреша, й бігти нема де – усюди нудьга, твань і смордюча порожнеча. Та й корабель виглядав якимсь дивним: команда не працювала, не хотіла працювати задля його розбудови, збагачування, оновлення, задля чистоти палуб і кают, навпаки – усе з нього тирила, розпродувала знайомим, рідним і близьким, і зовсім далеко віддаленим чужинцям. А гроші, отримані таким ось чином, вкладали у інші, нікому невідомі і не бачені кораблі, які зникали зі швидкістю свого з”явлення, а саме – миттєво. І мені від того споглядання, з того паскудства команди і хамства знайомих, рідних, близьких і чужинців було сумно, тоскно і боляче на душі… Я зрозумів, що хмілію, бо думки сплуталися у безвихідь в хитромудрому лабіринті, але не звертав на те уваги – не хотілося ясності у думках. А невдовзі я вже й не відрізняв цей ресторан від усієї країни… Прямо скажу, аналогія зрозуміла тільки на п”яну голову.

Я сидів і самотно сьорбав свій кон”як під тьмяною лампочкою ілліча, що була вкручена у бра без плафона. Гомін переповненої зали і тріскотня музикантської халтури зовсім не заважали моїй самотності, а – навпаки! – допомогали відсторонитися від усього цього, не думати про середовище, про оточення і спонукали до спогадів, заглибитися у своє “я”, сховатися у такий спосід від туги і нудьги, що так заволоділи мною… Мені хотілося  забуття.

Аж ось на палубі, що хиталася у штормі моєї хмільної уяви, з”явився чолов”яга. Він  спотикався, але намагався тримати рівновагу, розмахуючи руками при цьому. В одній руці тримав закорковану пляшку совєтського шампанського, другою вітався і навіть ручкався з присутніми у залі. Йому усміхалися, доброзичливо підморгували, відпускали у його бік дружні жарти і самі ж з тих жартів здіймали регіт. Коли жарт видавався дуже вдалим, одразу цокалися чарками, але знову ж таки після довгого, до сліз, реготу. Всі знали тут цього чоловіка, але він особливо ні на кого не звертав уваги – привітався і одразу забував з ким він вітався – і непевною ходою йшов уперед, хитаючись мов човник на хвилях. Поки не дістався мого столика. Тут він зупинився чомусь і, розхитуючись, утупився в мене закислими очима. “Ну?.. Шо, мжик?.. Випєм?..” – запропонував мені. Я пропустив повз вуха його пропозицію, але уважно спостерігав, як він ретельно і ревно мостив крісло до столу. В нього це ніяк не виходило – завдання для нього мабуть було важким, занадто складним. І сталося те, що мусило статися – крісло перевернулося і чолов”яга грохнувся із ним на спину, вдарився головою об підлогу, ойкнув і завмер.

Всім було весело – адже падаючи, він не зронив пляшки шампані, тільки міцніше притиснув її до грудей. Його розхвалювали за це і здіймали келехи в його честь. І раптом я помітив, ні – зрозумів, що люди тут все ж таки були різні. Але тих, які вимагали охоронців і швидкої, була меншість. Певно, тому що чоловік подавав ознаки життя шумним сопінням. Над ним схилилася дебела дама, ну, з дуже! червоним обличчям. “Ти не забився, Толю?” – по-материнськи ласкаво і заклопотано  спитала вона, марно допомагаючи йому здійнятися, стати на ноги – встаючи, він знову перекидався на спину. “Нє-а – відповів заплітаючим язиком і замахнувся пляшкою у мій бік. – Во, цей, бдя така-а!..” – промуркотів і зронив голову донизу. “Ти що йому зробив, падла?!” – вищурилась на мене дама, у зненависті аж вирячила свої булькаті очі. І ось тут трапилося зовсім несподіване для всіх. На мене це також справило сильне вріження, бо я здригнувся від такої несподіванки. Коли жіночка нахилилася аби поставити крісло до столу і допомогти чоловікові, врешті решт, здійнятися, той з розмаху врізав їй по голові пляшкою. Пляшка зашипіла рясною піною і розбилася у друзки, розлетівшись із брязкотом урізнобіч. “Музу вбили!” – істерично заволала дівчина у шкіряній до неможливо коротесенькій чорній спідниці. Дічина підбігла до вбитої, навколо голови котрої поволі зростала кривава калюжа, присіла і я побачив її білі трусики, що просвічувалися крізь колготки. “Козел! – вилаяв я себе і свої очі ліниним словом. – Тут же людина лежить мертва… Придурок!” – і вирячився на, без сумнву, мертву даму . “Господи! – волала дівчина. – За що?!. За що так із нею”. Після хвилинної розгубленості і зацепеніння, у ресторані здійнявся нечуваний галас і гармидер з матюками і жіночим виском. Одні кинулися скарати Толяна, інші його захищали. Почалася запекла бійка. Дісталося й мені – чийсь п”ястук гарно приклався до моєї щелепи – я клацнув зубами і ледь не відкусив язика, світ в очах звузився, помутнішав і задвигтів. З переляку, що впаду, не встою на ногах і мене почнуть “мєтєлить” на долівці, я з останніх сил продерся до вестибюля. Там виплюнув зуба у горщик з фікусом, стер кров з вуст носовичком. Перед великим, на увесь зріст дзеркалом я оглянув себе і ретельно витер бурідку і вуса. Взяв пальто, шарф і крислатого капелюха, якось накинув усе це на себе і подався до виходу. “Що? Знову заваруха там?” – поцікавився вусатий гардеробник. “Угу…” – простогнав я у відповідь і ледь не випав на вулицю, перечепившись за поріг.

На вулиці, вже на тролейбусній зупинці мені трохи полегшало. Було досить темно, незважаючи на ясне горіння вуличних ліхтарів. Імжичив обліжний дощ, сіре небо у заводських димах важко нависало над головою. Я удихнув на повні груди повітря – воно було настільки просякнуто спецефічним ядучим запахом і з присмаком гниття, що мені аж продерло у горлі і я закашлявся. Цей кашель остаточно привів мене до тями. Але голова все одно гуділа мов трансформаторна буда.

Бійка тим часом перемістилася до вестибюля і я бачив, як хтось вибив стільцем вітринне вікно, на якому  було написано у вигляді веселки озіїнними літерами “У лотра” – то була назва ресторану. Скло посипалося на землю, осколки бризками падали на хідник, деякі долітали до дороги, прямо під колеса машин – водії не встигали тиснути на гальма і кололи свої шини, стукалися один в одного автами – створився корок на тій половині дороги. Незабаром з”вилися гаішники і приїхала “спецмеддопомога”. Що було там далі, що там відбувалося – не знаю, бо я сів у тролейбус і поїхав додому.

Коли зайшов у під”зд, побачив під сходами біля підвалу…Ліну! Голова її звисала на тоненькій шійці наче на шнурочку, а ноги випрямлені так, що нагадували розкритий на 90 градусів обіжник. Я підійшов, помацав пульс у неї на руці, потім легенько вдарив пальцями по лицям і почув невдоволене мимрення. “Жива. Оті добре – зрадів я. – Але п”яна в дугу. Не пішла, видно, остання скляночка. Цікаво, скільки ж часу ти тут сидиш?..” – спитав я уголос, намагаючись поставити її на ноги. Разом ми ледве здолали кілька сходинок і я зрозумів – з такою швидкістю я не дістануся хати. Підхопив її пер”їнне тільце і заніс до квартири, поклав у кровать, зняв з неї чоботи і плащ й обережно накрив ковдрою. Увесь цей час мене не полишало відчуття, що моя голова має ось-ось луснути. Не довго думаючи, обв”язав голову рушником і – о, дивина! – розколюючий біль від потилиці до скронь трішки, але вщух.

По телеку йшов фільм про село, про становлення колгоспу. Нудний, з любовними пристрастями, цей фільм не відволікав мене від невеселих думок. До того ж, так гуділо в голові! І так нестерпно скімліли ясна на місці вибитого зуба!.. Та й все ще стояла перед очима картина подій у ресторані. Особливо тая дама із символічним іменем Муза… Ось вона лежить на животі у неприродний позі, її рожеве з люриксом щільно облягаюче плаття задерлося вище колін, біля голови перекинуте крісло, до якого повільно підступала кривава калюжа, очі у жінки майже вилізли із орбіт і здивовано увіп”ялися в раптом протверезілого алкаша, скоцюрблені судомою її пальці прстягнутої лівої руки так устромилися гострими нігтями у килимову доріжку, наче то були не пльці, а пазурі хижого птаха, устромлені в здобич… Це навіювало жас і було гидко. Мені стало зле. Я підвівся з канапи і хильнув трохи кон”ячку – знаю, не допоможе, але якось відволікне від цих спогадів. А по телеку вже сивочолий, із мудрим обличчям, з такою собі романтичною журою в очах, але досить щасливий голова колгоспу демонструє інтуристам досягнення у своїй господі. Але досягнень там не було і зарубіжні гості крутили головами, шукаючи їх, робили трикутні очі і весь час промовляли:”Карашо! Карашо!О-о-о!..”. Я затулив рот і побіг до унітазу – мене знудило……