1. Ранок.

Прокинувся я дуже рано в цей день, ще було темно. Вулиця, освітлена ртутними ліхтарями на стовпах, ілюмінацією вітрин і світлом з вікон багатоповерхівок, усім своїм різнокольоровим освітленням проникала крізь галуззя дерев до моєї кімнати, лягала на стелю, стіни і підлогу вже чудернацькими світлосірими та темними тінями і абстрактними чорними плямами.

Не встаючи з ліжка, глянув у вікно крізь тюль – там, на тролейбусній зупинці, що навпроти мого дому, через дорогу, людей зібралося вже чималенько. “Ці ранні птахи – подумалось мені, – полетять на ринк. А більше і нікуди… Куди ж іще в таку рань лютневого дня?.. а ще і у вихідний. Воно і не дивно – вся держава схибнулася, наче перед людьми постало питання руба – ринок, чи життя?.. І люди обрали ринок – я повернувся на спину і поклав під голову руки. – …Схибнулася… Хм. Ще б пак! Коли навіть земля під ногами дихає ще страхом голодоморів та інших штучно створених бід і лиха в не такому вже й далекому минулому. Страх цей вкодовано у нашу пам”ять і то вже вона, цяя пам”ять, змушує людей тягти у свої хижі усе, що можна і не можна на схов, ущерть, по самий дах… І, взагалі, кажуть, цей рік нічого доброго нам не провіщає…” – докінчив я свою хмурну думку.

Отже, місто раніше від мене пробудилося до ненормального життя. Я виліз з-під ковдри і, дрібцюючи, посунув до кухні, аби натщесерце хлобиснути склянку мінералки – шлунок зобов”язує. Помився під душем, почистив зуби, вдягся і з”їв учорашні залишки їжі, які склалися у бутерброд з ковбасою, доповнивши сніданкове меню міцною гарячою кавою. Сніданок збадьорив, але що робити з тією бадьорістю я не знав. “І так завжди, кожен вихідний не можу дати собі ради.” – подумав, оглядаючи свою щойно поголену пику в дзерколі трюмо. Перед тим, як вийти з хати, мимохіть торкнувся батарей – як завжди ледве теплі. Глянув у вікно – вже потроху розвиднювалося.

Ідучи вниз по сходах, згадав раптом листа від друга, що отримав учора. Лист як лист, звичайний відпис холостяка холостяку. Єдине, що мені не сподобалося в ньому, так це порада, щоб я кидав “писацьку дурню” і “терміново одружився”… Це звучало як  смертний вирок. Далі він писав, що увесь мій твір, який я йому надіслав, “лайно” і нагадує йому, цитую, “…агітку, прокламацію неука, котрий ще й сповідує незрозумілі ідеї, як більше схожі на маячню п”яного аборигена…”. Художнього, пише він, у моєму творі і не ночувало. На це я міг би висловити йому думку, що мистецтво – оцінка минулого з позицій сьогочасності і майбутнього, в позитивному чи негативному висвітлені, також з позицій сучасності – і чим вразливіша, чуттєвіша душа творця, наскільки гармонійніше взаємопроникнення, стикання його інтелекту з його духовністю, тим кращим є твір митця… Оце я видав!.. Нічого не можу сказати з приводу своїх творінь, але те, що я не зацікавив лєпшого друга своїм  твором – факт незаперечний. До того ж, він не визнає іншої літератури, окрім московитської. А це вже ідеологія і політика… До біса політику!

Вже зовсім розвиднілося. Було хмарно і досить таки прохолодно. Всуперч усім прогнозам, зима видалася цьогоріч не морозною і сніжною, а слизькою і з дощами, дуже брудною. Атож! Вже лютий місяць, а снігу – пухнастого, білого, в веселому кружлянні – ще й не бачили. Зранку ото припорошить злегка, а вдень зійде грязкими потоками кудись під місто і – все, наче пізня осінь, а не зима – тоскна, мокра і гола. Якщо ж згадати ще й про вседержавну вбогість і злидні, доведених до жебратства людей – можна собі уявити, як у такій державі люди зустріли Новий рік. Бо ж свято пришкандибало, під парасолькою ховаючись від дощу. І недоречною стояла ялинка, яку спорудили з соснових гілок, що були устромлені в високу металеву трубу. Колюччя те стирчало урізнобіч і нагадувало – зовсім не ялинку новорічну! – а відчудженого і самотного дикобраза, якого виставили на оглядини на головному майдані міста. Вітер ліниво торсав на колючках паперові гірлянди з різнокольоровими прапорцями, штовхав і крутив пласкі утерті картонові іграшки, дякі з них він зривав і ті падали, бебехалися у калюжі, розмакаючи у багнюку. І сяя штучність була  непотрібною, та всеж нарікалася святом. І похмурі люди стовпичили біля псевдоялинки, товклися і мокли під імжею, а як відчинялися наче брами двері будинку культури ім. Ілліча, швидко входили у будівлю, швидко отримували подарунки і швидко розходилися по хатах… Отака вона, зима цьогорічна: у природі, так би мовити, взагалі – її, по суті, і не було, а от у природі людській – лютувала щосили. І навіть салют, дарований мерією у Новий рік городянам, не викликав у людей ані радості, ані захоплення – замість усмішки сюрприз від мера викликав лише озлоблений оскал мешканців міста.

Тролейбусом я не поїхав – вирішив пройтися пішки. Вулиці виглядали жахливо: знищено пам”ятки і пам”ятники, на багатьох вулицях стирчали пні порубаних і спиляних дерев, будинки, обшарпані і брудні, з огидою і зненавистю дивилися на перехожих своїми вікнами,  траплялися часто зовсім поруйновані, розтрощені вщент будівлі, скрізь гори будівельного мотлоху і сміття, перевернуті ларки, а ятки і крамниці – колись такі охайні, світлі і чепурні – з вибитими вікнами і без дверей слугували притулком для бездомних і знедолених, повалені стовпи з обірваними дротами лежали прямо на чимось пропаханому асфальті хідників… – але, разом із тим, все оце було настільки звичне оку і за останні роки стало таким необхідним доповненням до краєвиду, що прибери його, усунь, наведи порядок, дай усьому лад – одразу стане у місті не затишно, дискомфортно на вулицях.

Одна дивина привабила мою увагу – високі паркани у самих неочикуваних місцях. Так от в них розсовувалися дошки і за ті паркани входили люди, наче утаємничені в откровення Господнє. З цікавості і я пірнав у ті лази… Чого там тільки не було!!! І шикарні крамниці на усі смаки, і туалети, що більше нагадували салони краси своїм комфортом і облаштуванням, і ярмарки, і кінотеатри, і дискотеки, і клуби фанів спорту і попси, і ресторани з повіями і наркоманами, і казіно, в яких крутоголові байдужо програвали тисячи і мільйони у гривнях і доларах, був там і луна-парк з чортовим колесом, мериканськими гірками та іншою різновсякою чудасією, був і шапіто-цирк з міні-звиринцем, за гратами якого сиділи один ведмедь, одна лама, слон і кілька вертлявих мавп… – коротше кажучи, усе карнавальне життя міста вирувало саме тут, за “комерційними” парканами, де краяни відволікалися від ідіотизму буденщини, витрачали тяжко здобуті гроші і робили свій маленький бізнес. До речі, ось і відповідь, куди поділися порубані та спиляні дерева – на спорудження парканів.

Я лише дивувався, як раніше не помічав такої дикої архітектури!?. І над усім стояв  радісний і веселий дитячий сміх, діловий гул людського стовпища, потужна злива музикальної какафонії… Куди мої очі дивилися? Може, двомісячне перебування у лікарні загострило саме зараз мою увагу на цих “дивах” людської вигадки. Так, це справило на мене враження і водночас було мені не зрозумілим: навіщо, питав я у самого себе, і чому саме у такий спосіб?.. З якоїсь причини це явище – запарканна комерція – викликало у мені відчуття важкості нездоланної, непідьомної порожнечі… Авжеж, порожнеча, її важкість. Наче щось зникло важливе у місті, а утворена таким ось чином пустеля гнітила розум і свідомість, тисла на душу до задуру сумління, яке закликало мене у чомусь покаятися, бо я винен, я завинив перед громадою, перед усім людством. Пустеля ця наче мордувала мене фізично, мучила і знущалась наді мною з такою жорстокістю, що я не міг зрозуміти за що і навіщо мене так покарано?.. І я не міг оборонити себе, відповісти щось собі заспокійливого, дати собі раду… Я перетворився у розгублене, безпомічне м”яло, споглядаючи цей місцевий дотеп, цей парканний винахід…

Щодо лікарні. Потрапив туди по своїй глупоті – схотілося допомогти хлопцеві, якого гасили три амбала. Я трохи там щось возбухнув, сіпанувся було, навіть тицнув когось там кулаком, але… Чийсь удар по мізкам був нищівної сили – в очах у мене пирскнули іскри і світ померк. Одразу ж я отримав сильний удар ногою в груди, від якого я поточився, впав, вдарився об щось потилицею і знепритомнів. Отямився вже у лікарні. Там сказали, що мені поталанило і я відбувся легким струсом мозку, але у лівій частині грудної клітки зламано два ребра – трохи б вище і мені настав би капець… Втішили мене лікарі.

Блукаючи містом, я і не помітив, як засмоктало мене у загальний людський вир, з яким то пірнав за чудернацькі паркани, то виринав звідтіля. А день вже перевалив за половину. І якби не випадкова зустріч зі знайомою, з якою в мене не вийшло колись роману( що тому стало на заваді, вже і не згадаю), то мій вихідний день так і завершився би нічим, як і всі інші. Але ми домовилися про вечер на двох у ресторані готелю “Лотр”. У кращому ресторані міста, між іншим. День одразу  наповнився значущистю романтичного очикування і навіть надіями на кохання.