Зима не зима,а любові нема.
Не смішно,не сніжно лише марнота.
Зорі мов очі,запалюють ночі
Колише мрії у снах самота…
Я бачити хочу, я вірити хочу
Як прийде зима й замете все довкола.
Бажання ,неначе молитву ,шепочу
Аж серце щемить від тихого болю.
Та знаю, під ранок,якоїсь там днини
Почнеться казкова зимова пора.
І кожен у колі своєї родини,
Зустріне найкращі у світі свята.
І будуть почуті твої бажання,
І мрії твої здійсняться за мить,
Увірветься у серце твоє кохання
А душу зима звеселить…

Зима ніяк не кориться весні…
Не хоче люта впасти на коліна:
Морозом вкутує весняні дні —
То заметіллю у поля полине,

То льодом обійме кусок землі,
Притрусить снігом по брудних калюжах,
Не дасть ожити бруньці на гіллі, –
Чаклунка біла ще достоту дужа.

Вона так довго сіяла красу:
Узором білим вкрила синю річку,
Вплітала срібло у степів косу,
Закутувала в віск тополі свічку,

Сплела накидки пустунам-вітрам,
У небо кинула густу мережку,
Снігуроньку наповнила життям,
Новому рокові втоптала стежку,

Крижинки ніжно-сніжні роздала
Усім красуням-гілочкам для втіхи,
Долини в білі шуби зодягла,
Розвісила бурульки попід стріхи…

Зима-білявка безліч срібних шат
Так щедро світові подарувала —
Аж тут грайливо, кроками невлад
Весна-пустунка в поле прискакала:

Галопом на гарячому коні,
Згубивши в калабанях всі підкови, –
Стоптала геть мережки крижані,
Скропила теплим дощиком обнови,

Розлила повінь, граючись в ріці,
Дерева напоїла теплим соком,
Шпака принесла на брудній руці,
Розбила землю, не змигнувши й оком!

Тепер зима кляне все довший день,
Міцним морозом ще війне ночами…
Та вже під відгомін дзвінких пісень
Весна до сонця припада устами.