Косили клени дощ, лякали ніч.
Сумні думки плели комусь дорогу.
А ранок вишив світ ясний мені.
Смішний і щирий. Як дитя, нівроку.

Посіяв квітень жовтий сміх кульбаб.
Згубила крила птаха в пізнім сонці.
І стерла в попіл день вітрів журба.
Метелик неба згас і спить в долоньці.

Зранку блюз дощу римує в серці осінь.
Вчу напам’ять сум очей коханих досі.
П’ю хмільне вино зелене травня легко.
Цвіт бузку не святить небо. – Ти далеко.

Тліють в сонці весни. Нам цвісти упору.
Ми серцями разом. Тільки, жаль, – не поруч.
Дощ між нас шукає рідні ритмоструми. –
Джаз думок єднає. – Досить смутку й суму!

Мати іграшки складає, сина трохи лає:
В тебе, каже, зовсім, Славку, совісті немає.
Той зітхнув, з-під лоба глянув. Шепче їй, хитренький:
– Ти її не бачиш, певно. Схоже, зір слабенький.

Син прибіг малий до мами:
– Хочу я такого!
Як у книжці щойно бачив,
коника морського.
Мама каже: – Дай-но гляну
книжку на хвилинку.
Врешті-решт сміється тихо:
– То лиш зебра, синку!
А чому морська для тебе,
хлопче, ця конячка?
– В неї, мамо, як і в тата,
в смужку є тільняшка.

ВГАДАЛА
Мама загадку згадала. Кличе враз Іринку:
– Що такий же колір має влітку і узимку?
Доня ляпнула таке їй. Аж на лоба очі:
– Що тут думать. Знаю точно. Певно, мамо, гроші.
ДЕСЬ ТАМ
– Де вів бій Богдан Хмельницький? –
Вчитель наш питає Гриця.
Глянув той, як хан чужинський:
– Певно, на сторінці тридцять.
ХИТРУН
Вчивсь Петрусь у третім класі.
Хліб купляв у магазині.
Каже жінка враз на касі:
– Став дорожчим хліб віднині.
– Саме нині? От халепа!
Той усі кишені витряс.
Знов додому бігти треба.
Що ж таке придумать хитре?
Він хитнув, зітхнув глибоко.
Настрій став якийсь неважний.
Вмить примружив хитро око:
– Дайте-но мені вчорашній!
ІДЕЯ гумор
Каже вчитель учню:
– Пишеш гірше й гірше!
Є помИлок грубих
в тебе значно більше.
– Грубих буде менше!
– є ідея в Міші.
Певно, треба букви
всі писать дрібніші.
ВСЕ ПРОСТО
Мати каже: – В чому справа?
Петрик вчиться ліпше.
Ти ж таки у мене, синку,
був завжди мудріше.
– Все тут просто. – каже Ігор.
Пальцем в лоба тиче. –
Вчиться краще. Бо від школи
Петі значно ближче.
– Як то так? – питає мама.
– Так же не буває!
Поки я дійду додому, –
все позабуваю.

НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБИТЬ
– Хочу я спитати, – просить мати в Люби. –
Є ж якісь уроки, що найбільше любиш?
– Що тут думать довго. Це просте питання.
Я найбільше люблю в нас урок останній.

ТВОРЧИЙ
– Я, напевне, дуже творчий.
– каже Владик Олі. –
Мати кожен день торочить:
що ти витворив у школі?
БІЛЬШЕ
– Дайте нам горішків жменю. –
просить внук дідуся.
– Он, горішки на столі є.
Хлопче, не лінуйся.
Дідо каже: – Сам візьми-но,
ти, онучку, ліпше.
– Краще ви, дідусю, дайте.
Ваша жменя більше.
ТАЛАНТ
– Син приходить часом сонний, в’ялий він доволі. –
Каже якось батьку вчитель у музичній школі.
Тато радий: – То є добре! Сумніву немає!
Це у нього, щоб ви знали, мій талант дрімає.

– Маю мрію, чесне слово,
давню і жадану. –
Каже якось пізно ввечір
друг Петро Богдану. –
Хочу з вітром , гонорово,
їхать, як мужчина.
На своїй, хорошій, рідній,
якісній машині!
Той почув. На лоба очі:
– Що ти мелеш зп’яну?
Де знайти ту класну, добру
«тачку» вітчизняну?
Став Богдан сміятись: – Петре!
Знай. На наші ями
лиш коняку добру можна.
Або джипа «хаммер».
– Що сміятись, як не знаєш!
Сядь собі й не рипайсь!
Я на тій машині можу
«взути» навіть джипа!
Щось знайти тепер, – раз плюнуть!
Не проблема дуже.
Але, певно, не дадуть нам
поганяти, друже.
Тільки спробуй уявити
ти собі, Богданку. –
Всі стоять, а я «шурую»
попри них на танку.

Гнат в кафе забіг поїсти. Вліз без черги нагло:
– Перше, друге, хліб, компотик. В мене часу мало!
Сів. Черпнув той суп з гороху. Не обід, а мука.
Раптом – глип: а там щось темне. Певно, схоже, муха!
Крик підняв такий, що й годі: – Де той кухар клятий?
Я йому той суп за шию зараз хочу вляти!
Поруч хлопець гриз салатик. Хрумкав сильно дуже.
Гнат йому тарілку тиче: – Глянь сюди-но, друже!
Той уважно вивчив блюдо – що воно наочно.
Каже: – Я комахи знаю. Це не муха. Точно.
Гнат у шоці. Аж посинів. Крикнув що є духу:
– Що! Та я! Та ви! Та годі! Хто підкинув муху?
Збігся люд. Якісь студенти. Різних типів маса.
Хлоп тарілку взяв, як прапор. Звіром глянув скоса.
Ту комаху в ложці носить. Суне всім під носа.
Хтось регоче: – Певно, супчик зовсім негарячий.
Бач, воно ще рухи робить. Плаває неначе!
В Гната очі кров залляла. В горлі щось застрягло:
– Як так можна? Хто посмів тут рот відкрити нагло?
Як воно тут плавать може? – той як гримне басом.
– Як та як. Пливе, як може. Схоже наче брасом…

В кудлатім диво – полум’ї троянд
Горять твої, кохана, очі.
І вечір тане швидко, мов кальян,
Лишивши нам шаленство ночі.
ПРИСПІВ.
Салют зірок тобі! Цілунків шквал!
Мов сотні сонць, ота кохання мить!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! Хай вічно ці слова
В глибінні неба ангел нам сурмить.

Любові скерцо жде сердець дует.
Шепочем знов слова знайомі.
І кожен з нас вулкан чуттів, поет.
Щасливі ми не знаєм втоми.
ПРИСПІВ.
Салют зірок тобі! Цілунків шквал!
Мов сотні сонць, ота кохання мить!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! Хай вічно ці слова
В глибінні неба ангел нам сурмить.

На ґудзик сонця знов халатик неба.
На ґудзик серця в сховок ледь душі.
На ґудзик щастя я припну тебе до себе, –
Твій усміх, біль, любов і сон вночі.

Ще святять ранок давні верби пізнім світлом,
Плете барвінок швидко свій зелений сон.
В дзеркалах листя лип крадеться сонце зблідло,
І косить рій комах безжально хмар лісок.

Зірки червоні визвірить стара шипшина,
В її колючий смуток впаде дощ вночі.
Вдягає неба шал, як дикий сміх, ліщина.
І клянчать в птахів крила п’яні спориші.