Подорож додому

Скільки часу потрібно людині, аби наважитись зняти маску буденної байдужості? Скільки треба проїхати, щоб збагнути, де саме твій дім? Скільки треба побути на самоті, щоб відчути необхідність чиєїсь присутності?

Ці питання не мали б для мене сенсу ще три тижні тому. Вони і зараз здаються не більше за псевдо філософську прелюдію до розповіді. Але ж треба якось починати…

Далі цікавіше…

Коли картинки починають рухатись і розмовляти

а зустрічі відбиватись в пам”яті

ніби сліди від праски

відокремлюючи класні миті

від СУПЕРКЛАСНИХ

повільно

кадр за кадром

слово за словом

посмішка за посмішкою

перегортаючи

вечірні посиденьки в нічні

а нічні в ранкові

виникає бажання підти прогулятись

абикуди

і неаби з ким

а з цими ж картинками

кольоровими

усміхненими

живими

і коли сонце намагається знайти

своїх клієнтів

виходить це не одразу

бо за деревом дерево

а за деревом дерево

а за деревом дерево

а за деревом дерево

А що ти хотів-Карпати!

І ось коли вкотре зустрічаєш

знайому-незнайому авку

і не зустрічаєш ту на яку розраховував

така секундна нарізка пам”яті

коли прокидається

все зводиться до банально-дивного

відчуття того

що все геніальне-просто

просто треба зголоситись на зустріч

кілометрами долаючи колії

перетинаючи місто за містом

врешті зійти на своїй

врешті побачити всіх…і кожного….

Дмитро Бовдуй

***

Палали гори туманом,

Палали очі життям,

Лилися карпатським чаєм

Вірші з філіжанок.

Дощило за вікнами днів,

Дощило. Гріли слова,

Заплетені нитками рук,

Що стрічають світанок.

Олена Славінська