Як дивно бути не такою.
Зробити щось, чого давно боялась.
Щось неочікуване.
Здивувати саму себе.
Обіцяти, що ніколи вже не поллється дощ, а на наступний день побачити важкі свинцеві хмари.
Обіцяти собі щастя. Потримати його в руках і пустити з неба дощ. Стояти, тримаючи парасольку. Дивитися на щастя інших і думати, чому ж моє не таке?
Чому?
Таке дивне і нетривке.
Щастя моє.
Текуче, як річка й тверде, як алмаз.
Дивне, як думки божевільного.
Туманне і розсіяне, як нічні мрії.
Ідеальне і водночас побите з усіх сторін.
Не вимагає більшого, але хоче кращого.
Вдовольняється усім.
Але…
Не таке.
Моє – і не моє.
Вміє так підійти близько, прошепотіти на вушко «все чудово», а потім… Бах!
Як гарматний постріл. Шум, гам, крики небес…
Все голосне, але мурашки по шкірі. Лазять, добираються до душі і прочісують все навколо.
Ідилія?
Апокаліпсис.
Ти думаєш, що бути божевільною – легко?
Ні. Легко сказати «вибач». Легко поцілувати. Легко плакати. Легко посміхатися. Легко дарувати щастя.
А от забирати – важко.
А знаєш, як це, забрати щастя у самої себе?
Моє – не моє.
«Крейзі» – думають перехожі. Робить те, що ненавидить.
«Дурна» –промовляє власне «я». Вчиться на своїх помилках.
«Ідіотка» – каже серце. Засуне десь далеко свої спогади, забуде. І раптом – бац. Давай, витягуй все на поверхню. Подивимось, що ти там маєш.
Давай. Руйнуй.
Але заново потім збудуй.
Так-так, а ти думала, що будеш жити на руїнах?
Твоє щастя примхливе.
Не хоче бабратись у грязюці.
Не хоче бути не твоїм.
Чуєш? Не хоче.
«Крейзі», забирай назад своє щастя.
Його використали, не дотримуючись правил експлуатації.
Забирай. Відгодовуй. Відбудовуй.
Відвойовуй, в кінці-кінців!
Твоє. Твоє.
Бери.
І йди.
Ніс підніми і йди. Гордо і тільки вперед.
Наче сеанс психотерапії для самої себе.
Слова ллються рікою, дуже гарно.
Неримовані вірші писати іноді важче, ніж звичайні силабо-тонічні..
хм..так…власна психотерапія….під час якої часто хочеться закплакати…
і справді, важче.
дякую за оцінку)