Не знаю як хто, а я не люблю дзеркал. От не люблю і все. Звісно, це не означає, що я ними не користуюся. Користуюся, от тільки не люблю. Мабуть тому, що дзеркало не бреше.
Прокинешся ото, помацаєш тижневу щетину, і розумієш, що треба йти у ванну на поклін до цього шматка скла, щоб воно тобі показало, чи можна ще так іти на роботу, чи вже ні.
Так і є. Дзеркало безжально показує дебелу, місцями з сивиною, щітку на обличчі. А на додачу ще й червоні від учорашньої гулянки очі.
Знов погладшав… А як ти хотів? Бігати ранком не бігаєш, бо коліно болить, а їстоньки любиш. Ото й наїв харю.
Коліно дійсно болить. Травма, вона нікуди не поділася. Однак не бігаю я не через це. Нудно мені бігати. Тому і в тренажерку не ходжу. Ну, не вмію я кілька днів на тиждень по кілька годин тягати залізяки! Таке враження, що час марную. От кум у мене, той може. Тому тільки дай дорватися до штанги. От у нього і прес кубиками, а не так, як у мене, смужками жиру.
А час пливе. Життя, попри все, суне вперед і тільки вперед. Дивишся у дзеркало, а там ніби вже й не ти, а хтось дуже схожий на твого батька. Ніби-то він ото стоїть і думає: «Голитися чи ні?»

Батьки. Загалом-то хлопці старших люблять. Щоправда в підлітковому віці напруга в хаті вище не рідкісне. Ну, з матір’ю ще так-сяк, розмовляти виходить. Завжди можна кліпнути очима, зіграти маленького хлопчика. У крайньому випадку зайвий раз винести сміття чи почистити картоплю. Мати – вона завжди розтане. На те і мати. Підліток взагалі-то підлувата істота, знає, як маніпулювати. Та з батьком складніше.
- Шо ви ото як два барани, ніяк не розберетеся? – кричить мати з кухні.
- Ми розберемося, почекай.
Батько нервово кидає щоденника на стіл.
- Ну як так? Ми ж домовлялися! Раз ти вчитися не хочеш, обіцяєш, а сам нічого не робиш, то й я так буду з тобою. Ніякої вулиці.
- Шо значить ніякої вулиці? – мій молодий організм починає відстоювати «порушені» права.
- А те і значить. Вдома сиди.
Батько виходить з кімнати. «Ах так? Значить вдома? За ту дебільну двійку по географії? Добре, тату! – у голові починається буря, яка щосекунди набирає обертів. – Не треба тобі такий син? Не любиш мене, не сприймаєш таким, який я є? Соромно тобі за мене? Ну, значить, так і буде».
Зараз модно казати, що конфлікт поколінь у чоловіків неминучий. Стільки хлопців через щось подібне тікали з дому. Тікав і я. Одного разу взимку вибіг з хати лише у майці, спортивних штанях і шкарпетках. Гупнув дверима так, що ті ледь не випали з петель, і розчинився у темряві. «Сховали черевики та куртку? Ну й добре. Все одно по-вашому не буде. Не можу так жити. Краще вмерти!».
Було десь близько десятої вечора. Я перебіг подвір’я і вискочив на вулицю. Як на біду, до зупинки саме підійшов трамвай. Не думаючи, я вскочив у задній вагон і плюхнувся на сидіння. Гори все синім полум’ям! У вагоні було порожньо. Ніхто не сів і на наступній зупинці. І на наступній теж. Що було далі, пам’ятаю погано. Після викиду адреналіну я почав замерзати. Пам’ятаю лише, як порожній трамвай їде кудись у темряву, у вікно б’ються сніжинки, а віки стають важкими-важкими. Хочеться закрити очі і більше ніколи не відкривати. «Не хочете сина? Ото ще поплачете у мене на могилі..».
- Ну як так можна, га? – батько сидить біля мого ліжка. – А якби тебе не знайшла вагоновод? Ти ж ледь не замерз. Чим ти думав?
Соромно. Дивитися батьку в очі не хочеться. Я відвертаюся до стіни.
- Вибач, тату. Якось все вийшло по-дурному. Я думав, що такий вам не потрібен.
- От як ти можеш таке казати! – батько нахиляється і обнімає мене разом з ковдрою. – Ти знаєш, як я перелякався? Я думав, що не знайду тебе. Увесь район на ноги підняв. Мама ледь не здуріла.
Я відчуваю, що у себе на шиї вологу. Що це? Батько плаче? Не може бути! Мій батько плаче?
- Тату, ну не треба, вибач мені.
- Це ти мені вибач, – батько витирає сльози, – знаєш, сину, ти мене зараз може й не зрозумієш, однак повір. Я нікого в житті так не люблю? як тебе. Бо ти – це я, розумієш? І я не хочу, щоб ти повторював мої помилки, наступав на граблі, на які можна не наступати. Саме тому я й кричу на тебе, виховую. Бо я боюся за тебе.
Звісно, тепер, через багато років я добре розумію батька. І чому сварився за оцінки, і чому на вулицю не пускав і одяг відбирав. А тоді я просто прихилився до нього і розплакався. Так і сиділи вдвох, рюмсали, допоки не зайшла мати і нам обом стало ніяково. Чоловіки ж не плачуть.

Нема вже батька. І давно нема. Тож у дзеркалі таки не він. Де той клятий станок подівся? Найбільший прикол у житті – намазатися піною для гоління, а потім шукати бритву. Піна розлітається пухнастим снігом по всій ванній. Зараз дружина розкаже, хто кому Рабинович. Ну, звісно, засрати ванну – діло двох секунд, а прибирати їй. Клятий станок. Таки порізався. Так, чим би заклеїти? У того, хто почав голитися ще в Радянському Союзі на запитання «чим заклеїти?» відповідь одна: газетою. Так, відірвеш невеличкий клаптик, приклеїш до порізу і спостерігаєш, як він набирається кров’ю. Потім він висохне, відпаде і все – лікування завершено. А зараз чим? Газет я не виписую, все в Інтернеті прочитати можна. Хіба туалетним папером? Тільки ж він тому і називається туалетним, що не живе у ванній. О! Що це? Дружинині ватні серветки? Написано «для макіяжу». Підходить. Відриваємо шматочок і робимо все, як з газетою. Красавчик, тепер хоч на побачення.

До речі про побачення. І до речі про перше. У кіно та серіалах зустріч між чоловіком і жінкою – це завжди пригода, історія. То він її від бандитів рятує, то вона його з наркоти, чи якогось іншого лайна, витягує. Ще краще, коли обидва супергерої чи спецагенти. А в реальності? Ото питає дитина: «Як, тату, ви з мамою познайомилися?» І що казати? Що сиділи в компанії, пили винце, потім ще докупили горілки і понеслося? Таку історію дитині ніхто не розкаже, бо й дурню зрозуміло, що для малюка батьки – це святі люди. Тож почухає батько потилицю і набреше щось красиве й романтичне. Набреше і забуде. А дитина, вона ж як губка, все сприймає, наче всмоктує. І не лише всмоктує, а й вірить.
Потім дитина виростає, почитає роздивлятися протилежну стать, аж раз, і вже сидять хлопець з дівчиною у компанії – винця випили і назріває момент, коли час іти за горілкою. Ну, щоб розкутіше почуватися. А в головах парочки думки ой які неромантичні.
«Гарний хлопець, – дума дівчина, – може це доля? Мо’ це й є той єдиний, на все життя, принц на білому коні? Хоча ні. Принци так у житті не з’являються. Оно мої батьки. Їхня зустріч була ого-го якою романтичною, а у мене? Отак буденно? За пляшкою?»
«Невже це вона? – собі думає парубок. – Та, з якою можна провести усе життя? Так, ззовні дуже гарна. І гумор мій розуміє. І слухає уважно. Та хіба та єдина з якою потім вік вікувати може ось так сидіти за винцем у чужій хаті і компанії?»
Врешті-решт все звісно розрулюється. Парубок біжить за пляшкою, яку в результаті навіть не відкривають. Далі розмова до ранку. Прогулянка на світанку, перший поцілунок, одним словом, як у всіх. І весілля. Не у всіх, звісно, однак у більшості, адже більшість дійсно знаходить свою половинку. З’являються діти і знову все по колу. Ну, не може батько чи матір розповісти дитині нецікаву або банальну історію про кохання.

Так, треба закінчувати ранкові процедури. Вже діти прокинулися, зараз будуть тарабанити у двері. Не знаю як у кого, а у нас в родині ранок, як у циганському таборі. Усе за принципом – хто перший встав, того і тапки. Згаяв трохи часу, діти прокинулися, і все – туалет і ванна зайняті. Можеш йти каву пити і курити на балконі.

Діти, діти… Мабуть єдине, заради чого варто жити. Щодня, щохвилини жити і долати все, що підкидає життя. Лише з появою дітей чоловік починає розуміти своє призначення. Лише тоді він розуміє мудрість приказки про сина, дім і дерево. Мені здається, що мої діти були зі мною завжди. Звісно я розумію, що це не так, однак якимось дивним чином частина мого життя до них нівелювалася, відійшла на задній план.
- От побачиш, пару днів і ти вже не будеш уявляти, як ти міг жити без дитини, – сказала колись знайома перед самим народженням доньки.
Знайома вже мала дитину, а отже була мудріша за мене. Я не сперечався. Перед самими пологами я взагалі ні з ким не сперечався. Усе моє нутро їв страх. По-перше, за дружину. Бачити, як їй важко, і не мати змоги нічим допомогти було просто жахливо. У голові лише одна думка: тільки б з нею все було добре, тільки б їй не було боляче. По-друге, я дуже боявся за дитину. А якщо з дитиною буде щось не так? А якщо якась патологія? Це ж не хом’ячка завести, це ж на все життя. Третій страх, який окупував мозок, це страх за себе. Чи впораюсь я? Квартири немає, кар’єра тільки-но починається, та врешті- решт, який з мене батько? Що я вмію? Я елементарно боюся відповідальності. Зараз модно, щоб чоловіки були присутні при пологах. Мовляв, це зближує пару, допомагає чоловікові більше зрозуміти дружину. Ну, не знаю. Мабуть не у моєму випадку. Мені й на думку не спало попроситися на пологи. Я б там просто здурів, і в результаті дитина б отримала батька-інваліда на голову. Тому я чекав дома. Сидів у кріслі, як баран дивився перед собою і чекав.
Час розтягнувся, неначе гумка. Аж раптом дзвінок. Опа, четверта ночі! Виявилося, я заснув. Мозок не впорався з нервовим навантаженням і відключився.
- Ало.
- Ну, вітаю, батьку, з донею, – голос дружини слабкий, однак радісний
- Фу-у-ух, коли народила?
- О другій.
- А чого так довго не дзвонила?
Таке запитання у такий момент може задати тільки чоловік. Зависла пауза. На іншому кінці дроту тиша.
- Ау, люба, ти тут?
- Тут. Слухай, ти шо вже п’яний?
А ось це запитання у такий момент здатна задати лише жінка.
- Чого б це я був п’яний? Сиджу тут, переживаю.
- А я по-твоєму гуляла? Оце тільки трошки відійшла і приперлася на пост, щоб тобі подзвонити.
- Та я не те, не кажу, що ти гуляла, просто дві години…
- Татку, не тупіть, і так ледь стою. Все, до ранку. Приходь на доцю дивитися.
Саме з моменту, коли у вікні пологового будинку я побачив доню, життя дійсно змінилося. Я дійсно перестав пам’ятати, як було «до неї». Ще буквально за пів року до цього ми з приятелем, ще не маючи дітей, пили пиво у парку, роздивлялися батьків, що гуляли з малюками і навіть трохи кепкували з них.
- Ото скоро дружина народить, – казав товариш, – і ти теж будеш, як вони. Тільки й мови «а моє сьодні попісяло, а моє добре покакало, а моє вміє дульку татові скрутити». Сміх!
Тоді те, що батьки тільки й розмовляють про своїх малюків, дійсно здавалося смішним. Однак, товариш був правий. Я дійсно став таким. І мене більш за все на світі турбувало, як дитина покакала, чи попісяла, і коли саме вона вперше скрутила дулю.
Ростуть діти. Звісно, не без болячок та проблем, а таки ростуть. Ростуть ті, хто буде жити після мене, і від цього мене особисто розпирають гордощі. Ще б пак! Ідеш вулицею, ніби молодий ще, кров з молоком, а поруч доня красуня і синуля молодший, який вже майже наздогнав тебе у плечах. У такі моменти в голові крутяться слова із пісні Боярського: «Спасибо за сына, и-и-и за дочь». Варто частіше говорити, щось таке вголос дружині.
Насправді всі чоловіки дякують своїм коханим, однак дуже рідко роблять це вголос. Нема щоб отак підійшов, обійняв без причини, чмокнув і сказав: «Дякую, рідна». З роками ніби й соромно якось. Вона ж і так все знає. Вона дійсно знає, якщо й досі поруч. Однак, такі речі, як увага, не мають віку або строку давності. Треба сьогодні не забути подякувати. Підійти так, тихенько, обійняти за талію і у шию губами тицьнутися. «Дякую серденько!». Потім розвернути і поцілувати. Квітів ще можна купити, Чи ні, на квіти грошей немає. А колись завжди на квіти знаходив. Отака правда.

Так все, вихожу. Не гупайте! Так, щітку сюди, станок туди. Протерти рукомийник, бо піни й правда до біса порозкидав. Все. Час вшиватися. Відчиняю двері. Привіт, доню, привіт, сину! Як спалося? Що снилося? Часу немає? В школу спізнитесь? Ну, тоді потеревеномо пізніше. Ставайте до вмивання.
Так. Тепер кава. З цигаркою. Взагалі-то я важко уявляю свій ранок без кави та тютюнового диму. Дружина вже налила чашку. «Дякую, люба». Тепер на балкон. Чвирк запальничкою, ковть з чашки і краса. Доброго ранку, новий день! Кх-кх-кх, закашлявся. Клята осінь, не дай Боже захворіти. Що за життя? Щороку, як температура наближається до нуля, про себе нагадує гайморит. Тому мабуть у діагнозі і сказано «хронічний», що від нього не втекти. О. Шморгнув носом. Погано. Не хочеться хворіти – попереду вихідні.

Загалом, болячки чоловіка страшать більше, ніж може здатися. Будь-яка хвороба, від банальної простуди до, не дай Боже, геморою чи простатиту, перекреслює образ супергероя, яким кожен з самого дитинства себе відчуває. І не важливо хто ти, президент, чи сантехнік, болячка б’є у найбільш вразливе місце – вона б’є по самолюбству. Не може сприйняти мозок чоловіка: ну, як так, здоровезний бугай, а ходить по квартирі у старих штанях і капцях, сякається у шматок старої наволочки, п’є чайок і гундосить, неначе мала дитина! Гидота. Єдині хвороби, які чоловік ще може сяк-так сприймати, це венеричні. Ні, звісно, він не хотів би захворіти чимось подібним, однак сприймає ці хвороби із розумінням. І слово ж яке придумали для таких хвороб «венеричні», тобто від Венери. Тобто, від жінки. А раз від жінки (видає підсвідомість), значить нормуль. Проти жінки не попреш. І скиглити не будеш.
- Де це ти ти був? Давно тебе не видко, – двоє підлітків увечері цідять пиво на дитячій гірці.
- О, це довга історія.
Завмираю неподалік, закурюю, ніби когось чекаю і прислуховуюся. Розумію, зараз почнеться найцікавіше. Сам колись був підлітком.
- Був у вендиспансері, «тріпака» лікував.
- Да ти шо, серйозно?!
- Та, велике діло. Підчепив випадково.
Хлопці замовкають. Кожен думає про своє. Один про те, який же у нього товариш багатогранний, от вже й «тріпаком» переболів. Той, що насправді провалявся дома з ангіною, думає тільки про те, щоб товариш бува не почав розпитувати подробиці, бо насправді про «тріпак» знає не багато.
Те, що у хлопця була ангіна, я знаю напевно. Він живе двома поверхами нижче і його мати забігала до нас, радилася з дружиною, чим лікувати. Однак ангіна – то звичайні червоні гланди, температура, кашель. Одним словом, ніякої романтики, один сором. А «тріпак» – це зовсім інше. Навіть, якщо не брати до уваги, що це щось дуже доросле, і тупаку зрозуміло, що його можна підхопити лише гарно провівши час. Отак і сидять, хлопці, мовчать і смокчуть пиво. Причому холодне. Я докурюю і не витримую.
- Віть, ну шо ти холодне пиво смалиш, давно не хворів?
Парубок від несподіванки аж сіпнувся.
- Та я…Та воно…Не холодне.
Добре хоч вечір, і він не бачить, як я сам собі посміхаюся. Кинувши недопалок, завертаю до парадного. З гірки долітає голос другого хлопця.
- А що «тріпак» і від пива може бути?
Ото навіщо було ляпати? Ти ж сам, дядьку, такий, ніколи не зізнаєшся, що хворієш. А взяв, і хлопця ніби вдарив. Тобі не все одно, що він розповідає? Отакі ми, чоловіки. Своє ховаємо, а чуже, навпаки, намагаємося викрити. Самці, вони і є самці. Навіть підсвідомо принизив іншого самця, і ніби сам в своїх очах виріс. А я не такий, мне хвороба не візьме. Смішно це все.

Все, братва, тато на роботу. В прихожій ураган. Діти копирсаються у кучі з портфелів та черевиків. Чмок, чмок, кого встиг. «Все, люба, на зв’язку, коли що треба, телефонуй». Виходжу з квартири. Так. Кішка не вискочила слід? Ніби ні. Причиняю за собою двері. Телефон є, гаманець є, цигарки на місці, ніби нічого не забув. За спиною клацнув замок. Аж тіпнуло. Звук, коли залізний язичок заходить в паз, не сплутати ні з чим. Металевий такий, дзвінкий. Клац, і неначе з’явилося два окремих всесвіти. Один тут, де ти, а інший там, за дверима.

Найбільший страх чоловіка називається «поцілувати двері». Уявіть. Іде собі чоловік з роботи, насвистує щось. Заходить у парадне, кива консьєржці. Все як завжди. У поштовій скриньці газетка і купа реклами. Так, газетку беремо, рекламки кидаємо у завбачливо поставлене консьєржкою відро. Ось і ліфт. Їдемо.
І ось чоловік вже у себе на поверсі. Витягує з кишені ключі. Тиць у замок. «Не зрозумів. Що таке? Ключ не підходить. Та бути не може». Тиць-тиць. «Точно не підходить». За ці кілька секунд в голові чоловіка, неначе діафільм прокручується усе, що могло призвести до такого повороту подій. А ось вже й рідний голос дружини з того боку дверей. Рідний, однак такий холодний, неначе крига.
- Це все. Я втомилася. Я більше так не можу. Йди геть.
Страшнішого і уявити не можна. Звісно, у кожного чоловіка, який хоч раз у житті «цілував двері», своя історія. Однак, принцип один: щось у житті пішло не так і твоя половинка зробила вибір. Вирішила, що без тебе краще, ніж з тобою. Далі можна сперечатися, лаятися, можна навіть дійти згоди, помиритися й знову жити разом, однак цього моменту, коли ти тицяєш ключем у замок, а він не підходить, забути неможливо. Ключ, який не підходить до отвору – це майже по Фрейду. Мабуть у житті немає нічого більш принизливішого. І тому чоловіки ховають цей страх далеко-далеко у підсвідомість.
Кажуть, зізнатися самому собі у страхах – означає побороти їх. Звісно, я боюся «поцілувати двері». І не тому, що відчуваю за собою щось таке, що може призвести до такого «поцілунку». Зовсім ні. Просто, якщо такого страху немає зовсім, це означає, що немає і сім’ї. Немає нічого того, що ти боїшся втратити. Якщо ти не боїшся поцілувати двері, це означає, що глибоко в душі тобі начхати і на свою половинку, і на дітей, якщо вони є.
Тож я боюся. Дуже боюся. Боюся настільки, що навіть не ношу з собою ключ. З самого початку свого подружнього життя. Дружина мабуть до кінця й не розуміє, чому я завжди без ключів. Це така своєрідна боротьба свідомого і підсвідомого. Звісно, це не перекреслює можливість «поцілунку» дверей. Однак унеможливлює тицяння ключем у новий замок, а отже допомагає якось жити з цим страхом.

А от і подвір’я. Розмальований якимсь малюком асфальт, запарковані сусідами машини. Праворуч берізка, ліворуч невеличкий магазинчик. Все настільки знайоме, що здається можна перетнути подвір’я навіть із заплющеними очима. Ще б пак! Триста шістдесят п’ять днів щороку я бачу це подвір’я – і вдень і вночі, і взимку і влітку. Однак, зараз щось трохи не так.
- Сусіде, цигарка є?
- І вам, доброго ранку, тьоть Галь.
Консьєржка. Обличчя заплакане. Руки тремтять. Цигарку то цигарку. Без проблем. І запальничку? Ну, звісно, у гарного курія нема, як завжди… Знов мабуть з чоловіком посварилася. Бо в принципі вона не палить. Тільки коли нервує. Яке сьогодні число? Ага. Напевно у нього вчора аванс був. А раз аванс, то мабуть були розборки. Як він там друзям своїм каже: я її не б’ю, я її вчу? Викладач довбаний. Ну, добре. Ось ще одна цигарка. Хай буде запасна.

Наслідки сварок між подружжями показують у новинах чи не щодня. То він її вбив, бо задовбала, то вона його зарізала, бо не могла більше терпіти знущання. Питається, якого біса було жити разом, доводячи один одного до межі? Любов? Б’є, значить любить? Дурня. Більшого ідіотизму я ще не чув. От заведіть собаку і лупцюйте її щодня, причому «з любов’ю». Буде вона вас любити? Навряд. Рано чи пізно їй така «любов» осточортіє і вона на вас кинеться. То невже людина тупіша за тварину?
- Не розумієш ти нічого, – каже дружина, коли я в черговий раз матюкаюсь, побачивши по телевізору море крові, – а може вона терпіла його, бо їй іти нема куди? Куди вона з дітьми б пішла? На вулицю?
- Ну, а так краще? Йому ніж у серце, сама в тюрму, а діти йдіть, куди хочете?
- Я не виправдовую, я лише кажу, що різні в житті обставини бувають.
- Ну, ми ж з тобою теж не янголи, всяко буває, лаємося і все таке, однак за ножі не хапаємося.
- За ножі нє, а в принципі, якщо покопатися, то є образи, які я особисто забути не можу. Зрозуміти можу, навіть вибачити можу. А от забути ні.
От і маєш. Сидиш після такої розмови і думаєш, що саме ти такого начудив, що вона не може забути? Звісно, було. Було і не раз. Сварки, крики, однак ми ж щоразу доходили згоди. Випустивши пару, сідали і розмовляли. Потім мирилися і ніби все стиралося. А бач, не забула. Кажуть, що людина погане взагалі пам’ятає довше ,ніж гарне. До чого це я? А, бійки. Бійка між чоловіком та дружиною – це вже занадто. Я дружину ніколи не бив. Хоча ні. Брехня. Було один раз. Спросоння. Наснилося, що з якимось парубком махаюся. Причому сон був напрочуд реальний. І от парубок як зацідить мені в обличчя, аж кров пішла. Ну я розмахуюся і йому в пику з усієї сили. Ба-бах! Аж раптом прокидаюся. Поруч на ліжку дружина тримається за обличчя. В очах сльози.
- Ти що робиш? За що вдарив?
А я ще наполовину уві сні, погано розумію, що до чого.
- От гад, – кажу, – зараз я його падлу доб’ю.
І намагаюся знов заснути. Та хіба заснеш. Відкинув подушку, обійняв кохану, пригорнув. Вона плаче, нічого не розуміє. Спала собі бідолашна, щось там уві сні дивилася. Аж раптом отримала удар у щелепу.
- Вибач, сам не знаю, як все сталося.
Починаю пригадувати рештки сну і розповідати їй усе. Вона посміхається, та сльози все одно течуть. Боляче ж. Цей випадок згадуємо частенько. Звісно, сміємося. Хоча страшнувато отак ні за що взяти і влупити кохану людину.
- Якщо навіть ти мене побив, хоч і спросоння, то що про інших казати, – дружина вимикає телевізор. – Люди різні. Не вміють розмовляти. Взагалі культура сварки у нас взагалі відсутня. Отож і розпускають руки, потім за ножі хапаються.
Культура сварки… Цікаве словосполучення. На перший погляд одне слово суперечить іншому. Або культура, або сварка. Однак, якщо подумати, то все правда. Культура – це ж не лише походи до театру чи новели Мопассана. Культура – поняття широке. Саме тому шлюб між дояркою і викладачем фізики в інституті приречений на провал. Навіть, якщо в теорії вони зустрілися і покохали один одного, нічого не вийде. Різний світогляд, різне оточення, вподобання. Взагалі, інші світи. Я довго не міг зрозуміти, що таке нерівний шлюб. В книжках, так там панич з кріпачкою нормально собі любляться, жертвують усім і залишаються разом на все життя. Однак, то книжки. В реальному житті після періоду, коли він і вона увесь час не зводять очей один з одного, настає період, коли вони мають нарешті відвести погляд і принаймні подивитися в один бік.
Ось тут і починаються проблеми. Не можуть двірник і вчителька історії дивитися в один бік. Такого напрямку не існує фізично. Кінець історії. А якщо не кінець, то той з пари, хто культурно вищий, звісно, спробує підтягти половинку на свій рівень. Та тільки це неможливо. Особливо, якщо різниця у статусах суттєва. Це як у казці про золоту рибку. Ким би не хотіла стати баба, а по суті увесь час залишалася собою. Ти на неї хоч шубу надінь, хоч брульянти, а виховання, ставлення до життя не зміниш. Тож врешті-решт мудріша, розвиненіша, інтелігентніша половина родини поступово скотиться до культурного рівня свого обранця. А на цьому рівні вона завжди програє. На цьому рівні вже ні про яку культуру сварки не йдеться. Я часто думаю, наскільки мені пощастило, що я з дружиною, як то кажуть, одного поля ягоди. Оце пощастило. Дійсно. По справжньому.

Ох і ранок! У голові, як на базарі. То все дзеркало. То воно так впливає. Ану, стоп. Так, де ти мій телефончик?
- Ало, я сьогодні буду на годинку-півтори пізніше, добре?
Гарна у мене робота. Не завод, де вхід і вихід по гудку. Затримаюсь увечері трохи, якщо не встигну все зробити. А тепер малюємо план Бабаросса. Перше. Сюрприз дітям. Зараз вийдуть, а я їх у школу відвезу. Де тут у мене у мобілі номери таксі? Ага, ось. Добре.
- Можна машинку на найближчий час? Адреса? Пишіть.
Так. Це є. Тепер друге. Згадати, де продаються квіти. А тут і гадати нічого. Ларьок прямо біля школи, ми ж там завжди купуємо квіти на 1 вересня. Оце діло. Ну, і третє, найголовніше – швидко додому. Ото сюрприз, так сюрприз! Уявляю очі дружини, коли я заявлюся назад та ще й з квітами. Частіше Новий рік буває, ніж таке. Та й взагалі, чи було таке? А, значить буде ранковий секс. А що? Нам жеж не по сто років. Не можна втрачати жодної можливості. А то все життя щось відкладаєш на завтра, аж гульк, а завтра все – у дзеркалі вже й не ти…
Дзеркало не бреше.