Завантаження ...
Присвячую Олександру Анісімову -
«історику, журналістові, літератору, спортсмену, комсомольцю і просто гарній людині 
Чемпіону Берліну по тенісу».
Журналістові, який знав, поважав, а часом і захищав свій рідний Київ і прожив у ньому майже 51 рік.
Вітер рвонув комір куртки і загнав кудись вниз, аж на спину, кілька холодних дощових крапель. Бр-р! То був момент, коли виходиш з теплого парадного і перетинаєш межу між затишком і вуличною круговертю, що січе обличчя холодними, майже крижаними крапельками.
Ненавиджу жовтень. А надодачу й листопад. Як можна любити осінь? «Унылая пора, очей очарованье..» Бредятина. Вересень ще так сяк – тепло, дощів мало, бабине літо знову ж таки. А далі суцільний жах.
На роботі мене прозвали Моржем. Був випадок, коли довелося пірнати в ополонку серед зими. О, бачили б мене зараз! Плечі стулені, шия втягнута – шурую подвір’ям у бік ларька за цигарками. Як на мене, то зима – це зовсім інше. Сніг, усе чисте, біле. Та й в ополонку пірнати – це зовсім інше ніж, як ото зараз, брести у дощовій імлі. В ополонку з холоду скочиш, а вода неначе у ванній. Кров по тілу аж бігом біжить. А тут… Знизу калюжі, зверху краплі. Ніс оно моментально почав шмиготіти.
Курити хочеться, сил немає. Звечора не залишив цигарки, то зранку навіть кави пити не став. Підкинуло о шостій, а цигарок немає. Потинявся кухнею, пошарудів по кишенях, у речах – нема цигарок. У спальні заворушилася дружина.
- Я на роботу, – тихо прошепотів їй, щоб дітей не побудити. Схопив куртку, боти і вислизнув у коридор.
Вперше я спробував тютюн мабуть у класі першому. Саме був у баби з дідом в селі. Скрутив самокрутку з самосаду і став на кухні біля вікна, видихаючи у кватирку. Дитина вона і є дитина. Дід саме сидів у дворі, коли у вікні двоповерхового побудованого німцями будинку з’явилася моя постать з самокруткою. Я ще й половини не скурив, коли дістав ляпаса.
- Перед тим, як щось пробити, голову вмикай, – дід завжди говорив спокійно і виважено, – і справа не в куреві. Хочеш смалити – смали, тіко думай, де і як. Ти б ще на дах виліз.
Хороший у мене був дід. Багато чого на віку бачив – і колективізацію, і розкуркулення своїх батьків. Потім голод, війна, концтабір. Багато чого було в його житті, шкода, що свого часу не розпитав більше…
Аж ось і ларьок. Треба тільки перестрибнути калюжу і зайти з фасаду. Раз! Калюжу подолано. От трясця, зачинено! Ну, звісно, на дворі п’ятнадцять на сьому. Який дебіл о цій порі припреться? А таки точно у мене в голові дірка! Треба було одразу в нічний магазин в кінці вулиці йти.
Взагалі-то маленькі магазинчики, яких натикано у дворах між багатоповерхівками, це якийсь особливий світ. Ніколи напевно не знаєш, працює він чи ні. І не важливо, що на дверях висить розклад роботи. Може і о сьомій ранку працювати, хоча «по бумазі» має з десятої. А можеш прийти по обіді і увіткнутися носом у замок. Малий бізнес він і є малий бізнес – хочу торгую, хочу відпочиваю.
А курити таки хочеться. В принципі до нічного хвилин п’ять ходу. Та якби ж усю вулицю не перекопали! До нової багатоповерхівки тягнуть комунікації. Як результат – район дуже нагадує дитячу головоломку, де треба провести персонажа крізь лабіринт. Плюс дощ і калюжі. Та йти таки доведеться, бо люду на вулиці майже немає і стрільнути цигарку немає в кого.
Кажуть, усі хлопчики у дитинстві мріють бути космонавтами. Щось у цьому є. Утім, коли трохи підростають, розуміють, що країні стільки космонавтів не треба. За великим рахунком їх взагалі ніскільки не треба. Оно був один, Каденюк, і досить. Тому і маємо цілу купу мужиків з розбитими мріями. Слюсарі, бізнесмени, прем’єр-міністри – усі хотіли піднятися в небо і глянути звідти на нашу блакитну планетку, а вийшло як вийшло… Правильно написав Кузьма Скрябін: «За гроші не купити тільки час, він всіх нас методично поділив, когось він опустив, когось підняв, а є на кого взагалі забив».
Я теж хотів у небо. Чи хотів у космос, не пам’ятаю, а от, що хотів стати льотчиком, то точно. Дитинство у військовому містечку – це фактично та ж сама служба в армії, тільки відкосити не можна. Один сусід – заступник командира ескадрильї, другий – головний технік на аеродромі. Звісно, шо дитина тільки й чує, що про літаки, а з часом навіть приєднується до пиття спирту, злитого з омивачів фонарів винищувачів.Згадувати дитинство якось сумно. Звісно, не те дитинство, коли батько носив на шиї до садочка і ми вдвох горланили «По долинам и по взгорьям», або коли вперше готував обід мамі і чекав на її повернення з роботи. Сумно згадувати той момент, коли вперше зрозумів, що так, як мріяв, вже не буде ніколи. Виявилося, що льотчиком я можу бути лише уві сні – невдала операція і втрата ока назавжди перекреслила мрії і сподівання.
Як і думав, шлях до нічного магазинчика виявився нелегким. Ондо ж він, видно навіть, а пройти неможливо – між ним і мною величезна яма. Тут буде каналізаційний колодязь, навіть залізобетонні кругляки завезли. Трясця, знов обходити!
Риючи свої ями та траншеї, будівельники керуються якимись своїми, нікому не зрозумілими, правилами. Наприклад іде собі рівчак прямо, аж раптом крутий поворот у зворотному напрямку. В результаті перед людиною виникає перепона у вигляді двох паралельних проваль. Неначе окопи. Ще б вікна на будинках білими хрестами обмалювали – і повна ілюзія бойових дій. Одна з траншей майже впритул підійшла до величезного білборда. Задощило, грунт розм’як, від чого велетенська конструкція загрозливо похилилася. Цікаво, впаде чи ні? На плакаті обісраний на всю країну своїми сексуальними подвигами юності депутат тримає вила і погрожує знищити владу. Ну-ну, давай, якщо не ти, то хто?
Взагалі-то народні обранці, або ті, хто хоче ними стати, дуже смішні люди. Перед кожними виборами до Ради уся країна нагадує паноптикум. Куди не глянь, побачиш морду обранця – на плакатах, машинах, агітаційних палатках. Вирази у всіх серйозні. Кожен обіцяє захистити, розвинути або покращити. До речі, різновидів одягу у обранців на плакатах лише два. Піджак з галстуком, або вишиванка. Раніше було чітко зрозуміло, якщо піджак – то провладний, якщо вишиванка – опозиція, тепер все змішалося, і не розібрати, хто чий. Та й розбирати вже нікому не хочеться. Захекався народ розбиратися, хто цяця, а хто кака.
Ух, нарешті дійшов. Нічний магазинчик у нас виглядає дивно. Вдень він нічим не відрізняється від інших, а от вночі зайти в нього не вдасться. Покупця від продавця відділяють двері з прорізаним віконцем. Стукаєш, кажеш, що треба, і сонна стокілограмова продавчиня забирає гроші і приносить тобі замовлене. Кажуть, що так зробили, бо колись підлітки напідпитку зайшли до магазину і, налякавши тітку, забрали все, що хотіли. Так було чи ні, а по факту мені тепер доводиться стояти під дощем.
Стукнув у віконце тричі. Тиша. Хоча ні, десь усередині чути, як суне продавчиня. Повертається замок, повільно відчиняється віконце.
- Чого вам?
- Пачку цигарок, – простягаю гроші.
- Немає. – Очі тітки не мають абсолютно ніякого виразу. Неначе у корови. – Ще щось?
- Та я в принципі за цигарками до вас ішов.
- Ліцензія кінчилася ще минулого місяця, хазяїн не подовжив
Усім виглядом показуючи що аудієнція закінчена, тітка зачиняє віконце.
- Подивіться, може де залишилася пачка?
Мій голос сам собою змінюється, стає лагідним, неначе у дитини, яка випрошує зайву цукерку. Однак віконце зачиняється, тітці байдуже до моїх благань.
От і маєш. Все життя вважав, що особисто мене можна знищити лише дією – ну, там палицею вдарити чи камінцем довбонути, а словом ні. Виходить, що можна і словом, а точніше, мовчанням. Закрила віконце і все. А ти тут стій під дощем і без курева. Залишається тільки базарчик біля метро. В принципі, це по дорозі на роботу, однак знов хвилин десять чухати. Ну, нічого не вдієш. Черговий марш-кидок, і знову ж таки через лабіринт траншей.
До речі, силу слова, його вплив на інших, я зрозумів ще малим. Читати почав рано, за що у дитсадку мав привілеї. Виховательки залишали мене з юрбою дітлахів з молодших груп і я розказував їм казки. Спочатку ті, що вичитав, а потім і свої. Вигадував їх на льоту. Малі сміялися і переживали разом зі мною, співчували моїм вигаданим героям, а я почувався справжнім Андерсеном і купався в променях уваги. Це був ще той період, коли я вагався ким буду – льотчиком чи письменником. Навіть не письменником. Дуже хотів казки не розповідати, а показувати. Це зараз я розумію, що хотів бути кінорежисером, а тоді, в садочку, мені здавалося, що казки, які я бачу по телевізору, роблять письменники.
Вже пізніше, коли підлітком я зрозумів, що літати таки не зможу, на передній план вийшла друга дитяча мрія – кіно.
- Дурний ти, – казав мені друг Ванька, – яке кіно? Де ти тут у нас будеш його знімати?
- Ну, чому у нас, я поїду вчитися, у Москву чи Київ.
- Ага, там тільки й чекають, коли ти приїдеш і будеш кіно знімати.
- Не віриш?
- Ні, не вірю, - Ванька брав гітару і заводив чергову дворову пісню.
Ех Ванька, Ванька, де ти зараз? Наші шляхи розійшлися. Розійшлися, як і з більшістю друзів дитинства. Я таки поїхав з міста. Поїхав назавжди. Чув, що Ванька присів на наркотики. Потім ніби зав’язав, одружився, має дитину, однак після школи я його так і не бачив.
- Сину, ну чого ти до нас майже не приїздиш? - каже під час наших нечастих зустрічей мати. – Друзі твої питають про тебе.
Що їй сказати? Що місто, де я виріс зараз для мене лише точка на карті і не більше? Чи, що моя батьківщина там, де я одружився і де народилися мої діти? Складно це все і важко.
А Ванька таки був правий. Не повністю, однак правий. З кіно у мене не вийшло. Вийшов якийсь компроміс між дитячою мрією і реальністю. Телебачення. Спочатку працював оператором, бо в якийсь момент полюбив відеокамери. Дуже подобалося, що лише від мене залежить, що саме побачить глядач. Я відчував себе надлюдиною. От натисну кнопку «рек» і покажу людям те, що бачив сам. Не натисну, момент спливе і ніхто вже нічого не побачить.
Якщо покопатися, то щось у цьому є, бо оператор єдиний, хто вміє зафік сувати назавжди певний проміжок часу. Ото дивишся воєнну хроніку і розумієш: якби не людина з камерою, то про війну знали б тільки зі слів учасників. А слова вже не те. Слова, то вже інтерпретація. Тому й війну вісімсот дванадцятого року ніхто й не пам’ятає. Бо не вигадали тоді ще камер. А так би ніхто б і не читав «Москва спаленная пожаром…», усі б просто дивилися, як горить Москва по телевізору.
Дивна ця штука, телебачення. Одного разу розумна людина порадила кинути камеру і спробувати себе у журналістиці. Мовляв з одним оком все життя з камерою бігати не будеш. Так і пішло. І журналістика засмоктала.
А загалом журналістів ніхто не любить. Хіба що люблять самі журналісти та їхні родичі. Нелюбов чиновників чи політиків зрозуміти можна – любити людину, яка витягає назовні твоє лайно неможливо фізично. Це нонсенс. Однак і простий люд журналістів не любить. Зараз усі розумні, начитані, закони знають. Або вважають, що знають, бо десь шось чули. Ото й маєш. Приїдеш на зйомку і обов’язково знайдеться розумник який з криками «не знімати, я забороняю, ви не маєте права» лізе до тебе. І не важливо, що у тебе аргументи, що ти працюєш у рамках закону.
- Це моя власність, ви права не маєте! І мене не знімайте, я забороняю! – волає водій іномарки, яка перед цим в’їхала в дві запарковані автівки і розтрощила їх.
Люблю такі моменти. Тут головне підхід. Найскладніше відволікти його від камери.
- Вам щось не подобається? То це до мене, не займайте оператора.
Головне витримка. Щобільше людина махає руками, то спокійнішим треба бути. Обличчя серйозне, погляд уважний, а голос якомога тихіший. Взагалі тиха мова збиває з пантелику, адже заставляє прислуховуватися.
- То ви власник цієї автівки?
- Я не буду з вами розмовляти, я забороняю знімати машину!
- Якщо ви не власник автівки, то як ви можете щось забороняти?
- Добре, – розмахує руками мужик, – я власник, і забороняю знімати свою власність.
Отут найцікавіше. Якщо не збити його з пантелику, то діла не буде, він і далі буде махати руками, неначе вітряк, і кидатися на оператора.
- Ви чули, що Джобс помер?
- Що? – очі мужика на мить заклякають, мозок намагається переключитися, та виходить не дуже.
- Ну, Джобс, той, що айфон придумав, чули, що він помер?
- Ну чув. Так то ж минулого року було.
- Правильно, а звідки ви дізналися, може він насправді й не помер?
Мужика трохи клинить. Він вже не розмахує руками, а з зацікавленістю мене розглядає.
- По телевізору чув.
- От, – картинно піднімаю палець угору. – Це називається суспільно-важлива інформація.
- І що?
- А те, що цю суспільно-важливу для вас подію освітили журналісти. Якби не вони, ви б і досі думали, що Джобс живий.
- А до чого тут я?
- Річ у тім, що ваша машина учасник суспільно важливої події, і я, як журналіст. не можу її не знімати. Хочете ви цього чи ні. Ви не в себе вдома, а на вулиці. Єдине, що ви можете, це нічого не коментувати. А я і не наполягаю.
- А хто вирішує, що моя машина це суспільно важлива подія?
- Я, і тільки я. Не вірите, можете у будь-якого юриста проконсультуватися.
Далі можна йти залишивши людину у ступорі, однак найвищий пілотаж не в цьому.
- Ну, побилися машини, ну всі ж живі. А ви тут цирк влаштували, кидалися на камеру, валували. От подумайте, як це виглядає? Вже ніхто з глядачів не запам’ятає, що і як відбулося, а от вас, що бігає і бризкає слиною, запам’ятають усі. Бо це вже знято.
Нависає пауза. Головне не підштовхувати людину. Чоловік вже розуміє, що вляпався.
- А я на вас в суд подам, за порушення моєї честі та гідності, – ще намагається взяти під контроль розмову мужик.
- А от це ваше право. Відміну від вас юристи чітко знають, що я маю право робити, а що ні. І вони перші порадять вам не позиватися. До того ж не я, а ви, волали матюччя, обіцяли засунути камеру мені у «світле майбутнє».
Все. Мужика немає. Принаймні того мужика, який щойно махав кулаками. Переді мною нормальна звичайна людина, у якої проблеми. І проблеми значні.
- А можна?… – нарешті промовляє мужик.
Ой, як жеж я люблю це «а можна…». Це вам вже не «забороняю» або «руки відірву». Це вже нормальне людське слово.
- А можна не показувати, що я тут волав? Я не хотів, нерви, самі розумієте.
Мужик вже налаштований на діалог. І вже не вимагає чи забороняє, а просить. Тепер головне красиво все закінчити.
- Звісно, можна. Я ж не жовта преса, мені сенсації не потрібні, я розумію, сталася прикрість, побилися машини. Однак і ви мене зрозумійте, я на роботі, і маю, з чогось робити сюжет, а окрім вашого волання на відеокарті нічого немає. Давайте ви мені розкажете свою версію того, що сталося, а ваші матюки я викину.
Невеличка пауза і ось вже мужик спокійно розказує, що до чого. Потім ми навіть тиснемо один одному руки і я бажаю йому бути уважнішим за кермом і більше ніколи зі мною не зустрічатися за таких обставин. Подію відпрацьовано.
Між собою такі випадки журналісти називають «послати людину так, щоб вона ще й подякувала». Звучить може й не гарно, однак розкриває суть. І річ не в тім, що журналіст підступний. От приміром, ніхто ж не вишкірюється на сантехніка, коли той перекриває воду по усьому стояку, бо з квартири, де нікого немає, заливає все парадне. Усі ж розуміють, що він робить свою роботу і краще сходити за водою до кювету, ніж плавати у власній хаті. А от журналістів вчити люблять чомусь усі. Кожен, хто б він не був, відчуває, що краще за журналіста знає, що йому можна, а що ні. От і доводиться журналісту бути і юристом, і психологом одночасно.
Щоправда, журналісти дійсно різні. Вони ж також люди. У того дитина хворіє, у того зуб болить. А той і просто свою роботу ненавидить. А ще кожен хоче їсти. І не хліб, а булочку з маком. І жити не в общазі, а у квартирі. І бажано на Печерську. Дехто навіть і не вчиться робити так «щоб людина же й подякувала». Через таких «дехто» інколи навіть соромно казати, ким працюєш…
А курити хочеться, вже аж пальці крутить! У такі моменти увесь час «дякую» Колумбові, що припер на наш континент цей клятий тютюн. Не було його, і проблем не було. А тепер…
Ось вже й метро. Оно базарчик, а он і ларьок.
Двадцять метрів.
Десять.
П’ять.
Що не кажи, а людський мозок дивний. Увесь ранок бігаєш у пошуках цигарки, аж раптом, коли ось вони, поруч, жадані димні палички, мозок вмить переключається на інше. Про те, що сталося, я розумію вже коли опиняюся на задній площадці муніципального автобусу. Двері зачиняються і автобус рушає. Сівши на вільне місце, я нарешті можу розібрати ситуацію на складові.
Отож. Моє тіло було вже біля ларька. Рука вже потяглася до кишені за грошима. І тут мозок отримує важливу інформацію від очей.
Автобус.
Муніципальний.
Дешевий.
Майже порожній.
Доїде до роботи хвилин за двадцять.
Коли буде інший не відомо. Якщо поїхати зараз, до години пік, то шансу потрапити у пробку на мосту – жодного. Можна, звісно, пропустити, покурити і поїхати на іншому автобусі, або на метро. На метро довго, бо гілка не пряма і треба пересаджуватися. Наступний автобус точно вскочить у тягнучку. Мозок дає команду «їдь» і тіло слухняно її виконує. Тим часом мозок саме себе заспокоює: «Терпів від ранку, і ще двадцять хвилин витерпиш. Біля роботи такий самий ларьок, з такими самими цигарками. Амінь».
Автобус їде. Обожнюю переїжджати через Дніпро з лівого берега на правий. Особливо в Києві. Особливо по Південному мосту. Хтось скаже, що краєвид правого берега звідси не такий гарний, як наприклад з Патона. Ну, кому що. Тут усе місто неначе на долоні. Видно все, від Видубицького монастиря і аж далі, до баби, тобто «Матері Батьківщини», Лаври, ну і всього того сучасного багатоповерхового «лісу» на схилах.
Та зараз дощ. Бридкий, швидше схожий на туман. Він накрив Київ, сховав його, зробив сірим і невиразним. І все одно, люблю цей краєвид. І місто люблю. Місто, де колись жила частина моїх предків, а потім розлетілася по світу і я випадково народився не тут. Місто, куди я повернувся і знаю усі його вулички, вподобання, інтриги і таємниці. Місто, де народилися мої діти.
Щоразу їдучи мостом, я згадую Саню, свого покійного друга журналіста. Наші шляхи перетнулися, коли я збирав інформацію про Куренівський потоп шістдесят першого року. Ми стояли біля колишнього трамвайного депо імені Красіна, яке разом з людьми змило пульпою з прорваної дамби Бабиного Яру, курили і дивилися на невеличкий обеліск з прізвищами загиблих.
- Знаєш, – Саня запалив цигарку, – а більшість киян навіть і не замислюється, як їм пощастило. Причому двічі. По-перше, вони взагалі народилися, а по друге вони живуть тут, у Києві. Це місце особливе. Повір.
І я вірю. бо сам це відчуваю. І навчаю цьому доньку й сина. Де б вони в майбутньому не жили, я дуже хочу, щоб Київ був для них домом, а не просто точкою на карті, як для мене те місто, де народився я.
От знову. Згадав, як ми з Саньою курили, і закортіло димонути.
Ну, ще трошки. Автобус проїхав залізничну станцію «Київ-Московський» і спинився біля бокової сторони «конфетки» – колишньої фабрики імені Карла Маркса, яка тепер носить зовсім інше, скомбіноване з прізвища сучасного власника, ім’я.
Дощ ніби вщухає. Я перестрибую чергову калюжу і спиняюся біля ларька з цигарками. Купую пачку, на якій міністерство охорони здоров’я попереджає, що рано чи пізно цигарки зроблять мене імпотентом. У голові спливає старий анекдот про діда, який прочитавши на цигарках попередження «паління шкодить вашому здоров’ю» хмикнув і промовив:
- Ти ба, а на лопаті й не написали.
Правий був дід. А що не шкодить здоров’ю? Та все шкодить. Від самого народження все навколо шкодить людині і штовхає його до неминучого фіналу. Фінал, який, як відомо, один для всіх.
Я витягнув з пачки цигарку, розминаю її пальцями. А мо’ таки кинути курити? Ну, люди якось кидають? Оно дружина рік як не курить, і нормально. Каже, що не тягне. А з іншого боку, якщо все навколо і так шкодить, то куриш чи ні – різниці ніякої? Хто зна. Відкладемо це питання на майбутнє.
Я дістаю запальничку, чиркаю і підношу вогник до цигарки. Дим наповнює легені. Організму приємно (клятий Колумб!). Вже пів на восьму. Попереду робочий день. Ще один унікальний день мого життя.
(0 оцінок, середня: 0.00 з 5)Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.
Завантаження ...
З другої спроби осилив, дочитав- таки. Бо після важкого трудового дня , нема достатньої концентрації думки. Давно Вас не читав, тож похвалю. Бо написано гарно. Є у тексті деякі погрішності, але загалом класно. Плюсую+. НАТХНЕННЯ! ЩАСТИ!
Щиро дякую за відгук на мою дряпанину. виклав ще одне оповідання
О, так пізнавально!