*Памяті Горшка і всіх його рано полеглих соратників

 

А ми ідемо швидко, скільки сил стає,

щоб не затримуватись там, де з розуму всі сходять,

щоб по дорозі свій вогонь не погасити,

щоб залишити їх щасливими в страху.

 

Ми швидко йдемо, поки нас не розібрали на частини,

ще поки руху мертвого нас хвиля не накрила.

І нам би тільки встигнути до вечора,

поки не набридли. Поки не пожерли нас.

 

І, кроки відміряючи, в протертих джинсах,

ми швидко вибираємось з безумних перепалок.

Там, за горами клич командний пролунає.

Почуємо ми “Хой!” – і нас не стане.

Вранці не прокинеться – злетить.
Всі минулі і нові реалії ковтне.
Замість кави випє зліть.
Сигарету викурить і випустить
із легенів біль, зневагу,
що в повітрі на байдужість перетворяться.

В нього втрачений міраж, проґавлена споруда.
Я ізгой. Я буду першим кого вбє
ваша контрреволюція. Принаймні,
я не клею на стовпи фальшиві попередження.
Через місяць, через рік
я не знаю, де мене розбудить совість.

Невдоволеність в душі. А на вулиці
все бреде своїм потоком. Все таке нещасне
і порожнє. Тільки ти, як статуя стоїш
споглядаєш скруту ніби зверху.
Той, кого назвав колись ти братом,
продає себе в болото.

Ти б пішов у битву, захлинаючись
кровю, що просякнута анархією.
Але все не так, коли ти сам. Скажеш “ні” –
і тебе зїсть субстанція ревнива.
То для чого ти? Може краще канути в ріку помийну?
Бо формально вже і так із тебе душу пють.

В простирадлі під дощем,
під прокльоном, під прицілом,
загнаним горячи тілом,
пісню збуджуєш плачем.

Як єретик на вогні
без підстави, без резону,
стерши літеру закону,
радо в пеклі і на дні.

Трясця роздає квитки
на обдерті барикади
і вдихнувши дим досади
перетравлює плітки.

У болото сльози ллєш,
на колінах в крові тонеш.
Камінь сорому прокотиш,
а невинність не проп’єш.

На чолі клеймо провин,
як не пізнаного бою.
Не одна помреш, а двоє –
ти і твій зачатий син.

Не зрубаєш слів мечем,
тільки впадеш і погаснеш,
ще секунда – і сконаєш
в простирадлі під дощем.

Кулаки стискаються синхронно.
Дим виходить з ніздрів і летить
чорно-білій райдузі назустріч,
а цілитель тоне у трясовині.

Ти хапаєш, ніби лев, піна із пащі,
стіни загратовані, а суть
вже давно не на війні за тебе.
Поклонюся білій порцеляні.

Їй повір і лагідно скажи:
“Ти голодний, сину?”
Як тобі порвати стрічку долі,
ту, що поділками відміряє сором?

Білій порцеляні вірним будеш –
буде без розплати кайф.
Прочитайте іншим вашу лекцію,
я піду. Просто так, черговий раз.

У Сибіру зійшло сонце, а тебе нема…

Річка мчить, втрачає води,

тільки ти десь загубилась серед хвиль.

Проти вічного нема, на жаль, закону.

Ти живеш, ця перемога за тобою.

Чи від розуму великого біда?

Вже твоя гітара не з тобою,

Ми тебе пробачили – але що з того?

Ти погасла – та недогорівши.

Андерграунду світило десь далеко,

Десь далеко, недосяжне для застійних простаків.

Ця земля була для тебе лиш початком.

Хто збагнути здатен, де відторгнення стіна?

Неважливо. Головне, що зірку

хоч і стерли з каменя, та назавжди

у серцях натхненних залишилась.

Коли сидиш і чекаєш на захист курсової, але перед тобою ще черга з 15-ти чоловік, єдиний доступний спосіб зняття стресу – писати чергову замальовку “а жизні”.

Діти минулих днів

“І звідки в той час і в тій країні взялися такі дітки?” – спитає тебе О. чи, скажімо І. А ти не знаєш, що відповісти. Для тебе вони не просто діти. Беручи до уваги те, що формально ти – дитина для них, вони для тебе – щось значно більше, ніж просто крапля в морі. Вони – якесь незбагненне середовище, в яке неможливо влитися, але яке і неможливо відпустити. Далі цікавіше…