Хто до кінця себе самого знає?
Ось ти – гадаєш, що така, як є?..
Тебе на самоті хіба не крає
Абсурдне “ego”, друге “я” твоє?

Лякає нездійсненністю фантазій,
Катує імовірністю журби,
І шаленіє іноді в екстазі,
Бо вільно почувається в тобі…

І ніби світло навкруги померкло,
Пече в душі, мов там і справді пекло…
Ніхто цього уникнути не зміг!..
Чому ж – все бачить – та сміється Біг?

В житті не так багато й треба,
Щоб все змінилось навпаки:
Хоча б шматок блакиті неба
Та дотик теплої руки.

І ось вже чути добре слово,
І місця вже нема журбі,
І чай пахтить так суперово,
Крутий, заварений тобі…

І раптом з”явиться визнання:
В житті – до самої межі –
Нема дорожче доторкання,
Ніж дотик рідної душі.

Немає в мене хати на селі…
А так охоче звів би при нагоді!
І мав би хоч який там шмат землі,
Дружину, діточок – оце і годі,
Щоб щастям не обділеним вважати
Себе у цьому плинному житті.
Щоб сіяти було що-небудь, жати
Та віршувати… хоч би і вночі.