Голубувато-сірі кружечки з чорними крапками посередині. Їх два. Навколо    кожного  –  жовтувато-білі   поля    з    червоними,    ніби намальованими гілочками,  обрамлені   сірувато-рожевим  тлом,  на  краях якого вишикувані  чорні палички. Тонкі, невеликі, але досить багато.  Трошки  зігнуті  дугою.  Оп!  Верхні  палички  з’єдналися  з нижніми, на  короткий  час  закривши  обидва  кружечки. Кружечки рухаються,  в  унісон  –  вгору,  вниз,  вліво, вправо, зменшуючи  чи  збільшуючи    площу   білуватих   полів   обабіч   себе.   Крім    того, рухаються   в  площині, а  ще  змінюють  кут  напрямку. Оглядають. Бо   це  –  очі.   А   що   ж   у   їхній  глибині?  Деяка   стурбованість. Насущна.  Сьогочасна.  Хвилювання  –  чи  вдалось?..   Вібрація  від  легкого      удару      по     гладкій      поверхні      перетворюється    в навколишньому  просторі   на   тихий,  мелодійний  звук.  Не  надто тривалий, він  поступово стихає в далині. В глибині  очей  зникають  сумніви,  з’являється   задоволеність  собою,  процесом   створення, кінцевим  результатом  зусиль.  Глибше  –  щось  ще,    поки  що  не  зовсім   зрозуміле,  бо   сповнене   багатьох  протиріч.   Одночасно – почуття   любові  та   ненависті,   впевненості   в    собі   та   тривоги перед майбуттям, ще якісь переживання за когось чи  щось.

Очі  пливуть  трохи   назад,   стає   видно  обличчя,    якому    вони належать,  блідо-рожеве,  трохи  посічене неглибокими зморшками. Високе  чоло  зі  світло-русявою шевелюрою над ним, красива лінія брів.  Дещо  псує  гармонію  здоровенний  ніс  –  та  це вже, як кому подобається.  Під  носом  –  щетина  коротких  вусиків,  далі – тонкі  сухі губи, гладко вибрите підборіддя.

Раптом – що це? Рух! Переміщення в просторі. Хоч і  швидко, але вдається  ще  дещо  побачити. Ось  швидко  промайнула  на  повний зріст одягнута в синю робу постать власника першого погляду, інші силуети  живих   людей.   Можна  також  оглянути  простір,  де   все відбувається.  А  куди  ж  переміщуємось? Ага, поставили на  ребро  до  таких  же самих дзеркал. Все. Можна бачити тільки те, що перед собою. Та  й  то  не довго – поруч  притулили  наступне  дзеркало, а далі ще, ще і ще.

Кількість    дзеркал   поступово   збільшується,  а  потім  раптовий спокій  на  довгий  час. Невже  не  буде  жодних  змін? І раптом – о, радість!  –  коли  все вже майже забуто – знову  рух. Разом  з  усіма, хто  поряд.  Дзеркала   навалилися  один   на  одного  за  принципом «доміно».  Потім  плавніше,  вгору,  вбік,  ще  кудись  – за  спинами  «братів»  нічого  ж  не видно. То плавно, то швидко. Напрямок руху змінюється   без  будь-якої   закономірності.  Згодом  зупинка, після якої знову більш-менш  плавне пересування всіх разом. Це цікавіше від нудного вистоювання  в  компанії  собі  подібних. Але ось знову зупинка. Що, все? Пригоди закінчились? Напевно так.

Коли  вже  й  забулося  про  існування  будь-якого  руху,  людські руки почали  забирати  тих  «братів»,  що  попереду. По  одному, по двоє.  Ось  і   дійшла  черга.  Так,  я  вас   прошу,  обережно,   несіть  акуратно.  Прийшли.  Знову  якесь  приміщення, на цей раз – зовсім  інше.  І  люди  інші.  В  кожного  свої  очі,  зі  своїми  неповторними  блиском   та   глибиною.   Як   цікаво!   Правда,  добре  роздивитись неможливо  –  тільки  швидкі, тимчасові  погляди,  і  більшість  – не  прямо,  а  навскоси. Поклали  лежачи, але  так  навіть краще, бо хоч щось    видно.     Вгорі  –  біла   площина   з   прямокутниками,    що випромінюють  світло. Аж  раптом – темнота.   Навкруг – ні  людей, ні  собі  подібних.  Немовби  все  зупинилось  у  часі і просторі. Але  це  певно,  лише  ілюзія. Потрібно  ще трохи почекати, і, мабуть рух знову розпочнеться.

Ось знову вгорі почали світитися прямокутники. Стає цікавіше.

- Давай трохи пересунемо, – почулося десь збоку.

Нічого, так  теж  непогано. І тут – якийсь  жах! Що коїться?! Хіба ж  так  можна?!  Різати  по  живому… А-а-а-а-а!  Мало? А-а-а-а! Ще ріжете!? За що? Кому що винен?

Ніхто  нічого не пояснює, не каже, не просить вибачення… Е, ні – ось    водичкою   задобрюють,   пригладжують   краї…    Де   там   – пригладжують…  Дряпають   чимось.  Боляче,  ще  більше, ніж тоді, коли різали та ламали. Але краї стають гладенькими, рівненькими – краса потребує жертв… Ну  що  ж, не смертельно – потерпимо. Так, один   бік,   здається,   готовий.   А   інший?   Стій!  Тут  ще  трошки  здалось    би    відшліфувати.   Ага,   навіть    не    глянув.    Покинув  напризволяще,   та  й усе.  Знову  –  нерухомість.  Ще   й  повернули «обличчям»  вниз,  нічого  не  видно…  Знову потрібно почекати. А очі  в  шліфувальника не такі, як  в  усіх. Ні  вигляд, ні  колір  тут  ні до    чого.    Внутрішній    світ   в   них   зовсім   порожній.   Молода безголовість.  Все   йому  «фіолетово».  Ніяких  почуттів  у глибині. Тільки бажання пошвидше закінчити роботу, отримати щось за неї і тут же все проциндрити. Аж не цікаво.

О,    знову    рухаємось.   І   що   тепер   буде   відбуватись?  Щось припасовують.   Бач,   як   красиво  одягнули.  Тепер   зовсім  інший  вигляд  –  як   картинка!  Правда,  трохи   підтискає  з  боків.  Дякую покірно!  І треба було  наводити всю цю красу, щоб потім сховати у картонну  коробку?  Ще  й  закрили  наглухо – знову  повна  пітьма. Кудись понесли, пожбурили – мабуть,  до  таких  самих, в таких  же коробках. Отже, знову в компанії, тільки не видно, з ким. Можливо, знову всіх разом кудись перемістять.

На   цей   раз  очікування    було    ще  довшим.  І   подорож   теж. Відчувалося, що поруч – безліч таких же коробок з тим же вмістом. Закінчення подорожі було звичайним.

Згодом   коробку  розпечатали.  Ніжні   руки   витягнули    готове дзеркало.

- Ти дивись, яке класне.

М’якенькою    ганчіркою    витерли    пилюку.   Ой!    Побризкали рідиною з різким запахом. Ще раз витерли. О! Так набагато краще – помитому  –  все    видно   чіткіше,   ясніше.   Лагідні   жіночі   руки  крутять,     повертаючи    в    різні     боки  –  можна    оглянути    все приміщення. Як тут всього багато!

- Почепіть його он там.

- Де?

Мозолясті чоловічі долоні беруть за боки. Ось уже й повісили. Як за  комір  зачепили  на  щось  петелькою  в  рамочці-одягу.  Поруч – також «брати», тільки іншої форми, розмірів, в інакших рамочках.

Обличчя  молодої  жінки, тієї, що  так ніжно витирала ганчіркою і помила. Очі глибокі, ніжні, повні впевненості та  любові. Ще  щось, глибше… Але так глибоко ще  нема  уміння  проникнути. Зовні  очі красиві – зелені, з жартівливими іскорками. Обличчя хитнулось. Ні, дівчина  зрушила дзеркало, щоб висіло рівніше. Зелені очі подались назад    і    згодом    зовсім   зникли з поля зору – є інші справи. Зате відкрилась    панорама   –   стіна      навпроти.    А    там    –    круглі,  прямокутні, овальні, взагалі вишуканої форми – як  обличчя, але  не  живі.  Циферблати.  Стрілки,  цифри  і  поділки.  Годинники. Кожен  по-своєму  красивий.  Більшість   клацають.  Кожен  своїм  голосом. Відраховують   секунди.   Стрілки    рухаються  по  колу.  Ідуть,   як кажуть   люди.   Але  ідуть  наосліп.  Вони   не   можуть   бачити,  як  дзеркала,   проникати  в   глиб   людських   душ  через  очі,  вивчати людські емоції…

Потягнулися  дні. Майже однакові. Спочатку з’являлися одні й ті ж  люди – працівники  магазину. Хто  кожен день, хто рідше. Дехто взагалі  періодично, але  з  завидною  регулярністю. Всі  вони  лише ковзали   поглядом   по   дзеркалу,   як,   зрештою, і по інших речах. Деколи  хтось  брав  у  руки  чи  просто ганчірку, чи пахучу рідину і протирав дзеркало. Було приємно, трохи лоскотно.

Згодом  починали  приходити  ще  люди. Кожен  раз  інші. Бувало правда, і не так рідко, що одні й ті ж  самі  приходили  ще. Іноді  це відбувалось в той же день, рідше – на  наступний. Ще рідше – через  кілька днів  чи тижнів. Мабуть, поверталися й інші, і ще пізніше, та всіх  запам’ятати  було  неможливо.  Тим  більше,  що  далеко не всі повертали очі в бік дзеркала.

Дуже  часто  і  довго  дивилися  в дзеркало діти, яких приводили з собою    дорослі.    Дитячі    погляди    запам’ятовувалися    надовго. Особливо   малюків,  яких  возили у колясочках чи носили на руках. Це були дуже чисті очі. В них було  здивування, зацікавлення  всім, на що упаде погляд. Захоплення усім новим для себе – а таким було майже  все. Подив, такий наївний – «як, оце я так виглядаю?» – коли дитя вперше в  житті  бачило  своє  відображення в дзеркалі. Емоції в  кожного  були  свої  –  хто  заливисто  сміявся,  більшість  просто посміхалась  самі  собі. Були й такі, що починали плакати. Та все ж, їх, таких зовні різних, єднала непорочність, чистота душі. В глибині оченят     все     було      майже     однакове:     дитяче       сприйняття навколишнього світу, майже  всі  емоції – позитивні. Тільки  іноді – страх.  Та й  то страх не чогось конкретного, а просто, від незнання.

Очі   старших    дітей   майже   не   запам’ятовувались,   хоч   були набагато   глибші  –  в    багатьох   уже   був   певний   досвід,   якісь конкретні   душевні  переживання,  сподівання,  очікування   чогось  приємного,     незадоволеність     якимись      невдачами.        Радість зустрічалась дуже часто. Та чим доросліша була дитина, тим менше  в  букеті емоцій було безтурботності. Хоч все-таки  набагато більше ніж у будь-якого дорослого, який  хоч  раз  глянув  у  дзеркало.  Але  більш  старші  діти   рідше  дивились  на себе, ніж маленькі, чи ті  ж  дорослі люди. Хіба, що дівчатка – ті, мабуть, дивились  найчастіше, і коли ніхто не спостерігав – найдовше.

З  дорослими – інша  пісня. Більшість  очей  –  майже  одинакові  в глибині,   спектрі    та    силі   своїх    емоцій.  Та    були   й  такі,  що вирізнялись з-поміж загальної  маси. Більшість – в  кращу  сторону. Ці  очі  запам’ятовувались  надовго.  Залишали  по  собі  і в дзеркалі позитивні почуття, настрої, сподівання, можливо, навіть,  конкретні  думки. Іноді попадались  злющі, невдоволені  чи  роздратовані всім і  всіма.  Ці  теж  надовго  залишали  по собі  слід – тільки  брудний, бридкий.  І  хотілось  його  викинути з себе геть, пожбурити назад в того,  хто  залишив   по  собі  таку   гидоту.  На   жаль, не виходило. Доводилось  довго   чекати,  поки  погані  погляди  не  втопляться в глибині  амальгами,  не   затягнуться  пеленою  часу,  який   змушує  забувати  майже все. Майже, тому  що  окремі  очі  окремих  людей, як добрі, так і злі чомусь забути було неможливо.

Одним  із  перших  надовго  запам’ятався  погляд  доволі  молодої жінки.   Залишився,  власне,   не  сам  погляд  – навіть колір очей не затримався – а його глибина і  наповнення. Це  був погляд щасливої людини. В глибині душі, що відкрилась дзеркалу  в  очах – щаслива  заклопотаність  сьогоденням, турбота  про  когось  дуже  близького, рідного. І  не  одного – відчувалось, що цих людей декілька, різного віку – і  похилого, і майже такого ж як і у власниці очей, і дитячого. Було  в  глибині  душі  й  задоволення  від  того, що предмети уваги відповідають   взаємністю,    теж    піклуються   і   допомагають,  не забуваючи й про взаємини  між  собою. Видно  було ще по очах, що не   все  ідеально,  але  дрібні  негаразди  не  псують  стосунків  між близькими    душами.   І    задоволення    від    усвідомлення    цього перекриває всі проблеми, що  виникають  майже  на кожному кроці. Хтось був поряд з жінкою, теж з  добрим, задоволеним поглядом, та тільки не стільки яскраво  вираженим. Взагалі, це  були перші очі, в які  дзеркалу  вдалося  проникнути  настільки  далеко, що з’явилося почуття  самозадоволеності,   яке   старанно  прикривалось  іншими позитивними емоціями і лежало  десь  на  дні підсвідомості. Згодом прийде вміння зазирнути в очі ще далі, майже  до  безкінечності. Та це      буде      потім.    А     от     перше     потужне     «проникнення» запам’ятовується,  мабуть, назавжди, Тим більше, що ніякого опору підсвідомість   не   чинила  –  була   повністю  відкрита  і  нічого  не приховувала    від    стороннього.    Справді,    нічого     поганого    в людському розумінні там не було.

Потім  були  примружені  очі  старого чоловіка. Очі, котрі бачили багато  горя  в  своєму  та  чужому  житті.  Та  по  при  всі страхіття, пережиті  за  довге  і  важке  життя: війни, голод, зради найближчих друзів, втрати коханих людей – і все  це  в кількостях, що, можливо, інший  би  й  не  переніс  –  всередині  вже  далеко  не  блискучих, і, мабуть,  вже  й   не  зірких  очей  світилася  така  любов  до всіх, що неможливо було навіть уявити, як  все це може співіснувати в одній душі. Дивна була суміш: страшний біль за втраченим, гіркий сум за тими,    кого    вже    ніколи    не   побачити,   якась   байдужість   до  сьогоденних  проблем  і безмежна  любов  до людей, всього  живого та  неживого,  що  існує  і  попадає  в поле зору. А ще видно було по них, що життя зараз далеко «не з медом». Через силу характеру цієї людини  так  далеко  забратися  було  дуже  важко,  та дідусь досить довго  розглядав  дзеркало,  тому  був  час «проповзти»  в  потаємне його хворих, але сильних очей.

Запам’ятався    ще    один    випадок.   Власне,   всередині  взагалі побачити не вдалось нічого. Навіть самі очі не відклалися в пам’яті –  надто   закрите    все   було   в  душі,  замкнуте  на   кільканадцять величезних замків  обережності  за величезними  міцними воротами недовіри до всіх і всього. Саме цим і запам’ятались – неможливістю  проникнення.

Дуже  неприємний,   навіть  страшний  слід  надовго залишили  по собі  якісь  маленькі  очі  миршавого  чоловічка середнього віку, які весь   час   бігали,   ніби   ховаючись   від   когось.   З   них випирала хитрість,  єхидність,  бажання  обдурити   всіх  і  кожного,   почуття зневаги  до інших  і  в  той  же час страху перед сильнішими, боязні покарання за щось уже зроблене іще лише задумане лихе. Як добре, що погляд цих очей ні на чому  надовго не затримувався. Ще краще було те, що  майже  слідом  за ним, перекриваючи весь негатив, Бог послав  зацікавлені  оченята  зовсім  маленького  хлопчика,   котрий  безмежно   зрадів   власному   відображенню   в   дзеркалі,   так  що, здається,  аж  обдзюрив  увесь  памперс.  Довший  час  по  тому  все інше  «зловлене»  було  більш-менш посереднім за вмістом. А через кілька  днів  взагалі  попався  «абсолютно позитивний»  індивідуум. Чистий,   ясний,   впевнений    у    собі.   З   високими    моральними  установками:   не    кривдити   слабших,  завжди  захищати  тих, хто  потребує   опіки,   готовий   допомогти  кожному  в біді, жертвуючи собою   для  порятунку  ближнього.  Погляд   просто  випромінював силу характеру, і в той же час нічого не приховував  у собі: «Так, і я помиляюсь,   і   в   мене   в   минулому   були  вчинки,  яких  я  зараз соромлюся,  та  все  ж  пам’ятаю про них і намагаюся більше ніколи не   робити   нічого   подібного».   Очі   ці   знаходились   на  гладко поголеному  відкритому  обличчі,  що  належало молодому, фізично  добре  розвинутому, чоловікові, що впевнено крокує по життю.

На  дрібних,  не  помітних  для  людських  очей, істот, що літали в повітрі та осідали на поверхнях, навіть  не  зверталась увага – надто маленькі.      Дещо     дошкуляли     трохи     більші,    з    крилами   – присмоктувалися   до   гладкої   поверхні,   неприємно   лоскочучи  і залишали  після  себе  брудні  сліди. Спасибі людям, що періодично витирали ганчіркою.

Висіти на стіні в магазині довелося досить довго. Те, що ззовні, на вулиці, пройшло  вже  кілька  змін  пір  року дзеркало не знало, та й байдуже йому було до того.

Очі, тобто  люди, приходили  і  йшли  геть  у своїх справах. Дехто дивився на дзеркало, більшість – ковзали поглядами, інші просто не звертали уваги. Більшість днів проходила більш-менш одноманітно. Ночі   не   були    цікавими:    ніяких    відвідувачів,   ніяких  очей   з різноманітними   переживаннями.  Вдень   іноді  відбувалися  зміни поряд  чи  навпроти  –  сусіди   по  стінах   залишали   свої   місця   і  мандрували   з   людьми. Куди?  Невідомо. Згодом  звільнене  місце займав такий самий чи трохи інший сусід. Дзеркало вже звикло, що в  його  житті  події  відбуваються  не  кожен  день  і  потрібно мати терпіння та витримку, щоб дочекатися хоч якихось змін. Взагалі-то, тут   було  досить  непогано  –  ніхто кривдив, навпаки – доглядали. Навіть  краще, ніж  при  «народженні». Ніхто  не  робив боляче – не різали, не шліфували.  Ще  й  цікаво  було – різні  люди,  неоднакові  очі та душі. Дзеркало дивилося, вивчало сутність людської психіки,   власну  «психологію»,  вчилось  проникати  глибше, з  часом  навіть спробувало всотувати щось у себе.

І  тут  прийшло  розуміння – адже  це  цікаво!  І  не просто цікаво. Людські   переживання,   вся    глибина    душі,    всі   емоції   могли відбитися в  дзеркалі  через  очі, через  проникливий «погляд» крізь зіниці,  наче  пірнаючи  в безодню океану. А ще при бажанні можна було  витягнути  з  людини  частину  переживань,  а  можливо, і всі. Потрібно лише дуже захотіти  і  перебороти  підсвідомий опір  того, хто мав необережність достатньо довго дивитись  у  дзеркало. Іноді  щось в очах  не дуже імпонувало, а іноді – настільки приваблювало, що  бажання   отримати   його   ставало   непереборним.   Поки    що дзеркало не вміло відмежовувати погане  від  доброго,  корисне  від непотребу.  Отож,  або  витягувало  з  душ  все  що  могло  або ж  не чіпало взагалі.

Отримавши  декілька  «глибинних  поглядів»  з  досить   великою кількістю  негативу  дзеркало  вирішило  припинити  на  якийсь  час занурювання в душі. Але, як виявилося, зробити це вже було важко: звичка  –  друга  натура.  Все  ж  з  великими  труднощами   вдалося навчитися   більш-менш   контролювати   глибину   проникнення  та об’єми    «витягуваного».   Правда,   без  поділу.  Тож  негативний  і позитивний  вплив  все  ж  поки  що  йшли  поряд.  Тільки  меншою мірою.   Лише   з   часом   пристосувалось   при   будь-якій   глибині «занурення» брати саме те, що хотілося. Потім прийшло розуміння, що  дуже  маленьких  дітей  взагалі  краще  не  чіпати – надто  чисті думки,  помисли  та  емоції, не варто  позбавляти ідилії цих наївних створінь. Те, що при власній  появі  на  світ  була  отримана  досить серйозна  порція   знущань,  до   уваги  не  бралось  –  адже  в   очах кожного     малюка     підсвідомо     читалися    біль    і    страх,    що  супроводжували   процес   народження.   Дзеркало  ніби  співчувало  малюкам, проводячи паралель між їхньою та своєю появою на світ.

Так  минали  дні, тижні, місяці.   Дзеркало, звісно, не  мало  навіть найменшого   уявлення   про   плин  та відлік часу. Тільки починало розуміти різницю між «швидко» і «повільно».

Зрештою,   настали   зміни   і   в   його   житті.   На  цей час майже половина   сусідів  уже  змінилася,   деякі   навіть   по   кілька  разів. Особливо     часто      це      відбувалося      навпроти    –   годинники перевішувались,   як   білизна.   Та  якраз  вони  найменше  цікавили дзеркало:  ну  що цікавого в механічній чи електромеханічній штуці – ніякого внутрішнього світу, лише коліщата, шестерні, пружини та батарейки з провідками.

В  кінці  одного  з днів до дзеркала підійшла досить молода жінка. Глянула уважно. Спочатку вглиб – дзеркалу  аж  «не по собі» стало: «Як, хіба вони теж можуть це?». Ні, просто уважно оглядала. Потім погляд   почав  ковзати  –  то   вправо,  то  вліво. Дзеркало не  надто занурювалось в  молоді  жіночі  очі, адже на поверхні проглядалися досить  пересічні емоції,  і  внутрішній світ був таким, як в основної маси людей, що споглядали своє ж  відображення. Трохи згодом очі разом  з  власницею  зникли. Дзеркало  навіть  не  переймалося  цим «візитом». Як  виявилось  згодом – дарма. Бо  незабаром руки тієї ж самої  дівчини, що  колись  витягували з коробки, взялись за «одяг» дзеркала   і   обережно   зняли   з   гачечка.   Знову   ніжно    витерли ганчіркою, знову ті ж красиві, вже  трошки  старші оченята глянули вглиб прозорого блиску. І  помістили  в  таку ж саму коробочку, як і раніше. Тепер дзеркалу, яке  відкрило  для  себе глибини людського погляду, стало трохи тривожно – що станеться  далі  було невідомо. Дзеркало   вже  не   сподівалось   на  якісь  зміни,  хоча  пам’ять  про минуле,  в  якому  не  все  було  приємним, все ж залишалося. Тепер же,  маючи  в собі інформацію з багатьох очей різних людей, можна було й занепокоїтися – адже, якщо  ці  істоти  так ставляться до собі подібних,  як  видно  з їхніх душ, то чого ж  від них чекати стосовно зовсім   чужих    їм    речей?   Дзеркало    було    стурбоване    своєю подальшою  долею.  А  ще  більше тим, що нічого не могло зробити для свого захисту. Правда, і саме поняття захисту було для нього не зрозумілим     до    кінця  –  ну,   подумайте,   як  би  дзеркало   мало  оборонятись?   І   що   тепер?   Довелося   «мишкою»   нишкнути    в коробці, надіючись на краще. Незабаром відчуло знайомі  вібрації – знову кудись везуть. Ще трохи руху вже без допомоги  механізмів – запах    бензину    чи   вихлопних   газів    дзеркало   теж   не   могло «занюхати»,   але   певний   досвід   в   тому,   яким   способом  його переміщують  з  місця  на  місце  все ж  мало. Подорож  закінчилася  дуже швидко – коробку принесли в квартиру. Люди, що перебували  в ній почали розмовляти – дзеркало вже знало, що спілкуватися  без  вібрації вони не могли, бо дивлячись  в  очі  один одному, нічого не розуміли.  Для   спільних  висновків  та  дій  використовували  рот – отвір   в   обличчі,   розміщений   зазвичай   посередині  на  лінії  що  проходила   вниз   від   очей.   Коли   відкривали   його,  відбувалася  вібрація   різної   частоти   та  сили. Дзеркало постійно  ставило собі запитання  –  як  можна  механічними  коливаннями, нехай і такими різними,   передати   всю   повноту   того,   що   ховалося  в  глибині погляду?   Звуки  були  дуже  не  схожими,  завжди  різні  за  силою, тембром  та  забарвленням, та  все  одно  це  були   тільки  сурогатні спроби замінити те, що читалося в  очах. Чому  ці  істоти, що могли створювати   багато  різноманітних  речей,  яких  дзеркало  ще  й не бачило,  але  було  впевнене,  що  повинні існувати (тільки не знало, що  саме)  не  можуть  спілкуватися  на  належному рівні, а змушені використовувати звуки? Асортимент, сила та характер почуттів, що вирували в очах були занадто  різноманітні, щоб   їх  повною мірою можна було передати якимись нещасними звуковими коливаннями.

За    характером   вібрацій    дзеркало   змогло   визначити,   що   в приміщенні   спілкувалося  більше,  ніж  двоє  людей. Трохи згодом коробку   відкрили  і  його  витягнули.  Три   пари  очей  розглядали дзеркало з різних  боків, розмовляючи  між  собою: все  ті  ж  великі голубі  очі  жінки,  що так  прискіпливо  оглядала в магазині та двоє молодших – хлопця та дівчини, вже майже дорослих. Крім людей, в приміщенні  було  ще  багато  різних  речей. Поміж них деякі навіть знайомі  з магазину – той  же  годинник, наприклад. Було ще багато різних   великих  і  досить  дивних  коробок,  зроблених  з   набагато товщого  матеріалу,  ніж  картон.  Деякі  не  мали  однієї  стінки, і  в  утвореній ніші щось зберігалось, в інших стінки були  прозорі, ніби  теж   дзеркала,   та   тільки   могли   пропускати   світло    крізь  себе  наскрізь – просто  скло. Оглядини продовжувалися не дуже  довго – дзеркало  встигло ще побачити джерело світла вгорі та кілька різної форми  предметів,  про  суть  та  призначення яких навіть  не  могло здогадуватися.  Його  знову  замкнули  в  картонну  тюрму,   кудись перемістили   і  залишили.  Тут  довелося  ще  трохи  почекати.  Для  людей це «трохи» зайняло майже  дві  доби. Дзеркалу було байдуже – тільки  б не назавжди залишитися  в  пітьмі  картонної  камери. За кількістю  та  характерами  вібрацій  можна  було  визначити  – весь  час  тут  знаходилися  не  всі.  Постійних мешканців нібито четверо. Уже   знайомі  молода  жінка  і  двоє  підлітків. Четвертий голос був чоловічий.  Його  було  чути   найменше  –  рідше  всіх  розмовляв  і менше  часу, ніж інші, затримувався в  приміщенні. Ще доносилися голоси  інших  людей,  але  створені  не  живим  організмом,  а наче механічні . З  ними  одночасно  майже завжди лунали й інші звуки – люди   називали   їх   музикою.   Вловлювало   дзеркало   ще  й  інші вібрації, народжені живими організмами, швидше за все не людьми – надто   вузький   діапазон   тембрів  та  коливань  мав кожен з них. Очевидно, у приміщенні проживали ще якісь істоти.

Нарешті  дзеркало  витягли  з  коробки  чоловічі  руки, але відразу повернули    «обличчям»    вниз   і   так   залишили.   «Це   що,   вже  назавжди?»  Ні.  Просто  оглядали,  як  і  за  що  зачепити.  Значить, знову на стіну. Добре. Місце, де мало висіти дзеркало, вибрали не в тій кімнаті, де  його  оглядали. За  об’ємом  це було набагато менше приміщення.     Коли    закінчились    усі    процедури     і    дзеркало  залишилося на самоті воно вирішило ознайомитись з  навколишнім, що  оточувало  його  тепер.  Насамперед  з  тим,  що  навпроти. Теж стіна. Така сама як і за «спиною», тільки  дещо  збоку  прямокутник іншого кольору – двері зі скляною  вставкою.  Скло – близька рідня дзеркалу, тільки не здатне дивитися вглиб людської душі через очі і відбивати  чи  ховати  в  собі  усе  помічене  там.  Скло в цих дверях було напівпрозоре, і коли вмикалось світло за ними  просвічувалося ще  одне  приміщення. Крім  того, особливо  коли двері залишались відчиненими,   дзеркало   могло  бачити  струмені  води.  Відразу  ж згадувався болючий і  принизливий  процес  народження. Та згодом виявилося,  що  нікому  навіть   не   спадає  на   думку робити  щось погане,    тому    побоювання    поступово    зникли.   Та   довіра   до людського роду все ж частково похитнулась.

Знову   потягнулися  майже  одноманітні  дні.  Кількість  очей, що зустрічались   із    дзеркалом,    була    набагато    меншою,    ніж    в попередньому місці. В основному – чотири пари тих, власники яких мешкали  в   квартирі.   Періодично  з’являлися  інші,  але  відносно рідко.  Та  й  ті,  що   постійно  мешкали,  більшу  частину  часу  або знаходились  в  інших  приміщеннях,  або  просто  перебували  поза помешканням.

Згодом  з’ясувалося,  кому  належали  інших  два «живих» голоси. Спочатку  один – прилетіла  знайомитися  істота  жовтого  кольору. Трималась  і  пересувалась  у  повітрі  вона  набагато  гірше,  ніж  ті менші,  що  бруднили  поверхню. Та й вигляд мала далеко не такий. Відразу  ж  з’явився   острах  –  а  ну, як спробує теж  приліпитись – бруду  ж  буде  набагато  більше,  та  й  вага, мабуть, така, що ще не відомо, чим  усе закінчиться. Та пташка й не думала нічим шкодити дзеркалу  –  це  читалось  в  повних  цікавості  маленьких  оченятах. Розуму в них було не так уже й багато, як і глибини погляду, та все ж проглядала  туга за чимось чи кимсь, почуття самотності. І все це перекривала  радість  від  хоча б тимчасового почуття волі, польоту в рідній стихії, хай навіть і недовгого  та  дуже обмеженого стінами та  стелею.  Вібрації,  що  видавала  з  себе  пташка,  були  не  надто голосні,  мелодійні,  хоч,  на  погляд  дзеркала,  і недостатньо, та, на думку  людей,  дуже  приємні. Інтерес  до  дзеркала в жовтокрилого літуна тривав недовго. Виявивши, що нічого корисного для себе тут не знайде, птаха пурхнула в інший бік. Дзеркало спокійно дивилось  услід   літунові   без   найменшої   заздрості   свободі    пересування. Якийсь   час   політавши,   канарка   повернулася   до   своєї  клітки. Згодом, коли її випускатимуть  ще, вона вже навіть не зверне уваги не тільки на дзеркало, а й на власне відображення в ньому.

З   власником   іншого  голосу  довелося  познайомитись  набагато пізніше.   Причина   цьому   була   вагома  –  зріст   живої  істоти  не  дозволяв   їй   глянути   самостійно  в дзеркало, а літати, як канарка, вона, очевидно, не вміла – адже  ж і люди ніколи не пересувались за допомогою  польоту.  В  усякому  разі  дзеркалу ще  не зустрічалися такі, що вільно пересувались би в просторі, не спираючись на  щось  тверде. Тож  це знайомство  відбулось  завдяки  тому, що  дівчинка-підліток  підняла  цього  жителя до рівня, на якому висіло дзеркало. Точніше, не  спеціально  підняла, а  випадково  підійшла, тримаючи на руках. Це створіння  відразу  ж  дуже  не  сподобалось  дзеркалу, хоч було видно, що люди його люблять і воно відповідає їм тим же. Дзеркалу    не   імпонував   зовнішній   вигляд:   ніби   гладеньке,   з плавними лініями тіло, та, виявляється, вкрите тоненькими довгими  ниточками-рисочками,    різнобарвними,   настільки    густими,   що  неможливо було навіть вгадати, що  ж  там, під їхнім покровом. Без них  у  цієї  істоти  було  дуже  мало  поверхні  – очі,  ніс та ще пару маленьких  клаптиків  там  і  сям. Більш за все насторожували очі, а саме  оті  чорні  провалля,  в  які  так  полюбляло зазирати дзеркало. Мало  того,  що  вони  були   не   круглої  форми  –  щілини,  які   то збільшувалися   то   зменшувалися   за   волею   істоти.   Так   ще   й  всередині  ніби  стояв  якийсь  бар’єр, стіна, що не пускала дзеркало  вглиб,  не  дозволяла  навіть  трошечки  зазирнути – що  ж  в ньому, цьому  колодязі  почуттів  і  думок.  Загадковий «пасажир» був наче гостем  у  цьому  світі  –  ні  в  яких  більше істот ні до того, ні після дзеркало  не  зустрічало  настільки  бридких  для  себе  очей. Ззовні, однак, вони були красивими навіть для дзеркала – великі,  блискучі,  зеленого   кольору,  виразні,  з   поглядом,   сповненим  мудрості  та  душевного   спокою.  Але  нічого  в  собі  розгледіти  не  дозволяли. Опирались  проникненню  вглиб,  і  дуже  успішно.  Якби   дзеркало  було  живим,  то,  можливо, навіть би й захворіло від цього опору… В   погляді   зеленоокого   не   читались   ні   інтерес,  ні  приязнь, ні ворожість.   Та   дзеркало   все  ж  чомусь   вирішило,  що  між ними колись ще виникнуть серйозні проблеми. Які – ще неясно, та й сама думка  про  майбутній  конфлікт  теж  була  наче  міраж.  Добре, що погляд  цієї  істоти  не  затримався  надовго  в дзеркалі – якби вміло дихати,  зітхнуло  б  з  полегшенням,  коли  молода  хазяйка забрала власника  таких  недоступних  очей. Радувало  й  те, що  самостійно «шерстяний клубок» навряд чи зміг би глянути в товщу скла.

В   теперішньому   існуванні  в  нових  умовах  теж   проглядалась певна  циклічність.  Коли  закінчувалася  темна частина доби кожен мешканець квартири як мінімум один-два рази залишав свій погляд у дзеркалі. В цей час вони  метушились, рухались в різні боки, іноді навіть   налітаючи   ненавмисно   один  на  одного. Кожен  по кілька разів заходив у розміщені на протилежній стіні двері, залишаючись за  ними   на   різні  проміжки   часу.  Іноді  навіть  біля  цих  дверей створювалось  щось  подібне до черги в магазині – хтось  заходив, а тут    уже    вимагали    візиту    інші  –  двері   ж   бо   замикались   з внутрішнього  боку  і  чомусь  люди  майже  завжди  заходили  туди поодинці.  Навіть  в  інший  час  доби.  Відвідували  це  приміщення навіть вночі. Коли хтось був  там, завжди  лилась  вода, звучали  ще  інші  звуки  –  люди  щось робили, при чому мабуть дуже необхідне для себе, оскільки кожен зних  регулярно  відвідував  цю кімнату. В більшості випадків, особливо з самого ранку, люди як до так і після відвідин      кімнати     навпроти     проходили    повз    дзеркало    не затримуючись,   навіть    погляд    тільки  ковзав.  Зазвичай   це   був найперший,   короткий  візит,   за    яким   згодом  відбувалися  інші  відвідини, набагато довші, після яких або відразу, або дещо  згодом  хтось   з   мешканців    квартири    обов’язково   надовго   зупинявся навпроти   дзеркала.  В   більшості  випадків  –  розчервонілий  та зі слідами  вологи  на   волоссі,  а  то  й  по  всьому  тілу.  Дуже  часто, особливо   старша   та   молодша  особи  жіночої  статі,  брали  різні  предмети,  такі,  що  гуділи  в  руках чи з частоколом довгих тонких зубців і, дивлячись в дзеркало, змінювали вигляд волосся на голові. Також   розмальовували   різними  засобами  обличчя.  Обов’язково дивились  у  дзеркало  перед  тим,  як  вийти  з  квартири.   Чоловіча половина   не  довго вистоювала перед дзеркалом. Але все одно цей час  був  набагато  довший  ніж  той, на  який перед ним зупинялись люди  в  магазині  –  адже  ті  оглядали  тільки дзеркало,  ці ж – своє відображення   в   ньому.   В  зв’язку   з   цим  у  дзеркала  з’явилось  набагато    більше    часу    для    вдосконалення   своєї   властивості проникати   вглиб   очей   людей.  Власне,  це  вже  була   не  просто  властивість – дзеркало вже не могло існувати без вторгнення в чужі почуття.  Воно  відчувало те, що люди звуть «кайфом» від падіння в глибину зіниць, з кожним разом намагаючись  поринути все глибше і глибше, досягнути  дна  бездонного тунелю і, повертаючись назад, захопити  в  себе якомога більше  того, що там було. Питання, чи не буде погано людям, які навіть не здогадувались, що хтось (чи щось) порпається  в  їхніх  мізках,  в  дзеркала  якось  не  виникало. Бо і не могло   виникнути  –   адже   в   нього   у   свій  час  ніхто  нічого  не запитував  –  ті  ж  люди  робили  з  ним усе, що хотіли. Отже і воно мало   право   відплатити   їм   тією   ж   монетою.   Різниця   в  рівні  сприйняття   світу,   внутрішній   організації   до  уваги  не  бралася. Існувало   тільки   бажання,   яке   потрібно   було  задовольнити.   З  кожним наступним поглядом дзеркало вдосконалювалось  у  вмінні проникати  вглиб,  долати  підсвідомі  бар’єри,  втягувати  в себе те, що    йому    хотілося   і   в   бажаних    кількостях.    І   меж    цьому  вдосконаленню видно поки що не було. Як і дна в кожній парі очей.

Найбільше  подобалось  дзеркалу  мандрувати вглиб  душі  жінки, яка   принесла   його   сюди.   Це  була  наче  подяка  за  можливість перебувати  в  умовах,  де все сприяє розвитку особистості. Молода жінка  була  на  людський   погляд   досить   приємної   зовнішності,  віком  близько  тридцяти  п’яти  років,  можливо  трохи  більше   чи менше, точно важко було сказати, бо слідкувала за  собою  і, як  для  матері  двох  майже  дорослих  дітей,  виглядала молодше. Дзеркало цікавили  тільки  очі.  Красиві, голубі, великі очі з довгими тонкими віями.  Вони,  мабуть найчастіше зупинялися в дзеркалі. Проникати в них було  не важко. І з кожним разом все легше й легше вдавалося витягувати те, за чим  «пірнало»  дзеркало вглиб очей. Кожен раз це було щось інше. А якщо й траплялося те, що вже колись бралось, то було  воно  або  інакше  «забарвлене»,  або його можна було взяти в більшому  об’ємі  чи з іншим «присмаком». Здавалося, що дзеркало харчується   тим,   що  міститься  в   людських   душах.  Ці  флюїди, абсолютно  нематеріальні, якимось чином  переносилися з глибини очей в дзеркало і  сортувались на амальгамі, що покривала дзеркало ззаду. Поняття   «сортувались»,  мабуть  не зовсім точно відображає суть   процесу  –  адже  матеріально  нічого  не  відбувалося  –  ні на молекулу,   навіть    на    атом   чи   кварк    структура   дзеркала   не змінювалась. Емоції  та  переживання, думки, надії, страхи, відкриті та приховані бажання і багато чого іншого – все  це у вигляді хвиль, коливань   чи   променів   невизначеної   природи   проникали  через товщу    скла   і   «гасились»   на   задній  стінці,   межі  середовищ – прозорого  і  непрозорого, залишаючись  там, як  у  пастці. Тут вони продовжували  жити  своїм  життям уже  без того, хто їх «породив», перемішувались  з  іншими,  мігрували,  розділялися  на  складники, об’єднувались   у   великі   конгломерати.   Словом   –   жили,   наче  створюючи свідомість самого дзеркала. Та ні, мабуть не свідомість  –  «надсвідомість»,  аналог  «надлюдини» Ніцше.

З очей хазяйки дому витягнути щось було доволі легко. І тут було багато  дуже  різного.  В  першу  чергу  любов до своїх дітей. Цього почуття    тут   був   бездонний   колодязь.   Воно   саме    просилось назовні,  звісно  не  до  дзеркала.  Дзеркало просто викрадало любов від тих, до кого вона  повинна  була  потрапити.  На  перших  порах  кількість вкраденого була не  така вже й велика, почуття вистачало. Та   дзеркало   постійно  довершувало  своє  вміння  «лізти  куди  не просять»  та  користуватися   чужим.  З   кожним  разом  все  більше проникало   воно  в  людські  душі,  маючи  своєрідний  спортивний інтерес.  Як  у альпіністів. Тільки навпаки – не на вершину, а вглиб. При  кожному  зануренні  дзеркало, дійшовши до межі сьогочасних своїх   можливостей,  бачило  попереду  об’єкт,  до  якого  прагнуло допливти  наступного  разу.  Зазвичай  це  вдавалось. Повертаючись назад,  кожен  раз  намагалося  збільшити  об’єм  «винесеного»   або зачепити  ті  нюанси,  котрі  не  вдавалося  захопити  раніше.  Не всі бажання  дзеркала  здійснювались  з першого разу – не у всіх людей були  настільки відкриті душі, щоб  можна  було в них копирсатися, як   заманеться.  Білява   власниця   дзеркала   не   була  винятком  із правил  – підсвідомо теж трохи опиралася  ґвалтуванню  своєї душі. Та  саме  завдяки  їй  дзеркало навчилось  і  надалі  вдосконалювало  вміння   проводити   вторгнення   дуже   акуратно,   непомітно    для  потерпілого.    Опірність   цієї   дуже   ніжної  в   душі   жінки   була незначною  –  наступною  по  кількості дорогоцінністю її душі були доброта  та майже повна відсутність уміння  боротися зі злом. Отож з  часом  дзеркало  мало  б  стати  повним  хазяїном  в  глибині   цих  красивих  і  добрих  очей.  Йому  дуже  подобались такі «розклади». Воно   використовувало  душу  цієї  жінки  як  полігон  –  навчалося  проникати глибше, обходити, обманюючи, чи  просто грубо  ламати  перепони,   черпати    собі    все,  що   хотілося,   виносити   стільки, скільки  бажало,  аж  до  повного  спустошення.  Ще  й   перебирало «харчами»:   сьогодні   хочу   цього,   а   того    не    хочу.   Дзеркало об’їдалось  любов’ю  до  дітей,  якби  було людиною  можна  було б сказати  –  до    гикавки.   Та    просто   не    могло   «винести»   таку колосальну     кількість.     Правда,     почуття    це    дуже     швидко  «утилізувалось»   амальгамою  –  як   дощ   в   пересохлою   землею, очевидно  тому  що  було  для  дзеркала  надто  чужим, екзотичним. І  в цьому,  напевно, й  був його особливий  смак. «Скляна сволота» любила смакувати й іншими речами.

З  господині  квартири  дуже легко було  «дістати» незадоволення чимось.  Правда,  зустрічалось  воно  досить  рідко  –  хазяйка   була дуже   невимогливою   до  інших  людей:  вважала,  що  особистість кожного  повинна  виражатись  так,  як  сама  людина  цього  хоче, і була    дуже   терпимою   до   собі   подібних.   Напевно   люди,   що оточували її  в світі, бачили  або  відчували в ній величезну доброту та   беззахисність   перед   чужою   неввічливістю  чи  злобою,  тому  більшість      намагалась      поводитись     із     білявою      красунею якнайпристойніше.    Навіть    якщо   й   випадково    робили    щось неприємне, кожен намагався якнайшвидше загладити свою вину, та  отримавши  після  такого  гріха  прощення  довго  почував себе не в своїй  тарілці:  «Що ж я накоїв, навіщо образив цього ангела». Тому образ багато  не  було, а  якщо й траплялись, то  дзеркало не  просто забирало  все  до  крихти  в  себе,  а  ще  й повертало назад, туди, де взяло,   тільки   в   дещо   зміненому   вигляді,   і   ховало  за  сімома печатями  підсвідомості  людини, впливаючи на внутрішній  світ  із  глибокого   підземелля,  як  павук,  смикаючи  за  павутинки   інших почуттів,  іноді  навіть  повністю  замаскувавшись до невпізнання. З часом   ці   «екскременти   життя»   накопичувалися,   поволі,   дуже  непомітно  для  навколишніх,  але  все  ж змінюючи внутрішній світ  людини,  про  яку  всі  звикли  говорити:  «і мухи не образить». Вже  буквально  через  кілька  тижнів  він  був  інший,  а поверхня все ще залишалася  гладкою.  Коли  б  хтось  міг  усе це спостерігати, йому стало    б    моторошно    від    усвідомлення    того,    у    що     може перетворитися людина  в  кінці  процесу,  розпочатого  дзеркалом… До  того  ж  внутрішній  світ  цього  «ангела» був дуже чутливим до  підсвідомого    впливу,    особливо    такого   обережного,    хай   ще невмілого,  але  вже достатньо наполегливого.

Рятували    бідолашну   жіночу   душу   від   повного   розтерзання дзеркалом  його  неумілість та нерозторопність (хоч було видно, що це  проблема  тільки  часу  та «тренування»). А ще величезна любов дітей та  чоловіка, їхнє бажання усяко догодити та допомогти любій матусі  і  дружині,  а також  приязнь  всіх, хто хоча б випадково був знайомий з цією надзвичайно позитивною людиною .

А    дзеркало    тим   часом    вчилося   маніпулювати    людськими почуттями,  виконуючи    свої    забаганки  що  раз   краще,  легше  і ефективніше.  Йому  просто  несказанно  пощастило,  що   трапився настільки   легкий  в   роботі  та  навчанні   екземпляр,   до   того   ж постійно відвідує заняття, без пропусків,  академок  чи  лікарняних. Про прогули жінка навіть боялася подумати.

Набагато  важче  було  з  особами чоловічої статі. Глава сімейства хоч  і  доволі  часто  зупиняв  свій  погляд  у дзеркалі, та все ж не на стільки довго, як жіноча половина. І ще – в  нього  проникнути було досить   важко,  не   найважче   (вже  зустрічалися  майже  повністю замкнуті  натури як  чоловічої, так і жіночої статі), та все ж він умів досить  міцно  тримати  своє  в  собі.  Нічого, не києм, так палицею! Та,    навіть,    так   і   краще  –  змагатись   з   сильним   суперником   цікавіше. Особливо,  коли він  навіть  не здогадується про  напад. А на  слабшому – дуже  добре  вчитись, відшліфовувати майстерність. Це  була   основна   причина,  по  якій   дзеркало  на  друге  місце по частоті  та  старанню   проникнути   вглиб   обрало   саме    чоловіка білявки.

Найменше   страждав   від   вторгнень   дзеркала,   як    не    дивно,  внутрішній  світ  «найслабшого» члена родини – хлопчика, за віком наймолодшого,     хоча,    за    людськими    мірками,    уже     майже  дорослого  (підлітку  минуло  п’ятнадцять  років) :  менше  ніж  інші  члени    родини    «крутився»    перед   дзеркалом,   рідше   дивився. Взагалі-то  слідкував за своїм  зовнішнім  виглядом, та не настільки прискіпливо,    як    інші.    В    душі,    майже   на    самій    поверхні підсвідомості було наче написано велетенськими літерами: «Та  все  одно  мені,  як   я   виглядаю  –  я  ж  і  так  хороший!».  Це,  а також здоровий      «пофігізм»      дещо     відштовхували     дзеркало     від проникнення  в  очі  хлопчини. Зрештою, від батька він  успадкував здатність   дуже   добре   захищати   своє   «нутро»  від  незаконного  вторгнення. А оскільки спілкувався з такими ж підлітками, і  далеко  не  завжди  доброзичливими,   то  зустрічав  за  межами   сім’ї  дуже різне  ставлення.  Тож  мусив  загартовувати  і тіло, і  душу.   Тільки  дуже  глибоко  ледь  вгадувалася  велетенська  маса добродушності, змішаної  з  радістю  життя,  любов’ю  до  всього навколишнього та вірою  у  вселенське добро – спадок  материної  душі, який був ніби схований  у захисну скриню від недоброзичливості, відкритого зла і прихованого підступу. Дзеркало і не дуже рвалось у глиб цих очей– що  важко,  а що мало цікавого, та й не страждало від недостатності іншого матеріалу для своїх «дослідів».

Хоча б та ж майже доросла дочка, візуально – копія матері, тільки трохи молодша та стрункіша. За віком від брата втекла не так уже й далеко, може, років  на  два. Та вже була добре розвинута фізично – вже не дитина, але ще й не жінка. Внутрішній світ – гримуча  суміш дорослої та юнки. Взяла все найкраще від  батька  та  матері, тільки була    дуже   відвертою.   Вона  більше   за   всіх   крутилася   перед дзеркалом.   Тому   іноді   аж   нудно   ставало    від   такої    частоти «спілкування». Ні, мандрувати в  глиб цих молодих очей було дуже цікаво,  от  тільки  намішано там  всього  було – чорт  ногу зломить! Дзеркало вирішило трохи потягнути час – буде  на закусь.

Все  одно  дзеркало  тягнуло  до  очей, проникати вглиб вдавалось легше при частіших спробах. Тому дзеркало вирішило – хоча  б і не глибоко,   але   проникати    в   кожен   погляд.   Воно   дуже   хотіло відшліфувати  свою майстерність краще, ніж  обробили колись його власні  боки.  Була і ще  одна  причина  зацікавленості в подорожах: все,  що  захоплювало  в  себе  дзеркало  ніби  створювало його «я», давало  поживу  для  існування  та  розвитку.  Тільки  розвиток   цей спрямований   був  трохи не туди, куди хотілось би, наприклад, тим же людям. Але їм про  це  не було відомо нічого, та й, мабуть, ніхто й не повірив би, що таке можливо.

З  часом, здавалось, дзеркало  вивчило  людську  мову. У  всякому разі, звукові  коливання, що  видобували  з  себе  люди, ставали  все більш  і  більш  зрозумілими. І  це  закономірно – адже досить часто розмовляли,    дивлячись   на   себе.   Тоді    в    глибині    свідомості спостерігалося  щось  схоже  на титри навпаки. Для дзеркала. Звуки пояснювалися  думками  та  емоціями,  які було дуже добре видно в очах    того,   хто   говорив.   Доволі   швидко   дзеркало   навчилось визначати,  нехай і не дуже точно, та  все  ж  достатньо  достовірно, суть  розмови,  навіть, коли  співрозмовники  не  перебували  в  зоні його   спостереження  –  голоси   все   одно   досягяли    дзеркальної поверхні. Воно потрохи ставало членом сім’ї – непроханим, чужим, ворожим. Незалежно від  бажання чи дозволу всіх інших «родичів». Швидше навіть всупереч.

Що     ж     поганого    зробили    люди     цьому     шматку     скла? Звичайнісінькому  осколку.  По  суті – нікчемі. Хоч ніхто про нього так  не  думав – всі  вважали  річчю потрібною, навіть необхідною, і кожен  намагався  подарувати  якусь дрібку любові. Саме це й було, мабуть, ключовим моментом у ставленні дзеркала до людей. А ще – пам’ять   про  те,  як  з  ним поводилися раніше. Хоча на цьому етапі  існування   дзеркало,  напевно,  ще  не  бажало нікому з живих істот нічого  поганого.  Просто  воно  теж   ніби  «жило»   якимось   своїм «життям»   і   сприймало    навколишніх   так,  як  вони   його  –  без  відчуття, що це – живе, з  якоюсь мірою  безпечної  байдужості, без, як здавалось, достатньої  порції найбільш  сильних  емоцій: любові, ненависті, болю, страху врешті-решт.

На    поталу    дзеркалу    потрапляли    очі    не   тільки  постійних мешканців  квартири – доволі  часто до господарів приходили гості. Приводи були різними, та дзеркалу було якось все одно – для нього стосунки  між  людьми  зводились  в  основному  до  балачок, більш чи  менш  тривалих.  Важливим  було  тільки  те, що гості залишали частину  свого  внутрішнього  «я»  в  дзеркалі.  Звісно,  не  всі  і   не завжди,  але  «різноманітність  харчу»  все ж була. І це не  могло  не розвивати  особистість  шматка  скла,  що  висів на стіні. Різні люди по-різному    сприймались.    Кожен    потребував   свого   часу   для проникнення вглиб. Зрозуміло, що все залежало  від того, наскільки сильна була людина.

Особливо  дзеркалу  подобалися  візити людей набагато старшого віку, ніж хазяї квартири, досить похилого. Судячи з усього, це були сусіди. Вони були дуже близькі для  цієї  сім’ї, хоч  було  очевидно, що   кровних   зв’язків  не  мали.  Дзеркалу   дуже   швидко  вдалося з’ясувати   причину   такого   взаєморозуміння   між    людьми,    які здавалось,  не  могли  мати  між  собою   ніяких  спільних  інтересів, через  різницю  у  віці  та вічні протиріччя між поколіннями. Сусіди ці,  попри  твердість  характеру,  були  дуже  добрими  та людяними всередині,  а  до  цієї  сім’ї  ще  й  відкритими.  Причина  ховалася в минулому.  Копнувши  глибше  в  очах  підстаркуватого  подружжя, дзеркало   виявило  там    глибоку  тугу  за  передчасно   померлими власними  дітьми та внуками. А якщо точніше – рідним сином, його дружиною  –  на   диво   приємною  для  обох  невісткою  та  їхньою спільною   дитиною.   Куди  і  як   вони   щезли,   дзеркало  не  дуже цікавило,  та  основні   параметри   цього   факту  лежали  прямо  на  поверхні підсвідомості:  причиною  непоправної втрати  були  якісь  предмети,   механізми,  створені  руками   самих  же  людей,  доволі складні   та   громіздкі.   З   глибин   душ   сусідів   прямо   випирала ненависть  до  цих предметів, їхнього вигляду, запаху  рідини, якою  люди   «годували»   ці   механізми,  хоч  там  же  й  було  видно,  що доводилось  дуже  часто  користуватися цими предметами в житті, і потреба ця не зникла й зараз.

Через   утрату   об’єктів,   на   які   витрачались   майже  всі  (лише набагато менша частка – один на  одного, хоч  між  собою  теж було дуже  багато  приязні)  позитивні  емоції,  в душах цих людей у свій час виник  немовби  надлишок  невикористаної любові , який щораз накопичувався,  перемішуючись  із  жалістю  до  самих  себе, болем тяжкої   втрати,  непереборним  бажанням  за  будь-яку  ціну, навіть  власного  життя,  повернути  ідилію спільного  з  дітьми  існування, хай   навіть   не  все   було   гладко   та   ідеально.   Очевидно,   коли з’явилися  нові  сусіди  –  молоде подружжя з дітьми – вони здалися чимось   дуже  схожими  до   втрачених  близьких.   Тому   спочатку з   якоюсь  невпевненістю, а  згодом  вже  без  боязні,  стимульовані власною  переповненою переживаннями  душею, осиротілі  чоловік та  жінка  почали  «виливати»  позитивні  почуття  на, як їм  здалося  «двійників»   їхнього   власного   втраченого    щастя.   А    оскільки  внутрішній світ «мішені» в принципі  справді не дуже й відрізнявся від душ рідних дітей, відмінності згодом   стерлися. Нові  «об’єкти»  для  почуттів  самі  по  собі були дуже позитивними натурами, тому дуже  швидко  їх  стали  вважати  своїми. Без  «перегинання палки». Молоде    батьки   та   їхні    діти,   відчувши   настільки    добре    та неупереджене   ставлення  до   себе,  без  приховування  чогось, хай  навіть   такого,   що   могло   б   не   сподобатись,   розкрились   теж, спочатку  не  повністю, а згодом все більше й більше, відповідаючи доброзичливістю,  а  згодом і любов’ю. Хоч і не настільки великою, та  все  ж  доволі  сильною,  адже  мали  ще  живих   своїх   кровних батьків, які  з’являлися  тут не так уже й часто – очевидно, постійно проживали  на  досить серйозній відстані. Та все ж іноді приходили (чи приїжджали) в гості. Зазвичай такі візити затягувалися на кілька діб. Батьки  хазяйки, як  читалося  в  глибині очей були більш-менш пересічними   людьми.  А   от   мати   хазяїна  була  дуже  вольовою жінкою.  Міць  її  характеру  відчували  всі. Батька хазяїна квартири дзеркало   ніколи   не   бачило  –  він   помер   кілька   років тому від серцевого нападу – цю інформацію  вдалося  знайти в підсвідомості свекрухи.   Все   старше   покоління   дуже   приязно   ставилося   до молодших,  правда, було  дуже  «правильним»  і  вимагало від дітей та   внуків   також   високоморальності.  Діти  завжди   дуже   раділи приїзду  кого  небудь  з них, але після від’їзду, хоч і  проводжали  зі смутком   в   очах,   все   ж   наче  полегшено  зітхали – можна  було поводитися  вже  дещо  вільніше.  Хоча  й  так  їх  поведінка не була надто  неординарною:  надто  хороша була ця сім’я, щоб діти росли невиховані.

Навіть  товариші  та подружки підлітків, що доволі часто забігали в   квартиру  і  якщо  батьків  не  було  дома,  дозволяли  собі  разом з   хазями   трошки   попустувати   були   теж   досить  пристойними молодими   людьми.   В   глибинах   їхніх   очей,   правда    творився  розгардіяш  –  все  перемішано: і дитинство, і певний досвід, і якесь уявлення  про   майбутнє   доросле   життя.  Та   занурюватись  в   ці глибини  ніколи не виходило – підлітки  були як ртуть – надто  живі і ніде надовго не затримувались.

Дорослі  люди, що  приходили  до  цієї  квартири, зазвичай теж не вистоювали   перед    дзеркалом,  та  все  ж   їхнє   потаємне  деколи потрапляло в поле зору.

Отож, експеримент  продовжувався. Минуло доволі багато часу за людськими  мірками – рік  чи півтора. Дзеркало вже могло робити в свідомості    найслабшої    ланки    все,   що   б   не   захотіло.  Якось спробувало  віддати  наказ – протерти  свою  поверхню. Спочатку  в підсвідомості жінки відбулося щось  схоже  на  коротке  замикання. Досить    тривала    пауза    після    якої    всі    емоції,   думки    наче заморозилися,  припинили  свій  рух. І згодом  все  перемкнулося на наказ ззовні – хазяйка ні з того ні з цього побігла по чисту ганчірку. Донька   була   навіть  трохи  здивована  –  адже   напередодні  мати майже  ідеально  протерла  предмет,  прибираючи  в  домі  (до  речі, діти   й   чоловік   дуже  активно   допомагали).  Дзеркало   наказало відбрехатися,  що  тут же було виконано. Від  тепер  стало ясно, хто хазяїн   ситуації.   Правда,   вплинути   з   такою   силою   на   інших  мешканців   поки   що   не   виходило.  Чоловік  та син  ще  успішно  опирались  наказам  ззовні.  Тільки  дочка була вже майже повністю готова підкорятись.

Дзеркало  вирішило  провести  ще  одну спробу. В глибині кожної підсвідомості  були  певні «блоки»  -  заборони  на  ті  чи інші дії чи бездіяльність.   Експериментатор  спробував   зняти  блок   безпеки. Після проведеної  маніпуляції  на  перший  погляд  начебто нічого й не  змінилося  –  блок   залишився.   Тільки   став   якийсь   матовий, тьмяний   і  більше  жодних  змін у внутрішньому світі та зовнішній поведінці білявки не було. Дзеркало, зробивши висновок, що нічого не  вийшло,  спробувало  ще  раз – знов  без змін. Розсердившись на «клієнта»   і   на   себе,   негайно  покинуло  поле   бою,   захопивши спересердя   неймовірно   велику   кількість   любові   до   рідних  та бажання   жити.   Диверсія  відбувалася  наприкінці  дня, тож нічого такого,  що  вказувало   б  на   віддалені   результати   втручання,  не встигло відбутись .

Наступний   ранок   почався    як   звичайно.  Лише   трохи  згодом виявились деякі непорозуміння.

- Мамо, ти що – не з тої ноги встала?

Діти    першими    помітили    якусь    чи    то    розгубленість,    чи нерозторопність  своєї  такої  завжди  акуратної  матусі.  Ні, все, що мама  робила  для  них  зранку було наче в порядку. От тільки якась розсіяна чи неуважна сьогодні – наче забула  всі  правила поведінки з  електроприладами,  газом,  навіть душ включила для себе занадто холодний.    Та    спільними    зусиллями,    веселими    жартами    та   підтримкою  згодом   здається   повернули   мамі  хороший  настрій. Порозходились   у   справах.   Останнім   виходив   хазяїн   дому. Як звичайно, перед виходом оглянув себе : «Який же я йду в люди?». З того,   що  завжди   такі   сильні   блоки   були   ослаблені,  дзеркало зрозуміло,  що чоловік занепокоєний  дивною поведінкою дружини, переживає за неї. Воно негайно скористалося нагодою і внесло свої корективи  у  психіку  мужчини.  Якраз встигло до того, як покинув домівку.

Якщо  був  не  вихідний  день  після  ранкової метушні в квартирі зазвичай   наступало   затишшя,   аж   до   тої   пори,  поки  хтось  не повертався  з  роботи  чи навчання, Та на цей раз було трохи не так. Незвично,   неадекватно   вела   себе    живність,    покрита    густою  шерстю  –  кіт.   Він  наче  збожеволів.  Нявкаючи   метався  по  всій  квартирі,    щось   навіть    перевернув  –  досить    сильний    грюкіт пролунав,   мабуть,  на   весь   дім.   Бісився  котяра  доволі  довго.  І раптом  десь  уже  під  обід  –  притих. Ні  звуку, ні  шурхоту. Та  не  надовго.  За  якийсь   час  котячий  концерт  продовжився,  та  ще  й набагато  потужніше.   Кіт   відбіг   на   відстань,  з  якої  міг  хоча  б  навскоси  бачити  поверхню  дзеркала.  Шерсть  його стояла  дибки, розпушений  хвіст піднятий вгору. На дзеркало знизу дивилися  очі, сповнені   ненависті   та   непереборної    жаги    помсти.   Негайної. Страшної.  Нещадної.  Крім цього в очах неможливо було побачити нічого  –  все  застилала  грубим шаром злість до шматка скла, який зробив  щось  погане  із  кимось  дорогим  для тварини. Було багато  спроб   дострибнути   до  дзеркала,  пошматувати   кігтями,  згризти зубами.  Навіть  читалося  в  погляді  –  задушити  видертою  з  себе шерстю,  але  тільки  покінчити  за  всяку  ціну з виродком. Нічого з цього,  звісно,  не  вийшло.  Та спроби продовжувались доти, поки в квартиру не повернувся господар. Кіт  відразу  ж облишив дзеркало і   кинувся   до   нього,   жалібно   муркочучичи,   але   в  той  же час намагаючись не надто влізати в душу.

- Ти, Мурчику, що, теж щось відчуваєш? Ні, будь-ласка, не йди до мене… Залиш…

Вигляд  у  чоловіка  був геть кепський. Без головного убору, хоч в цю  пору року зазвичай люди набирали на себе досить багато одягу, ще  й  товстого  і  теплого, а  без шапок на вулицю взагалі виходили рідко. Пальто  розстебнуте. Обличчя  бліде,  як  стіна . Очі… Очі аж чорні  всередині  від  невимовної  туги  і  в  той  же час величезного бажання, не сприймати нещодавно побачене… Не  думати про таке, навіть, не  допускати в найжахливіших снах, що щось подібне може статись…   Жалість   до   себе,  своїх  осиротілих  дітей,  дому,  ні,  - взагалі   до   всього   світу…  Невіра  в   трагедію   перемішалась   із  ненавистю до автомобілів, вулиці і всього, що було  поряд з місцем, де  сталося  непоправне.  Ще  глибше  ховалось небажання жити без коханої  людини,  перекриваючи  навіть  обов’язок  піклуватися про дітей   та   батьків.   А  опору  зовнішньому   проникненню  не  було взагалі  –  воля  дорослого  чоловіка  стала  як  пластилін – ліпи,  що  хочеш,  якщо  вмієш.  І  дзеркало  зліпило. Ще «краще» ніж  раніше. Знову збожеволів кіт. Чоловік, не  витримуючи  подвійного натиску на  психіку  – зсередини  і  ззовні  вхопив його і пожбурив за двері : «Геть,  не  їж   печінки!   Без  тебе  гірко…».   Вийшов  з  поля   зору дзеркала. Та  чути  було, що ніяк  не міг заспокоїтись – щось носило його  майже по всій квартирі. Потім  все  ж  наступила тиша. Навіть канарка мовчала. Тиша затягувалася, ставала моторошною.

Раптом відчинилися вхідні двері.

- Мамулька, ми вмираємо їстоньки.

- Що в нас сьогодні на обід?

І  ще  через  деякий  час,   коли  вже  роззулися,  кинули  портфелі, зняли верхній одяг :

- Мам, де ти?

- Мама, а наш Мурчик на дереві сидить і додому йти не хоче.

Відчинилися двері з кімнати.

- Рідні мої…

- Тату?!

- Що сталося?

- Чому ти в сльозах?

- Не  зустріне  нас  наша мамка дома… Не наллє тарілку смачного борщику…     Не   пригорне    до    себе…  -  батько    сиріт    рвучко відвернувся і зайшов назад у кімнату нетвердою ходою.

- Що сталося, тату?

Аж через кілька хвилин почули відповідь :

- Маму   збила   машина.  Переходила  вулицю   в   недозволеному місці …

- Ну… Їдемо в лікарню до неї. Негайно!

- Ні,  дітки,  ви  не  зрозуміли. Не в лікарню, – і останнє вже дуже-дуже тихо – в  морг…

Все, що  відбувалось  у  наступні  хвилини і дні дуже сподобалося дзеркалу.   Для  людей   веселого   було,  м’яко   кажучи,   мало.   Та дзеркало  було  дуже  задоволене  «виставою», хоча добре оглянути все трохи заважав шматок тканини, яким його прикрили. Добре, що волокна  зіткані не надто густо. Прийшло багато людей. Знайомих і таких,  що  ніколи  раніше  тут  не були. Всі приходили з красивими квітами.  Дуже  мало  шуму,  голоси  всі тихі, пересування повільні. Всі приходили  до тіла  хазяйки, що було привезене наступного дня після трагедії. Дзеркалу було дуже цікаво: ще  ніколи  не  бачило не живих    людей.   Шкода,   що   очі   були   закриті  –  дуже    кортіло  подивитись  в  них  саме  зараз,  в  мертві. Коли закінчувався день, в домі  ставало  ще тихіше. Тільки  зрідка  прорився  плач. Ні  чоловік  ні  діти  не  могли  стримати  сліз.  Навіть  ті  люди,  що  приходили, покидали  квартиру зі сльозами на очах, або  з  таким  виглядом, що ось-ось  заплачуть.  Кіт  не  повертався.  Це також безмежно тішило  дзеркало – хто  зна, чого чекати від  пухнастого  розбійника?  Воно, на  відміну від покійної, ще не втратило обережність.

«Веселощі»  продовжувалися  ще  добу.  Потім   прийшло   одразу дуже  багато людей : рідня, сусіди, знайомі, ще інші, яких  дзеркало до   цього   ніколи   не   бачило   тут.   Якийсь   чоловік  з бородою в чорному  одязі   довго  розмовляв  біля  тіла.  Багато хто з присутніх плакав. Згодом  хазяйку  винесли  з дому і більше не повернули. Всі люди вийшли теж. Довго не  було  нікого. Хазяїн  повернувся  пізно ввечері. Сам. Дзеркало ще ніколи не бачило його таким. Раніше, ще в   магазині,   зустрічалися   людські   очі,   наче   затягнуті  якимось туманом, через який  напрочуд легко можна було проникнути вглиб – він  допомагав,  «в’яжучи»  волю людини,  сповільнюючи захисну реакцію  на  вторгнення,  та  водночас  і  заважав:  застилав  те,   що лежало глибше, в кожної людини – на своєму рівні.

В очах  хазяїна все  залишалось таким, як і в попередні кілька днів  з  моменту  загибелі  дружини. Тільки всі емоції, переживання дуже «виросли». Вони  переповнювали  безодню  очей, здавалось, навіть, тиснули  у  всі  боки – ось-ось  розірвуть. Та  туман  зробив  їх дуже м’якими, пухкими, немічними. Крім того, він наче облив усе навко-ло байдужістю. Розпливчасто, але перекриваючи все наболіле.

Вдівець  не  роззуваючись  (чого  ніколи  не дозволяв собі раніше) скинув   верхній    одяг    прямо    на   підлогу   і   почвалав   у   глиб помешкання.  Довго   його   не   було   видно.   Тільки  час  від  часу долинали зітхання, якісь  грюкіт, дзеленькання,  булькання.  Згодом  з’явився.  Ішов так, наче  його  здувало  вітром, що  кожен  раз дув з іншого  боку.  В  одній  руці  тримав скляний предмет циліндричної форми, досить великий, більш ніж наполовину наповнений такою ж прозорою   рідиною.   В   іншій  –  прямокутний    шматок    тонкого картону  –  зображення   дружини.  Очі  зупинились  у  дзеркалі.  Не надовго.  Та  тому  все ж вистачило часу, щоб внести свої поправки. Руки  чоловіка  почали  дрижати.  Вхопивши  пляшку  ще  й другою рукою,  підніс  до  рота,  нахилив.  Полилася  рідина.  Зробив кілька ковтків.  Обличчя  трохи  почервоніло.  В  погляді,  в  душі – ніяких змін, тільки густішим став туман. Повільно  повернувся. Пішов. Ще  якийсь  час  з  глибини  квартири  долинали  різні  звуки. Майже  до  середини ночі. Потім настала тиша…

Вранці  в  квартирі  продовжувало панувати безгоміння. Дзеркало вже припустило, що наступив вихідний – зазвичай  тільки в такі дні люди дозволяли собі не виходити так довго. Та час минав, а ніякого руху,   навіть   коливань   голосу   канарейки,   так   і  не було. Тиша тривала  аж  до  вечора,  поки  додому  не  прийшли  діти,  а разом з ними – сусіди, ті, яких теж свого часу спіткало горе.

- Тату, де ти? – тихенько покликала дочка.

- Тату! – голосніше промовив син.

- Щось  недобре, – майже  разом  сказали  обоє, – ніколи ще батько не залишав у квартирі такий непорядок…

- Почекайте тут, будь ласка,  -  попросив сусід.

- Ні, не можу.

- І я – ні…

Всі разом пішли вглиб.

Згодом  почувся високий звук крику дівчини. Короткий. І слідом -  грюкіт. Наче щось упало. Кілька секунд мертвої тиші, і:

- Господи!

- Тату!

- Мати рідна!

Плач, лемент, ще багато різних  звуків… Дзеркало  знову  закрили шматком тканини.

«Знову добра вистава  вийшла». Так. Те саме, що було кілька днів тому, повторювалось. Тільки  на  цей  раз  головним  «актором» був уже хазяїн – з  красивим  (для дзеркала)  синюшним, майже чорним обличчям та майже викоченими назовні очима. І  відвідувачів  було ще   більше.  З  очей  дітей  прямо  виривався  страх,  перемішаний з горем.  Дзеркало  розкошувало,  поглинаючи  ці  почуття  –  їх  смак  уже давно йому дуже подобався.

Потім    сталося    те,    що    не   дуже   сподобалось    «режисеру»: повернувся додому кіт. Весь скуйовджений, наїжачений. Ненависть до  дзеркала випирала з нього не тільки  через вузькі щілини очей – все  тіло  наче  промовляло :  «Ну,  почекай,  доберусь  я  колись  до  тебе!».  Якби  могло,  розсміялось  би  у  відповідь : що ж ти можеш мені зробити?

Після  того,  як  всі  вирушили  з  тілом геть, дзеркало залишилося самотнім   на  довгих  три  дні.  Це  теж  було  йому  не  до   «душі». Та  згодом  люди  повернулися.  Були  це  діти та їхня бабуся – мати померлої    жінки.   Ніхто  з  них    більше   місяця  не  затримувався  надовго  перед  дзеркалом.  І,  взагалі, наче  все змінилось – життя в цих людей стало чомусь дуже тихим – мінімум  розмов, рухів, дуже  мало відвідувачів. Кожен день тільки приходили  сусіди – дідусь  та  бабуся. Вони  подовгу  перебували  вглибині  квартири,  де, мабуть, щось  відбувалось. Ці люди ніби ще більше  постаріли  від  останніх  подій.  Коли  їхні очі потрапляли до дзеркала, було видно, що  з них зникла   якась   важлива  річ.  Згодом   дзеркало  зрозуміло  –  надія. Тепер, перекриваючи  всі  інші  почуття,  в цих очах світився тільки жаль до обох нещасних родин. Заходили вони не один раз на день, і якби не постійний смуток, то в очах  сиріт  можна  було  б побачити радість цим гостям.

Ззовні      виглядало     що     життя       в      квартирі     більш-менш налагоджувалося.  Та  в  глибині  очей  кожного  мешканця  сталися незворотні зміни, при чому – не на краще…

Знову  потягнулися  одноманітні  дні  та  ночі. Дзеркало вирішило дати  відпочинок людям. Ні, вглиб  очей  продовжувало  проникати, просто поки-що, крім витягування емоцій, більше нічого не робило. Та, мабуть,  для покалічених душ, і цього було більш ніж достатньо – адже дзеркало забирало собі все, що хотіло. А хотіло дуже багато. Воно спустошувало внутрішній світ нещасних сиріт, як сарана поля –    не    залишаючи    нічого.    Дуже     швидко    підлітки     почали перетворюватися  на  духовних  калік.   Ні, вони  не  робили   нічого  поганого  – надто  глибоко та  міцно було закладено в них батьками хороше виховання. Те, що  так  і не змогло дзеркало – вирвати з цих душ  ставлення  до  передчасно  загиблих  батьків та пам’ять про те, якими  вони  просили  бути  своїх  дітей.  Та,  мабуть, уже назавжди щезли  такі  поняття,  як   щастя,  безтурботність,  довіра  до  людей, доброта. На їхнє місце десь з глибин підсвідомості виринули в  свій  час  втоплені  злість  на все навколо, єхидність, антипатія  до всього  доброго, що в свідомості підлітків перетворювалося на підступність та хитрощі.

Через   кілька   місяців   бабуся   залишила   дітей   самих  –  стало зрозуміло,   що   вони   не   дадуть   собі   пропасти.  Достатньо було приїжджати на  тиждень-два  через певні періоди часу. Зрештою, їм хотілося  побути  на  самоті, та й бабусина психіка була не залізна – їй було дуже важко жити там, де так  жахливо  померли її донька та зять.   Отож,  залишивши  онуків  на  добрих  сусідів,  які  по  кілька  разів  на  день   приходили   провідати  сиріт,  бабуся  попрощалась, пообіцявши  невдовзі повернутись .

Підлітки давали собі раду, адже ще за життя батьків вчилися бути самостійними,  вирішувати  свої  проблеми  без  сторонніх.  І  у них, судячи    з   задоволених    поглядів    сусідів,   наче   все   виходило. Зрештою,  завжди  було  до  кого  звернутися  за  допомогою  – діти відчували   і   знали,  що  названі  дідусь  та  бабуся  ні  в чому їм не відмовлять.

Куди   зникла   канарка,  дзеркало   так  і  не  довідалось.  Швидше всього,  вона померла зразу ж після смерті господарів – тоді  людям було  не  до  пташки,  тому  в  пам’яті   напевно   й   не   залишилось достатньо  вагомого  сліду. Крім  людей, з  живих  істот  у  квартирі залишився   тільки   кіт.   Він   став  дуже відлюдкуватим, сприймав  тільки  своїх.  А  своїми  вважав  тільки  тих,  у   кому  бачив    дуже доброзичливе   ставлення   до   сиріт.  Повз  дзеркало  ходив  лише з наїжаченою   шерстю.   Погляд,   який    іноді    вдавалося    зловити дзеркалу,  промовляв:  «я  тебе  навіть  не  з’їм, навіть не знаю, що з тобою  зроблю». Та  дзеркалу було наплювати:  не  зміг  раніше,  не зможеш і потім.

В   житті  брата  і  сестри  відбувалися  і  деякі  хороші  зміни. Усе частіше  почали  навідуватися  друзі-підлітки. Періодично заходили сусіди   чи   друзі   батька   і   матері.  Кожен   із  тих,  хто приходив, намагався  не  нагадувати  нічим   про   смерть  батьків,  але   майже ніколи так не виходило. Зрештою, діти вже навчилися  витримувати муки спогадів. Усі завжди намагалися чимось допомогти сиротам – як  не  матеріально, то  хоч духовно. Дорослі ніколи не приходили з порожніми     руками.    Брат    з    сестрою    завжди    обурювались, намагаючись   нічого   не   приймати,  та   всі   подарунки  були   від чистого серця, тому в кінці кінців все ж залишалися в квартирі .

Дзеркало проникало в очі кожного, хто приходив. І в кожних очах робило  все,  що  йому  заманеться.  Підлітки – ті  були   вже  майже «пройденим  етапом»,   особливо   дівчинка,   ні  –  дівчина,   смерть батьків  зробила  дітей  майже  дорослими.  Хлопець  якось   уникав надовго   залишати   очі   в   дзеркалі  –  зовнішньо   він  зараз  дуже  скидався    на   батька,    і    йому   було   боляче   бачити   у   своєму відображенні риси померлого.

Залишені   самі   на  себе   брат   з   сестрою  ходили  на  навчання, займались  тими  ж  справами,  що  й  до  загибелі батьків, порались по   домашньому   господарству,  навчилися   встигати   все.  Тільки атмосфера в домі була вже іншою…

І  все-таки,  дзеркалу  було  мало  того,  що   потрапляло  в   нього. Довелося  трошки  покопирсатися  в  душах  підлітків. Результат не забарився:  число  і частота  відвідувань  почали  збільшуватись. Не завжди  це були люди достойні в людському розумінні. Та дзеркало саме того й прагнуло – йому вже хотілось поласувати і  негативною інформацією. Був у цьому і інший бік медалі – підлітки  все частіше затримувалися  поза   домом.  Друзі  в  них,  очевидно,  були  різні – зазвичай  повертались  не  разом.  Хлопець  ще  якось  тримався   на плаву  –  видно було по очах, що компанія, з якою він зв’язався – не найгірша.  А  от  з   дівчиною   відбувалося   щось   зовсім   недобре. Правда,   вона  старанно  приховувала  свої  походеньки   від  брата, тільки  дзеркало  могло  виявити,  що  потрапила  в  дуже   сумнівне оточення.   Взагалі,   це   було  цікаво   «експериментатору»  -  адже  люди,   яких   могла   привести   дівчина,   повинні   були  достатньо відрізнятися   своїм   внутрішнім    світом   від   тих,   хто    зазвичай відвідував цю сім’ю.

Кілька  разів приїжджали дідусь та бабусі – по  кілька  днів  жили разом    із    онуками.    Після    кожного    такого    візиту     «планка добропорядності»   в   душі   молодої   леді   дещо   опускалася  – не  набагато, але для дзеркала відчутно.

Якось  посеред  дня двері  в квартиру тихо відчинились. Дзеркало здивувалось – зазвичай у цей час  дома  не  бувало  нікого. Увійшла молода  хазяйка   з  високим  худорлявим  чоловіком,  майже  вдвічі старшим за неї. Він уже кілька разів бував тут, але тільки тоді, коли підлітки  жили  самі,  без  бабусь чи діда. Дзеркало заглядало в його очі  і  було  дуже  втішене можливістю поритися в такому смітнику. Коли  дівчина  мимохіть  глянула  в  дзеркало,  те  відразу  помітило «туман»   в   її   очах  –  дуже  ріденький, майже невидимий, він уже добре зв’язував багато що в глибині душі. В гостя очі горіли вогнем якогось   передчуття,   непереборного   бажання   зробити  таке,  що навряд чи сподобалось би людям з більш адекватною психікою.

Не встигли закритися двері, як люди «прилипли» один до одного. По дівчині було видно, що їй приємно, навіть дуже, і більшого вона й не хоче. Та супутникові цього  було  мало – він  хотів  відірватись сповна.  Якийсь  час  полапавши  дівчину  за  все, що вдавалося, він почав  її  про  щось  умовляти.  Та  спочатку відмовлялася, потім, не без  втручання  дзеркала,  різко  здалась.  Кавалер  швидко  звільнив обох  від  верхнього  одягу,  дістав   з   внутрішньої   кишені  куртки продовгуватий  циліндричний  предмет  і тут же, в коридорі, схопив праву  руку  дівчини  вище  ліктя.  Стиснув і вколов гострим кінцем предмета  в ділянці  ліктьового згину. Що відбувалося далі з рукою, дзеркало не змогло побачити – панораму затулила  спина  кавалера.  Зате дуже добре було видно голову дівчини. М’язи обличчя швидко розслабилися,      воно      сповнилось      безмежним      спокоєм    та задоволеністю.   Очі,   поки   їх   не  закрили   повіки,  дуже  швидко  наливались  туманом,  та  тільки  вже  якимось  іншим – жовтувато-зеленого  кольору,  їдким,  отруйним.  Незабаром  дзеркало  вже  не могло потрапити в глиб очей – їх прикрили повіки, та до того, як це сталося,  ще  встигло  «зловити»  проблиск   повної   байдужості  до  всього та якогось страшного від своєї неприродності «кайфу». Поки  тіло  дівчини  розслаблялось,  її  супутник   не  втрачав  часу  дарма. Дзеркалу  не  було  «видно»,  що  саме  і  як  він  робив,  та за кілька хвилин очі жертви відкрились і вона кволо та незграбно спробувала  вирватись.    Нічого    не    вийшло.   В   очах    вибухнуло    полум’я незвіданого   раніше  болю,  огиди,  злості,  ненависті. Та  отруйний туман   дуже   швидко   затопив   емоції,   повністю   заливши  все  в  глибині  очей.  Перед тим, як повіки закрили погляд, в  дзеркалі  ще  встигло  відбитись,  як  туман  швидко починає гуснути, набираючи  більш інтенсивного зеленого кольору, аж  до темних, майже чорних тонів.

Кавалер  в  цей  час  ритмічно  рухався  взад-вперед і важко дихав, тихенько постогнуючи.

Раптом відчинилися вхідні двері.

- Козел!!! Твою …!!!

У    квартиру    ввірвався    підліток  –  брат    дівчини  –  і   рвонув «шановного»  гостя  за  одяг. Залишене  без  підтримки  дівоче  тіло почало швидко сповзати по стіні на підлогу .

- Відчепися,  придурок!  –  змах   рукою   і  хлопчина,  отримавши кулаком  в  обличчя,  полетів   спиною  в   бік   дзеркала.   Падаючи, зачепив  його рукою і зірвав  зі  стіни. Приземлилися  майже  разом. Тільки  з  різними  результатами – дзеркало  впало  на  ребро, трохи  навскоси,   розламало  собі  раму  і  розлетілося  на  шматки  різного розміру та форми, отримавши  «відчуття»  роздвоєності, поділу, але  зовсім не такого, як при народженні. Неначе  зламалось  усе. Кожен  уламок почав жити своїм життям.

Через якийсь час один з уламків, довгий, вузький, з  загостреними краями вхопила рука  підлітка, що  опритомнів. Більшою  частиною площі цей шматок  дзеркала уже  не  зміг  нічого  «побачити» – рука так  міцно  його  стиснула, що  прорізалася  шкіра і потекла червона густа  рідина  –  кров.  Вільним   від   руки  краєм,  ще  не  повністю залитим  кров’ю,  можна  було  прослідкувати  швидкий  рух  вгору, вперед і потім ще швидше вниз і вбік. І темрява… Рука, що тримала уламок, встромила його в шию чоловікові, який продовжував  свою справу  вже  на  підлозі,  лежачи  зверху  на, можливо, вже не живій дівчині. Інші уламки в цей час почули короткий булькаючий хрип.

Та для них теж ще був «сюрприз». Ті з них, що лежали поверхнею вгору   побачили   над   собою…    Кого   б   ви   думали?  Так,  кота. З    розпушеною   шерстю,   ще   й   так   близько   він   мав    вигляд велетенського   пухнастого   м’яча.   В  щілинах  очей  не  світилося нічого  доброго.  Кіт   задоволено  нявкнув,  і  на  шматки   дзеркала полилися  рідина  та  якась  густа  паста  –  побачивши  ненависного ворога переможеним  він  вирішив  що  достатньо  просто  справити на нього всі природні потреби.

Від  цього  часу  жоден  з  уламків  ніколи  більше  не  стикався  ні з  ким,  хто такий  довгий  час  служив  матеріалом  для  дослідів. За кілька  днів  хтось  пожбурив  осколки  дзеркала  на  звалище  –  для  всіх  це вже було просто сміття…

Та для одного  зі  шматків – найбільшого,  з  більш-менш  рівними краями,   майже   правильної   прямокутної   форми,  все,   можливо, тільки  починалося  –  у  глибині  очей  брудної,  замученої  людини невизначеного  віку  та  статі,  що через деякий  час  відкопала  його  серед іншого непотребу…

 

 

Док В.

2009. 23. 07.