Перед тим, як повернути ручку дверей, Емілі глибоко вдихнула. В голові промайнули думки – чи варто було взагалі приходити сюди, в лікарню? Жінка покачала головою і зайшла в палату.
У невеличкій кімнаті стояло всього два ліжка. Одне з них було застелене – місце було вільним. На другому, справа від вікна, лежав юнак. На вигляд йому можна було дати років 20-25. Чорне волосся, що неслухняно падало на чоло, сірі очі, тонкі губи, ледь викривлені у посмішці. В Емілі перехопило подих – це справді був Патрік.
Перед нею замаячили картинки: другий курс, весна, довгі прогулянки містом, червоне вино… Їх познайомила якась спільна знайома, яка навчалася з Емілі на потоці. Патрік відразу зацікавив дівчину живим поглядом, він говорив розумні речі і не намагався здаватися краще, ніж він є. Вони подовгу сперечалися до хрипоти, іноді на серйозні теми, іноді не дуже.
Усі думали, що потім між Емілі та Патріком був стрімкий роман, але нічого подібного. Вони навіть не трималися за руки, коли ходили по вузьким провулкам невідомих районів. Максимальна близькість – поцілунок у щоку на прощання. Емілі досі не могла збагнути, чому було так.
Якось Патрік приніс Емілі величезний букет ромашок (саме був кінець червня). Коли дівчина спитала, а який власне був привід, Патрік показово надувся і, посміхаючись, спитав: «А хіба потрібен привід? Ну якщо так, то я дарую тобі ці квіти, бо ти найзагадковіша людина в моєму житті».
А на наступний день він зник. Мобільний спочатку відгукувався довгими гудками, потім сповіщав, що абонент поза зоною, а потім раптом заявив, що такого номеру не існує. Емілі марно розпитувала всіх їх нечисленних спільних знайомих – всі, як один, здвигали плечима й підтверджували, що Патрік просто пропав. Дівчина навіть з’їздила до хлопця додому. Двері їй відкрив інтелігентного вигляду чоловік в окулярах і ввічливо пояснив, що попередні хазяї тут більше не живуть. Емілі пішла ні з чим.
Вона б так і губилася у здогадках, якби одного разу не поїхала до знайомої на інший кінець міста і не зустріла там старшу сестру Патріка, з якою до того бачилася два чи три рази. Це було майже через рік після його загадкового зникнення.
- Лора?
- Привіт, Емілі. Як справи? – Лора виглядала стомленою.
- Та у мене нічого. А як ти? Ваша родина переїхала, так? Чому?
- Ти, напевно, хочеш знати, куди зник Патрік. Він помер.
Кілька секунд Емілі стояла, не в змозі поворухнутися.
- Як – помер? – нарешті видавила з себе дівчина.
- Так. Просто вночі у нього зупинилося серце, і ніхто не знає, чому. Ми всі в шоці.
Емілі, дізнавшись у Лори, де поховано Патріка, їздила пару разів на могилку. Привозила ромашки. А потім почався четвертий курс, дівчина знайшла роботу, з’явилися справи… Поступово забулося.
Емілі закінчила університет, влаштувалася перекладачем у серйозну фірму, одружилася із хлопцем, на два роки старшим від неї. Все було спокійно, доки не задзвонив мобільний.
Емілі власне сиділа в офісі й роздумувала над тим, чим зайняти себе ввечері в п’ятницю. Побачивши незнайомий номер, жінка не хотіла брати слухавку, але дзвінки продовжувалися і, зітхнувши, Емілі мовила:
- Алло.
- Емілі? Це Лора, сестра Патріка. Пам’ятаєш?
- Так, – стурбовано відповіла та. Щось у тоні співбесідниці змусило її захвилюватися.
- Я навіть не знаю, як тобі сказати, але… Патрік живий. Він хоче тебе побачити.
Від здивування Емілі впустила телефон і полізла за ним під стіл.
- Тобто – живий? Я ж… ти ж сказала… він же… а зупинка серця? А могилка?
До цього Емілі стикалася з подібним тільки у книжках чи фільмах, чи в новинах, чи в документальних передачах. Якийсь чолов’яга повертався додому через цвинтар і почув стукіт. Слава Богу, перехожий виявився людиною із міцними нервами і не вірив у привидів та зомбі, а тому покликав охоронця. Могилу розкопали, труну відкрили. Патріка, що вже був утратив свідомість, відкачали. Тепер юнак лежав у лікарні під крапельницями та приходив у себе.
Останній раз вони з Емілі бачилися, коли обом було по дев’ятнадцять років. І от тепер, коли їй було тридцять шість, а він досі залишався юнаком, вона прийшла до нього.
Патрік відразу впізнав Емілі.
- Емс! – широко посміхнувся хлопець. Емс… у жінки затремтіли руки – тільки він називав її так.
- Привіт, Патрік… Я тобі ромашки принесла.
- А хіба є привід?
- Нехай так: я принесла тобі ці квіти, бо ти найзагадковіша людина в моєму житті. Пам’ятаєш? – і Емілі посміхнулася.
- Як ти змінилася…
- Постаріла, знаю.
- Ні, не постаріла. Просто – змінилася. Ще гарніше стала.
- Ой, перестань.
Жінка поставила квіти у трилітрову банку, що стояла на тумбочці, – там уже стояли лілії – і присіла на край ліжка.
- Розповідай, як ти? Де працюєш? З ким живеш? Уже заміжня, мабуть? – розпитував Патрік.
- Заміжня. Працюю перекладачем. Знаєш, нудні контракти, інструкції, документи… Чоловік – бізнесмен.
- І діти, мабуть, є?
- Немає.
- Не захотіли чи не змогли?
- Не змогли, – Емілі піджала губи.
- Пробач.
- Нічого.
Повисло мовчання.
- І як там, по той бік? – поцікавилася Емілі.
- У мене таке відчуття, що пройшла всього одна ніч. Я навіть сни бачив.
- І що ж тобі снилося?
- Ти.
Емілі зазирнула в очі юнаку, наче хотіла упевнитися, що він не бреше.
- Ми лежали на ромашковому полі, ти сміялася, а я говорив, що коли ми з тобою виростемо і станемо серйозними людьми, то одружимося і в нас буде троє дітей і великий будинок. Під вікнами я посаджу мальви, а під тином – ромашки. У нас буде сад, там будуть рости черешні та яблуні, і ще там висітиме гамак. Одного разу ти дозволиш дітям ночувати в саду, в палатці, але серед ночі вони прибіжать додому, бо їх кусатимуть комарі. А коли вони заснуть, я виведу тебе в поле і ми будемо дивитись на зоряне небо. Ти знаєш, яке влітку за містом зоряне небо? О, воно здається ще вищим, ще глибшим, ніж удень! Ми стоятимемо там, а тоді я обійму тебе і ми полетимо туди, до зірок. А потім…
- Перестань! Перестань! – закричала Емілі. Очі застилали сльози, і одна, не помістившись там, покотилася по щоці.
- Ти чого, Емс? – розгублено спитав Патрік.
- Перестань! Навіщо ти розповідаєш це? Такого ніколи не буде, чуєш? Ніколи! Вже ніколи! Подивись на мене і на себе! Я тобі в матері годжуся!
- Неправда, мені теж уже 36. Я вже дорослий хлопчик. Лікарі кажуть, через тиждень я виглядатиму на свій вік.
- І що? У мене чоловік, у мене своє життя, у тебе своє.
Патрік рвучко піднявся і запустив пальці в її густе рудувато-каштанове волосся.
- Мовчи, Емс, добре? Просто мовчи.

Чим закінчилася ця історія? Вони тоді довго сиділи разом, Патрік розповідав, що вони робитимуть разом, цілував її, Емілі твердо вирішила розвестися. Через пару тижнів Патрік справді сильно змінився, і йому вже не дати було двадцять років. Але Емс цього не побачила. Вони з чоловіком переїхали до столиці. Патрік згодом теж одружився, і в нього було троє дітей і великий будинок із садом. Більше вони ніколи не бачилися.
Жаль? Не знаю, не впевнена. Що було б, якби Емілі розвелася й вони з Патріком почали жити разом? Чи довго прожило б їхнє наполовину реальне, а наполовину дофантазоване кохання? Хто знає. Деякі історії варто залишати незакінченими.

Теги: Елла Євтушенко

(0 оцінок, середня: 0.00 з 5)
Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.

 Завантаження ...