Потяг до Яремче. Віршовані спогади.

Автор:     Категорія: Життя групи, Потяг до Яремче (2010)

***

Цьогорічні Карпати зеленого чаю,

книжок, довгих вулиць,

туманів і дощів

 

Карпати без гір, тобто сходжень

Лише краєвидів, зачарування

 

А тумани опускаються і приходять

Вкривають крони старих буків і сосен

Потім непомітно ідуть до неба

Щоб знову колись повернутися

 

Карпати через вікно ніби близькі,

Але такі дуже далекі.

 

Карпати

Виринають з землі, ніби мають коріння,

Верховіттям торкаються хмар

Розмаїттям дивують нас трав

Вони тут

Ми прийшли і пішли без сумління.

****

Давно нічого не писала так. Аж ось, ці руки, пальці, очі, голоси, ці швидкоплинні дні, що поїздом-експресом промайнули крізь нас. Вони точно щось залишили у кожному. Мить. Одну велику, чи багато маленьких крапельок-митей, як на бузині при стежці. Навіть не знаю, яка вона, мить чотирьох днів – краплиннисто-дощова чи тягучо-водяниста зелено-мутного кольору, як вода у Пруті у ці дні. Пригадала старе своє, що без прощань і зустрічей не було б, крутиться декілька рядків в голові. А спогади живі, вони пульсують разом з кров”ю, пощипують в руках і в скронях.

Поїзд проминув ще одну зупинку, швидко, знову поле, все далі і далі від гір…

Котимося у свою буденність…

 

Марійка Манорик

***

Гірським хребтом простелені шляхи

До сходу сонця з водоспаду слів,

Де вириваються із коренем цвяхи

З душі. Лише за кілька днів.

Де з гомоном фольклорності туман

Вкриває розгалуження думок,

Формується всесвітній океан

В душі. І відкривається замок.

Де бавляться дощі своїм теплом

У вишиванці на краю небес,

І ніч, неначе кава з молоком

В душі. Хтось на краю чудес…

 

Десь там, далеко у відпустці снів

Вогонь натхнення у серцях горів.

***

Коли всі маршрутки, автобуси і поїзди

прибули до своїх адресатів трохи невпевнено

розчинилися двері липневої напівходи,

не боялися струму, бо мало бути заземлено.

 

Бо грілися в купі одні за великим столом

по різних краях, роливаючи трави карпатські,

ковтала твою філософію дивних розмов

і клала у чай, забувши про цукор зненацька.

 

Ми слухали інших верлібрами, римами, сном

десь там між поняттями віри й душевного попиту,

між книгами, чаєм у пошуках ”Без ГМО”

було нас прошито, неначе сторінки із зошита.

Олена Славінська

Зустріч. Київ. Весна.

Автор:     Категорія: Зустрічі, Київ весна (2011)

Не буду писати деталі про Київ, які там квіточки, каштани з цвітом, наче з снігом і які там кроппивИ, просто пробіжуся легким словом вздовж спогаду нашої міні-зустрічі, яку назву – “Літклуб”. Саме ліклубівське читання і було центральним орієнтиром для нас усіх. Отже.

Все почалося з того, що притопав на залізних колесах і залізних рейсах я до Києва, де зустріла мене наша Марійка. Далі все було цікаво, але не так аж дуже, щоб в слова сюди попало. Розшукали ми те місце і ту вулицю, і те чудо місце “Культ ра“, але спочатку лише в гуглі. Навіть фотографії дивилися яке воно має бути приблизно. А далі приїхала Ляля і Оля. Зробивши перші фотографії, метро нас завезло до Віки :) ось такою компашкою ми почали бігати Києвом в напрямку літератури.

Про те, що запізнимося, попередили наперед. Ну то на всякий випадок, але таки спізнилися. Шкода, що не почули перших виступів, десь там серед них читав Сашко Гриб. Знайомий з його творчістю, гарно пише, але видно не судилося почути у живу. Це потім стане знаком того, що треба шукати можливість і ловити її за хвіст, зустрітись ще раз. Історія літклубу як і мета зустрічі та деякі інші факти теж пролетіли в час наших блукань, повз нас. Пропустили ми і виступ Світлани Іліч. (імена деякі вичитую з регламенту, тому не дивуйтесь що маю вигляд великооб’ємнопам’ятного мудреця).

Культ Ра” якось нас впізнав, або ж я щось пропустив. Нам чемно сказали що “це тут”, привітали коронним “слава сонечку” і ми піднялись в “читальний зал “. Потрапили уже на третій виступ, де свої твори читав Богдан Рачок. Далі Анастасія Швець (я згадав Аліску нашу), Роман Андрущенко, Олеся Житкова (вірш про людей – це резонуюча бомба, хвалю і ще хвалитиму довго), Володимир Минькач, Оксана Собко (сподобалося скромне ознайомлення з не скромними досягненнями), Дана Кваша (цікаво почути історію розвитку поета, про літ завод я десь вже чув), Настя Побережна, мукачевський львів’янин Женя Галкін, Дмитро Княжич (виступ дуже ефектний, пластика і рухи – одразу згадуються бойові мистецтва).

Всіх не напишу, бо не пам’ятаю та й регламент не дуже допомагає. Далі запросили на “сцену” нас. Виходили разом я, Марі, Ляля і Віка, Олю залишили за фотографа. Чомусь думав, що ознайомлення з групою проведе Марійка, але прийшлось зробити це мені. Далі мікрофон і читання. Марійка першим віршем – ошпарила зал, зустріли бурними оплесками. Це вірш, що мені дуже і дуже подобається, завжди кажу – він з тих, що всім втирає носа. Вірш про поетів, яких треба не слухати а читати. Далі мікрофон переходив до Віки, до мене, і залишився, бо Ляля не хотіла мікрофону. Читали як ніколи всі (майже), дуже і дуже добре – зал сприйняв на ура. І не зважаючи на тремтливі, ще без досвіду перед публікою, руки, опісля ми отримали похвалу.

До кінця дехто не всидів, а дехто прийшов. Читали молоді поети, історики, програмісти – різні, різні. Відзначу виступ Ярослава Гадзінського, який читав під фонову музику стилю “ембієнт”. Цікаве вийшло поєднання. Далі Вадим Шинкарук (Вадя Ротор), що ознайомив із своїми досягненнями в літературі, але, нажаль, за браком часу не читав (проза об’ємна). Всі читання, для цілісної картинки – своїми віршами закрили модератори літзустрічі Катерина Ляшевська і Тетяна Швидченко.

Великим смаколиком зустрічі став фольк-рок гурт «Камо грядеши». Вони, ну можна сказати, емоційно розпалили публіку. заграли не багато пісень, але як ефектно. Були змушені виконати акапельно одну із своїх робіт “на біс” :).

А далі був хепі енд. Люди остаточно розійшлися хто куди. частина по домах. частина по своїх справах. Частина літклубу пішла їсти (ну…. “їсти”). А ми потопали Києвом в напрямку поетичного фестивалю, де мали наслухатися польських поетів.

Після чудової зустрічі молодого “Літклубу”, та шаленого заряду від неперевершених читань її учасників, я, з частиною групи “Поезія – це завжди неповторність“, потопали старенькими Київськими вулицями в напрямку “Дому вчителя”, там саме мало розпочатись читання польських поетів та їх перекладів українськими.

В подібних закладах, до цього, я ще не бував, тому саме приміщення, мене омило новою хвилею незабутніх вражень (сподобалось мармурове оформлення інтер’єру, бронзові шестерні на сходах, слова Шевченка, за його постаментом у молодості, а ще така якась чиста енергетика, для мене це важливо). При вході нам підказали куди іти і видали програмки фестивалю (люблю київські, в них завжди найкраще все описується). Піднявшись поверхом вище, ми ввійшли у залу, де була сцена і крісла, як у театрі. Саме там і мало відбуватись дійство. Сидіння – порожніми дивилися на нас, лиш декілька організаторів бігали туди сюди і час від часу закривали їхні погляди. Ми обрали собі зручне сидіння, для огляду, і тихо дочекалися початку.

Отже:

Ведучий, який чомусь не дуже підготував промову, прочитав з “суфлера” на руках свій текст і ознайомив з першим польським поетом Дареком Фоксом. До того часу, зал уже поріс людьми, як ліс після дощу грибами. Читання відбулось в форматі: читання автора -> читання перекладу. Цікаві вірші, зрілі і образні. Щось із постмодернізму, де багато алюзій і про літературу сучасну та минулу загалом. Автор любить Польщу – це відчутно, автор слідкує за новинами у сусідів – це теж є. Дещо не було на перед домовлено про вірші, тому перекладач Андрій Бондар, ближче до закінчення виступу, був змушений імпровізувати. Поетів зал увінчав оплесками і подякою за чудове читання.

І знову ж, не добре підготовлений ведучий, ознайомив з другим поетом, мабуть родзинкою вечора. Евґеніуш Ткачишин – Дицький у перекладі Маріанни Кіяновської, звучав і так і так – геніально. Я досі ще не чув на стільки душевного, сакрального, зболеного і виснаженого, на стільки щирого і відкритого читання… Переклад на найвищому рівні, передав все те, що було вкладено в рядки, а що було вкладено – не передати мені. Тому я багато тут не буду писати, лише скажу – шана і повага великому поету…

Дарек Фокс та Андрій Бондар

Евґеніуш Ткачишин – Дицький та Маріанна Кіяновська

***

Отож, другий день біганини київськими вуличками розпочався.На запрошення Вікі ми відвідали Мистецько-соціальну акцію «сімейне фото». (і тут на своє соціальне, рідне втрапила:)). Але це дійство було для нас цікавим, оскільки Віка мала там читати свої вірші. Свято проходило на свіжому повітрі, серед велетенських сосен, де бігали маленькі дітлахи, яким кортіло видертися на сцену.. Номери пробігали один за один і от нарешті оголосили нашу Вікторію Діденко. Під акомпонемент ліричної мелодії вона прочила три твори і побігла й надалі виконувати свою місію фотографа на святі. Проте роздинкою програми був виступ молодої, перспективної групи «Муліне», що заспівали пісні на слова нашої Вікі. Це було кльово, ура! Потім, звіряючи годинники, було дружньо вирішено одразу напрявляти в сторону метро «академ містечко», звідки я мала поїхали додому 0 18.00. Та перед цим, аби не втрачати цінність нашого ритуалу обміну побажаннями, ми примостилися на травичці в парку і встигли написати один одному декілька слів про зустріч, дружньо пожували круасани і пішли на маршрутку. Спочатку ми цілком встигали на мою маршрутку додому, проте з часом годинник нам вперто показував протилежне. Діставшись до потрібної станції метро, майже вчасно.. ми розвернулися і поїхали назад.. бо маршрутка вже сатирично посміхнулася і помахала нам своїми колесами.. Було вирішено – додому поїду наступного ранку (то було трохи неочікувано, але..) Попрощавшись з Вікою та Ліною ми знову зустрілися у Будинку Вчителя Історія з прощанням у Хотині повторилася. У цей час, а то було близько 19.00 проходив вечір Віри Павлової (Москва – Нью-Йорк). Хочеться, сказати, що дана поетеса дуже класно виступала, по-перше підтримувала інтерактив з публікою, по-друге у неї цікаві, лаконічні вірші.. По закінченні вечора, ми, уже добряче втомлені попрямували гуляти містом. Ще раз попрощалися із Вікою та Ліною та втрьох пішли на зустріч нічному Києву. Пляшка кефіру, сир, батон і кропив’яна атмосфера, роздуми про високе… дитячий майданчик.. дорога до вокзалу.. Ось таким вечір того дня.. провели Ярика і поїхали до Марійки.. завтра вже точно додому:)

Мистецько – соціальна акція «Сімейне фото»

Дружній ритуал обміну книгами

 

Ярик і Лєна

 

Гогольфест

Автор:     Категорія: Гогольfest в Києві (2010)

Я пам’ятаю “Гогольfest”. Тулились тоді у Марійки, святкували, чай пили, дуріли.

Марійкина кухня перетворилась на кімнату сміху. Те тепло що я отримала тоді досі мене гріє.

Ті незабутні вечори, прогулянки столицею теплий асфальт тепле каміння теплі зустрічі і прощання зі сльозами на очах. Так сказати річниця зустрічі а насправді то було маленьке життя. Коли дихалось і думалось по іншому. Тоді все концептуальне!

гольфест

Хотіла сказати що скучила за цим фестивалем, але ні, яке скучила… Ті дні продовжують жити в мені. Мов фотоальбом перегортаю ті  спогади, і трох здається зарерла ті сторінки, вже не такі яскраві спогади, і з часом ці спогади стають все більше і більше нагадувати старі фотографії не такі яскраві але невимовно дорогі.

Моя п’ята точка ще пам’ятає тепло доріг та тротуарів де вона тулилась, хоча ті джинси вже давно склеїли ласти.

Мої очі досі відчувають промені яскравого вечірнього сонця, що гралися з камінцями на мозаїці, а також рівень яскравості Аліски, що взагалі незабутній.

Мій носик досі намагається вловити аромат того карпацького чаю, від якого мозок просто йде гуляти вулицями і переходами забувши про хазяйку. А чашечка яка… Кажуть вона ще там, треба якось перевірити. Без проблем згадується і смак яблук із самого фесту, а головне халява та й як вчасно, досі слина біжить, такі кисло-солодкі в ящичках, я спочатку подумала що то композиція, але ні їстівні смачні яблучка.

У вухах досі стоїть як Аліса читає вірші Жадана, то мало сказати незабутньо, то просто мега, потім де б я не читала вірші Жадана у голові текст дублюється голосом Аліски і  тоді вірші сприймаються по іншому і зміст вимальовується там, де я б його й не знайшла. І передчуваю нові зустрічі завжди, чи то я так хочу щоб вони були, чи то дійсно відчуваю на відстані бажання зустрітись рідних по духу собі.

Як бачите всі шість відчуттів в мене досі пам’ятають фестиваль, і не скоро забудуть, то гарантую. А якщо хтось, не дай Боже , забуде то я нагадаю.

 

 

Top