Вона прийшла додому раніше.

Як звично перевдягнулася, рушила на кухню. Поставила пательню на плиту. Все автоматично. Як завжди.

За звичкою увімкнула радіо.

Але загрозливу тишу не перервали знайомі звуки. Радіо мовчало.

Хвилину.

Дві.

Напруга зростала в приміщенні.

Нервово крутила ручку настройки.

Тільки шум і скрегіт.

Що таке?

Про їжу забуто. Тиша дратувала.

А в голові вихором проносяться думки: «Що сталося?», «Яке лихо?», «Мовчанка навмисна чи випадкова?»

Це було незвично. Такого не очікувала. Не була готова.

Надія понесла у вітальню. Може телебачення щось повідомить?

Квапливо увімкнула телевізор. Проклацала пультом.

Нічого.

Тільки «сірий дощ». Та шум. На всіх каналах.

Дивна паніка. Завжди казала, що не довіряє телевізору. Навіщо його дивитися? Але тепер усе не так.

Зауважила, що без звичного «звукового фону» не обійтися.

Тепер цього бракувало.

Не було й інтернету. Забула поповнити. Відімкнули ще вчора.

Що далі?

Повернулася на кухню. Запалила газ, хоча їсти так і не хотілося. Просто звичні дії заспокоювали.

І раптом у спину гаркнуло (аж здригнулася від несподіванки):

«Шановні радіослухачі!

Перепрошуємо за технічні несправності. Продовжуємо наше мовлення!»

Театр гримів оплесками. Актори вкотре виходили на сцену. То був вдалий вечір.
А знаєш, – звернувся до мене партнер,- у тебе просто дивовижний дар перевтілення, здається, ти можеш бути будь-ким, такий різний.
Та ні, – втомлено відмахнувся я, зараз не до компліментів.
То тільки здається. Звичайне акторство, як і в усіх нас.
Помиляєшся, – заперечив він.
Ти особливий. Але то не має лестити.
Я замислився. Хіба? За плечима чимало вистав. Тут у маленькому театрику мене не обминали ролями, але і не надто хвалили. Чи здивує когось акторська здатність до перевтілення? То якийсь жарт чи шпилька?
Та сьогодні було явно не до того. Час додому. Режисер вже призначив чергову репетицію.
Здавалося, що майбутнє не готує нічого нового. Взяли чергову п’єсу. Почалася робота.
Та з самого початку щось пішло не так.
У ролі дратувало все. Що за безглузді репліки? Якісь не вибудувані мізансцени. Недоладні рухи.
З таким ще не стикався. Звісно, і раніше траплялися, м’яко кажучи, не шедеври. Та й вибору особливого не було.
Але це?
Так тяжко ще не було. Невже хто врік? Чи взагалі профнепридатний?
Такі думки не сприяли вживанню в роль.
Режисер нервував і кричав. Репетиція не йшла.
Не виходить. Чому?
Нарешті репетицію зупинено. Значить, слід очікувати серйозної розмови. Все гірше і гірше. Як невчасно.
Та коли зайшли за куліси погляд «начальника» виявився сумним і стривоженим. Бурі не передбачалося і від цього засмоктала тривога. Стиснуло від передчуття.
Ну що, кепсько? – спитав він тоном турботливого батечка.
Не подобається роль? А я думав, ти зрозумієш. Тобі мало бути аж надто легко зіграти її. Хіба він тобі нікого не нагадує?
Я напружився.
Адже головний герой –ти. Чи вже ні?

– Пожежа! Пожежа! Крики лунають звідусіль. У маленькій дерев`яній хатині метушня. Дим валить із вікон. – Рятуйте майно! Виносьте все на вулицю! – Пожежних викликали? – Та ті поки приїдуть Злякані люди збираються на вулиці. А вогонь розгорається все дужче. – Всі вийшли?! – Наче всі. Старенька будівля тріщить. Перекриття от-от впадуть. Люди віддихуються назовні і кидають останній погляд на своє житло. Десь в глибинах чорного диму блищать чиїсь злякані очиці. Тріск вогню перекриває ледь чутний нявчання. Маленьке кошеня сховалося під уламками. Але ніхто його уже не бачить. Стеля обвалилася і поглинула все.

Він спускався сходами вниз. Як завжди зранку. Хіба що поспішав. Від нетерплячки.
Можливо, сьогодні у поштовій скриньці буде лист. Вирішальний! Той самий!
Скільки ж на нього чекав. Рахував хвилини. Відзначав дні. Сьогодні мусить пощастити!
Так. О і скринька. Зараз тільки відімкнути.
Де ключ?
Треба пошукати. У кишені-нічого. Друга – теж пусто.
Все гаразд. Заспокоїтися. Може в барсетці?
Рука вже нервово мацає речі. Подивитися уважніше.
Скільки ж того дріб’язку!
А ключа таки немає.
Чи вдома забув?
Та зараз ніколи. Треба йти. Ввечері вдома пошукає.
День пройшов як в тумані. Чи то пак, як на шпильках. Тільки б скоріше. Вже й питали чи чого не трапилося.
Та все ж прийшов врешті і вечір.
Додому не йшов. Біг.
Обшукав усе. Двічі. Тричі.
Немає!
Тільки тепер накотило відчуття безвиході.
От халепа!
Наступного дня прийшлося побігати, щоб вирішити проблему із замком.
Ще через день скринька нарешті показала свій вміст.
Нарешті! Є! Лист!
Розірвав конверт.
Очі гарячково пробігли по тексту.
Резюме прийнято! Іноземна фірма запрошує на роботу. А от інформація про співбесіду.
Що? Коли?
Надія впала у п’яти.
Вчора.
Все було вчора.
Поруч з розламаною скринькою дзенькнув ключ.

Я зустрів його на поетичному вечорі. Подробиць уже не згадаю. Стерлися з пам’яті з часом. Але не ця зустріч.
Він одразу привертав увагу. Елегантний. Стрімкий. В чорному пальто з білим шаликом. У віці, але не старий.
Зупинився поглядом на мені . Пропалив.
– Доброго вечора. – Почув я, здригнувся від несподіванки.
– Пробачте. Ми знайомі? – Наважився запитати.
– Я читав ваші твори. Справили враження. Можна поговорити?
– Так. Звичайно. Тут неподалік непогане кафе.
Цікавість охопила мене. Ледве дочекався, доки не влаштувалися за столиком. А він не поспішав. Наче наважувався почати.
– Ви схожі на друга однієї панянки. Бачив вас разом якось. Сказав незнайомець. Назвав її.
– Так. Знаю її. Але ми розлучилися . Давно. Знаєте що з нею зараз? Проблеми?
– Вислухайте. І вирішите самі. – Стримав Він мій запал. Я тепер можу розповісти це.
Його розповідь вразила мене. Я думав, що після ТАКОГО більше не писатиму. Але таємниця роздирає мене. Мушу переказати.
Мене завжди цікавила психологія. Змолоду я був зачарований світом людських бажань та емоцій. Я скоро навчився непогано читати людей. Почав помічати тих, хто має великі і щирі мрії. Це подобалося мені. Сам бажати не вмів.
Я придумав як бути ближче до того життєдайного джерела. Знайомився з потрібною людиною. Казав, що письменник і пишу книгу про людські пристрасті. Питав про найзаповітніші бажання. А на прощання казав «Хай ваше бажання здійсниться». Повірте, я не мав на увазі нічого злого. Просто слова.
А нещодавно довідався що ті слова збуваються. Ліпше б я їх не казав.
Нещодавно прочитав у газеті, що юнак, який писав музику і мріяв про славу покінчив життя самогубством. Не витримав публічності і того, що всі його вчинки під прицілом преси. І навіть шукають про що він думає. А він же був першим моїм «клієнтом».
Далі більше. Дівчина, що мріяла про кохання отруїлася, коли її коханий загинув в аварії. Про це розповіла її подруга.
Новини накочувалися звідусіль. Таке траплялося з кожним, кого я «ощасливив»! КОЖНИМ!
Не віриться що це сталося.
Він перевів подих.
Я не підганяв його. В очах і так застигла нелюдська мука.
Невже вони хотіли іншого? Чи розучилися мріяти?
Тепер я колекціонер самогубств. – сказав ледь чутно.
Час і мені знайти свою кару. Але останньою я бачив вашу подругу.
Може встигнете?

Так вже сталося, що Лесі майже ніколи не доводилося серйозно розмірковувати про власну долю. Їй давно вже було байдуже, що вона є сталою бездомною з багаторічним стажем перебування на вулиці. Колись перша красуня у класі, яка, більше того, немов невеличкий отаман, могла, особливо не переймаючись наслідками, примусити інших об’явити бойкот непокірному однокласнику чи однокласниці. Біля неї завжди крутились старші хлопці і коли треба, то вона без проблем використовувала їх міцні кулаки у власних інтересах. Проте, була вона не жорстокою, просто їй здавалося, що створений нею власний світ навколо себе буде завжди і в подальшому дорослому житті. Надії, як відомо не завжди справджуються в повсякденному житті і хоча перші її дорослі кроки були не менш успішні, ніж раніш, але незвикла до невдач, Леся дуже швидко відчула всю гіркоту підступних зрад і майбутніх неминучих поразок. Подруги, схожі більше на підлеглих, які раніше ловили кожне слово і рух своєї королеви, раптово вийшли з під контролю і показали гострі зуби. Леся ніяк не могла второпати, що однокласники, які терпіли її вибрики в школі, по її закінченню живуть в дещо інших вимірах і не бажають грати за її правилами.

Далі цікавіше…

Ще одна “соціалка” про безхатченків та для безхатченків

Ігор ніколи не був безбатченком, навпаки, як єдиній у сім’ї дитині, йому дозволялося робити майже все. Занадто за всіма мірками запізно народжену, проте так довго очікувану, дитину навперейми пестив кожний з батьків. У цій сім’ї всім керувала мати, а батько лише приносив у дім гроші – гроші великі, бо був знаним в окрузі майстром по дереву і мав власну майстерню. Мав, також, батько і веселу вдачу і любив іноді, особливо після вдалої оборудки, зазирнути в пляшку. Мати чіпко тримала чоловіка в руках і не дозволяла його рідким алкогольним вибрикам переростати в небажану згубну звичку. Батьки не могли не натішитися з Ігоря і тому скрізь пальці дивилися на всі його викрутаси. Батькові імпонувало, що син змалечку може постояти за себе, а мати вибачала синові подертий раз за разом одяг тільки за те, що подумки знала про неможливість більше мати власних дітей. Далі цікавіше…

Загалом пишу фантастику, а цей твір виключно на соціальну тематику – з життя безхатченків, свого часу створювався для книжки про них.

Роботи у рідному селі не було, як і можливості виїхати на заробітки
за кордон через певні обставини і мені нічого не лишалося, як шукати заробіток по навколишніх містах. Маленькі міста та райцентри не шанували безробітних і я подалась напрямки в обласний центр. Перебиваючись з однієї на іншу, як правило, непривабливу і зовсім не відповідну моєму фаху роботу, я завжди перебувала в стані перманентного пошуку більш пристойної і більш оплачуваної роботи. Далі цікавіше…

Єгору Грушину, талановитому
українському композитору,
музиканту присвячується.
І був концерт…
Музика всіх покликала. Навіть осінь прийшла на той концерт, в повній тиші залу було виразно чути, як за дверима співає дощ свою осінню мелодію. Ця мелодія доповнювала атмосферу, створену саме у цей вечір, саме для найкращого в житті концерту. Ще попереду багато виступів та різних залів, багато творів ще тільки мріють бути написаними і почутими. А цей вечір так і залишиться в пам’яті всіх причетних і присутніх, бо то була гармонія і теплота, музика чистих почуттів, розповідь Маестро.
І був концерт…
І зігрівала та теплота, що була створена нотами, не тільки тих хто був у залі, не тільки самого Маестро. Вона зігрівала ту вулицю, те місто, ту країну, саму осінь. Набагато тепліше стало самому дощу, і він так задумався, що йшов ще кілька днів, пригадуючи всі почуті мелодії, неначе намагався продовжити сам концерт.
І був концерт…
І слухати його можна було кожною клітиною, очима, волоссям, руками, серцем, душею… Навіть гучні шалені оплески вмить втихали, бо теж хотіли слухати продовження.
І слухали його дві парасолі, які висіли на дверній ручці. Одна постійно пускала сльозу, ті сльози капали й капали на підлогу, а вона шепотіла подрузі, що то не сльози, а просто дощ.
І був концерт…
І різні думки з’являлися і зникали. Багато споминів міняли одне одного, як хвилі чи клавіші, чорна-біла, біла-чорна. А руки Маестро все розповідали про щось своє, щось невидиме і тонке, легке і чисте. І на мить здавалося, що всі думки і спомини такі ж. І з’явилась навіть думка написати про все це і ось це вже не думка, це майже написано. А чи можливо словами передати ті емоції та почуття, чи можливо їх помітити на фотознімках?
І був концерт…
І після цього концерту зовсім не хотілося повертатися додому у вагоні метро. А просто йти під дощем і зігрівати мокрі вулиці міста. А вулицями текли малесенькі річки і несли те тепло, про яке почули, у всі закутки, у парки, до людей, схованих у своїх домівках, до самого Дніпра.
І радісно так ставало, коли знов і знов перед очима з’являвся образ щасливого Маестро, він вклонявся залові і дякував за цей вечір. І дуже хотілося вклонитися і йому, і публіці в залі, і його батькам, що все це відбулося, за те, що це був найкращий концерт у житті!

Чому ластівку-комплімент про Кобзаря Ви отримали задовго до березневих свят? Справедливе запитання. Відповім. Я переконана: календарні дати – не причина уникати мудрого слова щодня. Забувати про генія нашої нації, та ще й напередодні двохсотріччя? Мене це лякає. Далі цікавіше…