Потоп
(Стародавній білоруський апокриф)

І день настав. Й померкло сонце.
Розпався час. І небо темним згортком
Знялося над землею. І хлинув дощ,
Як ніби сто років збирало небо
Воду дощів, озер і річок тихих,
Воду, що випили веселки із калюж,
Воду пролитих людських сліз,
Сліз гірких материнських, світлих сліз дитячих,
Кривавих сліз рабів і брудних панських сліз …
О плачте, плачте, ридма ридайте, люди,
Не сподівайтесь на своє безсмертя:
Останній живете ви в світі час!
І дощ лупив. І зранку цілий день
Трубили сурми крізь серпанок туманів,
І зрадники ховалися в ковчегах,
Які позаливав смертельний дощ.
Вода покрила рівнії місцини
І комини хатин і всі палаци.
Ревли скажені сиві хвилі,
Раздерши тугі вітрила на шмаття.
І люди вгору підіймали руки
В човнах, що мчали по горбатих хвилях,
Гнані вітрами і вогнем.
Країна гинула. Як гул від хвиль
Ревів дикий голос над водою пустою:
“Останні почуйте слова, люди,
Поки вам вуха не заллє водою.
Я знищу світ, я винищу людину.
Спротивіли й хороші, які хочуть
Добрішими зробитися за мене.
Їм не співать своїх найліпших пісень,
бо я зжеру усе земне лице.
Мовчи! Бо захлинешся ти, людино! ”
Розверзлось неба чорного склепіння.
Два місяці лили дощі з небес,
Вода ковтала гори, і на них
Живими гронами висіли люди
І часом відривалися у воду.
Ведмідь стояв із оленем слабеньким поруч,
Змія повзла все вище від хвиль рудих.
Один товстун штовхав у вир такого ж,
На плечі синові вилазив дико скнара,
Тримаючи в руках капшук з грошима,
І бив ногами по руках синів,
Які все ще хотіли рятуватись,
Схопити того, хто колись створив
(Що ж, і змія парується весною).
Тонули ті, які на спинах люду
Руками простих гордо піднялися,
Зреклися матері, обманом жили,
Міняли думку за один динарій,
За животом не бачили колін.
Царі, володарі і королі,
Що так кричали про країни честь,
Що здатні були придушить сусіда,
Заборонять йому життя і пісню
Для гордості “народу-государя»,
Тепер би честь цю віддали
За місце для своєї стопи одної
І в зад би ще торговця цілували
За милість отаку. Державний муж,
Що брата прикував колись до себе
І все казав: “Мій брат – мій раб” -
то зараз
(Як і завжди в грізні часи,
Часи війни, навали чи потопу),
Ланцюг відсік й спостерігав, як брат
Пускає бульбашки в воді глибокій.
І всі кусалися, штовхали, лізли,
Хапали за розкішнії хітони,
І падали у воду, в воду, в воду
І не могли втекти.
Похмурий день
Нарешті зав’язався над водою.
Кругом вода – ні острова, ні дерева, -
Лише жахлива гладь і далечінь.
На п’ятачку останньому твердої суші
Суворий чоловік з лицем дитячим,
З руками грубими, підняв голову
І стомлено сказав: “Доброго дня, сонце”.
Фонтанчиками плескала вода
Спочатку біля ніг, потім в коліна …
І чоловік підняв на руки щось, -
Останнє святе, – тіло коханої,
Поцілувавши непритомнеє лице.
Над голову возніс. Вище! Вище!
(А хвилі підло стукають у груди.)
“Кохана! Віддам життя за крила,
Які би підняли тебе наверх “.
Холодний, стриманий відбиток сонця
Впав на груди, улюблене лице і лоно.
А він стоїть. І не здригнуться руки,
Піднявши в небо дорогий тягар.
Він з радістю тримав би зараз багатьох,
Братів, і мати, і таких, як він,
Пригноблених роботою й веселих.
Але нехай хоча б вона: “Пестунко!
Живи, живи, живи поки можливо,
Подихай трошки, поки я не зникну,
Поки живе останній чоловік.
Що зробите мені своїм потопом?
Взяти кохану? Вона зі мною.
Взяти Батьківщину? Ні, вона живе
Поки живе останній син її.
Взяти життя? Як бог безсмертний я,
Я сонце над водою піднімаю,
І мною живе і житиме земля.
О як поцілувати кохані губи,
Якщо мої зникають під водою! ”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Старий апокриф. Це тільки казка.
І все-таки я відречуся тих,
що плакали в ковчегах. Я з тобою,
Слабкий і безпорадний, як дитина,
Могутній, як ніхто на світі,
Любий мій, прекрасний звір двоногий,
Моя людина.

оригінал:
http://www.uladzimir-karatkevich.com/bibl/bel/versh/v5-26.html

(0 оцінок, середня: 0.00 з 5)
Щоб залишити оцінку, вам необхідно зареєструватися.

 Завантаження ...